За­хо­пле­ні жи­т­тям. Істо­рії успі­ху ве­те­ра­нів АТО. Львів

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ал­ла КОТЛЯР

Ро­тний 80-ї львів­ської де­сан­тної бри­га­ди Сер­гій Ро­ма­нов­ський, який втра­тив но­гу в бою під Ща­стям, бі­ля рі­чки Сі­вер­ський До­нець, у ві­део­ро­ли­ку сво­го 75-го стриб­ка з па­ра­шу­том, що обле­тів со­цме­ре­жі, ка­зав: «Не­має та­ко­го сло­ва «роз­пач». Він ви­ни­кає, ко­ли ду­ма­єш, що в те­бе не­має ви­хо­ду. На­справ­ді ви­хід є зав­жди. Про­сто йо­го тре­ба по­ба­чи­ти. Ко­жно­му з нас да­є­ться шанс на те, щоб уря­ту­ва­ти се­бе. Ін­ше пи­та­н­ня — ско­ри­ста­є­шся ти ним чи ні, чи приймеш до­по­мо­гу від ін­шої лю­ди­ни».

Що ви­хід є зав­жди, ве­те­ра­ни пе­ре­кон­ли­во до­во­ди­ли на при­кла­ді вла­сних істо­рій пе­ре­мог уже в мир­но­му жит­ті, які во­ни роз­по­ві­ли 26 жов­тня у Льво­ві на фо­ру­мі «За­хо­пле­ні жи­т­тям. Істо­рії успі­ху ве­те­ра­нів АТО». Це бу­ли істо­рії про актив­ний і сві­до­мий ви­бір та про від­по­від­аль­ність за свої дії лю­дей, ко­трі про­йшли пе­кло й не зда­ли­ся; по­ві­ри­ли в се­бе, ко­ли в них не ві­ри­ли ін­ші; по­до­ла­ли свої стра­хи, на­по­ле­гли­во пра­цю­ю­чи над со­бою; на­вчи­ли­ся шу­ка­ти мо­жли­во­сті і про­си­ти до­по­мо­ги; зумі­ли пе­ре­тво­ри­ти до­свід вій­ни на свою су­пер­си­лу, до­вів­ши, що не­має ні­чо­го не­мо­жли­во­го, тре­ба ли­ше ста­ви­ти пе­ред со­бою чі­тку ме­ту і впев­не­но йти до її ре­а­лі­за­ції.

Уже п’ятий та­кий фо­рум під мо­де­ру­ва­н­ням вій­сько­во­го пси­хо­ло­га Ан­дрія Ко­зін­чу­ка (гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція «По­бра­ти­ми») був ор­га­ні­зо­ва­ний про­е­ктом «Во­ї­ну — гі­дна пра­ця». Цьо­го ра­зу — спіль­но зі Львів­ським цен­тром на­да­н­ня по­слуг уча­сни­кам бо­йо­вих дій, за під­трим­ки Фон­ду спри­я­н­ня де­мо­кра­тії по­соль­ства США в Укра­ї­ні та Львів­ської мі­ської ра­ди.

32-лі­тній На­зар Остров­ський — ви­пу­скник фі­ло­соф­сько­го фа­куль­те­ту Львів­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту ім. І. Фран­ка — до вій­ни пра­цю­вав в ін­тер­нет-тор­гів­лі. «Ко­ли на Май­да­ні по­би­ли сту­ден­тів, — роз­по­від­ає він, — я зро­зу­мів: це — Ру­бі­кон, да­лі так жи­ти не мо­жна, і став уча­сни­ком Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті. Був на Бан­ко­вій, Гру­шев­сько­го, Ін­сти­тут­ській. Ко­ли ро­сі­я­ни на­па­ли на Крим, я від­ра­зу пі­шов у військ­ко­мат. Там ме­ні ска­за­ли, що на­бо­ру не­має, і за­пи­са­ли мій те­ле­фон.

Три мі­ся­ці я че­кав, го­ту­вав­ся, але так ні­чо­го й не ви­йшло. За цей час з’ясу­вав, що зви­чай­на лю­ди­на мо­же ку­пи­ти со­бі ав­то­мат Ка­ла­шни­ко­ва ле­галь­но. Отри­мав до­звіл, ку­пив ка­ра­бін і у військ­ко­мат пі­шов уже з осо­би­стою збро­єю. Але ме­ні зно­ву ска­за­ли че­ка­ти.

То­ді я по­їхав до Ки­є­ва, в мо­бі­лі­за­цій­ний центр «Азо­ва», який мі­стив­ся в го­те­лі «Ко­за­цький». Там ме­ні ска­за­ли, що на­бір за­вер­ше­но. Однак осо­би­ста зброя пе­ре­ко­на­ла. І 3 ли­пня 2014-го я по­тра­пив у полк. Мі­сяць нас го­ту­ва­ли. По­тім ми по­їха­ли в АТО. І вже че­рез 5 днів роз­по­ча­ла­ся обо­ро­на Ма­рі­у­по­ля. Вій­ська за­йшли з бо­ку Но­во­а­зов­ська. Так, з ко­ра­бля на бал, нам до­ве­ло­ся бра­ти участь у без­по­се­ре­дніх бо­йо­вих ді­ях.

У цей пе­рі­од у на­шо­му під­роз­ді­лі з’явив­ся віджа­тий 120-й мі­но­мет. Стрі­ля­ти з ньо­го ні­хто не вмів. 80% хло­пців, як і я, в ар­мії ра­ні­ше не слу­жи­ли. Ро­тний нас ви­ши­ку­вав і ска­зав ме­ні: «Ти в нас най­ро­зум­ні­ший, із дво­ма ви­щи­ми осві­та­ми, тож да­вай учи­ся стрі­ля­ти з мі­но­ме­та». Так, фа­кти­чно з Ін­тер­не­ту, са­мо­туж­ки ми й на­вчи­ли­ся з ньо­го стрі­ля­ти.

По­зив­ний ме­ні да­ли «Агу­тін». Ко­ли я при­йшов, во­лос­ся в ме­не бу­ло до пле­чей, а в ру­ках — чо­хол від гі­та­ри, в яко­му ле­жав ка­ра­бін.

Во­се­ни 2014 р. мій під­роз­діл пе­ре­во­ди­ли в Нац­гвар­дію, за умо­ви під­пи­са­н­ня без­стро­ко­во­го кон­тра­кту (до за­кін­че­н­ня осо­бли­во­го пе­рі­о­ду). Я йо­го не під­пи­сав і по­вер­нув­ся до­до­му. Близь­ко мі­ся­ця я пив і обмір­ко­ву­вав, у який під­роз­діл ме­ні пе­ре­ве­сти­ся. Ви­пад­ко­во на очі по­тра­пи­ло ого­ло­ше­н­ня про кон­курс у мі­лі­цію (по­лі­ції то­ді ще не бу­ло). Су­то з ці­ка­во­сті я за­пов­нив ан­ке­ту. І тут з’ясу­ва­ло­ся, що в мі­лі­ції не­має чі­ткої по­зи­ції сто­сов­но до­бро­воль­чих ба­таль­йо­нів. Во­ю­ва­ти на Схо­ді до­бро­воль­ці мо­жуть, а ось слу­жи­ти на мі­сцях у по­лі­ції — ні. І я по­чав да­ва­ти ін­терв’ю: як це так, що від­бу­ва­є­ться? Адже я во­ю­вав у до­бро­воль­чо­му пол­ку «Азов» при МВС і офі­цій­но вва­жав­ся ря­до­вим мі­лі­ції…

