Якось не ду­же

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Олег ПОКАЛЬЧУК

Чо­му си­стем­ність змін не вель­ми вда­є­ться в цій кра­ї­ні? То­му що ця кра­ї­на не при­зна­ча­ла­ся для змін. Во­на по­ді­бна до аго­ні­зу­ю­чих ста­ро­вин­них ки­їв­ських бу­дин­ків. Си­ро­тли­вий фа­сад без ві­кон і да­ху, бу­ді­вель­не смі­т­тя все­ре­ди­ні. Ві­джа­те олі­гар­хом в олі­гар­ха. Пе­ре­пла­ну­ва­н­ня — май­стра­ми мі­сце­во­го єв­ро­ре­мон­ту. Щоб удень — офіс, уве­че­рі — ре­сто­ран, а вно­чі — бор­дель.

Від та­кої вуль­гар­но­сті ба­га­то­стра­ждаль­на істо­ри­чна це­гла в ре­зуль­та­ті з гур­ко­том і пи­лю­кою са­мо­вби­ва­є­ться. На при­крість те­о­ре­ти­чних ама­то­рів ста­ро­ви­ни й на вті­ху пра­кти­ків-за­бу­дов­ни­ків.

Ми хо­ті­ли но­ву кра­ї­ну. Не всі, пев­на річ. Ба­га­то хто хо­тів ста­ру. Під­фар­бу­ва­ти, за­ду­ти пі­ною — і ціл­ком зго­ди­ться. Якщо не по­жи­ти, то зда­ва­ти в орен­ду. Ви­йшло. Але якось не ду­же. Це до­сить роз­по­всю­дже­на в по­бу­ті фра­за — «якось не ду­же». Хо­ча в ме­дій­но­му жит­ті во­на дра­ма­ти­чно роз­па­да­є­ться на два по­лі­ти­чно не­по­рів­нян­ні ви­сло­ви.

«Якось» у нас та­ки ви­хо­дить, і про­грес ціл­ком оче­ви­дний. Шпа­ри­ни за­ду­ва­ють, фар­бою фар­бу­ють, і фар­бою хо­ро­шою. Про це ба­га­то бу­ло у ви­ра­зній про­мо­ві пре­зи­ден­та. Ка­жуть фа­хів­ці, на 80% там усе прав­да. Текст до­бре на­пи­са­ний і до­бре озву­че­ний. У по­рів­нян­ні з «па­пє­р­єд­ні­ка­мі» — пре­кра­сний. А в по­рів­нян­ні з суб’єкти­ві­змом ма­со­во­го сприйня­т­тя за­ли­шає при­кре від­чу­т­тя.

Пре­зи­дент тра­ди­цій­но го­во­рив від іме­ні дер­жа­ви, це йо­го фун­кція. Але від­но­сна до­ско­на­лість ви­го­ло­ше­но­го ним текс­ту тіль­ки під­кре­слює ве­ли­че­зну рі­зни­цю між на­шою дер­жа­вою і на­шою кра­ї­ною. Це два да­ле­ко не то­то­жні он­то­ло­гі­чні зна­че­н­ня.

«Не ду­же» — це ви­ра­зник на­стро­їв кра­ї­ни, що їх дер­жав­ни­ки ав­то­ма­ти­чно за­пи­су­ють у «зра­ду» й аген­ту­ру вну­трі­шньо­по­лі­ти­чних кон­ку­рен­тів.

Хо­ча все гра­ни­чно про­сто. Кра­ї­на в цьо­му ра­зі ли­ше ста­вить за­пи­та­н­ня про якість вла­сно­го бу­т­тя. А дер­жа­ва їй на те: «Та ти що, тут ек­зи­стен­ці­аль­ні пи­та­н­ня жи­т­тя і смер­ті, а ти зі сво­єю бу­ден­щи­ною!»

Ра­ні­ше бу­ло про­сті­ше. Бу­ла дер­жа­ва як апа­рат гно­бле­н­ня, і був со­бі гно­бле­ний (ке­ро­ва­ний, отруй­но обго­до­ва­ний — по­трі­бне під­кре­сли­ти) на­род. Ві­чні вер­хи й ни­зи. По­тім по­ча­ли­ся на­чеб­то епо­халь­ні, сто­лі­т­тя­ми очі­ку­ва­ні змі­ни.

