На­го­ро­да як на­ру­га

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ -

Суть дер­жа­ви ви­яв­ля­є­ться, зокре­ма, і в то­му, кого й за що во­на на­го­ро­джує.

Здій­сне­н­ня ці­єї фун­кції, яка Кон­сти­ту­ці­єю по­кла­де­на на пре­зи­ден­та, ви­ра­зно за­свід­чує, хто й що на­справ­ді ці­ну­є­ться у дер­жа­ві.

Сьо­го­дні мо­жна ствер­джу­ва­ти, що дер­жав­ні на­го­ро­ди (по­че­сні, ви­щі вій­сько­ві та спе­ці­аль­ні зва­н­ня) втра­ти­ли своє пер­ві­сне зна­че­н­ня, — во­ни ні­ве­льо­ва­ні й зне­ці­не­ні у су­спіль­ній сві­до­мо­сті. Зде­біль­шо­го че­рез те, що ча­сто ор­де­но­но­сця­ми, ге­не­ра­ла­ми і за­слу­же­ни­ми ста­ють не най­кра­щі у своїй спра­ві, а дру­зі, по­лі­ти­чні со­ра­тни­ки, пар­тне­ри по бі­зне­су чи про­сто осо­би­сто від­да­ні, по­трі­бні та впли­во­ві. То­му на­го­ро­да­ми вже не від­зна­ча­ють, зва­н­ня не при­сво­ю­ють — їх «да­ють».

І вже ні­ко­го не ди­вує, що «на­ро­дним» стає кум чи сво­як, «за­слу­же­ним» — юрист вла­сної фір­ми, ге­не­ра­лом — осо­би­сто від­да­на лю­ди­на, а ор­де­но­но­сцем — той, хто на­справ­ді мав би бу­ти по­ка­ра­ним.

Однак, на­віть по­при та­ке су­спіль­но зне­ці­не­не став­ле­н­ня до на­го­род та звань (як і чі­тке ро­зу­мі­н­ня кри­те­рі­їв їх «да­ру­ва­н­ня»), окре­мі за­охо­че­н­ня від іме­ні дер­жа­ви не ли­ше ди­ву­ють, а й вра­жа­ють сво­єю не­аде­ква­тні­стю. Ко­ли без­під­став­ність (не­за­слу­же­ність) дер­жав­ної від­зна­ки на­стіль­ки оче­ви­дна, що в су­спіль­ства за­га­лом ви­ни­кає за­ко­но­мір­не за­пи­та­н­ня: як це на­го­ро­дже­н­ня вза­га­лі мо­гло ста­ти­ся?

Та­ке за­пи­та­н­ня по­ста­ло пі­сля опри­лю­дне­н­ня ука­зу пре­зи­ден­та від 6 жов­тня ц.р. № 307/2017 «Про від­зна­че­н­ня дер­жав­ни­ми на­го­ро­да­ми Укра­ї­ни з на­го­ди Дня юри­ста». Се­ред ін­ших цим ука­зом «за ва­го­мий осо­би­стий вне­сок у роз­бу­до­ву пра­во­вої дер­жа­ви, за­без­пе­че­н­ня за­хи­сту кон­сти­ту­цій­них прав і сво­бод гро­ма­дян, ба­га­то­рі­чну плі­дну пра­цю та ви­со­кий про­фе­сіо­на­лізм» ор­де­ном кня­зя Яро­сла­ва Му­дро­го V сту­пе­ня на­го­ро­дже­но Зуб­ця Гри­го­рія Іва­но­ви­ча — суд­дю Апе­ля­цій­но­го су­ду мі­ста Ки­є­ва у від­став­ці.

Слід за­зна­чи­ти, що ор­ден кня­зя Яро­сла­ва Му­дро­го пе­ре­бу­ває на вер­ши­ні іє­рар­хії дер­жав­них на­го­род — ви­ще ли­ше зва­н­ня Ге­роя Укра­ї­ни. Цим ор­де­ном на­го­ро­джу­ю­ться «за ви­да­тні за­слу­ги пе­ред Укра­ї­ною», зокре­ма, «в га­лу­зі дер­жав­но­го бу­дів­ни­цтва, змі­цне­н­ня мі­жна­ро­дно­го ав­то­ри­те­ту Укра­ї­ни, ви­зна­чну гу­ма­ні­сти­чну та гро­мад­ську ді­яль­ність» (ста­т­тя 7 За­ко­ну «Про дер­жав­ні на­го­ро­ди Укра­ї­ни».