То­ді ме­ні за­про­по­ну­ва­ли по­но­ви­ти­ся, тоб­то прой­ти всю бю­ро­кра­ти­чну про­це­ду­ру з кон­кур­са­ми, при­не­сти ха­ра­кте­ри­сти­ки з усіх місць на­вча­н­ня. Одне сло­во, зі­бра­ти ве­ли­ку те­ку до­ку­мен­тів. За мі­сяць я це зро­бив. Але ме­ні ска­за­ли, що кон­курс уже за­вер­ше­но і від­бу­ва­є­ться пе­ре­фор­ма­ту­ва­н­ня мі­лі­ції в по­лі­цію. По­ра­ди­ли зно­ву по­слу­жи­ти, те­пер у до­бро­воль­чо­му ба­таль­йо­ні «Львів». Я по­го­див­ся. На по­ча­тку 2015-го, з ве­ли­ки­ми про­бле­ма­ми, я все-та­ки пе­ре­вів­ся у «Львів», де про­слу­жив два ро­ки».

«До ро­бо­ти по­лі­цей­сько­го в ме­не був дов­гий шлях, — про­дов­жує На­зар. — На цей мо­мент си­ту­а­ція тро­хи про­сті­ша. В нас ре­гу­ляр­но від­бу­ва­ю­ться від­кри­ті кон­кур­си, бу­ло ство­ре­но по­лі­цей­ські ко­мі­сії, про­це­ду­ра на­бо­ру про­зора. Я б хо­тів, аби біль­ше уча­сни­ків АТО по­пов­ню­ва­ли ря­ди На­цпо­лі­ції. Вва­жаю ви­бір ці­єї про­фе­сії пі­сля вій­ни най­кра­щим ви­дом со­ці­аль­ної ада­пта­ції ве­те­ра­нів».

За 31-рі­чним Ми­ко­лою Сте­цькі­вим, ба­тьком п’ятьох ді­тей і за­снов­ни­ком еко­ло­гі­чно­го фер­мер­сько­го ягі­дно­го го­спо­дар­ства «Фай­на­berry», вже за­крі­пи­ло­ся прі­зви­сько По­лу­ни­чний Ба­рон. А всьо­го кіль­ка ро­ків то­му він за­ро­бляв на жи­т­тя, ро­бля­чи ре­мон­ти. Па­ра­лель­но во­ни з дру­жи­ною отри­му­ва­ли ви­щу осві­ту.

«Ре­мон­ти я ро­бив гар­ні, вкла­дав ду­шу, — зга­дує Ми­ко­ла. — Ме­ні це по­до­ба­ло­ся й по­до­ба­є­ться до­сі. Ко­ли див­лю­ся фо­то­гра­фії, на­віть не ві­ри­ться, що це зро­бле­но мо­ї­ми ру­ка­ми. Я зав­жди ке­ру­ю­ся пра­ви­лом: ро­би те, що по­до­ба­є­ться, і це бу­де ви­хо­ди­ти.

По­чав­ся Май­дан, і, як ко­жен, у ко­го бу­ло від­чу­т­тя від­по­від­аль­но­сті, я ви­рі­шив, що моє мі­сце там. Але пе­ре­бу­ва­ти в Ки­є­ві по­стій­но, че­ка­ю­чи, ко­ли щось ста­не­ться, я не міг. На той мо­мент у ме­не бу­ло вже чо­ти­ри си­ни. Му­сив пра­цю­ва­ти й за­ро­бля­ти. То­му я при­їжджав на Май­дан, ко­ли моя при­су­тність там бу­ла не­об­хі­дна. День—три — і по­вер­тав­ся до­до­му. Си­ту­а­ція зно­ву за­го­стрю­ва­ла­ся — і я їхав зно­ву. На та­кі по­їзд­ки ви­тра­тив ку­пу гро­шей.

Ко­ли по­ча­ли­ся по­дії в Кри­му, при­йшла по­віс­тка. Я її че­кав. Дру­жи­на ме­не під­три­ма­ла, як зав­жди й у всьо­му. Бу­ло не­ймо­вір­не від­чу­т­тя, ко­ли у вій­сько­вій ча­сти­ні на пла­цу зі­бра­ли­ся па­трі­о­ти: всі рва­ли­ся в Крим по­ка­за­ти ро­сій­ським сол­да­там, що та­ке Укра­ї­на. Але нам ска­за­ли, що Крим ми від­да­є­мо без бою. Роз­ча­ро­ва­ні, ми по­вер­ну­ли­ся до­до­му.

Си­ту­а­ція за­го­стрю­ва­ла­ся, ішла вглиб, на Дон­бас. А по­віс­тка не при­хо­ди­ла. Я ви­рі­шив ста­ти кон­тра­ктни­ком у ча­сти­ні, в якій слу­жив. Два мі­ся­ці зби­рав до­від­ки, про­те ме­не так і не взя­ли. Ска­за­ли: «За­ймай­ся ді­тьми, без те­бе впо­ра­ю­ться». Але якщо є ді­ти, є й від­по­від­аль­ність. А в ме­не си­ни. Як я їм по­тім в очі ди­ви­ти­му­ся, що ка­за­ти­му? Чо­му хо­вав­ся?

У ли­пні 2014-го ме­не взя­ли в до­бро­воль­чий ба­таль­йон па­труль­но-по­сто­вої слу­жби осо­бли­во­го при­зна­че­н­ня «Львів». По­тра­пив у штур­мо­ву гру­пу. По­їха­ли на Схід. Сє­ве­ро­до­нецьк, Ли­си­чанськ. По­сту­по­во ми ру­ха­ли­ся до Ста­ни­ці Лу­ган­ської. Ішла ар­мія, а за нею ми — за­чис­тка. Бу­ло стра­шно. Але це був адре­на­лін, який за­тя­гу­вав. Ба­га­то хло­пців, по­вер­та­ю­чись звід­ти, не мо­жуть за­спо­ко­ї­ти­ся. Цей адре­на­лін — як нар­ко­тик.

На Схо­ді я про­вів пів­ро­ку. До­до­му по­вер­нув­ся 7 бе­ре­зня 2015-го. Дру­жи­на то­ді, ма­ю­чи зріст 1,7 м, ва­жи­ла 45 кг… Це змі­цни­ло мою дум­ку за­ли­ши­ти­ся.

По­вер­та­ти­ся ви­яви­ло­ся скла­дні­ше, ніж во­ю­ва­ти. На вій­ну ми йшли з ве­ли­ким ба­жа­н­ням щось змі­ни­ти, але, по­вер­нув­шись, по­ба­чи­ли, що все за­ли­ши­ло­ся як і бу­ло. Ні­ко­му ні­чо­го не тре­ба. Лю­ди при­сто­су­ва­ли­ся, на­вчи­ли­ся по­чу­ва­ти­ся ком­фор­тно, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи га­сла «Сла­ва Укра­ї­ні!» і ви­ши­ван­ку для осо­би­стих по­треб. По­ба­че­не нав­ко­ло не те що дра­ту­ва­ло, — це бу­ла бом­ба упо­віль­не­ної дії.

