Оле­ксан­дра Ко­валь: «Фо­рум ви­дав­ців звер­нув­ся в СБУ, щоб за­без­пе­чи­ти охо­ро­ну пи­сьмен­ни­ків»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Олег ВЕРГЕЛІС Фо­то: tvoemisto.tv

Із 13 по 17 ве­ре­сня від­бу­де­ться 24-й Фо­рум ви­дав­ців у Льво­ві. Йо­го очіль­ни­ця, пре­зи­дент — Оле­ксан­дра Ко­валь — роз­по­ві­ла DT.UA про пре­зен­та­цію Сер­гія Жа­да­на у Львів­ській опе­рі, про по­гро­зи на адре­су де­яких уча­сни­ків Фо­ру­му, а та­кож про тен­ден­ції ви­дав­ни­чо­го бі­зне­су. — Бу­кваль­но мі­сяць то­му Укра­їн­ська асо­ці­а­ція ви­дав­ців оше­ле­ши­ла гро­мад­ськість ста­ти­сти­кою: мов­ляв, в Укра­ї­ні ли­ше впро­довж 2016 р. офі­цій­но за­кри­ло­ся 136 ви­дав­ництв. Та­ка тен­ден­ція сто­су­є­ться ма­лень­ких ви­дав­ництв, а біль­ші — на­би­ра­ють обер­тів. До чо­го та­кі тен­ден­ції мо­жуть при­зве­сти? Який ді­а­гноз на осно­ві ці­єї ста­ти­сти­ки мо­жна по­ста­ви­ти ви­дав­ни­чо­му рин­ку в Укра­ї­ні? — Мо­же, й не­ко­ре­ктно по­рів­ню­ва­ти ви­дав­ни­чий бі­знес із будь-яким ін­шим, та ось по­глянь­те на Хре­ща­тик. Тут по­стій­но щось за­кри­ва­є­ться, а зго­дом щось на цьо­му ж са­мо­му мі­сці від­кри­ва­є­ться. Одне сло­во, йде зви­чай­ний про­цес. Хтось ви­грає, хтось про­грає. Це бі­знес.

До то­го ж ні­хто з нас до­сте­мен­но не знає, скіль­ки ро­ків пра­цю­ють на рин­ку ті ви­дав­ни­цтва, які те­пер офі­цій­но за­кри­ли­ся.

Хтось ка­же, що в нас офі­цій­но за­ре­є­стро­ва­но дві з по­ло­ви­ною ти­ся­чі та­ких ви­дав­ництв, а хтось на­лі­чує їх по­над чо­ти­ри ти­ся­чі. А ось які з них ді­ю­чі? Які актив­но ви­да­ють книж­ки?

Га­даю, та­ких на­бе­ре­ться близь­ко 500.

У нас на Фо­ру­мі у Льво­ві пред­став­ле­но близь­ко 200 ви­дав­ництв. Вва­жаю, що це ви­дав­ни­цтва — актив­ні, жи­ві, ді­ю­чі. — Чи існує те­хно­ло­гія пев­них «за­мі­рів»: тоб­то яка опти­маль­на кіль­кість ви­дань мо­гла би ха­ра­кте­ри­зу­ва­ти те чи ін­ше ви­дав­ни­цтво як, за ва­ши­ми сло­ва­ми, жи­ве і ді­ю­че? — Та­кої «те­хно­ло­гії» не­має. І шу­ка­ти будь-які стан­дар­ти — мар­на річ. Адже мо­же бу­ти ви­дав­ни­цтво, яке ви­дає ли­ше одну по­пу­ляр­ну книж­ку і три­ва­лий час про­дає її міль­йон­ни­ми на­кла­да­ми.

Це так са­мо, як ін­ко­ли бу­ває в те­а­трі. На­при­клад, у Па­ри­жі в яко­мусь те­а­трі ро­ка­ми мо­же йти ли­ше одна п’єса — «Го­ло­мо­за спів­а­чка» Еже­на Йо­не­ско. І на жит­тє­ді­яль­но­сті те­а­тру це по­зна­ча­є­ться до­стой­но й по­зи­тив­но. Адже п’єса — за­тре­бу­ва­на.

Гі­по­те­ти­чно, мо­жуть бу­ти і та­кі ви­дав­ни­цтва. Тоб­то чі­тких стан­дар­тів у цьо­му бі­зне­сі не­має.

