Який Фе­нікс на­ро­ди­ться зі зга­ри­ща сві­то­вої гі­бри­дної вій­ни?

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ -

По­над чо­ти­ри ро­ки актив­ної гі­бри­дної вій­ни, без­ліч зу­силь уче­них і екс­пер­тів у сфе­рі ана­лі­зу но­во­го фе­но­ме­ну, — але в під­сум­ку ми все ще в ста­ні ду­же фра­гмен­тар­но­го ро­зу­мі­н­ня то­го, що від­бу­ва­є­ться.

Усе свід­чить на ко­ристь то­го, що рі­вень ана­лі­ти­чних ре­фле­ксій що­до гео­стра­те­гі­чної си­ту­а­ції до­сяг пев­ної кри­ти­чної ме­жі, яка на­га­дує глу­хий кут. Осми­сле­н­ня гі­бри­дної вій­ни як «ре­чі в со­бі» ні­як не ви­йде за свої вну­трі­шні обме­жу­ва­чі, не ста­не «річ­чю для се­бе». У рам­ках цьо­го глу­хо­го ку­та ми бу­де­мо ли­ше за­гли­блю­ва­тись у де­та­лі (в кон­кре­тні при­йо­ми агре­со­ра, в йо­го та­кти­чні дії і та­кі ж ко­ро­тко­стро­ко­ві на­слід­ки). Без­пе­ре­чно, по­ді­бні до­слі­дже­н­ня — які (зов­ні) в ці­ло­му не­без­під­став­но пре­тен­ду­ють на стра­те­гі­чність — до­во­лі ва­го­мі, ва­жли­ві й за­тре­бу­ва­ні. Однак весь сенс гі­бри­дно­го ме­то­ду ве­де­н­ня гло­баль­ної вій­ни як та­кої по­ля­гає в то­му, що кон­кре­тні ме­то­ди по­вто­рю­ю­ться не­ча­сто, а якщо по­вто­рю­ю­ться, то не ви­хо­дять за ме­жі нор­ма­тив­но­пра­во­вих па­ра­ме­трів де­мо­кра­ти­чних си­стем.

«Щой­но вій­на стає ре­аль­ні­стю, будь-яка дум­ка, що не бе­ре її до ува­ги, по­чи­нає спри­йма­ти­ся як хи­бна», — не мо­жна не по­го­ди­ти­ся з Аль­бе­ром Ка­мю.

Усі ни­ні­шні ре­фле­ксії від­но­ся­ться ско­рі­ше до ета­пу важ­ко­го й бо­лі­сно­го ви­зна­н­ня про­сто­го фа­кту: ми не бу­ли го­то­ві ні до агре­сії, ні тим біль­ше до її на­слід­ків. Ми ба­чи­ли, як во­рог ре­а­лі­зо­вує свої за­ду­ми, як кон­со­лі­дує зу­си­л­ля і за­сто­со­вує весь на­ко­пи­че­ний де­стру­ктив­ний ре­сурс, і при цьо­му допу­сти­ли те, що ста­ло­ся. Як по­ка­за­ли зга­да­ні до­слі­дже­н­ня — при­чин для цьо­го бу­ло без­ліч, і ми все ще про­дов­жу­є­мо їх ре­фле­ксив­но пе­ре­о­сми­слю­ва­ти. Біль­ше то­го — ми, швид­ше за все, та­кти­чно про­гра­ли цю фа­зу агре­сії: сві­то­вий по­ря­док справ­ді бу­ло зруй­но­ва­но. Це слід прийня­ти і ду­ма­ти про те, як не про­гра­ти вій­ну за­га­лом. Адже став­ка в цій вій­ні — жи­т­тя де­мо­кра­ти­чної мо­де­лі як та­кої.

Клю­чо­ва про­бле­ма в то­му, що ни­ні­шній під­хід до ана­лі­зу ро­сій­ської агре­сії не більш ніж ре­тро­спе­ктив­ний, май­же без про­е­кції у май­бу­тнє. Адже в осно­ві сво­їй він апе­лює до кіль­кох про­стих ідей: зви­чний нам сві­то­вий по­ря­док усе ще існує; ні­чо­го ін­шо­го на йо­го мі­сці вже бу­ти не мо­же; те, що за­ли­ши­ло­ся, має бу­ти збе­ре­же­не за будь-яку ці­ну. І якщо ми зро­зу­мі­є­мо, як про­тив­ник ре­а­лі­зує агре­сію і як він ата­кує на­шу си­сте­му, ми змо­же­мо не тіль­ки йо­му про­ти­сто­я­ти і «за­хи­сти­ти» її, а на­віть «від­но­ви­ти» все як бу­ло, по­вер­нув­шись до більш-менш без­про­блем­но­го status quo (то­чні­ше, до рів­ня про­блем, що не­по­рів­нян­ний з ни­ні­шнім). При цьо­му, до­зво­лю со­бі по­вто­ри­ти­ся, сві­то­во­го по­ряд­ку, який був до 2014 ро­ку, вже не існує — сьо­го­дні ми спо­сте­рі­га­є­мо йо­го своє­рі­дні гео­по­лі­ти­чні «фан­том­ні бо­лі». І «бо­лить» те, чо­го на­справ­ді вже не­має, або, як мі­ні­мум, те, що ра­ди­каль­но змі­ни­ло­ся. «Бо­лять» між­на­ро­дне пра­во і між­на­ро­дна ста­біль­ність, зро­зумі­лі нам си­сте­ми гео­по­лі­ти­чних ко­ор­ди­нат і гео­еко­но­мі­чних від­но­син, а та­кож ба­га­то ін­шо­го. Усе це або вже зни­кло зов­сім, або ось-ось зни­кне.

Але біль­шість до­слі­дни­ків (осо­бли­во на За­хо­ді) про­дов­жу­ють свою «охо­рон­ну» ді­яль­ність — ря­ту­ють «єв­ро­пей­ський по­ря­док», за­хи­ща­ють «цін­но­сті», під­три­му­ють «де­мо­кра­ти­чну си­сте­му».