Два мі­ся­ці я про­сто си­дів удо­ма з сім’єю. По­вер­та­ти­ся до до­во­єн­ної спра­ви не хо­ті­ло­ся. Але сім’ю по­трі­бно бу­ло го­ду­ва­ти. І я пі­шов у центр зайня­то­сті. Там ме­ні за­про­по­ну­ва­ли мо­жли­вість — від­кри­ти вла­сну спра­ву. Тре­ба бу­ло при­ду­ма­ти бі­знес-план. По­ча­ли ми з дру­жи­ною шу­ка­ти ва­рі­ан­ти, що нам ближ­че по ду­ху. Зга­да­ли, як одно­го ра­зу по­са­ди­ли тро­хи по­лу­ни­чних ку­щи­ків і які емо­ції в нас бу­ли, ко­ли во­ни да­ли вро­жай. Ви­рі­ши­ли на то­му й зу­пи­ни­ти­ся.

По­ча­ли ви­вча­ти ягі­дни­цтво в Укра­ї­ні, у Львів­ській обла­сті. Ви­яви­ло­ся, це ду­же за­не­дба­ний на­прям, яким ма­ло хто за­йма­є­ться. Вва­жа­є­ться, що на зем­лі ні­ко­ли не за­ро­биш.

На роз­ви­ток вла­сної спра­ви я отри­мав від цен­тру зайня­то­сті 30 тис. грн. Як уча­сни­ко­ві АТО, дер­жа­ва ви­ді­ли­ла ме­ні ді­лян­ку зем­лі. За два де­ся­тки кі­ло­ме­трів від Льво­ва. Ні­хто, крім дру­жи­ни, ме­не в цьо­му не під­три­му­вав».

За рік план­та­ція пло­щею 10 со­ток збіль­ши­ла­ся до 40. На сьо­го­дні сім’я обро­бляє 80 со­ток. Ді­лян­ки нав­ко­ло теж на­ле­жать уча­сни­кам АТО. Ми­ко­ла бе­ре їх у ко­ри­сту­ва­н­ня. З’яви­ла­ся те­пли­ця, на­ро­ди­ла­ся донь­ка. Однак усе бу­ло ду­же не­про­сто.

«Во­се­ни 2015-го я по­са­див дві ти­ся­чі са­джан­ців по­лу­ни­ці. На­чи­тав­шись ін­фор­ма­ції в Ін­тер­не­ті й на­ди­вив­шись ро­ли­ків у Юту­бі, я по­чу­вав­ся агро­но­мом ви­що­го рів­ня.

Та на­ве­сні 2016-го ви­яви­ло­ся, що ча­сти­на са­джан­ців ви­мер­зла, ча­сти­ну вкра­ли, щось не при­жи­ло­ся, а щось за­глу­шив пи­рій. За­ли­ши­ло­ся всьо­го 800 ку­щів. На­стрій мій упав до ну­ля, ру­ки опу­сти­ли­ся, і я ви­рі­шив, що яго­да­ми біль­ше не за­йма­ти­му­ся. Але до­ро­гою до­до­му зна­йшов під­ко­ву й по­ду­мав, що це — знак і має ста­ти­ся щось хо­ро­ше. Вдо­ма я по­чав шу­ка­ти в Ін­тер­не­ті, що це озна­чає. В одній зі ста­тей про­чи­тав: «Зна­йшли під­ко­ву? Так під­куй­те­ся нею й тя­гніть бо­ро­зну, як кінь! І бу­де вам ща­стя!» Це ста­ло до­да­тко­вою мо­ти­ва­ці­єю не опу­ска­ти рук і ру­ха­ти­ся да­лі.

Про­сто так ні­чо­го не да­є­ться. Щоб чо­гось до­сяг­ти, тре­ба чимсь жер­тву­ва­ти.хо­чу під­кре­сли­ти, осо­бли­во для уча­сни­ків АТО: ні­хто ні­ко­му ні­чо­го не ви­нен. Ко­ли ми їха­ли на Схід, ні­хто не знав, що хтось щось ко­мусь дасть, і бу­дуть якісь по­свід­че­н­ня УБД (уча­сни­ка бо­йо­вих дій). Але ми їха­ли, чу­до­во ро­зу­мі­ю­чи, ку­ди.

Для ме­не успіх — ко­ли я знаю, чо­го хо­чу. Я хо­чу ягі­дне го­спо­дар­ство, по­ча­ти агро­ту­ризм, від­ро­ди­ти Львів, Львів­ську область, Укра­ї­ну. Хо­чу вчи­ти­ся в най­кра­щих, щоб теж бу­ти кра­щим. Якщо ви до­сі не зна­є­те, чо­го хо­че­те, зу­пи­ні­ться й по­ду­май­те над цим. Уча­сни­ки АТО — не ал­ко­го­лі­ки, не ски­глії, а знак яко­сті. І якщо ми чо­гось хо­че­мо, для цьо­го тре­ба прой­ти пев­ний шлях».

Ме­не­джер із про­да­жів Дми­тро Гур­ний (28 ро­ків) і бар­мен Ан­дрій Ка­ра­тник (23 ро­ки) від­кри­ли у Льво­ві кав’яр­ню Humdrum. У пе­ре­кла­ді з ан­глій­ської на­зва озна­чає «ба­наль­ний». Однак істо­рія цих хло­пців зов­сім не ба­наль­на. По­зна­йо­ми­ли­ся й по­дру­жи­ли­ся во­ни на вій­ні. А по­вер­нув­шись, по­ча­ли спіль­ний бі­знес. Дми­тро — спо­кій­ний. Він еко­но­міст, за­йма­є­ться до­ку­мен­та­ці­єю, па­пе­ра­ми. Ан­дрій — емо­цій­ний. Йо­му по­до­ба­є­ться пра­цю­ва­ти з ка­вою.

До вій­ни Ан­дрій на­вчав­ся у Поль­щі. Че­рез пев­ні фі­нан­со­ві про­бле­ми узяв від­стро­чку на на­пи­са­н­ня ди­пло­ма і, не за­кін­чив­ши на­вча­н­ня, по­їхав до­до­му за­ро­бля­ти гро­ші. Пра­цю­вав бар­ме­ном. Бу­ва­ло, одно­ча­сно на трьох ро­бо­тах. «Але хо­чу під­кре­сли­ти, — ка­же він, — що й то­ді гро­шей осо­бли­во не бу­ло».

Ві­дбув­ши всі по­дії на Май­да­ні, хло­пець по­вер­нув­ся до Льво­ва. Ко­ли на Схо­ді по­ча­ло­ся за­го­стре­н­ня, пі­шов у військ­ко­мат до­бро­воль­цем. «Що ці­ка­во, — зга­дує Ан­дрій, — на вій­ну я то­ді не по­тра­пив: ска­за­ли, що, згі­дно з до­ку­мен­та­ми, у ме­не від­стро­чка від ар­мії че­рез на­вча­н­ня. А ко­ли по­вер­нув­ся з неї, військ­ко­мат ме­не вже роз­шу­ку­вав.

Втру­ти­ла­ся до­ля. Одно­го ра­зу я по­вер­тав­ся до­до­му з ро­бо­ти. Вто­мив­ся, все стра­шно на­бри­дло, і ра­птом ба­чу на две­рях під’їзду ого­ло­ше­н­ня: «ДУК «Пра­вий се­ктор». При­єд­нуй­те­ся в на­ші ря­ди». Я на­ді­слав ан­ке­ту і вже че­рез два ти­жні по­їхав у тре­ну­валь­ний та­бір. Так роз­по­чав­ся мій шлях в АТО».