Хо­ча жи­т­тя свід­чить, що ви­жи­ва­ють або ду­же ве­ли­кі укра­їн­ські ви­дав­ни­цтва, або окре­мі, ні­ше­ві, які то­чно орі­єн­ту­ю­ться на свою ау­ди­то­рію. Це мо­же бу­ти і ми­сте­цька ау­ди­то­рія, і на­у­ко­ва. Рі­зна. — Се­ред 30 по­тен­цій­но успі­шних ви­дав­ництв, про які го­во­рить са­ма Асо­ці­а­ція, мо­жли­во, є пре­тен­ден­ти на ви­клю­чну мо­но­по­лію на рин­ку? У ко­го з них са­ме та­кі ам­бі­ції? — Зна­є­те, на­ра­зі я не спо­сте­рі­гаю на укра­їн­сько­му ви­дав­ни­чо­му рин­ку аж за­над­то за­пе­клої кон­ку­рен­ції між ви­дав­ця­ми. Ко­жен із них во­ліє зайня­ти свій пев­ний на­прям. І та­ким чи­ном во­ни три­ма­ю­ться.

Зві­сно, ін­ко­ли за­хо­дять і в ін­ші га­лу­зе­ві ні­ші. Але по­тен­ці­ал укра­їн­сько­го ви­дав­ни­чо­го рин­ку ще да­ле­ко не ви­чер­па­ний. Адже в Укра­ї­ні ви­да­є­ться мен­ше одні­єї книж­ки на ду­шу на­се­ле­н­ня. І це з ура­ху­ва­н­ням під­ру­чни­ків. На­го­ло­шую: на рік!

Зві­сно, це на­ба­га­то мен­ше, ніж у де­яких єв­ро­пей­ських кра­ї­нах, де мо­же ви­да­ва­тись і три, і чо­ти­ри, і п’ять кни­жок на ду­шу на­се­ле­н­ня.

Ко­ли по­чне­мо на­бли­жа­ти­ся хо­ча б до та­кої кіль­ко­сті, то­ді че­сно зі­зна­ю­ся, що укра­їн­ський ри­нок на­си­че­ний.

Вза­га­лі, що та­ке справ­жня кон­ку­рен­ція се­ред ви­дав­ців? Це на­сам­пе­ред ці­но­ва по­лі­ти­ка. Ко­ли ви­да­вець ви­му­ше­ний зни­жу­ва­ти ці­ни на книж­ки, щоб їх ку­пи­ли.

А по­ки що в ба­га­тьох ви­дав­ництв рен­та­бель­ність і так ціл­ком до­бра, во­ни ви­вчи­ли по­тре­би сво­їх спо­жи­ва­чів, — і все чу­до­во.

А ось справ­жня кон­ку­рен­ція роз­по­чи­на­є­ться у сфе­рі прав на іно­зем­ні книж­ки. Сто­рон­нім лю­дям це не­по­мі­тно, а са­мі ви­дав­ці ін­ко­ли скар­жа­ться, що той чи ін­ший про­да­вець мо­же ро­би­ти рі­зні про­по­зи­ції, та­ким чи­ном, ці­на мо­же змі­ню­ва­ти­ся (ці­на на пра­ва).

Тим ча­сом на­ві­що зма­га­ти­ся за якусь одну по­пу­ляр­ну книж­ку, ви­бо­рю­ю­чи на неї пра­ва, ко­ли мо­жна взя­ти й ін­ші не менш по­пу­ляр­ні тво­ри, не менш по­пу­ляр­них ав­то­рів?

От­же, га­даю, все во­но якось ста­бі­лі­зу­є­ться. У змен­шен­ні кіль­ко­сті ви­дав­ництв в Укра­ї­ні не ба­чу під­став для па­ні­ки.