За які кон­кре­тні «ви­да­тні за­слу­ги пе­ред Укра­ї­ною» су­д­дя у від­став­ці Г.зу­бець отри­мав за­зна­че­ний ор­ден — Укра­ї­ні, хоч як це па­ра­до­ксаль­но, на­ра­зі не­ві­до­мо. Ав­стрій­сько­му жур­на­лі­сто­ві Гер­ві­гу Гьол­ле­ру, який на­ма­гав­ся з’ясу­ва­ти під­ста­ви цьо­го на­го­ро­дже­н­ня, в адмі­ні­стра­ції пре­зи­ден­та Укра­ї­ни ли­ше по­ві­до­ми­ли, що Г.зуб­ця на­го­ро­дже­но «за кло­по­та­н­ням Ра­ди суд­дів Укра­ї­ни та пи­сьмо­вої під­трим­ки Дер­жав­ної су­до­вої адмі­ні­стра­ції Укра­ї­ни». За на­яв­ною ін­фор­ма­ці­єю, пер­вин­на ініціатива на­го­ро­дже­н­ня суд­ді Г. Зуб­ця до йо­го 80-річ­чя на­ле­жить збо­рам суд­дів Апе­ля­цій­но­го су­ду мі­ста Ки­є­ва. Тим ча­сом в АП від­мо­ви­ли­ся на­да­ти ін­фор­ма­цію про кон­кре­тні за­слу­ги на­го­ро­дже­но­го, по­си­ла­ю­чись на те, що в на­го­ро­дно­му ли­сті мі­стя­ться пер­со­наль­ні да­ні, які на­ле­жать до кон­фі­ден­цій­ної ін­фор­ма­ції. А та­кі да­ні не мо­жна по­ши­ри­ти без зго­ди са­мої осо­би.

Див­не по­я­сне­н­ня від­мо­ви, зокре­ма бе­ру­чи до ува­ги, що у віль­но­му до­сту­пі є ма­са ін­фор­ма­ції про суд­дю Г.зуб­ця, яка са­ма со­бою ста­вить під сум­нів йо­го на­го­ро­дже­н­ня «за ви­да­тні за­слу­ги пе­ред Укра­ї­ною» і «за ва­го­мий вне­сок у роз­бу­до­ву пра­во­вої дер­жа­ви». До­сить від­кри­ти Ві­кі­пе­дію, аби з’ясу­ва­ти, що «Гри­го­рій Іва­но­вич Зу­бець — укра­їн­ський і ра­дян­ський юрист, пе­ред цим ра­дян­ський су­д­дя, ре­пре­су­вав ди­си­ден­тів». І роз­пи­са­но, зокре­ма, йо­го участь у роз­пра­ві над укра­їн­ським ди­си­ден­том Ва­ле­рі­єм Мар­чен­ком.