Однак це жо­дним чи­ном не по­зна­ча­є­ться на ре­аль­но­сті — по­же­жа гі­бри­дної вій­ни па­лає чим­да­лі яскра­ві­ше. А про­це­си, які во­на спри­чи­ни­ла, вхо­дять у но­ві, не­пе­ре­дба­чу­ва­ні фа­зи — і світ іде шля­хом стрім­ких транс­фор­ма­цій. Но­ва гео­по­лі­ти­чна по­же­жа на ста­рих гео­істо­ри­чних жа­ри­нах Не так дав­но я на­го­ло­шу­вав, що ми ру­ха­є­мось у «но­ві 80-ті». Вла­сне, сьо­го­дні ми справ­ді пе­ре­бу­ва­є­мо в цій фа­зі — ми сти­ка­є­мо­ся з ти­ми са­ми­ми ви­кли­ка­ми, ми фі­ксу­є­мо ті са­мі ме­то­ди, ми на­ма­га­є­мо­ся ре­а­гу­ва­ти ти­ми са­ми­ми ді­я­ми.

Однак це та­ки «но­ві 80-ті», а не ре­аль­ні 80-ті ро­ки ХХ сто­лі­т­тя. Як «мо­дерн» і «по­стмо­дерн» від­рі­зня­ю­ться не про­сто одним ко­ро­тким пре­фі­ксом «пост», а прір­вою під­хо­дів між ни­ми, та­ка ж гли­бо­ка прір­ва між ци­ми дво­ма істо­ри­чни­ми пе­рі­о­да­ми. Ло­гі­ка бо­роть­би 1980-х бу­ла в за­хи­сті де­мо­кра­ти­чно­го сві­то­во­го по­ряд­ку і де­мо­кра­ти­чної си­сте­ми. Во­на щой­но на­бу­ла (в 1960– 70-х ро­ках) — під впли­вом ре­а­лій хо­ло­дної вій­ни — но­вої яко­сті і но­вої фі­ло­со­фії. Ми по­вин­ні чі­тко ро­зу­мі­ти, що За­хід 1950–60-х ро­ків був ли­ше пре­лю­ді­єю до ті­єї мо­де­лі, яка ви­кри­ста­лі­зу­ва­ла­ся до по­ча­тку 80-х і яку той-та­ки За­хід ви­рі­шив за­хи­ща­ти ра­ди­каль­но — ве­сти хо­ло­дну вій­ну з Ра­дян­ським Со­ю­зом на ура­же­н­ня одні­єї з си­стем.

Ми не мо­же­мо про­і­гно­ру­ва­ти і то­го фа­кту, що де­мо­кра­ти­чний світ, який ми всі зна­є­мо, сам став ба­га­то в чо­му про­ду­ктом ці­єї хо­ло­дної вій­ни — він фор­му­вав­ся під за­хи­стом ін­сти­ту­тів, по­кли­ка­них за­хи­сти­ти За­хід від СРСР, від йо­го мо­жли­вої пря­мої во­єн­ної агре­сії. Ве­ли­ка ча­сти­на кон­це­пцій НАТО до по­ча­тку 1990-х по­ля­га­ла в під­го­тов­ці до від­би­т­тя са­ме та­кої агре­сії, до за­сто­су­ва­н­ня кон­вен­ціо­наль­них зброй­них сил по всьо­му гео­по­лі­ти­чно­му те­а­тру бо­йо­вих дій, до стри­му­ва­н­ня і вза­єм­но­го обме­же­н­ня. Хо­ло­дна вій­на ба­га­то в чо­му ста­ла ку­знею по­лі­ти­чних і нор­ма­тив­но-ор­га­ні­за­цій­них мо­де­лей за­хі­дних кра­їн. І ці мо­де­лі успі­шно існу­ва­ли до­те­пер.

Най­кра­ще це ви­дно на при­кла­ді мо­де­лей ін­те­гра­цій­них про­це­сів. Про­ект Єв­ро­пей­сько­го Со­ю­зу, НАТО, ін­ших менш успі­шних або тим­ча­со­вих альян­сів — усе це ро­дом звід­ти, з пе­рі­о­ду хо­ло­дної вій­ни, все це бу­ло сфор­мо­ва­но як від­по­відь на ви­кли­ки то­го мо­мен­ту, ви­кли­ки то­го ча­су.

З па­ле­ни­ща кін­ця Дру­гої сві­то­вої вій­ни, з жа­рин хо­ло­дної на­ро­див­ся онов­ле­ний за­хі­дний де­мо­кра­ти­чний про­ект, який став по­лі­ти­чним та іде­о­ло­гі­чним орі­єн­ти­ром для біль­шо­сті кра­їн сві­ту і який ви­явив­ся на­стіль­ки вда­лим, що За­хід був го­то­вий йо­го за­хи­ща­ти всі­ма до­сту­пни­ми спосо­ба­ми.

Цей про­цес і ва­жли­вість мо­мен­ту (кі­нець 40-х ро­ків) ду­же до­бре від­чу­ва­ли ба­тьки-за­снов­ни­ки ЄС. Во­ни ж то­ді ба­чи­ли і гли­бин­ний по­тен­ці­ал про­блем ЄС у стра­те­гі­чній пер­спе­кти­ві: один з «ба­тьків-за­снов­ни­ків» ЄС Жан Мо­не пе­ред смер­тю зі­знав­ся: як­би він мав мо­жли­вість роз­по­ча­ти про­цес єв­ро­пей­ської ін­те­гра­ції за­но­во, то по­чав би не з еко­но­мі­ки, а з куль­ту­ри. У яко­мусь сен­сі ни­ні­шній «глу­хий кут» єв­ро­ін­те­гра­ції — від Brexit до Ка­та­ло­нії — ви­ник са­ме че­рез те, що під впли­вом гео­і­де­о­ло­гі­чних ім­пе­ра­ти­вів хо­ло­дної вій­ни в осно­ву єв­ро­пей­ської ін­те­гра­ції бу­ло по­кла­де­но прі­о­ри­те­ти ви­клю­чно вій­сько­во-по­лі­ти­чні та по­лі­ти­ко-еко­но­мі­чні, то­ді як куль­тур­но-гу­ма­ні­тар­ні чин­ни­ки бу­ло ви­не­се­но «за дуж­ки» ін­те­гра­цій­ної про­бле­ма­ти­ки. У ре­зуль­та­ті зов­ні успі­шні єв­ро­пей­ський і єв­ро­а­тлан­ти­чний про­е­кти ви­яви­ли­ся не зда­тни­ми сфор­му­ва­ти пер­спе­ктив­ні від­по­віді ви­кли­кам те­ро­ри­зму і муль­ти­куль­ту­ра­лі­зму, мі­гра­ції та по­пу­лі­зму. У свою чер­гу на по­ді­бних «не­до­пра­цю­ва­н­нях» За­хо­ду де­да­лі актив­ні­ше й ефе­ктив­ні­ше грає Ро­сія, «від­ті­ня­ю­чи» їх у т.ч. сво­ї­ми вну­трі­шні­ми «ду­хов­ни­ми скрє­па­ми» і зов­ні­шньою но­вою вер­сі­єю гео­куль­тур­но­го ме­сі­ан­ства.