А під­ста­вою для па­ні­ки, якщо про та­ку го­во­ри­ти, мо­жна вва­жа­ти ли­ше те, що укра­їн­ці ще ду­же ма­ло чи­та­ють. З одно­го бо­ку — є по­жвав­ле­н­ня: но­ві кни­гар­ні, но­ві ви­дав­ни­цтва, но­ві ці­ка­ві ав­то­ри. Але…

Втім, ста­ти­сти­ка має бу­ти об’єктив­ною. Адже в Укра­ї­ні від­кри­ва­ю­ться й но­ві ви­дав­ни­цтва. На фо­ру­мі у Льво­ві но­вих ви­дав­ництв — близь­ко 30. Мо­жли­во, во­ни й існу­ють ли­ше рік? Але впев­не­но за­хо­дять на ри­нок. І, от­же, на щось роз­ра­хо­ву­ють са­ме на цьо­му рин­ку, тоб­то усві­дом­лю­ють сво­го чи­та­ча, про­ра­хо­ву­ють йо­го ку­пі­вель­ну спро­мо­жність. — Те­пе­рі­шній Фо­рум у Льво­ві, вже 24-й, бе­зу­мов­но, ма­ти­ме якісь осо­бли­ві від­тін­ки — те­ма­ти­чні, жан­ро­ві? Я не ка­жу, що це бу­де 50 від­тін­ків «сі­ро­го»… Від­тін­ки ж мо­жуть бу­ти рі­зно­го ко­льо­ру? — Ме­ні зда­є­ться, що та­ких від­тін­ків біль­ше, ніж 50. І ми сві­до­мо ру­ха­є­мо­ся до то­го, ко­ли змо­же­мо за­про­по­ну­ва­ти не 10 ве­ли­ких по­дій (як від­тін­ків), а, ска­жі­мо, близь­ко 900… — Ро­зу­мію, що це кіль­кість за­хо­дів на Фо­ру­мі! — Якщо то­чно, то та­ких за­хо­дів-по­дій бу­де — 891. — Для пе­ре­сі­чно­го чи­та­ча, ту­ри­ста, бі­бліо­фі­ла це тро­хи не­аде­ква­тна кіль­кість лі­те­ра­тур­них за­хо­дів, адже їх про­сто фі­зи­чно не­мо­жли­во ося­гну­ти. — А для лю­ди­ни зав­жди за­ба­га­то сво­бо­ди. На­ба­га­то лег­ше при­йма­ти рі­ше­н­ня, ко­ли ти обме­же­ний тіль­ки чо­тир­ма сті­на­ми. Та ще й з гра­та­ми. А ось ко­ли пе­ред то­бою весь світ, ко­ли пе­ред то­бою в ці­ло­му сві­ті рі­зно­ма­ні­тні ва­рі­ан­ти ви­бо­ру, — ось сам і ви­би­рай, а по­тім від­по­від­ай за свій ви­бір. — То­ді — ваш суб’єктив­ний ви­бір: 5—7 най­яскра­ві­ших по­дій, за ва­шою вер­сі­єю. — Ми всі рі­зни­мо­ся сво­ї­ми сма­ка­ми та ін­те­ре­са­ми. І да­ле­ко не факт, що ті по­дії, які ви­бе­ру осо­би­сто я, за­ці­кав­лять осо­би­сто вас.

Зокре­ма, я бу­ду на тих за­хо­дах, на яких зо­бов’яза­на бу­ти. Це, на­при­клад, від­кри­т­тя лі­те­ра­тур­но­го фе­сти­ва­лю 13 ве­ре­сня. Там очі­ку­ю­ться чу­до­ві на­ди­ха­ю­чі про­мо­ви ві­до­мих ін­те­ле­кту­а­лів, там бу­де опер­ний про­ект Вла­да Тро­ї­цько­го, а та­кож ви­ступ ві­до­мої опер­ної спів­а­чки.

Тоб­то бу­дуть рі­зні по­дії, які, бе­зу­мов­но, є ви­кли­ка­ми. А от­же, бу­дуть — і за­хват, і ком­плі­мен­ти, в то­му чи­слі в со­цме­ре­жах.

До ре­чі, що­до со­цме­реж… Я якось ра­птом зро­зумі­ла, чо­му лю­дям зда­є­ться, що чи­та­ти без­по­се­ре­дньо книж­ки не так ці­ка­во, як чи­та­ти Facebook. — Що ви зро­зумі­ли у цьо­му

пла­ні? — Оче­ви­дно, на ФБ для ба­га­тьох існує «справ­жнє жи­т­тя», па­ра­лель­не жи­т­тя. Ін­три­ги, бо­роть­ба до­бра і зла, ге­рої й ан­ти­ге­рої, які за ко­ро­ткий час мо­жуть по­мі­ня­ти­ся мі­сця­ми. Там усе до­сить ди­на­мі­чно — зма­га­ю­ться, лю­бля­ться, б’ються, ми­ря­ться, ці­лу­ю­ться.

