Гі­бри­до­ко­ман­ду­вач

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ -

Лю­ди, не за­пи­ту­ю­чи про те, як дер­жа­ва по­тра­ти­ла їхні по­да­тки на обо­ро­ну, сво­ї­ми по­жер­тва­ми фор­му­ва­ли аль­тер­на­тив­ний обо­рон­ний бю­джет. Гро­мад­ські акти­ві­сти з не­уря­до­вих ор­га­ні­за­цій за­пу­сти­ли уря­до­вий і пар­ла­мент­ський про­цес прийня­т­тя рі­шень, про­ду­ку­ю­чи для них не­об­хі­дні про­е­кти. Су­спіль­ство обра­ло пре­зи­ден­та і пар­ла­мент, які обі­ця­ли за­хи­сти­ти йо­го від ро­сій­ської агре­сії і її на­слід­ків та по­ка­ра­ти тих, які до неї спри­чи­ни­ли­ся. Са­ме су­спіль­ство як суб’єкт амор­ти­зу­ва­ло вій­ну, стри­бну­ло у сво­є­му роз­ви­тку, да­ло час і ре­сурс дер­жа­ві йо­го на­здо­гна­ти.

А що ж дер­жа­ва? Мо­жна, зви­чай­но, ви­тра­ти­ти су­вої па­пе­ру, опи­су­ю­чи сто­со­рок­ба­га­то ре­форм, хто ку­ди їздив і до чо­го за­кли­кав. Але го­лов­ним мі­ри­лом суб’єктно­сті дер­жа­ви у вій­ні є боє­зда­тність ар­мії, її за­хи­ще­ність і ви­со­ка ле­гі­тим­ність ко­ман­ду­ва­н­ня. Боє­зда­тність ар­мії ви­мі­рю­є­ться не тіль­ки і не стіль­ки за­без­пе­че­н­ням вій­ська і на­ви­чка­ми сол­да­та. Боє­зда­тність по­чи­на­є­ться з ві­ри в те, за що во­ю­єш. Са­ме в цьо­му був фе­но­мен до­бро­воль­чо­го ру­ху. Ле­гі­тим­ність ко­ман­ду­ва­н­ня — це не ли­ше за­кон­но обра­ний вер­хов­ний го­лов­но­ко­ман­ду­вач і при­зна­че­не ним вій­сько­ве ке­рів­ни­цтво. Це їхні рі­ше­н­ня, які за­хи­ща­ють сол­да­тів і да­ють пра­во по­си­ла­ти на смерть.

Ла­кму­со­вим па­пір­цем яко­сті прийня­тих рі­шень, мо­ти­вів не­прийня­тих так са­мо як їхніх на­слід­ків є спра­ви про пе­ре­слі­ду­ва­н­ня на­ших вій­сько­во­слу­жбов­ців. Одна з та­ких справ — спра­ва при­кор­дон­ни­ка Сер­гія Кол­мо­го­ро­ва, яко­го за­су­ди­ли до три­над­ця­ти ро­ків по­збав­ле­н­ня во­лі. За те, що як гро­ма­дя­нин у час вій­ни ви­ко­нав свій обов’язок і пі­шов бо­ро­ни­ти дер­жа­ву. За те, що як при­кор­дон­ник вхо­див до гру­пи швид­ко­го ре­а­гу­ва­н­ня. За те, що ра­зом з ін­ши­ми ви­ко­ну­вав на­каз за­три­ма­ти ав­то­мо­біль, в то­му чи­слі стрі­ля­ти на ура­же­н­ня. За те, що вна­слі­док ви­ко­на­н­ня на­ка­зу за­ги­ну­ла лю­ди­на. Слід­ство ве­ли вій­сько­ві про­ку­ро­ри. Сер­гія за­су­ди­ли за уми­сне вбив­ство. Суд­ді і про­ку­ро­ри смі­я­ли­ся з Сер­гія, ко­ли він на­ма­гав­ся по­ясни­ти, що він, як і йо­го ко­ле­ги, ви­ко­ну­вав на­каз в умо­вах вій­ни.