І ве­ли­ка ча­сти­на ін­сти­ту­тів без­пе­ки, сфор­мо­ва­них у той час (по­чи­на­ю­чи з «Єв­ро­пей­сько­го обо­рон­но­го спів­то­ва­ри­ства» по-де-гол­лів­ськи, яке швид­ко се­бе ви­чер­па­ло), бу­ла спря­мо­ва­на на те, щоб за­хи­сти­ти ці по­чи­на­н­ня, не да­ти су­про­тив­ни­ку їх зни­щи­ти. То­чкою, яка від­окре­ми­ла те, що бу­ло і чо­го вже не бу­де, від то­го, що має від­бу­ти­ся, — ста­ла зна­ме­ни­та про­мо­ва се­ра В.чер­чи­л­ля в аме­ри­кан­сько­му Фул­то­ні (5 бе­ре­зня 1946 р.) Са­ме з неї, за сло­ва­ми Ро­наль­да Рей­га­на (яко­му ви­па­ло роз­по­ча­ти фі­наль­ний бій з СРСР за май­бу­тнє де­мо­кра­ти­чно­го сві­ту), і «на­ро­див­ся су­ча­сний За­хід».

Фул­тон­ська про­мо­ва бу­ла справ­ді ва­жли­вою ві­хою. Ко­ли Чер­чилль ви­го­ло­шу­вав її, кри­за вже ся­гну­ла най­ви­щої на­пру­ги — в ті дні пре­зи­дент Тру­мен на­віть по­гро­жу­вав за­сто­су­ва­ти про­ти СРСР атом­ну зброю, а в шта­бі ге­не­ра­ла Ей­зен­ха­у­е­ра до­о­пра­цьо­ву­вав­ся план Totality — пер­ший з сер­йо­зних аме­ри­кан­ських пла­нів мас­шта­бної вій­ни з СРСР.

Про­мо­ва у Фул­то­ні за­фі­ксу­ва­ла гео­істо­ри­чну ма­кро­оцін­ку, з якою всі по­го­ди­ли­ся: хо­ча Ве­ли­ка вій­на й за­кін­чи­ла­ся, За­хід по­став пе­ред ви­кли­ком з бо­ку Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. І цей ви­клик — не ко­ро­тко­стро­ко­ва не­зру­чність, бо в йо­го осно­ві прин­ци­по­ві, гли­бин­ні су­пе­ре­чно­сті, які не мо­жуть бу­ти ви­рі­ше­ні мир­ним спів­існу­ва­н­ням двох си­стем, оскіль­ки одна з них — ан­ти­гу­ман­на й не­спра­ве­дли­ва.

Ба­га­то слів з ці­єї про­мо­ви Він­сто­на Чер­чи­л­ля на­че про ни­ні­шній день: «на да­ний час вій­на мо­же спі­тка­ти будь-яку кра­ї­ну, хоч де б во­на ле­жа­ла між за­хо­дом і схо­дом», «по всьо­му сві­ту да­ле­ко від кор­до­нів Ро­сії ство­ре­но ко­му­ні­сти­чні п’яті ко­ло­ни, що ді­ють у пов­ній єд­но­сті й аб­со­лю­тно­му під­по­ряд­ку­ван­ні ди­ре­кти­вам, які во­ни отри­му­ють з ко­му­ні­сти­чно­го цен­тру»,» я не ві­рю, що Ро­сія хо­че вій­ни. Чо­го во­на хо­че, так це пло­дів вій­ни і без­ме­жно­го роз­по­всю­дже­н­ня сво­єї по­ту­ги й до­ктрин», «я ви­ніс пе­ре­ко­на­н­ня, що во­ни [на­ші ро­сій­ські дру­зі] ні­чо­го не по­ва­жа­ють так, як си­лу, і ні до чо­го не ма­ють мен­ше по­ва­ги, ніж до вій­сько­вої слаб­ко­сті».

Як по­пе­ре­дній ви­сно­вок мо­жна смі­ли­во кон­ста­ту­ва­ти, що ми з усі­єю оче­ви­дні­стю пі­ді­йшли до мо­мен­ту, ко­ли нам по­трі­бен «но­вий Фул­тон». «Ве­ли­ку пе­ре­ва­гу отри­мує той, хто до­сить ра­но зро­бив по­мил­ки, на яких мо­жна вчи­ти­ся», — по­пе­ре­джав сер В.чер­чилль. І в нас та­ка мо­жли­вість є — ми всі (де­мо­кра­ти­чні дер­жа­ви) вже зро­би­ли низ­ку по­ми­лок, які мо­жуть нам ко­шту­ва­ти ці­лі­сно­сті про­е­кту: про­і­гно­ру­ва­ли ім­пер­ську Ро­сію, за­плю­щу­ва­ли очі на її ре­ван­шизм, еко­но­мі­зу­ва­ли від­но­си­ни там, де їх слід бу­ло по­лі­ти­зу­ва­ти. Однак чи не по­гір­ши­мо ми си­ту­а­цію і чи отри­ма­є­мо пе­ре­ва­ги в «но­во­му чу­до­во­му сві­ті» — за­ле­жить вже від нас.