Цей за­галь­но­ві­до­мий факт, який ви­сві­тле­но у де­ся­тках пу­блі­ка­цій і який сво­го ча­су на­був ши­ро­ко­го ре­зо­нан­су в усьо­му сві­ті (з цьо­го при­во­ду спе­ці­аль­ні за­яви ро­би­ли пре­зи­дент США, ке­рів­ни­ки ін­ших дер­жав та між­на­ро­дних ор­га­ні­за­цій, ві­до­мі у сві­ті пра­во­за­хи­сни­ки і по­літв’язні), су­дя­чи з усьо­го, АП, РСУ і ДСА не­до­сту­пний. То­му є на­галь­на по­тре­ба до­ку­мен­таль­но озна­йо­ми­ти від­по­від­аль­них по­са­дов­ців, які осі­ли на пе­чер­ських па­гор­бах і на вла­сний роз­суд роз­да­ють дер­жав­ні на­го­ро­ди, з цим фа­ктом «ви­да­тної» ді­яль­но­сті суд­ді Г.зуб­ця. Фа­ктом, який, на моє гли­бо­ке пе­ре­ко­на­н­ня, ро­бив це на­го­ро­дже­н­ня не­при­пу­сти­мим у прин­ци­пі. Якщо на­віть про­сто від­штов­ху­ва­ти­ся від люд­ської мо­ра­лі, ста­ту­су дер­жав­них на­го­род і під­став для ухва­ле­н­ня рі­ше­н­ня про на­го­ро­дже­н­ня від іме­ні дер­жа­ви Укра­ї­на. Як на ме­не, це на­го­ро­дже­н­ня пе­ре­кре­слює ба­га­то­лі­тню бо­роть­бу укра­їн­сько­го на­ро­ду за не­за­ле­жність Укра­ї­ни, за де­мо­кра­ти­чну і пра­во­ву дер­жа­ву, за утвер­дже­н­ня сво­єї рі­дної мо­ви та на­ціо­наль­ну гі­дність. Во­но є на­ру­гою над ти­ми лю­дьми, які сві­до­мо йшли на смерть за Укра­ї­ну і зав­дя­ки яким Укра­ї­на сьо­го­дні існує як су­ве­рен­на дер­жа­ва. «Смер­тель­ний» ви­рок 14 бе­ре­зня 1984 р. су­до­ва ко­ле­гія у кри­мі­наль­них спра­вах Ки­їв­сько­го мі­сько­го су­ду у скла­ді за­сту­пни­ка го­ло­ви цьо­го су­ду Г.зуб­ця та двох на­ро­дних за­сі­да­те­лів ви­не­сла обви­ну­валь­ний ви­рок Ва­ле­рію Мар­чен­ку — укра­їн­сько­му ди­си­ден­то­ві, пра­во­за­хи­сни­ку, лі­те­ра­ту­ро­знав­це­ві, пе­ре­кла­да­чу. Йо­го за­су­ди­ли за ан­ти­ра­дян­ську агі­та­цію і про­па­ган­ду, при­зна­чив­ши по­ка­ра­н­ня у ви­гля­ді по­збав­ле­н­ня во­лі на строк 10 ро­ків із за­сла­н­ням на 5 ро­ків. Мар­чен­ка та­кож бу­ло ви­зна­но осо­бли­во не­без­пе­чним ре­ци­ди­ві­стом, а від­бу­ва­ти по­ка­ра­н­ня йо­му при­зна­че­но у ко­ло­нії осо­бли­во­го ре­жи­му. Фа­кти­чно, та­кий ви­рок був смер­тель­ним для Мар­чен­ка, який уже три­ва­лий час тяж­ко хво­рів (хво­ро­ба ни­рок, що при­зве­ла до ін­ва­лі­дно­сті). Про йо­го тяж­ку хво­ро­бу зна­ли і ті, хто йо­го пе­ре­слі­ду­вав, і ті, хто су­див. Во­ни не мо­гли не усві­дом­лю­ва­ти на­слід­ків сво­їх рі­шень. І ці на­слід­ки на­ста­ли вже че­рез пів­ро­ку пі­сля за­су­дже­н­ня, — 7 жов­тня 1984 р. Мар­чен­ко по­мер у Ле­нін­гра­ді в тю­рем­ній лі­кар­ні, ко­ли в ньо­го від­мо­ви­ли нир­ки.

У кон­текс­ті на­го­ро­дже­н­ня суд­ді Г.зуб­ця «за ви­да­тні за­слу­ги пе­ред Укра­ї­ною» важливо зна­ти, за ЩО са­ме бу­ло за­су­дже­но Мар­чен­ка.

Що­би пов­ною мі­рою зро­зу­мі­ти, в чо­му по­ля­га­ла зло­чин­на ді­яль­ність «осо­бли­во не­без­пе­чно­го ре­ци­ди­ві­ста» Мар­чен­ка, вар­то озна­йо­ми­ти­ся з ви­ро­ком су­ду, по­ста­нов­ле­ним під го­ло­ву­ва­н­ням суд­ді Г.зуб­ця. Хо­ча суть обви­ну­ва­че­н­ня до­сить про­мо­ви­сто ха­ра­кте­ри­зу­ють на­віть кіль­ка фа­ктів, ін­кри­мі­но­ва­ні су­дом Ва­ле­рію Мар­чен­ку.