Та­кі спра­ви на­сам­пе­ред де­мон­стру­ють, що дер­жа­ва до­сі не ви­зна­чи­ла­ся, чи ми во­ю­є­мо? А якщо во­ю­є­мо, то з ким і за що? Не мо­жна пе­ре­мог­ти во­ро­га, яко­го бо­ї­шся на­зва­ти. На­зва­ти не з три­бу­ни пар­ла­мен­ту чи між­на­ро­дної три­бу­ни, але юри­ди­чно. Бо з три­бу­ни ми во­ю­є­мо з Ро­сі­єю за сво­бо­ду, а від­по­від­но до за­ко­ну — з те­ро­ри­ста­ми-тра­кто­ри­ста­ми за ре­ін­те­гра­цію.

Впро­довж трьох ро­ків пре­зи­дент роз­по­від­ає про ро­сій­ську агре­сію і вій­ну, але не при­ймає рі­ше­н­ня про вве­де­н­ня во­єн­но­го ста­ну і ви­ко­ри­ста­н­ня зброй­них сил у зв’яз­ку з ро­сій­ською агре­сі­єю. На­то­мість нам нав’язу­ють страх, що вве­сти во­єн­ний стан у зв’яз­ку з ро­сій­ською агре­сі­єю озна­чає ого­ло­си­ти Ро­сії вій­ну. Для тих, хто за­був, Ро­сія на нас вже на­па­ла і во­ює з на­ми три з по­ло­ви­ною ро­ки. А той, на ко­го на­па­ли, вій­ну не ого­ло­шує — він обо­ро­ня­є­ться. Ко­ли у Па­ри­жі став­ся те­ро­ри­сти­чний акт, пре­зи­дент Фран­ції впро­довж лі­че­них хви­лин ввів у Па­ри­жі во­єн­ний стан. Він ні­ко­му не ого­ло­шу­вав вій­ни, він про­сто дав мо­жли­вість вій­сько­вим від­по­від­аль­но ви­ко­на­ти свою ро­бо­ту — за­хи­сти­ти лю­дей від за­гро­зи.

Все, що по­трі­бно для вве­де­н­ня во­єн­но­го ста­ну, — це вер­хов­ний го­лов­но­ко­ман­ду­вач, який як суб’єкт го­то­вий взя­ти на се­бе від­по­від­аль­ність. Бо вер­хов­но­го го­лов­но­ко­ман­ду­ва­ча оби­ра­ють не для то­го, щоб він «си­ло­ви­ків» при­зна­чав і па­ра­ди при­ймав. Йо­го зав­да­н­ня — у ра­зі за­гро­зи дер­жа­ві прийня­ти рі­ше­н­ня про вве­де­н­ня во­єн­но­го ста­ну і про за­сто­су­ва­н­ня зброй­них сил. Ці рі­ше­н­ня по­трі­бні не ли­ше для за­хи­сту те­ри­то­рії і ци­віль­но­го на­се­ле­н­ня, во­ни по­трі­бні для за­хи­сту сол­да­тів і під­три­ма­н­ня боє­зда­тно­сті вій­ська.

Нам важ­ко це усві­до­ми­ти, але сол­дат зі збро­єю в умо­вах вій­ни є най­вра­зли­ві­шим се­ред гро­ма­дян. Са­ме зброя і її за­сто­су­ва­н­ня ро­блять йо­го вра­зли­вим. За будь-яке за­сто­су­ва­н­ня зброї сол­дат мо­же по­ста­ти пе­ред су­дом як Сер­гій Кол­мо­го­ров. І ли­ше рі­ше­н­ня вер­хов­но­го го­лов­но­ко­ман­ду­ва­ча про те, що бу­ла за­гро­за і що во­на бу­ла до­ста­тня для за­сто­су­ва­н­ня зброї, мо­же за­хи­сти­ти во­я­ків від пе­ре­слі­ду­ва­н­ня за ді­я­н­ня, які в умо­вах во­єн­но­го ста­ну не є кри­мі­наль­но ка­ра­ни­ми.