Та з про­го­ло­ше­н­ням су­ве­ре­ні­те­ту ста­ло­ся, як із Бу­да­пешт­ським ме­мо­ран­ду­мом. Той ти­шком ви­рі­ши­ли не ро­би­ти за­ко­ном, під­су­нув­ши ло­хам па­пі­рець з до­бри­ми по­ба­жа­н­ня­ми ра­зом із лю­стер­ка­ми й на­ми­стом. У ре­зуль­та­ті су­ве­ре­ні­тет не від­но­вив за­ко­но­дав­чо­го по­ля УНР, як бу­ло в кра­ї­нах Бал­тії. І на­віть де­кла­ру­ва­н­ня не­за­ле­жно­сті ви­я­ви­ло­ся зде­біль­шо­го по­е­ти­чною ме­ло­де­кла­ма­ці­єю.

Та крім цьо­го між­дер­жав­но­го «до­мов­ня­ка» і за­га­лом-то всу­пе­реч йо­му по­ча­ла ство­рю­ва­ти­ся й кра­ї­на. Тоб­то го­ри­зон­таль­на пло­щи­на з міль­йо­нів лю­дей, які до­сить силь­но спе­ре­ча­ю­ться між со­бою про якість май­бу­тньо­го.

Дер­жа­ва ж весь цей час лу­ка­во во­ла­ла до ми­ну­ло­го. Ли­це­мір­но, бо, по­пер­ше, будь-яка дер­жа­ва зав­жди без­це­ре­мон­но ша­хра­ює з істо­рі­єю. По-дру­ге, са­мі дер­жав­ни­ки гра­бу­ва­ли й гра­бу­ють ре­сур­си кра­ї­ни (як при­ро­дні, так і ду­хов­ні) до­сить су­ча­сно й пра­кти­чно. Ви­клю­чно в по­ня­т­тях сьо­го­де­н­ня.

Вій­на при­ско­ри­ла роз­ви­ток на­ції і кра­ї­ни. Вій­ни роз­ви­ва­ють ін­ди­ві­ду­аль­ність як на­цій, так і окре­мих лю­дей, пря­мо й по­бі­чно да­ю­чи лю­дям при­від ви­яв­ля­ти твор­чі си­ли й пе­ре­ві­ря­ти їх на пра­кти­ці.

Та вій­на при­галь­му­ва­ла зро­ста­н­ня пу­хлин­ної дер­жа­ви, яка у сво­їй по­лі­пній ба­га­то­ве­ктор­но­сті, зда­ва­ло­ся, на­ві­чно при­смо­кта­ла­ся і до За­хо­ду, і до Схо­ду.

На ни­ні­шній мо­мент утво­рив­ся не ба­че­ний ра­ні­ше ба­ланс ста­рих і но­вих сил. На­чеб­то зу­стрі­ли­ся вно­чі віч-на-віч і зав­мер­ли (на­при­клад, де­не­будь бі­ля ядер­но­го сар­ко­фа­га) дві ве­ли­че­зні чу­па­ка­бри, бо ко­жна ко­лись вва­жа­ла се­бе єди­ною у сво­є­му ро­ді.

Про­мо­ва пре­зи­ден­та, як і будь-які дер­жав­ні текс­ти до цьо­го, по­кли­ка­на пе­ре­ко­на­ти нас, що дер­жа­ва і кра­ї­на, ви­бор­ці й гро­ма­дя­ни — це одне й те са­ме. Дер­жав­ни­ки щи­ро так вва­жа­ють і обра­жа­ю­ться — кри­ти­куй­те нас, а не дер­жа­ву, во­на — свя­те! Не ро­зу­мі­ю­чи, що кра­ї­на ви­слов­лює ли­ше ціл­ком на­у­ко­во об´рун­то­ва­ні сум­ні­ви що­до чу­до­твор­ної си­ли рі­зних дер­жав­них мо­щей (чи що там за обріз­ки нам під цим ви­гля­дом впа­рю­ють). Та й будь-яка апо­ло­ге­ти­ка єд­но­сті есте­ти­чно пре­кра­сна. Але на пра­кти­ці бу­ває до­во­лі пі­до­зрі­лою. Пра­ктик — зав­жди ко­шмар для те­о­ре­ти­ка.

Це ни­ні най­слаб­кі­ше мі­сце — стик ро­зу­мі­н­ня меж дер­жа­ви і кор­до­нів кра­ї­ни.

Дер­жа­ва ка­же: «Ме­не, лю­би­мої (ва­ми), тре­ба біль­ше». Кра­ї­на їй: «Хви­ли­но­чку, а я де на цьо­му свя­ті жи­т­тя?»