Дми­тру на­вча­н­ня за­кін­чи­ти вда­ло­ся. Ці­ка­ва ро­бо­та, при­стой­ний за­ро­бі­ток. «Пе­ред са­мою вій­ною я вже на­ма­гав­ся роз­по­ча­ти свою спра­ву, — роз­по­від­ає ве­те­ран. — Хо­тів за­йма­ти­ся гі­дро­по­ні­кою — ви­ро­щу­ва­ти са­лат і зе­лень. Не ви­йшло.

По­чав­ся Май­дан. На ньо­го я, на від­мі­ну від Ан­дрія, не по­їхав, хо­ча ду­же пе­ре­жи­вав. 4 бе­ре­зня 2014 р. я вже був у військ­ко­ма­ті. В ар­мії до­ти не слу­жив. Зро­зу­мів, що, швид­ше за все, ме­ні не за­те­ле­фо­ну­ють. Став ду­ма­ти над ва­рі­ан­та­ми. По­ба­чив ого­ло­ше­н­ня ДУК ПС Вкон­та­кте. Про­йшов ви­шко­ли і 14 сер­пня 2014-го вже був на ба­зі, а 23 сер­пня — на сво­їй пер­шій ро­та­ції як па­ра­ме­дик. По­тім був во­ді­єм, пі­зні­ше слу­жив у бо­йо­во­му ба­таль­йо­ні, в «Го­спі­та­льє­рах», по­зна­йо­мив­ся з Ан­дрі­єм (по­зив­ний «Ли­сий»). Був на­віть тро­хи в.о. ко­ман­ди­ра ме­дба­таль­йо­ну».

«2-й за­па­сний ба­таль­йон «Львів» стри­бав по го­рах і лі­сах до­брих три мі­ся­ці, — про­дов­жує Ан­дрій. — По­тім нас по­сла­ли на дво­ти­жне­ву під­го­тов­ку в «Де­сну». Зі Льво­ва я ви­їжджав у скла­ді роз­ві­д­гру­пи, а пі­сля «Де­сни» по­тра­пив у ме­ди­чний ба­таль­йон «Го­спі­та­льє­ри» штур­мо­ви­ком — при­кри­ва­ли ме­ди­ків під час ро­бо­ти.

Спо­ча­тку ме­не при­ста­ви­ли в охо­ро­ну до Яни Зін­ке­вич. В одній із по­їздок я й по­зна­йо­мив­ся з Дми­тром (по­зив­ний «Гу­ру»). Він кер­му­вав, у по­лі ма­ши­на зла­ма­ла­ся, і я по­ду­мав: «От кри­во­ру­кий, хто йо­му ма­ши­ну до­ві­рив?». Та­ким бу­ло моє пер­ше вра­же­н­ня. Але по­тім по­ча­ли­ся спіль­ні ро­та­ції, і ми по­дру­жи­ли­ся. Зав­жди бу­ли ра­зом, при­кри­ва­ли один одно­го. Дми­тро опі­ку­вав­ся мною, як та­то. Пі­ски, ша­хта Бу­тів­ка, Ши­ро­ки­не...

У ве­ре­сні 2015-го ми по­вер­ну­ли­ся до­до­му, — у ПС по­ча­ли­ся про­бле­ми, і че­рез кіль­ка мі­ся­ців він роз­ва­лив­ся. По­вер­не­н­ня й ада­пта­ція бу­ли до­сить скла­дни­ми, мо­жли­во то­му, що ста­ли­ся не з на­шої во­лі.

По­вер­нув­шись на ко­ли­шню ро­бо­ту, я зро­зу­мів: вій­на за­ли­ши­ла свій слід, — ста­ло важ­ко пра­цю­ва­ти з ал­ко­го­лем, з п’яни­ми лю­дьми. Це ви­кли­ка­ло агре­сію, по­стій­но тра­пля­ли­ся зри­ви. По­трі­бно бу­ло пе­ре­ква­лі­фі­ку­ва­ти­ся, і я по­чав пра­цю­ва­ти з ка­вою.

То­ді ме­ні вда­ло­ся вмо­ви­ти Гу­ру пе­ре­їха­ти з Хмель­ни­цько­го до Льво­ва. Нам обом хо­ті­ло­ся по­вер­ну­ти­ся на вій­ну. Але Дми­трів брат на­штов­хнув нас на дум­ку спро­бу­ва­ти від­кри­ти щось своє».

Дми­тро на ко­ли­шню ро­бо­ту не по­вер­тав­ся. Іде­о­ло­гія і по­гля­ди на жи­т­тя змі­ни­ли­ся: «Пев­ний час вза­га­лі не хо­ті­ло­ся пра­цю­ва­ти. Хо­ті­ло­ся по­вер­ну­ти­ся. Зда­ва­ло­ся, там бу­ло про­сті­ше. Пе­ре­би­вав­ся ви­пад­ко­ви­ми за­ро­бі­тка­ми. При­їхав­ши до Льво­ва, пів­ро­ку та­ксу­вав на сво­є­му ав­то­мо­бі­лі. Це до­по­мо­гло ме­ні ви­вчи­ти мі­сто, лю­дні мі­сця, а в май­бу­тньо­му — зна­йти ма­кси­маль­но хо­ро­ше мі­сце для на­шої кав’яр­ні».

«По­ча­ли ро­би­ти ре­монт са­мо­туж­ки, хо­ча до­сві­ду від­по­від­но­го не ма­ли, — зі­зна­є­ться Ан­дрій. — Пер­ші мі­ся­ці бу­ло важ­ко. Але, по­вер­та­ю­чись до по­ча­тку роз­по­віді, пра­цюй­те ви хоч на трьох ро­бо­тах, гро­шей не за­ро­би­те, якщо не пра­цю­є­те на се­бе. За­раз спра­ви йдуть не­по­га­но, у пла­нах — роз­ши­ре­н­ня за­кла­ду.

Ні­ко­ли не зна­єш, що че­кає те­бе на по­ча­тку но­вої спра­ви. Го­лов­не й най­цін­ні­ше — вра­же­н­ня та до­свід. Во­ни за­ли­ша­ться з ва­ми. Крім то­го, я зу­стрів без­ліч хо­ро­ших лю­дей, а не­дав­но — чу­до­ву дів­чи­ну Те­тя­ну».

«На­ша си­ла, ре­сурс — це на­ші по­бра­ти­ми, які нас під­три­му­ють, під­ка­зу­ють, — до­дає Дми­тро. — Як ре­че «По­лу­ни­чний Ба­рон» Ми­ко­ла Сте­цьків: «Ні­ко­ли не слу­хай­те тих, хто ні­чо­го не має й ка­же, що ні­чо­го не ви­йде! Бо, ті, хто щось має, ні­ко­ли та­ко­го не ска­жуть».

35-рі­чний На­зар Голь­ко — ін­же­нер-бу­ді­вель­ник у тре­тьо­му по­ко­лін­ні, та­то двох до­ньок і за­снов­ник брен­ду «Кро­лик Ро­стик». До Май­да­ну пев­ний час тру­див­ся в Ро­сії — про­е­кту­вав про­ми­сло­ві спо­ру­ди.