Не мо­жу не за­зна­чи­ти: на­ші за­хі­дні пар­тне­ри все ще спо­ді­ва­ю­ться, що не по­вто­рять по­ми­лок 1930-х ро­ків (які при­зве­ли спо­ча­тку до Дру­гої сві­то­вої, а за нею — і до хо­ло­дної вій­ни), хо­ча де-фа­кто ро­блять це вже за­раз. Я хо­тів би на­га­да­ти їм сло­ва з ті­єї ж та­ки Фул­тон­ської про­мо­ви: «На­ші тру­дно­щі й не­без­пе­ки не зни­кнуть, якщо ми за­плю­щи­мо на них очі або про­сто бу­де­мо че­ка­ти, ко­ли щось ста­не­ться, або бу­де­мо про­ва­ди­ти по­лі­ти­ку вми­ро­тво­ре­н­ня». Про­бле­ма в то­му, що в су­ча­сно­му сві­ті на­вряд чи вда­сться зна­йти лю­дей та­ко­го са­мо­го мас­шта­бу, та­ко­го са­мо­го ро­зу­му й ясно­сті ми­сле­н­ня, яких за­хі­дний світ ви­слу­хає не фор­маль­но, а ува­жно. І бу­де го­то­вий ді­я­ти за ці­єю но­вою про­гра­мою.

А сьо­го­дні ми по­вер­та­є­мо­ся до по­ді­бно­го ста­ну — ми спо­сте­рі­га­є­мо пев­ний мас­шта­бний ре­вер­сив­ний про­цес: ци­ві­лі­зо­ва­ний світ, ви­йшов­ши у ХХI сто­лі­т­тя з ве­ли­че­зни­ми пла­на­ми на мир­ний і бла­го­по­лу­чний роз­ви­ток, зі­ткнув­ся з ре­ван­шист­ською Ро­сі­єю, яка спо­ча­тку стрім­ко від­ки­ну­ла нас на­зад, у 80-ті ро­ки, а те­пер го­ту­є­ться й да­лі по­вер­та­ти істо­рію на­зад. І ми справ­ді ма­є­мо всі шан­си опи­ни­тись у си­ту­а­ції, що по­ді­бна до зов­ні три­во­жно­го, вну­трі­шньо кри­зо­во­го 1946-го ро­ку. При­найм­ні ко­рей­ська про­бле­ма, яка за­ро­ди­лась у ті ро­ки, зно­ву по­вер­та­є­ться «на кру­ги своя», тіль­ки вже в більш зло­ві­сно­му, апо­ка­лі­пти­чно­му мас­шта­бі.

За­гро­за в то­му, що сьо­го­дні мо­дель по­ве­дін­ки За­хо­ду — це зно­ву мо­дель «уми­ро­тво­ре­н­ня». Це зно­ву спро­ба «за­плю­щи­ти очі» і не вда­ва­ти­ся до жорс­тких дій для сво­го за­хи­сту. Утім, це ціл­ком зро­зумі­ло гео­істо­ри­чно: під час хо­ло­дної вій­ни За­хід мав ра­ціо­наль­ну і гли­бо­ку мо­ти­ва­цію — він ро­зу­мів, що за­хи­щав, від ко­го й на­ві­що. То­му жорс­ткі ре­а­кції — одна з при­кмет ча­су кон­фрон­та­ції у хо­ло­дній вій­ні ХХ сто­лі­т­тя.

Ни­ні та­ко­го ро­зу­мі­н­ня не ви­дно. Про­стий при­клад: 1952 ро­ку офі­цій­ний Па­риж ви­гнав з фран­цузь­кої сто­ли­ці ві­до­му ра­дян­ську ор­га­ні­за­цію при­кри­т­тя і стру­кту­ру впли­ву КДБ — «Все­сві­тню ра­ду ми­ру». Ви­гнав са­ме за те, в чо­му сьо­го­дні зви­ну­ва­чу­ють про­ро­сій­ські стру­кту­ри на За­хо­ді: під­рив по­лі­ти­чної ста­біль­но­сті, про­па­ган­да, де­кон­со­лі­да­ція за­хі­дних су­спільств. Сьо­го­дні ж у Фран­ції на пов­ну си­лу пра­цює ро­сій­ський ме­ді­а­хол­динг «Су­пу­тник» (який на­віть чин­ний пре­зи­дент Е. Ма­крон на­зи­ває «ор­га­ном про­па­ган­ди»), з гру­дня 2017-го роз­по­чне мов­ле­н­ня Russia Today France, а в са­мо­му цен­трі Па­ри­жа 2016 ро­ку зве­де­но Свя­то-тро­ї­цький со­бор, який обі­йшов­ся Ро­сії в де­ся­тки міль­йо­нів єв­ро. За­ли­ши­ло­ся зно­ву по­вер­ну­ти з Афін «Все­сві­тню ра­ду ми­ру» на­зад, у Па­риж — і ко­ло за­мкне­ться... На­ро­дже­н­ня Фе­ні­кса? Я хо­тів би, щоб ми ди­ви­ли­ся на си­ту­а­цію ни­ні­шньої гео­стра­те­гі­чної кри­зо­во­сті з кіль­кох бо­ків, вба­ча­ю­чи в ній не тіль­ки за­гро­зу, а й об’єктив­ну мо­жли­вість. Адже, як за­зна­чав Карл Ясперс, «ми ста­є­мо са­мі со­бою зі змі­ною усві­дом­ле­н­ня на­ми бу­т­тя». Про­те це мо­жли­во ли­ше ви­знав­ши низ­ку ва­жли­вих по­то­чних ста­нів.