І між ци­ми ле­ща­та­ми, що сти­ска­ю­ться, — зви­чай­на люд­ська сві­до­мість. Яка спри­ймає нев­пин­ну істе­ри­ку по­лі­ти­ків як па­сіо­нар­ність.

На­ша дер­жа­ва не спро­мо­жна від­по­від­а­ти на за­пи­та­н­ня, які ста­вить кра­ї­на. Во­на фор­мує вла­сні за­пи­та­н­ня й від­по­віді. Там усе на 80% прав­ди­во. Але це тро­шки ін­ша прав­да.

За­пи­та­н­ня кра­ї­ни до дер­жа­ви сто­су­ю­ться ве­ли­кої кро­ві й від­по­від­аль­но­сті за цю кров. Лю­ди­на так ула­што­ва­на, що в цій те­мі ри­то­ри­ка з со­фі­сти­кою її не вла­шту­ють ні­як і ні­ко­ли, хоч скіль­ки б ви­вер­та­ли­ся спі­чрай­те­ри. Ми ж пам’ята­є­мо вла­сний нер­во­вий сміх на по­ча­тку вій­ни з при­во­ду «гли­бо­кої стур­бо­ва­но­сті» Єв­ро­пи, що озна­ча­ла бо­я­гу­зли­ве не­втру­ча­н­ня під ви­гля­дом до­три­ма­н­ня іде­а­лів гу­ма­ні­зму. І ми ста­є­мо ціл­ком єв­ро­пей­ця­ми в то­му не­хо­ро­шо­му зна­чен­ні, що на­ша дер­жа­ва чу­до­во за­сво­ї­ла де­ма­го­гію жуй­них оби­ва­те­лів.

Та не­до­свід­че­на в сло­во­блуд­ді кра­ї­на ро­зу­міє, що дер­жа­ва під ви­гля­дом ста­бі­лі­за­ції ціл­ком го­то­ва її зли­ти. У яко­мусь сен­сі кра­ї­на — це ко­ле­ктив­ний вій­сько­вий до­бро­во­лець, во­лон­тер, яко­го дер­жа­ва істе­ри­чно бо­ї­ться на­віть на­зва­ти, не те щоб по­ста­ви­ти на­рів­ні з со­бою.

І в яко­мусь сен­сі дер­жа­ва, за­хи­ща­ю­чи се­бе від ко­ли­шніх за­хи­сни­ків, «за­во­дить спра­ву» на кра­ї­ну. Щоб при­бор­ка­ти по­да­тком, без­за­сте­ре­жно під­ко­ри­ти або ви­штов­ха­ти на по­шу­ки шма­тка хлі­ба у без­ві­зо­ву да­ле­чінь.

Дра­ма­ти­чно­сті до­дає те, що усві­дом­ле­ної «зра­ди» тут не­має в тих мас­шта­бах, про які за­зви­чай го­во­рять. Про­ста дер­жа­ва ра­дян­сько­го зраз­ка, з не­ве­ли­ким лі­фтин­гом са­мо­оцін­ки й мо­дним та­ту­а­жем істо­рії, не мо­же по­во­ди­ти­ся іна­кше, хто б її не очо­лю­вав. Пе­ре­ві­ря­ли ж уже не­о­дно­ра­зо­во. Бу­дья­кий пе­ре­мо­жець дра­ко­на в ре­зуль­та­ті но­со­ро­жи­ться, по­кри­ва­є­ться лу­скою і, ко­ли ду­має, що роз­прав­ляє кри­ла, мов орел, на­справ­ді пе­ре­тво­рю­є­ться на дра­ко­на.

Що від­бу­ва­є­ться у від­но­сно рів­но­ва­жній си­сте­мі? По-пер­ше, упо­віль­ню­є­ться за­галь­на ди­на­мі­ка — як де­стру­ктив­на, так і роз­ви­валь­на. Че­рез зни­же­н­ня ці­єї актив­но­сті зни­жу­є­ться іму­ні­тет, який ви­кли­кав до жи­т­тя кри­зу. По-дру­ге, се­ре­до­ви­ще стає більш спри­я­тли­вим для роз­ви­тку тих чин­ни­ків, які ра­ні­ше іму­ні­тет си­сте­ми при­гні­чу­вав.