Зро­зумі­ло, що в книж­ках — на­віть най­ці­ка­ві­ших — усе це не так ін­тен­сив­но й не так опе­ра­тив­но. То­му со­цме­ре­жі й пе­ре­хо­плю­ють ба­га­тьох чи­та­чів, три­ма­ють їх у сво­є­му по­ло­ні. — Осо­би­сто ви — актив­ний ко­ри­сту­вач? — Бе­зу­мов­но, я є у Facebook. Але ні­ко­ли не за­хо­джу на по­ле «фейс­бу­чних» битв та су­пе­ре­чок. І я вже дав­но пе­ре­ста­ла чи­та­ти ко­мен­та­рі. Це ні до чо­го.

До ре­чі, са­ме че­рез со­цме­ре­жі ді­зна­ла­ся, що де­яким уча­сни­кам на­шо­го Фо­ру­му ви­дав­ців — від­вер­то по­гро­жу­ють. — Так, усі про це чи­та­ли. Про

по­гро­зи Ла­ри­сі Де­ни­сен­ко, Оле­ні Ге­ра­сим’юк. Ось ви ка­же­те — «по­гро­жу­ють»… Ро­зу­мію, що це пев­ні ра­ди­каль­ні си­ли. Але во­дно­час не ро­зу­мію, чо­го від них хо­чуть. Що во­ни ро­блять «не так», ці ча­рів­ні жін­ки укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри? — Де­ко­му не по­до­ба­є­ться, що са­ме ці ав­то­ри ма­ють свої по­зи­ції, свої по­гля­ди. На­при­клад, у Де­ни­сен­ко є книж­ка «Майя та її ма­ми». І ка­жуть, що ав­тор ні­би­то нав’язує ді­тям фор­му «не­тра­ди­цій­ної» сім’ї.

А у зв’яз­ку з Ге­ра­сим’юк я, як і ви, теж ні­чо­го не ро­зу­мію: чо­го во­ни хо­чуть? Чим і ко­му во­на за­ви­ни­ла? — Осо­би­сто вам чи в офіс Фо­ру­му над­хо­ди­ли по­гро­зи, мо­же бу­ли якісь дзвін­ки, шан­таж, офі­цій­ні за­яви? — Нам не над­хо­ди­ли. Але ба­га­то ін­фор­ма­ції бу­ло са­ме в со­ці­аль­них ме­ре­жах, про які я вже ка­за­ла. Пі­сля цьо­го ми й зро­би­ли за­яву в СБУ, що­би за­без­пе­чи­ти охо­ро­ну укра­їн­ським пи­сьмен­ни­кам, ко­трі ні про що­ні за що, не дай Бо­же, якось мо­жуть по­стра­жда­ти.

Вза­га­лі, ме­ні важ­ко уяви­ти, як та­ке мо­жли­ве са­ме сьо­го­дні, у тре­тьо­му ти­ся­чо­літ­ті… — Уяви­ти це про­сто. Адже лі­бе­ра­лі­за­ція й ра­ди­ка­лі­за­ція су­спіль­ства — ні­би стріл­ки на двох рі­зних го­дин­ни­ках: во­ни ро­зі­йшли­ся в рі­зні бо­ки. І ці го­дин­ни­ки, ці два рі­зних ча­со­вих ви­мі­ри ста­ли за­кля­ти­ми во­ро­га­ми. — По­вер­та­ю­чись до по­пе­ре­дньо­го мо­ти­ву роз­мо­ви, вва­жаю, що ба­га­то в чо­му вин­ні са­ме ці со­цме­ре­жі. Ра­ні­ше пев­ні дум­ки — сто­сов­но «по­до­ба­є­ться» чи «не по­до­ба­є­ться» пев­ний ав­тор та йо­го по­гля­ди — обго­во­рю­ва­ли­ся на ку­хні, в кни­гар­ні, у дру­жньо­му ко­лі. По­го­во­ри­ли — і за­бу­ли.