На­сам­пе­ред — світ хо­ло­дної вій­ни і всі по­бу­до­ва­ні на цьо­му хи­тко­му фун­да­мен­ті кон­стру­кції оста­то­чно від­хо­дять у ми­ну­ле. Гі­бри­дна вій­на, розв’яза­на Ро­сі­єю як своє­рі­дна «Дру­га хо­ло­дна вій­на» (по­ді­бно до то­го, як Дру­га сві­то­ва бу­ла іні­ці­йо­ва­на на­цист­ською Ні­меч­чи­ною як ре­ванш за по­раз­ку в Пер­шій сві­то­вій), по­ка­за­ла, що за ни­ні­шньої по­лі­ти­чної мо­де­лі За­хід не го­то­вий до но­вих мас­шта­бних ви­кли­ків. Ма­буть, у цьо­му клю­чі на­ших єв­ро­пей­ських пар­тне­рів на­віть скла­дно зви­ну­ва­чу­ва­ти в не­рі­шу­чо­сті — ре­а­кція на но­ву за­гро­зу, на но­ві-ста­рі ме­то­ди атак Ро­сії ви­яв­ля­є­ться за ме­жа­ми са­мо­го ро­зу­мі­н­ня за­гро­зи і зда­тно­сті Єв­ро­пи (по­лі­ти­чної, ор­га­ні­за­цій­ної, пра­во­вої) ре­а­гу­ва­ти на них.

Ін­те­гра­цій­ні со­ю­зи, по­бу­до­ва­ні за час по­пе­ре­дніх 50–70 ро­ків ви­яв­ля­ю­ться ма­ло­ефе­ктив­ни­ми в но­вих умо­вах. По су­ті, Ро­сія, зу­мів­ши ду­же то­чко­во до­кла­сти свої зу­си­л­ля, змо­гла по­си­ли­ти сер­йо­зні вну­трі­шні про­ти­річ­чя і зі­гра­ти на них. Спо­ча­тку Brexit, по­тім по­дії у Ка­та­ло­нії, го­тов­ність Шо­тлан­дії зно­ву по­ру­ши­ти те­му ре­фе­рен­ду­му про не­за­ле­жність, за­яви Ве­не­ції і Лом­бар­дії про по­тре­бу на­да­ти їм біль­ше ав­то­но­мії — хо­ча май­же в усіх ви­пад­ках про­сту­пає участь Ро­сії (ча­сто на­дмір­но пе­ре­біль­ше­на), однак це не ска­со­вує най­го­лов­ні­шо­го: по­то­чний єв­ро­пей­ський ін­те­гра­цій­ний про­ект ви­яв­ля­є­ться не­спро­мо­жним від­по­ві­сти на зов­ні­шню гі­бри­дну агре­сію. Йо­го ме­ха­ні­зми за­хи­сту ви­яви­ли­ся не­зда­тни­ми за­хи­сти­ти те, за­ра­ди чо­го їх бу­ло ство­ре­но — змі­цне­н­ня єд­но­сті За­хо­ду, змі­цне­н­ня де­мо­кра­тії, ми­ру і про­цві­та­н­ня.

Єв­ро­пу мо­же охо­пи­ти мас­шта­бна по­же­жа, але са­ме тут і по­стає го­лов­не пи­та­н­ня: бу­де це по­же­жа ра­ди­каль­ної транс(ре)фор­ма­ції чи по­же­жа, яка зни­щує де­мо­кра­ти­чний про­ект у ці­ло­му (чо­го й хо­че Ро­сія)?

Са­ме для то­го, щоб дру­гий сце­на­рій не був ре­а­лі­зо­ва­ний агре­со­ром, За­хо­ду й по­трі­бен «но­вий Фул­тон». Біль­ше то­го, ціл­ком мо­жли­во, що са­ме За­хід те­пер по­тре­бує та­кож то­го, щоб «опу­сти­ти за­лі­зну за­ві­су» — аби за­хи­сти­ти се­бе на якийсь час від зов­ні­шньо­го за­гро­зи, пе­ре­ро­ди­тись і всту­пи­ти в но­ве сто­лі­т­тя хо­ло­дної вій­ни справ­ді го­то­вим до за­хи­сту де­мо­кра­ти­чних цін­но­стей.

Гі­бри­дна вій­на тим са­мим стає своє­рі­дним тлом для но­вої ло­гі­ки єв­ро­пей­ської ін­те­гра­ції — єв­ро­ін­те­гра­ції не­кла­си­чної або пос­ткла­си­чної, кон­ту­ри якої ли­ше ви­зна­ча­ю­ться і не мо­жуть бу­ти кон­кре­ти­зо­ва­ні в одно­зна­чній фор­мі.

До ре­чі, скла­дно не за­ува­жи­ти й ці­ка­во­го фа­кту: всі де­кон­стру­кції мир­них сві­то­вих по­ряд­ків (як мі­ні­мум — у ХХ сто­літ­ті з про­дов­же­н­ням ці­єї тра­ди­ції у ХХI) від­бу­ва­ли­ся за іні­ці­а­ти­ви ав­то­ри­тар­них або то­та­лі­тар­них дер­жав. І во­ни ж ста­ва­ли жер­тва­ми цих спроб. У 1930-х ро­ках Адольф Гі­тлер ви­рі­шив, що світ по­тре­бує за­крі­пле­н­ня но­во­го ба­лан­су сил на кон­ти­нен­ті — і від­но­сно ско­ро (вже за де­ся­ток ро­ків!) став жер­твою ці­єї спро­би (яка спо­ча­тку роз­ви­ва­ла­ся ціл­ком вда­ло). На­слід­ком ці­єї спро­би ста­ло фор­му­ва­н­ня з роз­рі­зне­них єв­ро­пей­ських дер­жав стій­ких альян­сів. У 1945–46 рр. СРСР ви­рі­шив, що слід ско­ри­ста­ти­ся си­ту­а­ці­єю і за­крі­пи­ти­ся на но­вих те­ри­то­рі­ях, роз­по­чав­ши хо­ло­дну вій­ну з За­хо­дом. За 45 ро­ків це при­зве­ло до зни­кне­н­ня СРСР з кар­ти сві­ту, а За­хід ви­йшов з цьо­го про­ти­сто­я­н­ня з но­ви­ми вій­сько­во-по­лі­ти­чни­ми та ін­те­гра­цій­ни­ми про­е­кта­ми. 2014 ро­ку пу­тін­ська Ро­сія ви­рі­ши­ла, що на­став час «вста­ти з ко­лін» (зруй­ну­ва­ти сві­то­вий по­ря­док і роз­по­ча­ти во­єн­ну агре­сію про­ти су­сі­дів) — ну що ж... істо­ри­чні тен­ден­ції яв­но не на бо­ці Ро­сії.