В Укра­ї­ну я по­вер­нув­ся, ко­ли за­кін­чив­ся Май­дан і по­ча­ли­ся по­дії на Схо­ді. Від­вер­то ка­жу­чи, ра­ні­ше я в ар­мію не рвав­ся. На вій­сько­ву ка­фе­дру пі­шов, щоб не слу­жи­ти. Але, в ре­зуль­та­ті, са­ме то­му в ар­мію й по­тра­пив. Ска­жу че­сно: бу­ло тро­хи стра­шно, про­те я по­обі­цяв со­бі, що обов’яз­ко­во пі­ду на фронт, ко­ли отри­маю по­віс­тку. Отри­мав і пі­шов у військ­ко­мат, а на­сту­пно­го дня вже був у ка­зар­мі.

По­тра­пив у 72-гу ме­ха­ні­зо­ва­ну бри­га­ду. Вра­зи­ло, що під­роз­ді­ла­ми ке­ру­ва­ли вчо­ра­шні сту­ден­ти, які щой­но за­кін­чи­ли ака­де­мію. Дядь­ка­ми, удві­чі стар­ши­ми за них! І, що ці­ка­во, ке­ру­ва­ли до­бре.

Мій ком­бат зав­жди був для ме­не при­кла­дом. Ін­те­лі­ген­тний, про­фе­сіо­нал у сво­їй спра­ві. На ви­їздах пра­цю­вав, як швей­цар­ський го­дин­ник, — без за­три­мок, чі­тко, зла­го­дже­но, без па­ні­ки. Я за­хо­плю­вав­ся ним і то­ді, і те­пер. Він до­сі на Схо­ді.

Спо­ча­тку ми бу­ли в Ма­рі­у­по­лі. Я ду­же лю­блю це мі­сто, за­па­ло во­но ме­ні в сер­це. По­тім нас по­сла­ли під Вол­но­ва­ху.

Де­мо­бі­лі­зу­вав­ся 15 кві­тня 2016-го вже стар­шим лей­те­нан­том. При­їхав до­до­му, по­вер­нув­ся на ро­бо­ту в ту са­му ком­па­нію. Ме­ні да­ли до­сить три­ва­лу від­пус­тку — 40 днів. З 2012-го ми з ба­тьком по­ча­ли роз­во­ди­ти кро­ли­ків, і я ви­рі­шив, що під час від­пус­тки цим за­йма­ти­му­ся. Але ро­бо­та не йшла, азар­ту ро­би­ти клі­тки не бу­ло. Від­пус­тка скін­чи­ла­ся, і я пі­шов на ро­бо­ту.

Че­рез пів­ро­ку, во­се­ни, ме­ні за­те­ле­фо­ну­ва­ла дів­чи­на зі Шко­ли лі­дер­ства. У цен­трі на­да­н­ня по­слуг уча­сни­кам бо­йо­вих дій шко­ла про­во­ди­ла на­бір, і ме­ні за­про­по­ну­ва­ли при­йти. Я охо­че по­го­див­ся.

На­вча­н­ня три­ва­ло 8 днів і бу­ло ці­ка­вим. Але най­біль­ше ме­не мо­ти­ву­вав при­клад Ми­ко­ли Сте­цькі­ва, який про­вів для нас пре­зен­та­цію. І я по­ду­мав, що ось він, ма­буть, був у гір­ших умо­вах, ніж я, але, по­вер­нув­шись, чо­гось до­міг­ся. А чо­му я не змо­жу? І я по­чав роз­ви­ва­ти на­шу кро­ля­чу фер­му».

Ви­ро­щу­ва­ти кро­ли­ків — спра­ва не­лег­ка. На­зар сам спро­е­кту­вав і вдо­ско­на­лив клі­тки. За­раз у ньо­го 200 кро­ли­ків фран­цузь­кої м’ясної по­ро­ди «Тер­мон», які хар­чу­ю­ться ви­клю­чно еко­ло­гі­чни­ми кор­ма­ми без до­ба­вок. М’ясо ку­пу­ють пе­ре­ва­жно зна­йо­мі та ро­ди­чі. Але На­зар хо­че на­ро­щу­ва­ти по­го­лів’я. У пла­нах — близь­ко 60 клі­ток. «Сіль­ське го­спо­дар­ство — до­сить ці­ка­ва річ, — ка­же ве­те­ран. — Отри­ма­ні мною зна­н­ня я ви­кла­да­ти­му на сто­рін­ці у Фейс­бу­ку «Кро­лик Ро­стик». Мо­жли­во, ко­мусь во­ни зна­до­бля­ться. А мо­же, ме­ні теж уда­сться ко­гось мо­ти­ву­ва­ти на ство­ре­н­ня вла­сно­го бі­зне­су».

Сер­гій Ро­ма­нов­ський — 26-рі­чний ін­ве­стор, під­при­є­мець, на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник На­у­ко­во­го цен­тру, спів­за­снов­ник про­е­кту «Ігри Ге­ро­їв», уча­сник про­е­кту «Пeрeмож­ці», лю­бля­чий ба­тько та чо­ло­вік. 2014-го він втра­тив у бою пра­ву но­гу, але це не за­ва­ди­ло йо­му за­ли­ша­ти­ся актив­ним, за­йма­ти­ся кро­сфі­том і три­а­тло­ном. На­при­кін­ці сер­пня 2017-го со­цме­ре­жі обле­ті­ло ві­део, на яко­му спіль­но з де­сан­тни­ка­ми Сер­гій здій­снив свою мрію — ви­ко­нав 75-й стри­бок із па­ра­шу­том, на во­ду. За­крив три чвер­ті від со­тні, сто­від­со­тко­во­го від­нов­ле­н­ня, як він ка­же.

А ось у шко­лі Сер­гій був ху­лі­га­ном. «Я був ду­же по­га­ним учнем, — роз­по­від­ає ве­те­ран. — При­во­дів до ди­ре­кто­ра бу­ло, ма­буть, стіль­ки ж, скіль­ки і в ди­тя­чу кім­на­ту мі­лі­ції. Ба­тько ска­зав: «Усе. Бу­деш вій­сько­вим». І з Оде­ської обла­сті я по­їхав всту­па­ти до Льво­ва, у На­ціо­наль­ну ака­де­мію су­хо­пу­тних військ.

Ба­тько ду­же про­сив учи­ти­ся до­бре. І я за­кін­чив ака­де­мію з зо­ло­тою ме­да­л­лю. На­го­ро­ди­ли ме­не від­прав­кою у 80-ту ае­ро­мо­біль­ну бри­га­ду де­сан­тни­ків. 2014 р. я зу­стрів уже на по­са­ді ко­ман­ди­ра ро­ти. Ме­ні бу­ло 23 ро­ки. А в ро­ту ми на­бра­ли 90 мо­бі­лі­зо­ва­них 35—55 ро­ків.

По­їха­ли в зо­ну АТО. Во­се­ни 2014-го роз­по­ча­ли­ся ду­же актив­ні бо­йо­ві дії. Я отри­мав по­ра­не­н­ня. По­тра­пив у Ки­їв­ський вій­сько­вий шпи­таль, де ме­ні на­ма­га­ли­ся вря­ту­ва­ти ча­сти­ни ті­ла. Щось ви­йшло, щось — ні. Ам­пу­ту­ва­ли но­гу. І на­став та­кий мо­мент, ко­ли я не знав, що ро­би­ти да­лі. Ти бу­ду­єш со­бі пла­ни на все жи­т­тя, хо­ча б мі­ні­маль­но. Якщо вже я ви­брав про­фе­сію вій­сько­во­го, то мрі­яв ста­ти ге­не­ра­лом. А тут усе обір­ва­ло­ся в один мо­мент. У ме­не три­мі­ся­чна ди­ти­на, дру­жи­на. А я — лю­ди­на з ін­ва­лі­дні­стю, без но­ги. Без ро­бо­ти, без ар­мії. Не знаю, ку­ди се­бе по­ді­ти.