Так, суд ви­знав тяж­ким зло­чи­ном факт на­пи­са­н­ня у 1974 р. Мар­чен­ком, що від­бу­вав свій пер­ший строк у перм­сько­му та­бо­рі для по­літв’язнів, за­яви-про­те­сту до пре­зи­дії Вер­хов­ної Ра­ди СРСР і її «по­ши­ре­н­ня» шля­хом над­си­ла­н­ня до вка­за­но­го дер­жав­но­го ор­га­ну. Суд ви­знав, що Мар­чен­ко у своїй за­яві «зво­дить на­кле­пни­цькі ви­гад­ки, що по­ро­чать ра­дян­ський дер­жав­ний і су­спіль­ний лад. Зокре­ма, на­ма­га­є­ться до­ве­сти, що в СРСР на­чеб­то існує без­за­ко­н­ня, «не­хту­ю­ться пра­ва лю­ди­ни», а осо­би, які, за йо­го твер­дже­н­ням, на­ма­га­ю­ться від­сто­я­ти ці пра­ва, ні­би­то «опи­ня­ю­ться в ув’язнен­ні». До­дам від се­бе, що в цій за­яві Мар­чен­ко ви­ма­гав за­без­пе­чи­ти по­літв’язням люд­ський ста­тус, вка­зу­вав на те, що йо­го «сва­віль­но по­збав­ле­но Ба­тьків­щи­ни» (бо від­бу­ва­ти ув’язне­н­ня від­прав­ле­но з Укра­ї­ни на Урал), а та­кож че­рез по­ру­ше­н­ня прав лю­ди­ни ого­ло­шу­вав го­ло­дів­ку. Ось і весь йо­го «кри­мі­нал».

Ще одне зло­чин­не ді­я­н­ня, у яко­му суд під го­ло­ву­ва­н­ням суд­ді Г.зуб­ця обви­ну­ва­тив Мар­чен­ка, по­ля­га­ло в на­пи­сан­ні й по­ши­рен­ні ним у 1975 р. «Ли­ста ді­до­ві». Дід Ва­ле­рія Мар­чен­ка — ві­до­мий про­фе­сор-істо­рик М.мар­чен­ко — був пер­шим ра­дян­ським ре­кто­ром Львів­сько­го дер­жав­но­го уні­вер­си­те­ту (ни­ні — Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет іме­ні Іва­на Фран­ка). У ви­ро­ку су­ду за­зна­че­но, що в цьо­му ли­сті «Мар­чен­ко па­плю­жить ра­дян­ський і су­спіль­ний лад, на­кле­пни­цьки твер­дить, що у 1933 р. на Укра­ї­ні на­чеб­то був ство­ре­ний голод, а у ре­зуль­та­ті куль­тур­ної ре­во­лю­ції, яку він на­зи­ває «ван­даль­ской», у ре­спу­блі­ці ви­ник «ве­ли­чай­ший ва­ку­ум в на­у­ке, ли­те­ра­ту­ре, искус­стве», про­па­гує ви­га­да­ну ним не­об­хі­дність від­окрем­ле­н­ня Укра­ї­ни від Ра­дян­сько­го Со­ю­зу».

Суд та­кож ви­знав зло­чин­ни­ми ви­слов­лю­ва­н­ня Мар­чен­ка, зокре­ма, про те, що: в Укра­ї­ні ви­ни­ще­но цвіт, елі­ту, без якої на­ція пе­ре­стає бу­ти со­бою; у ви­прав­но-тру­до­вих ко­ло­ні­ях на Ура­лі (які він на­зи­вав кон­цта­бо­ра­ми) не на­да­ють ме­ди­чної до­по­мо­ги; укра­їн­сько­му на­ро­ду нав’язу­ють ро­сій­ську мо­ву. Так, в одно­му зі сво­їх тво­рів він пи­сав, що є на­ціо­на­лі­стом, якщо вва­жа­ти на­ціо­на­лі­стом то­го, хто «від­да­ний рі­дній мо­ві».

Фа­кти­чно, Мар­чен­ко був за­су­дже­ний за те, що у сво­їх офі­цій­них звер­не­н­нях до ор­га­нів дер­жав­ної вла­ди, лі­те­ра­тур­них тво­рах, у спіл­ку­ван­ні з ін­ши­ми лю­дьми опи­су­вав ре­аль­ний стан з до­три­ма­н­ням ба­зо­вих прав (у т.ч. в мі­сцях по­збав­ле­н­ня во­лі, де він пе­ре­бу­вав і від­чу­вав це на «вла­сній шкі­рі»), до­ма­гав­ся ре­а­лі­за­ції на пра­кти­ці про­го­ло­ше­них у двох кон­сти­ту­ці­ях (СРСР і УРСР) прав та сво­бод, від­сто­ю­вав пра­во на люд­ську гі­дність, пра­во го­во­ри­ти рі­дною мо­вою і ма­ти свою дер­жа­ву — Укра­ї­ну.