Та­кі дум­ки не ма­ли шан­сів ши­ро­ко ро­зійти­ся, знай­ти сво­їх за­над­то актив­них «при­хиль­ни­ків». А те­пер, як ба­чи­мо, якщо в те­бе є хо­ча би со­тня одно­дум­ців у ФБ, ко­трим не по­до­ба­є­ться стиль пев­но­го ав­то­ра (йо­го гу­мор або йо­го за­го­стре­не від­обра­же­н­ня су­ча­сно­сті), то ну­мо об’єд­ну­ва­ти­ся — і вла­што­ву­ва­ти по­лю­ва­н­ня на ми­тця. І я до кін­ця не ро­зу­мію, чо­го тут біль­ше — від­вер­то лі­те­ра­тур­но­го ма­ска­ра­ду чи чор­но­го пі­а­ру? Бо з яко­гось мо­мен­ту вже на­бли­жа­є­шся до зо­ни аб­сур­ду, яка іно­ді фор­му­є­ться в су­спіль­стві, у со­цме­ре­жах, зокре­ма. — Зо­на аб­сур­ду — це ко­ли, не до­ве­ди Го­спо­ди, якісь га­ря­чі го­ло­ви ді­йдуть і до зви­ну­ва­чень Іва­на Не­чуя-ле­ви­цько­го. Мов­ляв, він за­над­то без­це­ре­мон­но «роз­він­чав» ба­бу Па­ра­ску та ба­бу Па­лаж­ку, які так і не змо­гли знай­ти спіль­ної мо­ви в рі­зних тво­рах ав­то­ра. — Спо­ді­ва­ю­ся, що до Не­чу­я­ле­ви­цько­го во­ни не до­бе­ру­ться. Хо­ча як­би він був сьо­го­дні в со­цме­ре­жі, то і йо­го би ді­ста­ли й за­тро­ли­ли.

Так са­мо, як і Шев­чен­ко­ві не да­ли б жи­т­тя — че­рез «жи­дів», «мо­ска­лів» та «ля­хів» у йо­го ж текс­тах.

Ко­ли іно­ді ба­чу по­сти на та­кі те­ми, то усві­дом­люю, що сьо­го­дні аб­со­лю­тно ні­хто ні­ко­го не чує. Або ж не хо­че чу­ти. — Або мо­де­лю­є­ться си­ту­а­ція, ко­ли ко­мусь ви­гі­дно, щоб укра­їн­ці не чу­ли один одно­го. — При­найм­ні я не втра­чаю на­дії, що на Фо­ру­мі у Льво­ві на­ша ау­ди­то­рія, а це пе­ред­усім ін­те­ле­кту­а­ли, зда­тна чу­ти й ро­зу­мі­ти одне одно­го. До ре­чі, є ідея вже на­сту­пно­го ро­ку на юві­лей­но­му фо­ру­мі вста­но­ви­ти в цен­трі мі­ста чи­ма­лень­ку кіль­кість пла­тформ, на яких ви­сту­па­ли б ав­то­ри, го­во­ри­ли в про­стір — і ні­хто ні­ко­го не чув би… І ні­хто ні­ко­го не обра­зив. — Усе ж та­ки, Ла­ри­са Де­ни­сен­ко і Оле­на Ге­ра­сим’юк да­ли зго­ду від­ві­да­ти Фо­рум? Не зля­ка­ли­ся? — Во­ни бу­дуть. Але я по­пе­ре­джаю і злов­ми­сни­ків: охо­ро­на бу­де, і роз­пла­та на­ста­не.

Вза­га­лі, все це і мо­то­ро­шно, і на­віть стра­шно.

І зна­є­те, як у ме­не сер­це сти­ска­є­ться?

Але, хай там що, пи­ша­ю­ся, що вже 24 ро­ки від­бу­ва­є­ться цей Фо­рум, і ча­сто від­бу­ва­є­ться всу­пе­реч, а не зав­дя­ки.

І за будь-яких об­ста­вин нам вда­є­ться збе­рі­га­ти йо­го як те­ри­то­рію сво­бо­ди. І, зві­сно, не да­є­мо мі­кро­фон тим лю­дям, ко­трі хо­чуть роз­па­лю­ва­ти во­ро­жне­чу, про­па­гу­ва­ти на­силь­ство, дис­кри­мі­на­цію.

Ви­сло­ви­ти свої по­гля­ди — будь-які — мо­же ко­жен. Але є чер­во­на лі­нія, за яку пе­ре­сту­па­ти зась.

Оле­ксан­дра Ко­валь

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.