Моя ака­де­мія за­про­по­ну­ва­ла ме­ні ви­кла­да­ти мо­ло­дим кур­сан­там, май­бу­тнім офі­це­рам. Я по­го­див­ся. Зай­няв­ся на­у­ко­вою пра­цею, по­чав пи­са­ти кан­ди­дат­ську з фі­ло­со­фії. А по­тім при­йшов мо­мент, ко­ли ме­ні ста­ло ма­ло й за­хо­ті­ло­ся чо­гось біль­шо­го.

Для цьо­го не­об­хі­дно бу­ло прой­ти пов­ну ре­а­бі­лі­та­цію. Не тіль­ки пси­хо­ло­гі­чну, а й фі­зи­чну. Чо­го я не міг ро­би­ти без но­ги? Не міг бі­га­ти і стри­ба­ти з па­ра­шу­том.

Я зра­зу по­чав із ма­кси­му­му — на­ма­га­ти­ся бі­га­ти. Ви­хо­ди­ло кеп­сько. По­ба­чив­ши моє ве­ли­ке ба­жа­н­ня, дру­зі з Ки­є­ва зв’яза­ли­ся з Во­ло­ди­ми­ром Кли­чком, і він опла­тив пер­ший то­ді в Укра­ї­ні спор­тив­ний про­тез, зав­дя­ки яко­му я те­пер мо­жу бі­га­ти.

По­чав їзди­ти ве­ло­си­пе­дом, пла­ва­ти. На­ве­сні пла­ную по­їха­ти в Ту­реч­чи­ну на зма­га­н­ня з три­а­тло­ну Ironman: 4 км — за­плив, 180 км — ве­ло­си­пе­дом і 42 км — ма­ра­фон.

Да­лі ми з хло­пця­ми роз­по­ча­ли про­ект «Ігри Ге­ро­їв». Йо­го про­во­ди­ли вже в ба­га­тьох мі­стах Укра­ї­ни. Зма­га­н­ня з кро­сфі­ту — це ін­тен­сив­ні фі­зи­чні на­ван­та­же­н­ня. Це ду­же ви­до­ви­щно, ди­на­мі­чно, ко­ли ти ба­чиш, як ві­зо­чни­ки, хло­пці без рук, без ніг, під­ні­ма­ю­ться по 10-ме­тро­во­му ка­на­ту, спу­ска­ю­ться вниз, а по­тім ще штов­ха­ють ги­рі.

По­тім був Со­ці­аль­ний муль­ти­ме­дій­ний про­ект «Пе­ре­мож­ці», за­сно­ва­ний Со­ло­мі­єю Ві­тві­цькою. Ме­та— збір ко­штів на роз­ви­ток ві­тчи­зня­но­го про­те­зу­ва­н­ня та на­вча­н­ня но­вих фа­хів­ців. Це — моя гро­мад­ська ді­яль­ність.

Однак ме­ні зно­ву ста­ло ма­ло. І я ство­рив шин­ши­ло­ву фер­му. Ра­зом із ба­тьком, який пе­ре­бу­ває в Оде­ській обла­сті, ми за­ку­пи­ли ма­те­рі­а­ли для клі­ток і по­бу­ду­ва­ли їх на 200 шин­шил. У пер­ші три мі­ся­ці по­ло­ви­на їх здо­хла. Але за пів­ро­ку кіль­кість збіль­ши­ла­ся до 300.

Цим без­по­се­ре­дньо за­йма­ю­ться ба­тько та мій брат. У ме­не є своя фун­кція в бі­зне­сі, але час за­ли­ша­є­ться.

Зна­йшов ме­не хло­пець, у яко­го бу­ло 40 га зем­лі, що ді­ста­ли­ся від ба­тька. Ко­лись там бу­ло фер­мер­ське го­спо­дар­ство. Ми ви­рі­ши­ли вкла­сти ту­ди гро­ші. За три мі­ся­ці зна­йшли близь­ко пів­міль­йо­на гри­вень і за­сі­я­ли всі 40 ге­кта­рів со­єю. За­раз її зби­ра­є­мо й ру­ха­ти­ме­мо­ся да­лі. Є пла­ни з роз­ви­тку на 10—15 ро­ків. На цій же зем­лі на­ве­сні ми ви­рі­ши­ли по­са­ди­ти яблу­не­вий сад. Це ма­ло­тру­до­ви­тра­тна, але ду­же до­ро­га спра­ва. Тре­ба зно­ву роз­до­бу­ва­ти гро­ші, і де­що вже вда­ло­ся роз­до­бу­ти.

Не шу­кай­те від­мо­вок, шу­кай­те мо­жли­во­сті. Ко­жен має зна­йо­мих, дру­зів, ро­ди­чів, у яких є або був свій бі­знес. Во­ни мо­жуть під­ка­за­ти, до­по­мог­ти чи вкла­сти­ся ра­зом із ва­ми. Свою ні­шу мо­жна зна­йти зав­жди. Шу­кай­те свій бла­ки­тний оке­ан — і будь­те ща­сли­ві!»

43-лі­тній Ми­хай­ло Шми­гель­ський — ви­кла­дач істо­рії та го­ло­ва ор­га­ні­за­ції «Мо­лодь Стрий­щи­ни». Ро­дом він — зі ста­ро­вин­но­го мі­ста Стрий Львів­ської обла­сті, ці­ка­во­го сво­єю істо­рі­єю та ар­хі­те­ктур­ни­ми пам’ятка­ми. Щоб при­вер­ну­ти біль­ше ува­ги до рі­дно­го мі­ста, Ми­хай­ло хо­че за­са­ди­ти йо­го ма­гно­лі­я­ми, зро­бив­ши це де­ре­во ві­зи­тів­кою Стрия, якою для Ки­є­ва є ка­шта­ни, а для Ужго­ро­да — са­ку­ри. Свою роз­по­відь ве­те­ран роз­по­чав із за­про­ше­н­ня до всіх при­су­тніх якщо не по­са­ди­ти де­ре­во у Стрию, то при­їха­ти на­ве­сні, аби по­ди­ви­ти­ся на кві­ту­чі ма­гно­лії.

«До вій­ни, як гро­мад­ський акти­віст, я вів свою бо­роть­бу, ро­бив без­ліч про­е­ктів і зав­жди ра­дів, що Укра­ї­на — мир­на дер­жа­ва, — роз­по­від­ає Ми­хай­ло. — Ко­ли по­чав­ся Май­дан, я хо­див Ки­є­вом, ди­хав йо­го за­ря­дже­ним по­зи­тив­ною енер­ге­ти­кою по­ві­трям і ду­мав: «Як кла­сно!».