Бу­ду­чи тяж­ко хво­рим і ро­зу­мі­ю­чи, що дру­ге по­збав­ле­н­ня йо­го во­лі, фа­кти­чно, ста­не по­збав­ле­н­ням йо­го життя, Мар­чен­ко не пе­ре­ста­вав бо­ро­ти­ся за лю­дя­ність, укра­їн­ське і Укра­ї­ну. Тор­же­ство прав­ди і на­ру­га над нею Без­під­став­ність і шту­чність ви­зна­н­ня та­кої йо­го ді­яль­но­сті осо­бли­во не­без­пе­чним зло­чи­ном бу­ла на­стіль­ки оче­ви­дною, що ще в ча­си Ра­дян­сько­го Со­ю­зу по­ста­нов­ле­ний під го­ло­ву­ва­н­ня суд­ді Г.зуб­ця ви­рок сто­сов­но Мар­чен­ка був ска­со­ва­ний Пле­ну­мом Вер­хов­но­го су­ду УРСР.

12 жов­тня 1990 р. Пле­нум Вер­хов­но­го су­ду УРСР за­до­воль­нив про­тест го­ло­ви ВС УРСР і ска­су­вав ви­рок Ки­їв­сько­го мі­сько­го су­ду від 14 бе­ре­зня 1984 р., а з ним — і ухва­лу су­до­вої ко­ле­гії у кри­мі­наль­них спра­вах ВС УРСР від 29 бе­ре­зня 1984 р., якою за­зна­че­ний ви­рок то­ді бу­ло за­ли­ше­но в си­лі.

Та­ким чи­ном, Ве­ли­кий Укра­ї­нець Ва­ле­рій Мар­чен­ко, який пішов із життя у 37 ро­ків, був по­смер­тно ре­а­бі­лі­то­ва­ний. Мо­жна бу­ло б вва­жа­ти, що істо­ри­чна прав­да і спра­ве­дли­вість пе­ре­мо­гли. До­бре ім’я бор­ця за не­за­ле­жну й су­ве­рен­ну Укра­ї­ну від­нов­ле­но. Але не­дав­нє на­го­ро­дже­н­ня від іме­ні не­за­ле­жної Укра­ї­ни суд­ді, ко­трий за­су­див, фа­кти­чно, на вір­ну смерть то­го, хто бо­ров­ся за Укра­ї­ну, дає під­ста­ви сум­ні­ва­ти­ся у пе­ре­мо­зі прав­ди і спра­ве­дли­во­сті. Це на­го­ро­дже­н­ня за­свід­чи­ло на­яв­ність ве­ли­че­зних про­блем фун­кціо­ну­ва­н­ня дер­жав­ної вла­ди в Укра­ї­ні.

Я жо­дним чи­ном не маю на­мі­ру да­ва­ти пра­во­ву оцін­ку ви­ро­ку сто­сов­но Мар­чен­ка, по­ста­нов­ле­но­му під го­ло­ву­ва­н­ням суд­ді Г.зуб­ця. По-пер­ше, цю оцін­ку дав Пле­нум Вер­хов­но­го су­ду УРСР ще 1990 р., ска­су­вав­ши за­зна­че­ний ви­рок як без­під­став­ний. Та­ке рі­ше­н­ня най­ви­щої су­до­вої ін­стан­ції ма­ло б «по­ста­ви­ти хрест» на кар’єрі суд­ді­зуб­ця. Хо­ча ста­ло­ся нав­па­ки — Г.зу­бець пішов на під­ви­ще­н­ня і впро­довж 10 ро­ків (1993–2003 рр.) був го­ло­вою Ки­їв­сько­го мі­сько­го су­ду (з жов­тня 2001 р. — Апе­ля­цій­но­го су­ду мі­ста Ки­є­ва). По-дру­ге, у та­кій пра­во­вій оцін­ці на­ра­зі не­має сен­су (зокре­ма й че­рез спли­ва­н­ня всіх стро­ків дав­но­сті).