І що­ра­зу Єв­ро­па по­ста­ва­ла з по­пе­лу по­пе­ре­дньою, най­ча­сті­ше — зни­ще­ною ве­ли­кою вій­ною май­же до­щен­ту. Але мі­фі­чний Фе­нікс — птах на­по­ле­гли­вий, і в йо­го смер­ті зав­жди — за­по­ру­ка на­ро­дже­н­ня й онов­ле­н­ня.

При цьо­му скла­дно за­пе­ре­чу­ва­ти, що Фе­нікс «Онов­ле­ної Єв­ро­пи» бу­де прин­ци­по­во не­схо­жим на ту Єв­ро­пу, яку ми зви­кли ба­чи­ти остан­ні­ми де­ся­ти­лі­т­тя­ми: з усьо­го ви­дно, во­на бу­де більш на­ціо­на­лі­сти­чною, менш бю­ро­кра­ти­чною, більш ра­ди­каль­ною, і на пер­шо­му ета­пі — ку­ди менш під­кре­сле­но де­мо­кра­ти­чно-по­лі­тко­ре­ктною, оскіль­ки має за­хи­сти­ти се­бе від агре­со­ра. Ро­сії зда­є­ться, що во­на вда­ло руй­нує все до­щен­ту і на цій осно­ві по­бу­дує ком­фор­тні­ший для се­бе світ: «Іє­рар­хія бу­де ін­шою... Як на ме­не, швид­ше за все, щось ста­не­ться у ве­ли­кій Єв­ра­зії, де ко­рін­ни­ми кра­ї­на­ми бу­дуть Ро­сія і Ки­тай, але, мо­жли­во, з до­лу­че­ною до них Єв­ро­пою або її ча­сти­ною, з Ін­ді­єю, Іра­ном, Ту­реч­чи­ною, Єги­птом», — вва­жає ві­до­мий адепт «вста­ва­н­ня з ко­лін» С.ка­ра­га­нов. Зда­є­ться, що ре­аль­ність но­вої Єв­ро­пи і вза­га­лі онов­ле­но­го За­хо­ду йо­му геть не спо­до­ба­є­ться.

Однак і ми му­си­мо ро­зу­мі­ти, що це то­чно бу­де зов­сім не та Єв­ро­па, з якою ми за­раз ви­бу­до­ву­є­мо спіль­ні ін­те­гра­цій­ні про­е­кти, ку­ди ми го­то­ві і хо­че­мо ін­те­гру­ва­ти­ся — ціл­ком мо­жли­во, що ця но­ва Єв­ро­па сво­ї­ми кон­фі­гу­ра­ці­я­ми ра­ди­каль­но від­рі­зня­ти­ме­ться від ни­ні­шньої. При­чо­му від­мін­но­сті мо­жуть бу­ти за всі­ма па­ра­ме­тра­ми — по­чи­на­ю­чи від іде­о­ло­гі­чної та цін­ні­сної кон­фі­гу­ра­ції і за­кін­чу­ю­чи вій­сько­вою і по­лі­ти­чною стру­кту­рою. Ідея «Єв­ро­пи рі­зних швид­ко­стей» бу­ла спро­бою при­ми­ри­ти тра­ди­цій­ний пів­ві­ко­вий по­лі­ти­чний устрій і но­ву ре­аль­ність. Схо­же, що спро­ба за­пі­зни­ла­ся. Сьо­го­дні вже обго­во­рю­ю­ться но­ві ін­те­гра­цій­ні об’єд­на­н­ня — ми ба­чи­мо, як не­ве­ли­кі вну­трі­шньо­єв­ро­пей­ські по­лі­ти­чні со­ю­зи (на кшталт Ви­ше­град­ської че­твір­ки або Три­мор’я/ Мі­жмор’я) на­бу­ва­ють не­спо­ді­ва­но­го впли­ву і сил, го­ту­ю­чись ста­ти но­ви­ми «по­лю­са­ми тя­жі­н­ня», осьо­ви­ми цен­тра­ми онов­ле­ної Єв­ро­пи. І в цих альян­сах де­да­лі біль­ше вій­сько­во­го скла­дни­ка, що зно­ву ста­вить пи­та­н­ня про те, яким бу­де май­бу­тнє НАТО як вій­сько­во-по­лі­ти­чної стру­кту­ри.

Не вар­то ду­ма­ти, що но­ва Єв­ро­па бу­де Єв­ро­пою роз’єд­на­ною. То­чні­ше, так хо­че­ться ду­ма­ти Ро­сії та аде­птам гео­по­лі­ти­чно­го ре­ван­шу. Ри­зи­кне­мо при­пу­сти­ти, що ці спо­ді­ва­н­ня не ви­прав­да­ю­ться: за­без­пе­чи­ти свій до­бро­бут Єв­ро­па зда­тна ли­ше за ра­ху­нок ті­сних еко­но­мі­чних зв’яз­ків і ста­біль­но­го ми­ру — як усе­ре­ди­ні се­бе, так і на сво­їх зов­ні­шніх кор­до­нах. І за­без­пе­чи­ти цей ста­біль­ний мир ста­не пер­шим і клю­чо­вим зав­да­н­ням но­во­го єв­ро­пей­сько­го про­е­кту, так са­мо як це на­при­кін­ці 1940-х рр. бу­ло зав­да­н­ням єв­ро­пей­ських кра­їн, які на­сам­пе­ред ство­ри­ли НАТО для за­хи­сту від Ра­дян­сько­го Со­ю­зу і по­ча­ли бу­ду­ва­ти по­лі­ти­чну мо­дель, у рам­ках якої на­ма­га­ли­ся ма­кси­маль­но ви­клю­чи­ти вплив СРСР. І зно­ву мав ра­цію Чер­чилль, про­ро­ку­ю­чи в Фул­то­ні: «Без­пе­ка сві­ту ви­ма­гає но­вої єд­но­сті в Єв­ро­пі, від якої жо­дну сто­ро­ну не слід від­штов­ху­ва­ти на­зав­жди». Укра­ї­на в «Онов­ле­ній Єв­ро­пі» У цій но­вій Єв­ро­пі, з її но­ви­ми кон­ту­ра­ми, но­ви­ми со­ю­за­ми, но­вою мо­де­л­лю ін­те­гра­ції Укра­ї­ні до­ве­де­ться се­бе ще тіль­ки шу­ка­ти. Ма­ло­ймо­вір­но, що це бу­де про­стий і швид­кий про­цес. І до цих транс­фор­ма­цій в Укра­ї­ні ви­ста­ча­ло єв­ро­ске­пти­ків (хо­ча з ко­жним ро­ком їх де­да­лі мен­ша­ло, а агре­сія Ро­сії ли­ше при­ско­ри­ла цей про­цес), про­те як ре­а­гу­ва­ти­муть на но­ву Єв­ро­пу й від­вер­ті єв­ро­опти­мі­сти — не зов­сім зро­зумі­ло.