Однак по­ча­ла­ся вій­на. І я пі­шов у військ­ко­мат. Ме­не не бра­ли. До­по­мо­гла «про­те­кція» мі­лі­ції». До вій­ни у Стрию всти­гли ста­ти тра­ди­ці­єю тур­ні­ри на ку­бок «Не­за­ле­жно­сті» з мі­ні-фут­бо­лу се­ред дво­ро­вих ко­манд, що про­во­ди­ли­ся з іні­ці­а­ти­ви гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції «Мо­лодь Стрий­щи­ни». У них бра­ли участь і ко­ман­ди юна­ків, ко­трі пе­ре­бу­ва­ють на про­фі­ла­кти­чно­му облі­ку в кри­мі­наль­ній мі­лі­ції у спра­вах ді­тей Стрий­сько­го мі­ськвід­ді­лу мі­лі­ції. Ми­хай­ло актив­но бо­ров­ся з нар­ко­ма­ні­єю в мі­сті, а де­які не­чи­сті на ру­ку мі­лі­ціо­не­ри бу­ли з нар­ко­тор­гов­ця­ми в до­лі. То­му во­ни ра­ді бу­ли зди­ха­ти­ся акти­ві­ста й за­мо­ви­ли за Ми­хай­ла слів­це у військ­ко­ма­ті.

То­ва­риш по­да­ру­вав йо­му бро­не­жи­лет. «Ме­не це ду­же ті­ши­ло, — ка­же Ми­хай­ло. — От­же, я чо­гось вар­тий і ко­мусь по­трі­бен».

По­тра­пив Ми­хай­ло в 1-шу окре­му тан­ко­ву бри­га­ду. Став на­чаль­ни­ком прес­слу­жби. Нев­га­мов­ний акти­віст і в ар­мії був по­стій­ним бор­цем за спра­ве­дли­вість, за що отри­му­вав без­ліч до­ган. «І все-та­ки на­ші фо­то­апа­рат і стат­ті до­по­ма­га­ли лю­дям зро­зу­мі­ти, як во­ни ви­гля­да­ють із бо­ку, і кра­ща­ти», — впев­не­ний ве­те­ран.

По­вер­нув­шись із вій­ни, ра­зом з ін­ши­ми ве­те­ра­на­ми він став спів­за­снов­ни­ком Слав­ської ОТГ. Ор­га­ні­зо­ву­вав май­стер­кла­си з арт-ре­а­бі­лі­та­ції для ді­тей уча­сни­ків АТО та їхніх сі­мей. Ще один про­ект Ми­хай­ла — «Яскра­вий Стрий». Йо­го ме­та — зро­би­ти сті­ни бу­дин­ків мі­ста при­ва­бли­ви­ми з до­по­мо­гою яскра­вих му­ра­лів, аби рі­дне мі­сто не ви­гля­да­ло сі­рим і бу­ден­ним.

«Усе, що ми ро­би­мо, — це ва­жли­во. Чим біль­ше ми ро­би­ти­ме­мо та­ких рі­зних ре­чей, про які сьо­го­дні роз­по­від­а­ли у сво­їх істо­рі­ях мої по­бра­ти­ми, тим швид­ше зла­ма­є­мо сте­ре­о­тип, що всі ве­те­ра­ни АТО со­ці­аль­но не­без­пе­чні й не­пе­ре­дба­чу­ва­ні, тим швид­ше змо­же­мо змі­ни­ти на­шу кра­ї­ну. Ко­ли вам зле, осо­бли­во ко­ли вам ду­же зле, — до­по­ма­гай­те тим, ко­му ще гір­ше. І бу­де вам ща­стя».

Уро­джен­ці Кри­во­го Ро­гу Алі­ні Вя­ткі­ній 21 рік. «Чо­ти­ри ро­ки то­му я за­кін­чи­ла шко­лу, — роз­по­від­ає дів­чи­на. — Ба­чи­ла се­бе ви­кла­да­чем, пе­ре­кла­да­чем з іно­зем­них мов. Ви­бра­ла че­ську мо­ву, всту­пи­ла до КНЛУ і пров­чи­ла­ся три мі­ся­ці. А по­тім по­чав­ся Май­дан. І за три мі­ся­ці там я зро­зумі­ла: все, що у 18 ро­ків я зна­ла про жи­т­тя, не пра­цює. Я всти­гла до­по­мог­ти гру­пі за­кри­ти се­сію, бо бу­ла ста­ро­стою; пі­ти з уні­вер­си­те­ту; втра­ти­ти дру­га на ву­ли­ці Ін­сти­тут­ській; за­зна­йо­ми­ти­ся з та­кою річ­чю, як «зра­ди та пе­ре­мо­ги». І для се­бе чі­тко усві­до­ми­ла: що­би ба­чи­ти біль­ше пе­ре­мог, їх по­трі­бно ро­би­ти вла­сно­руч.

То­му з кві­тня 2014-го по­ча­ла зби­ра­ти гро­ші че­рез со­цме­ре­жі, за­ку­по­ву­ва­ти ме­ди­ка­мен­ти і від­во­зи­ти на Схід. Ви­гля­да­ло це, ма­буть, смі­шно, — як дів­чин­ка «метр п’ят­де­сят у стриб­ку», на­ван­та­же­на дво­ма на­пха­ни­ми на­плі­чни­ка­ми на 30 і 80 лі­трів, їде ав­то­сто­пом.

На­при­кін­ці лі­та 2014-го я пе­ре­їха­ла до Льво­ва і всту­пи­ла в уні­вер­си­тет ім. І.фран­ка, в яко­му до­сі на­вча­ю­ся за тим са­мим фа­хом. Із ще кіль­ко­ма сту­ден­та­ми ми за­сну­ва­ли во­лон­тер­ську ор­га­ні­за­цію, яка пра­цює до­сі. Але в ли­сто­па­ді 2014-го, си­дя­чи у свій день на­ро­дже­н­ня в гур­то­жи­тку се­ред ку­пи ко­ро­бок із во­лон­тер­кою, я ска­за­ла со­бі: все, тут мій шлях во­лон­те­ра за­кін­чу­є­ться, тре­ба ру­ха­ти­ся да­лі. І по­обі­ця­ла, теж со­бі, що під час на­сту­пної по­їзд­ки на Схід за­ли­шу­ся там за будь-яку ці­ну.

У гру­дні я зі­бра­ла во­лон­тер­ську до­по­мо­гу і по­їха­ла в Пі­ски, на по­зи­цію ДУК ПС. До­ки во­лон­тер­ку роз­ван­та­жу­ва­ли, пі­шла до ко­ман­ди­ра і прав­да­ми й не­прав­да­ми ста­ла пе­ре­ко­ну­ва­ти йо­го, що ме­ні ду­же по­трі­бно за­ли­ши­ти­ся на по­зи­ції, бо ні­би­то я пи­шу ре­пор­таж. Бре­ха­ла як мо­гла. Ме­не за­ли­ши­ли. Ар­гу­мен­том ста­ло те, що я трі­шки тя­ми­ла у та­кти­чній ме­ди­ци­ні.

Че­рез кіль­ка днів про ме­не ді­знав­ся то­ва­риш, із яким ми бу­ли на Май­да­ні, й за­брав ме­не в ба­таль­йон «Го­спі­та­льє­ри». Ві­двіз на ева­ку­а­цію по­ра­не­них До­не­цько­го ае­ро­пор­ту. Пра­виль­но ста­ви­ти кра­пель­ни­ці, за­тя­гу­ва­ти джгу­ти, ро­би­ти пе­рев’яз­ки я вчи­ла­ся пря­мо там — на хло­пцях, із яки­ми бу­ла в екі­па­жі. То­ді й зро­зумі­ла: жін­ка на вій­ні має або за­бу­ти про те, що во­на жін­ка, і бу­ти бій­цем, або пам’ята­ти, — але то­ді на неї всі так і ди­ви­ти­му­ться, як на слаб­ку дів­чин­ку, яку слід за­хи­ща­ти.