Але є ка­те­го­рія ви­ща за пра­во — люд­ська со­вість і су­спіль­на мо­раль. І са­ме во­ни ма­ли ста­ти не­здо­лан­ною пе­ре­шко­дою до цьо­го на­го­ро­дже­н­ня. Адже від­зна­че­н­ня дер­жав­ною на­го­ро­дою — не фор­маль­ність, яка ре­а­лі­зу­є­ться на вла­сний роз­суд, а від­по­від­аль­не дер­жав­не рі­ше­н­ня, що має ухва­лю­ва­ти­ся за на­яв­но­сті до­ста­тніх і пе­ре­кон­ли­вих під­став.

На мій погляд, у ви­пад­ку з на­го­ро­дже­н­ням суд­ді Г.зуб­ця всі суб’єкти, при­че­тні до цьо­го про­це­су, ви­яви­ли, що­най­мен­ше, без­від­по­від­аль­ність і не­дба­лість. Бо «епі­зод Мар­чен­ка» — за­галь­но­ві­до­мий факт у біо­гра­фії суд­ді Г.зуб­ця. Крім са­мо­го фа­кту цьо­го за­су­дже­н­ня, за­галь­но­ві­до­ми­ми бу­ли й су­до­ві рі­ше­н­ня у спра­ві Мар­чен­ка (зокре­ма ви­рок, ухва­ла су­до­вої ко­ле­гії ВС та ухва­ла Пле­ну­му) і об­ста­ви­ни їх ухва­ле­н­ня. Ці до­ку­мен­ти опу­блі­ко­ва­но ще у 2001 р в книж­ці «Ва­ле­рій Мар­чен­ко. Твор­чість і життя», що ви­йшла зав­дя­ки зу­си­л­лям ві­до­мо­го ди­си­ден­та і по­літв’язня Се­ме­на Глу­зма­на, який ра­зом із Мар­чен­ком від­бу­вав по­ка­ра­н­ня у перм­ській ко­ло­нії № 35.

То­му Ра­да суд­дів Укра­ї­ни і ке­рів­ни­цтво ДСА в прин­ци­пі не ма­ли мо­раль­но­го пра­ва по­ру­шу­ва­ти пи­та­н­ня про на­го­ро­дже­н­ня суд­ді Г.зуб­ця, а АП — без на­ле­жної пе­ре­вір­ки «да­ва­ти» по­да­н­ня РСУ в указ пре­зи­ден­та. Як­би на­го­ро­дже­н­ня суд­ді Г.зуб­ця від­бу­ло­ся в 1984 р., то це бу­ло б зро­зумі­ло: то­та­лі­тар­ний ре­жим у та­кий спо­сіб дя­ку­вав би йо­му за своє збе­ре­же­н­ня. Але сьо­го­дні, в не­за­ле­жній Укра­ї­ні, та­ке на­го­ро­дже­н­ня ви­гля­дає як зну­ща­н­ня над пам’ят­тю за­ка­то­ва­них ра­дян­ською вла­дою па­трі­о­тів Укра­ї­ни…

По­мил­ка (якщо це ли­ше по­мил­ка) з та­ким на­го­ро­дже­н­ням має бу­ти ви­прав­ле­на. Указ пре­зи­ден­та про на­го­ро­дже­н­ня суд­ді Г.зуб­ця має бу­ти ска­со­ва­ний, а при­че­тні до йо­го ви­да­н­ня по­са­до­ві осо­би АП — при­тя­гну­ті до від­по­від­аль­но­сті. Як на ме­не, з мо­раль­них під­став у від­став­ку має пі­ти ке­рів­ни­цтво РСУ і ДСА. Бо це не ря­до­вий не­до­лік у їхній ді­яль­но­сті, а «про­кол» дер­жав­ної ва­ги. Крім то­го, Укра­ї­на має на­ле­жним чи­ном від­зна­чи­ти сво­го си­на, який по­клав життя за її не­за­ле­жність, — Ва­ле­рія Ве­ні­а­мі­но­ви­ча Мар­чен­ка. Чи він, на дум­ку ни­ні­шньої вла­ди, не під­па­дає під фор­му­лю­ва­н­ня «за ви­да­тні за­слу­ги пе­ред Укра­ї­ною»?

Якщо цьо­го не бу­де зро­бле­но, то су­спіль­ство має сер­йо­зно за­ми­сли­ти­ся, на­скіль­ки чин­на вла­да на­справ­ді є укра­їн­ською за ду­хом.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.