Тим ча­сом онов­ле­н­ня Єв­ро­пи — це як пев­ний шанс, так і мо­жли­вість для Укра­ї­ни. Одна з ва­жли­вих укра­їн­ських єв­ро­ске­пти­чних тез зву­ча­ла так: ми го­ту­є­мо­ся всту­пи­ти до ве­ли­ко­го гео­по­лі­ти­чно­го про­е­кту, який фор­му­вав­ся без нас, де для нас мі­сця не бу­ло пе­ред­ба­че­но, де ро­лі між уча­сни­ка­ми роз­по­ді­ле­но за­зда­ле­гідь, і ра­ди­каль­них змін та­ко­го роз­по­ді­лу не ви­дно. Но­ва си­ту­а­ція ство­рює мо­жли­вість без­по­се­ре­дньо взя­ти участь у фор­му­ван­ні онов­ле­но­го єв­ро­пей­сько­го про­е­кту, ста­ти йо­го ре­аль­ним до­но­ром без­пе­ки. І для но­вої Єв­ро­пи це бу­де ва­жли­во, оскіль­ки ро­сій­ська агре­сія — це всер­йоз і на­дов­го. Швид­ше за все — до но­во­го роз­ва­лу (або гли­бин­но­го пе­ре­фор­ма­ту­ва­н­ня) са­мої Ро­сії. Ре­сур­су для чо­го, втім, по­ки що не ви­дно.

Однак цим мо­жли­вий вне­сок Укра­ї­ни в май­бу­тнє но­вої Єв­ро­пи не обме­жу­є­ться. Укра­ї­на пер­шою всту­пи­ла у від­кри­те й жорс­тке про­ти­сто­я­н­ня з Ро­сі­єю, з її ре­ван­шист­ськи­ми пла­на­ми, пер­шою про­ти­сто­їть її гі­бри­дній агре­сії і шу­кає аде­ква­тні від­по­віді на неї. В Укра­ї­ні ба­га­то го­во­рять про те, що Укра­ї­на про­во­дить мас­шта­бні ре­фор­ми в усіх сфе­рах — по­чи­на­ю­чи з пен­сій і ме­ди­ци­ни і за­кін­чу­ю­чи обо­ро­ною і без­пе­кою. Однак по­за ува­гою за­ли­ша­є­ться справ­ді мас­шта­бна ме­га­ре­фор­ма — май­же пов­на пе­ре­бу­до­ва дер­жа­ви під по­тре­би про­ти­дії гі­бри­дно­му кон­флі­кту. У її рам­ках від­шу­ку­ю­ться шля­хи транс­фор­ма­ції за­ко­но­дав­ства (щоб при­сто­су­ва­ти йо­го до но­вих умов), ада­пту­є­ться еко­но­мі­чна мо­дель (ква­зі­мі­лі­та­ри­за­ція еко­но­мі­ки), по­си­лю­ю­ться зов­ні­шньо­по­лі­ти­чні ве­кто­ри, змі­ню­є­ться ха­ра­ктер вза­є­мо­дії по лі­нії «се­ктор без­пе­ки — су­спіль­ство» (фе­но­мен до­бро­воль­чих ба­таль­йо­нів і во­лон­те­рів, що ви­ма­гає сво­го прин­ци­по­во­го те­о­ре­ти­чно­го осми­сле­н­ня і пра­кти­чно­го за­сво­є­н­ня) та ба­га­то ін­шо­го.

Ми справ­ді сьо­го­дні ма­є­мо кра­ї­ну тран­зи­тно­го ти­пу. Тіль­ки це не тран­зит від ав­то­ри­та­ри­зму до де­мо­кра­тії — це стрім­кий тран­зит від за­ро­дже­н­ня де­мо­кра­тії мир­но­го ча­су до де­мо­кра­тії ре­аль­но­сті гі­бри­дної вій­ни. З одно­го бо­ку — пов­не збе­ре­же­н­ня де­мо­кра­ти­чних ін­сти­ту­тів, про­це­дур, під­ви­ще­н­ня від­кри­то­сті пе­ред су­спіль­ством, але з ін­шо­го — ко­ре­кція ці­єї мо­де­лі для то­го, щоб від­по­від­а­ти но­во­му ви­кли­ку. І за­раз, ко­ли ми справ­ді пе­ре­бу­ва­є­мо в ста­ні цьо­го ве­ли­ко­го пе­ре­хо­ду, — вкрай скла­дно зро­зу­мі­ти, яким має бу­ти ре­зуль­тат у під­сум­ку. Біль­ше то­го — не факт, що ми змо­же­мо до кін­ця й від­ра­зу зро­зу­мі­ти, що при­йшли до ньо­го. Су­дя­чи з усьо­го, пер­шим і клю­чо­вим кри­те­рі­єм йо­го до­ся­гне­н­ня ста­не ба­ланс між зда­тні­стю швид­ко й жорс­тко від­по­від­а­ти на будь-які про­я­ви зов­ні­шньої агре­сії (чи то кон­вен­ціо­наль­ни­ми си­ла­ми агре­со­ра, чи то гі­бри­дни­ми ме­то­да­ми), а з ін­шо­го — за­без­пе­чи­ти пра­ва і сво­бо­ди гро­ма­дян, що від­по­від­а­ють де­мо­кра­ти­чно­му су­спіль­ству.

Мо­жна то­чно ска­за­ти, що цей по­шук не бу­де про­стим. І не бу­де швид­ким. Сьо­го­дні цей про­цес пе­ре­бу­ває під по­двій­ним ти­ском.