А ще че­рез від­су­тність ста­ну вій­ни ми ма­є­мо пов­ну без­кар­ність спіль­ни­ків во­ро­га на на­шій те­ри­то­рії. По­чи­на­ю­чи з дрі­бних шпи­гу­нів вздовж лі­нії фрон­ту і за­кін­чу­ю­чи де­пу­та­та­ми укра­їн­сько­го пар­ла­мен­ту. Бо без ста­ну вій­ни не мо­жна зро­би­ти пра­виль­ної юри­ди­чної оцін­ки зло­чи­нів ко­ла­бо­ра­ції, на­йман­ства, шпи­гун­ства, ди­вер­сій. Зре­штою, від­су­тність ста­ну вій­ни по­збав­ляє будь-яко­го за­хи­сту укра­їн­ських вій­сько­во­по­ло­не­них, яких утри­му­ють у жа­хли­вих умо­вах, ка­ту­ють, ви­ко­ри­сто­ву­ють при­му­со­ву пра­цю для змі­цне­н­ня сво­єї обо­ро­ни, а не­рід­ко і вби­ва­ють. А нам в той час з три­бун роз­по­від­а­ють про звіль­не­н­ня за­ру­чни­ків.

Де­хто пе­ре­йма­є­ться, що вве­де­н­ня во­єн­но­го ста­ну обме­жить сво­бо­ду пе­ре­су­ва­н­ня ци­віль­них осіб у зо­ні бо­йо­вих дій, до­зво­лить вста­нов­лю­ва­ти ко­мен­дант­ську го­ди­ну, огля­да­ти осо­би­сті ре­чі ци­віль­них осіб. Але ці обме­же­н­ня пра­кти­ку­ю­ться від по­ча­тку вій­ни, бо є об´рун­то­ва­ни­ми, але, на жаль, без вве­де­н­ня во­єн­но­го ста­ну за­ли­ша­ю­ться не­кон­сти­ту­цій­ни­ми. І зно­ву ж та­ки, не ввів­ши во­єн­ний стан в умо­вах вій­ни, вер­хов­ний го­лов­но­ко­ман­ду­вач пе­ре­клав тя­гар від­по­від­аль­но­сті за не­кон­сти­ту­цій­ність за­сто­су­ва­н­ня обме­жень прав і сво­бод на пле­чі вій­сько­во­слу­жбов­ців.

Якщо вій­сько­во­слу­жбов­ці, які ви­да­ва­ли або ви­ко­ну­ва­ли на­ка­зи в умо­вах бо­йо­вих дій, бу­дуть пе­ре­слі­ду­ва­ти­ся за за­ко­на­ми мир­но­го ча­су, то це не­ми­ну­че при­зве­де до за­не­па­ду ар­мії. Не­ма під­став вва­жа­ти, що про це не­ві­до­мо пре­зи­ден­ту. І якщо він до­сі не прийняв і не вніс на за­твер­дже­н­ня до пар­ла­мен­ту рі­ше­н­ня про вве­де­н­ня во­єн­но­го ста­ну і за­сто­су­ва­н­ня зброй­них сил у мі­сцях бо­йо­вих дій, то ймо­вір­но існу­ють якісь об­ста­ви­ни не­пе­ре­бор­ної си­ли або ж він свою мі­сію як вер­хов­но­го го­лов­но­ко­ман­ду­ва­ча ба­чить у чо­мусь ін­шо­му.