У цьо­му ви­пад­ку ми мо­же­мо го­во­ри­ти про сум­ні пер­спе­кти­ви зро­ста­н­ня по­лі­ти­чно­го бан­ди­ти­зму, щоб не хо­ва­ти по­твор­но­го до­ма­шньо­го яви­ща за кра­си­вим сло­вом «те­ро­ризм». Бан­да во­на і є бан­да, якщо діє по­за за­ко­но­дав­чим по­лем, і бай­ду­же, яки­ми ідей­ни­ми мо­ти­ва­ми ке­ру­є­ться. Пра­кти­ка по­ка­зує: що ідей­ні­ші мо­ти­ви, то біль­ше на­справ­ді йде­ться про гро­ші. Тут у бан­ди й у дер­жа­ви ча­сто ін­те­ре­си збі­га­ю­ться, то­му вза­єм­не ви­ко­ри­ста­н­ня у всі ча­си здій­сню­є­ться до­сить лег­ко. Про­сто в дер­жа­ви біль­ше мо­жли­во­стей спер­шу ге­ро­ї­зу­ва­ти лю­дей, а по­тім їх же де­мо­ні­зу­ва­ти й ви­ки­да­ти на смі­тник. Яви­ще ще сто ро­ків то­му опи­сав Кі­плінг у «ба­ла­ді про Том­мі Аткін­са»: «О Том­мі, ти та­кий-ся­кий, і Том­мі — бу­зу­вір!» ( Та: «Мі­стер Аткінс, вдя­чні вам!» — ко­ли за­гра­ють збір…»

Будь-яка сто­ли­ця ни­ні є мі­сцем під­ви­ще­но­го ри­зи­ку для жи­т­тя. Але якщо в кра­ї­ні йдуть во­єн­ні дії, а дер­жа­ва че­твер­тий рік му­ри­жить те­му во­єн­но­го ста­ну, ке­ру­ю­чись їй одній зро­зумі­лою ви­го­дою від та­ко­го сло­во­блу­д­дя, то ціл­ком за­ко­но­мір­но, що ці дії по­сту­по­во пе­ре­мі­ща­ти­му­ться в глиб кра­ї­ни.

Укра­ї­на в ста­ні «про­ксі-вій­ни». Це вій­на на чу­жій те­ри­то­рії чу­жи­ми ру­ка­ми. На­ша те­ри­то­рія — за ви­зна­че­н­ням чу­жа для всіх, крім нас са­мих. У цьо­му ви­пад­ку рі­зні си­ли зво­ди­ти­муть на цій те­ри­то­рії свої по­ра­хун­ки пра­кти­чно без­кар­но. ¯хній ін­фор­ма­цій­ний су­про­від зов­сім не обов’яз­ко­во пов’яза­ний зі справ­жні­ми мо­ти­ва­ми, що, в прин­ци­пі, й пе­ред­ба­ча­ють ав­то­ри. Зна­йти де­ре­во в цьо­му лі­сі бу­де скла­дно, та й не­ма ко­ли.

Не тіль­ки то­му, що бо­роть­ба з те­ро­ри­змом по­тре­бує по­стій­них спе­ці­аль­них між­ві­дом­чих за­хо­дів. Для яких по­трі­бні не про­сто чі­ткі по­лі­ти­чні рі­ше­н­ня на кшталт «Па­трі­о­ти­чно­го акта», а й гро­ші. Ну а де їх узя­ти в по­трі­бній кіль­ко­сті, якщо ко­жен уже зов­сім не по­тро­ху від­кла­дає со­бі на ви­бо­ри?

Фа­са­дність укра­їн­ської дер­жа­ви в яко­мусь сен­сі не та­ка й по­га­на. По­пер­ше, всі у сві­ті ба­чать, що ка­пі­таль­ний ре­монт справ­ді йде, і на­віть є де­які шан­си, що без­гра­мо­тних або зло­бли­вих пла­ну­валь­ни­ків від­сто­ро­нять або на­віть по­са­дять. (Не тре­ба смі­я­ти­ся в цьо­му мі­сці, ди­ва теж бу­ва­ють.) По­дру­ге, про це бу­дів­ни­цтво пу­блі­чна дис­ку­сія все-та­ки три­ває, і лай­ка по­лі­ти­чних ви­кон­ро­бів — во­на в усьо­му сві­ті та­ка, про­сто в на­ших ви­слов­лю­ва­н­ня яскра­ві­ші. То «бля­хи», то Мі­хо, то ще ка­зна-що. Ось-ось, ди­вись, і поб’ються. Сло­вом, не ну­дно. Та тіль­ки жи­ти ні­де.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.