З одно­го бо­ку — зов­ні­шня за­гро­за ні­ку­ди не по­ді­ла­ся. Агре­сор усе ще хо­че роз­ко­ло­ти укра­їн­ське су­спіль­ство, де­мо­ра­лі­зу­ва­ти йо­го, зруй­ну­ва­ти транс­фор­ма­цію і по­вер­ну­ти Укра­ї­ну до зро­зумі­ло­го агре­со­ру ста­ну: ко­рум­по­ва­но­го, ав­то­ри­тар­но­го, гли­бо­ко вто­рин­но­го що­до агре­со­ра. Для цьо­го до­кла­да­є­ться чи­ма­ло сил, однак від ці­єї вже зви­чної нам за­гро­зи ми по­ча­сти зна­йшли ме­то­ди за­хи­сту.

З ін­шо­го бо­ку — за­гро­за вну­трі­шня. Агре­сія нас за­хо­пи­ла в той по­лі­ти­чний мо­мент, який ха­ра­кте­ри­зу­вав­ся край­ні­ми фор­ма­ми по­лі­ти­чно­го по­пу­лі­зму. У пер­ші ро­ки вій­ни нам зда­ва­ло­ся, що в по­рів­нян­ні з тим, що ми ба­чи­ли на ви­бо­рах пре­зи­ден­та Укра­ї­ни 2010 ро­ку або в пе­рі­од до кін­ця 2013 ро­ку, по­вер­не­н­ня до ша­ле­но­го по­пу­лі­зму вже не бу­де. Схо­же, ми по­ми­ля­ли­ся: ни­ні­шні по­дії на ву­ли­цях Ки­є­ва по­ка­зу­ють, що є й більш див­ні та де­стру­ктив­ні фор­ми по­лі­ти­чної актив­но­сті, за яки­ми — по­ро­жне­ча обі­ця­нок, агре­сія і жа­до­ба вла­ди. Те, що не вда­є­ться во­ро­го­ві зов­ні­шньо­му, з успі­хом (на ща­стя — змін­ним) на­ма­га­ю­ться ре­а­лі­зу­ва­ти вну­трі­шні грав­ці.

Не ви­клю­че­но, що лю­ди, які сто­ять за ци­ми про­це­са­ми, справ­ді щи­ро ду­ма­ють, що во­ни кра­ще зна­ють, що лі­пше для Укра­ї­ни і для її май­бу­тньо­го. Однак у будь-яко­му ра­зі ті фор­ми, в яких во­ни на­ма­га­ю­ться вже сьо­го­дні здо­бу­ти вла­ду, не ви­три­му­ють жо­дної кри­ти­ки. Де-фа­кто ці си­ли сьо­го­дні не ви­ко­ну­ють жо­дної твор­чої ро­лі. На­то­мість сво­ї­ми зу­си­л­ля­ми хо­ва­ють май­бу­тнє укра­їн­сько­го про­е­кту в но­вій Єв­ро­пі. І від­чу­т­тя тра­ге­дії, яка мо­же роз­вер­ну­ти­ся з ці­єї си­ту­а­ції, на жаль, де­да­лі силь­ні­ше. Як пра­виль­но за­ува­жи­ли не­що­дав­но чле­ни «Гру­пи «Пер­шо­го гру­дня»: «сьо­го­дні ми ще не ді­йшли до кри­ти­чної то­чки, але на цей згу­бний шлях, як ба­чи­ться, вже зно­ву ста­ли. Оскіль­ки аж над­то вже за­ча­їв­ся зов­ні­шній во­рог, ви­чі­ку­ю­чи, як спра­цює йо­го під­рив­на стра­те­гія й укра­їн­ці вко­тре за­на­па­стять се­бе сво­ї­ми ж ру­ка­ми».

А тим ча­сом Укра­ї­на справ­ді мо­же ста­ти мо­де­л­лю для єв­ро­пей­ських кра­їн. Зро­зумі­ло, що не за фор­мою і ста­ном еко­но­мі­ки, не за по­то­чним рів­нем по­лі­ти­чно­го про­це­су і по­лі­ти­чної куль­ту­ри — тут нам іще са­мим ба­га­то чо­го вчи­тись у Єв­ро­пи (втім, там за­раз теж не бра­кує де­стру­ктив­них по­лі­ти­чних грав­ців, ба­га­то з яких пря­мо спон­со­ру­ю­ться Ро­сі­єю). Однак ми го­во­ри­мо про за­галь­ну мо­дель, про клю­чо­ві стра­те­гі­чні прі­о­ри­те­ти, про фор­му ор­га­ні­за­ції су­спіль­ства, яка за­без­пе­чить за­хист цьо­го са­мо­го су­спіль­ства від гі­бри­дної за­гро­зи і від ре­ван­шист­ської Ро­сії. Якщо укра­їн­ський про­ект ви­яви­ться успі­шним, то я впев­не­ний — Укра­ї­на змо­же за­про­по­ну­ва­ти Онов­ле­ній Єв­ро­пі мо­де­лі, які за­хи­стять її від ро­сій­ської агре­сії, да­дуть мо­жли­вість по­бу­ду­ва­ти силь­ні­шу, ці­лі­сні­шу і по­слі­дов­ні­шу Єв­ро­пу, на­да­ти їй но­ву ди­на­мі­ку. Однак до­мог­ти­ся цьо­го в умо­вах вну­трі­шньої по­лі­ти­чної вій­ни на зни­ще­н­ня, вій­ни на де­ста­бі­лі­за­цію по­лі­ти­чної си­сте­ми і дер­жав­них ін­сти­ту­тів не­мо­жли­во, от­же — прі­о­ри­те­тни­ми зав­да­н­ня­ми є ре­зуль­та­тив­ність та успі­шність про­це­сів по­лі­ти­чної кон­со­лі­да­ції, за­без­пе­че­н­ня успі­шно­сті ре­форм і по­бу­до­ва дер­жа­ви, зда­тної за­хи­сти­ти де­мо­кра­тію від мас­шта­бної гі­бри­дної за­гро­зи з бо­ку агре­со­ра. Ві­рю, що нам це до сна­ги.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.