Прийня­т­тю рі­ше­н­ня про вве­де­н­ня во­єн­но­го ста­ну в Кри­му і на Схо­ді так са­мо як прийня­т­тю за­ко­ну, який би за­фі­ксу­вав факт і на­слід­ки ро­сій­ської агре­сії і оку­па­ції, пе­ре­шко­ди­ли не між­на­ро­дні пар­тне­ри. Ні-ні, во­ни справ­ді за­кли­ка­ли, на­по­ля­га­ли і ви­ма­га­ли не ро­би­ти різ­ких ру­хів, аби не бу­ло гір­ше. Але сьо­го­дні во­ни вже з іро­ні­єю за­пи­ту­ють: «якщо у вас вій­на, то чо­го ж ви во­єн­ний стан не вве­ли», «якщо у вас оку­па­ція, а не вну­трі­шній кон­флікт, то чо­го ж ви цьо­го не ви­зна­є­те». Хоч як це па­ра­до­ксаль­но, але, отри­мав­ши зав­дя­ки вій­ні суб’єктність, і під­трим­ку су­спіль­ства пре­зи­дент і пар­ла­мент Укра­ї­ни мо­гли за­кли­ка­ти, на­по­ля­га­ти і ви­ма­га­ти. Во­ни ма­ли пе­ре­ко­на­ти світ, що ці рі­ше­н­ня до­зво­лять збе­рег­ти дер­жа­ву і за­хи­сти­ти лю­дей, які їх обра­ли.

По­бу­то­ва вер­сія про те, що вве­де­н­ня во­єн­но­го ста­ну на До­неч­чи­ні та Лу­ган­щи­ні пе­ре­шко­ди­ло б про­ве­ден­ню на­ціо­наль­них ви­бо­рів, та­кож не ви­три­мує кри­ти­ки. Кон­сти­ту­ція справ­ді мі­стить за­галь­ну нор­му про обме­же­н­ня ви­бо­рів в умо­вах во­єн­но­го ста­ну, що є ло­гі­чним. Але вве­де­н­ня во­єн­но­го ста­ну в окре­мих мі­сце­во­стях до­зво­ляє її тлу­ма­чи­ти як обме­же­н­ня ви­бо­рів са­ме в цих мі­сце­во­стях. Більш то­го, обме­же­н­ня ви­бо­рів у зв’яз­ку з во­єн­ним ста­ном звіль­ни­ло пар­ла­мент від не­об­хі­дно­сті при­йма­ти не­кон­сти­ту­цій­ні по­кру­чі про обме­же­н­ня ви­бор­чо­го пра­ва че­рез те, що дер­жа­ва з яко­гось ди­ва десь не здій­снює сво­їх пов­но­ва­жень. Зре­штою, ко­ли це Кон­сти­ту­ція зу­пи­ня­ла пре­зи­ден­та. Са­мим фа­ктом не­вве­де­н­ня во­єн­но­го ста­ну він по­ру­шив де­ся­ток ста­тей, але сум­нів­но, що від цьо­го йо­му по­га­но спи­ться.

І ось на­ре­шті у сво­є­му про­е­кті за­ко­ну про осо­бли­во­сті дер­жав­ної по­лі­ти­ки із за­без­пе­че­н­ня дер­жав­но­го су­ве­ре­ні­те­ту Укра­ї­ни над тим­ча­со­во оку­по­ва­ни­ми те­ри­то­рі­я­ми в До­не­цькій та Лу­ган­ській обла­стях пре­зи­дент зро­бив «ка­мін аут» про прав­ди­ві мо­ти­ви не ви­зна­ва­ти юри­ди­чно Ро­сію агре­со­ром і оку­пан­том, не вво­ди­ти во­єн­ний стан і не при­йма­ти рі­ше­н­ня про ви­ко­ри­ста­н­ня зброй­них сил у зв’яз­ку з агре­сі­єю. Сам текст за­ко­но­про­е­кту і та­єм­ни­чість, якою огор­ну­ли йо­го під­го­тов­ку, ста­ви­ли під сум­нів до­брі на­мі­ри ав­то­рів. Але обго­во­ре­н­ня в пар­ла­мен­ті оста­то­чно роз­ста­ви­ло всі кра­пки.

При­кри­ти­ся ви­рі­ши­ли не ли­ше тра­ди­цій­но ми­ло­зву­чною на­звою, але й де­кла­ра­ці­єю про ви­зна­н­ня окре­мих те­ри­то­рій До­не­цької та Лу­ган­ської обла­стей оку­по­ва­ни­ми Ро­сі­єю. Але ані про ви­зна­че­н­ня дат по­ча­тку оку­па­ції, ані про ви­зна­че­н­ня на­слід­ків ні­хто го­во­ри­ти не за­хо­тів. А за­де­кла­ру­ва­ти оку­па­цію без дат і з «осо­бли­во­стя­ми ре­гу­лю­ва­н­ня чо­гось там», які «ви­зна­ча­ю­ться за­ко­но­дав­ством», — це як ка­шля­ну­ти в бо­ро­шно. По-пер­ше, та­кої по­ро­жне­чі, яка не до­по­мо­же ані лю­дям, ані дер­жа­ві, цей пар­ла­мент на­при­ймав стіль­ки, що й на на­сту­пні скли­ка­н­ня ви­ста­чить. По-дру­ге, не­ви­зна­че­ність рі­ше­н­ня, яке би ма­ло ста­ти у сві­ті ар­гу­мен­том на ко­ристь Укра­ї­ни ста­не ар­гу­мен­том на ко­ристь Ро­сії. Якщо ж узя­ти до ува­ги, що за­ко­но­про­ект роз­ді­ляє ста­тус оку­по­ва­них Кри­му та Дон­ба­су і про­по­нує ще й вста­но­ви­ти обов’язок ви­ко­ну­ва­ти мін­ські до­мов­ле­но­сті, то прав­ди­вою ме­тою цьо­го за­ко­ну є не по­кла­сти від­по­від­аль­ність на Ро­сію за оку­па­цію, а звіль­ни­ти її від від­по­від­аль­но­сті. І па­фо­сне ви­лу­че­н­ня згад­ки про Мінськ не впли­ває на пер­вин­ну ме­ту.

Про­те один з юри­ди­чних на­слід­ків ви­зна­че­ний чі­тко. Пе­ре­ве­зе­н­ня то­ва­рів на та з оку­по­ва­них те­ри­то­рій, яке має кон­тро­лю­ва­ти на­чаль­ник Об’єд­на­но­го опе­ра­тив­но­го шта­бу (ООШ), бо вій­на. Аб­со­лю­тно щи­ра ре­а­кція се­кре­та­ря РНБО на про­по­зи­цію ви­лу­чи­ти тор­гів­лю — «ви не ро­зу­мі­є­те, там вже по­бу­до­ва­на вер­ти­каль, все про­ду­ма­но…» — свід­чить про сер­йо­зний бі­знес-план і ре­тель­ний до­бір чле­нів кор­по­ра­ції під на­звою «ООШ». Мо­ти­ви зба­га­че­н­ня є про­зо­рі й зро­зумі­лі, але во­ни ма­ти­муть більш ніж руй­нів­ний ефект для зброй­них сил.

Але що та­ке гро­ші без при­мно­же­н­ня вла­ди? Вко­тре спе­ку­лю­ю­чи на вій­ні і сво­є­му ста­ту­сі вер­хов­но­го го­лов­но­ко­ман­ду­ва­ча, пре­зи­дент ви­рі­шив по­бан­ку­ва­ти — «нє хо­чу бить воль­ною ца­рі­цей, хо­чу бить вла­ди­чі­цей мор­скою». «Не хо­чу звер­та­ти­ся до пар­ла­мен­ту з рі­ше­н­ням про ви­ко­ри­ста­н­ня зброй­них сил, хо­чу, щоб пар­ла­мент від­мо­вив­ся від сво­го кон­сти­ту­цій­но­го обов’яз­ку кон­тро­лю­ва­ти зброй­ні си­ли». Схва­ле­н­ня пар­ла­мен­том рі­ше­н­ня пре­зи­ден­та про ви­ко­ри­ста­н­ня зброй­них сил пов’яза­не з одним із за­са­дни­чих прин­ци­пів де­мо­кра­тії — зброй­ні си­ли не мо­жуть бу­ти за­сто­со­ва­ні у мир­ний час все­ре­ди­ні дер­жа­ви про­ти сво­їх лю­дей. Цей прин­цип з’явив­ся са­ме то­му, що, як за­свід­чи­ла істо­рія, вер­хов­ні го­лов­но­ко­ман­ду­ва­чі, ма­ю­чи кон­троль над зброй­ни­ми си­ла­ми, ча­сто під­да­ю­ться спо­ку­сі ви­ко­ри­ста­ти їх для ви­рі­ше­н­ня не­ком­фор­тних су­спіль­но-по­лі­ти­чних про­блем. Чим за­кін­чи­ла­ся каз­ка «Про ри­ба­ка і риб­ку», ми пам’ята­є­мо. На жаль, узур­па­ція кон­тро­лю над зброй­ни­ми си­ла­ми не­ми­ну­че ма­ти­ме для пре­зи­ден­та схо­жі на­слід­ки.

Рі­ше­н­ня пре­зи­ден­та — іні­ці­йо­ва­ні, прийня­ті і не­прийня­ті — під­ри­ва­ють йо­го ле­гі­тим­ність як вер­хов­но­го го­лов­но­ко­ман­ду­ва­ча. Якщо вер­хов­ний го­лов­но­ко­ман­ду­вач не за­хи­щає сол­да­тів, то він втра­чає мо­раль­не пра­во по­си­ла­ти їх на вій­ну. Ці рі­ше­н­ня ма­ти­муть фа­таль­ний вплив на обо­ро­но­зда­тність ар­мії. Якщо вер­хов­ний го­лов­но­ко­ман­ду­вач не має на­мі­ру пе­ре­мог­ти во­ро­га, але при цьо­му хо­че з ним тор­гу­ва­ти, то сол­да­ти втра­ча­ють мо­ти­ва­цію. За­не­пад ле­гі­тим­но­сті вер­хов­но­го го­лов­но­ко­ман­ду­ва­ча і так са­мо як за­не­пад обо­ро­но­зда­тно­сті вій­ська в умо­вах вій­ни при­зво­дить до за­не­па­ду суб’єктно­сті, як пра­ва са­мо­стій­но ухва­лю­ва­ти рі­ше­н­ня, і ти­хої ка­пі­ту­ля­ції. І, до ре­чі, за­лу­че­н­ня ми­ро­твор­ців та­кож є озна­кою за­не­па­ду суб’єктно­сті, але то вже те­ма окре­мо­го ана­лі­зу.

Цей текст не про зра­ду. Ця вій­на, на жаль, не має пер­спе­ктив швид­ко­го за­вер­ше­н­ня. І для то­го, щоб ви­жи­ти, му­си­мо бо­ро­ти­ся за на­шу суб’єктність що­дня. Для цьо­го ма­є­мо усві­дом­лю­ва­ти, що рі­вень зне­ві­ри в су­спіль­стві і си­ла ре­ван­шу на­справ­ді ро­сій­сько­го впли­ву пов’яза­ні з тим, що на­род, ви­брав­ши пар­ла­мент і пре­зи­ден­та, пе­ре­да­ли ка­пі­тал суб’єктно­сті, який во­ни на­ко­пи­чи­ли для дер­жа­ви, лю­дям, які цей ка­пі­тал ці­ле­спря­мо­ва­но роз­тринь­ку­ють, і тіль­ки ін­ші лю­ди одно­го дня змо­жуть це змі­ни­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.