Зві­сно, я ви­бра­ла пер­ше. Бу­ла бій­цем, на­рів­ні чер­гу­ва­ла вно­чі, си­ді­ла по по­яс у сні­гу, тя­га­ла по­ра­не­них, на­плі­чни­ки. Але че­рез пів­ро­ку, у черв­ні 2015-го, до нас при­їха­ла жін­ка-во­лон­тер, по­ди­ви­ла­ся на мої ру­ки (во­ни бу­ли в зем­лі, чер­во­ні, по­трі­ска­ні, з по­ла­ма­ни­ми ніг­тя­ми) і по­да­ру­ва­ла пи­ло­чку для ніг­тів та крем для рук. І я по­ду­ма­ла: те, що я — дів­чи­на, не за­ва­жає ме­ні бу­ти бій­цем, і нав­па­ки.

У сер­пні, пі­сля ро­та­ції в Ши­ро­кі­но­му, я при­їха­ла до­до­му й від­чу­ла, що в ме­не вже не­має ні сил, ні здо­ров’я, ні гро­шей, аби й да­лі за­ли­ша­ти­ся на вій­ні. Ви­рі­ши­ла зна­йти свій спо­сіб бо­роть­би тут. По­вер­ну­ла­ся у львів­ський гур­то­жи­ток. Це бу­ло пе­кло — п’ян­ки, шум-га­мір. Ме­ні зда­ва­ло­ся, на вій­ні бу­ло ти­хі­ше й спо­кій­ні­ше. І хо­ті­ло­ся ту­ди по­вер­ну­ти­ся. Але че­рез 5 мі­ся­ців, як я лю­блю ка­за­ти, зі мною став­ся Ан­дрій Ко­зін­чук, і я по­тра­пи­ла на со­ці­аль­ну ада­пта­цію у гро­мад­ську ор­га­ні­за­цію «По­бра­ти­ми».

Пі­сля ада­пта­ції зро­зумі­ла, що хо­ті­ти вби­ти всіх у мар­шру­тці й не спа­ти но­ча­ми — це нор­маль­на ре­а­кція ор­га­ні­зму на не­нор­маль­ні ре­чі, які ми пе­ре­жи­ли. І впо­ра­ти­ся з усім цим мо­жна, тіль­ки якщо ба­га­то пра­цю­ва­ти над со­бою. Я по­вер­ну­ла­ся до Ки­є­ва і вла­шту­ва­ла­ся пра­цю­ва­ти у сфе­ру за­хи­сту тва­рин. Упер­ше за два ро­ки опи­ни­ла­ся в се­ре­до­ви­щі, де не бу­ло лю­дей з Май­да­ну чи з вій­ни. Ми­нув рік, і те­пер я ро­зу­мію, що це був ши­кар­ний до­свід, який ду­же до­по­міг ме­ні ада­пту­ва­ти­ся.

Крім то­го, я хо­ди­ла на рі­зні бі­знес-тре­нін­ги для ве­те­ра­нів АТО і зго­дом усві­до­ми­ла, що, ма­буть, бі­знес за­раз — це не моє. Я хо­чу при­хо­ди­ти на ро­бо­ту що­дня й ро­зу­мі­ти, що змі­ню­ю­ся са­ма, змі­нюю своє ото­че­н­ня і ро­блю вне­сок у роз­ви­ток кра­ї­ни. Те­пер я знаю, що бу­ду­ва­ти на­ба­га­то скла­дні­ше, ніж руй­ну­ва­ти ста­ре. То­му й пі­шла у гро­мад­ський се­ктор. За­раз я ко­ор­ди­на­тор про­е­кту «Строй­бат». За­йма­ю­ся ор­га­ні­за­ці­єю та ко­ор­ди­на­ці­єю ре­мон­тних ро­біт для сі­мей за­ги­блих і тяж­ко­по­ра­не­них уча­сни­ків АТО. Це один зі спосо­бів, яки­ми я під­три­мую бій­ців, ко­трі по­вер­та­ю­ться з вій­ни.

Крім то­го, стар­тує зйом­ка мо­го про­е­кту із за­хи­сту тва­рин, у яко­му я роз­по­від­а­ти­му про ве­те­ра­нів, ко­трі за­бра­ли з вій­ни або з ву­ли­ці тва­ри­ну. Хо­чу не тіль­ки за­кли­ка­ти ін­ших лю­дей чи­ни­ти так са­мо, а й по­ка­за­ти, що ве­те­ра­ни АТО — це не со­ці­аль­но не­без­пе­чні еле­мен­ти, а від­по­від­аль­на ка­те­го­рія лю­дей, ко­трі мо­жуть під­три­ма­ти не тіль­ки се­бе, а й ін­ших.

Ще один про­ект бу­де спря­мо­ва­ний на ви­сві­тле­н­ня обра­зу ве­те­ра­на, зокре­ма жін­ки-ве­те­ра­на. Сто­сов­но жі­нок на вій­ні по­бу­тує ба­га­то сте­ре­о­ти­пів. Хо­чу, щоб їх бу­ло мен­ше.

Я за­кін­чую уні­вер­си­тет, але пра­цю­ва­ти за фа­хом не пла­ную. Всту­па­ти­му на пси­хо­ло­гію. Це річ, яка під­ви­щує якість мо­го жи­т­тя.

Ко­жен із нас здо­був на вій­ні свій уні­каль­ний до­свід. На­при­клад, ко­ли ме­ні зда­є­ться, що си­ту­а­ція без­ви­хі­дна, я зга­дую, як по­тра­пи­ла на вій­ну. Ко­ли ме­ні зда­є­ться, що я все­силь­на і все мо­жу са­ма, — зга­дую, що ме­ди­чний екі­паж боє­зда­тний, ко­ли в ньо­му, мі­ні­мум, три лю­ди­ни, і звер­та­ю­ся по до­по­мо­гу до дру­зів. Ко­ли ме­ні по­трі­бно з ки­мось зна­йти спіль­ну мо­ву, зга­дую, що на со­ці­аль­ній ада­пта­ції ме­не вчи­ли не тіль­ки го­во­ри­ти про своє, а й слу­ха­ти ін­ших. А ко­ли ме­ні по­трі­бні зна­н­ня, пе­ред очи­ма кар­тин­ка, як я вчи­ла­ся під об­стрі­ла­ми мо­та­ти джгу­ти і ста­ви­ти кра­пель­ни­ці.

Не втра­чай­те ін­те­ре­су до жи­т­тя, не пе­ре­ста­вай­те вчи­ти­ся. Пі­зна­вай­те се­бе та світ, шу­кай­те в со­бі якийсь уні­каль­ний до­свід і пе­ре­тво­рюй­те йо­го на свою су­пер­си­лу».

27-рі­чний Ста­ні­слав Бе­зу­шко — ко­ор­ди­на­тор укра­ї­но-ні­ме­цько­го про­е­кту «Ки­їв­ський діа­лог». За­йма­є­ться роз­ви­тком ма­лих міст, на­ла­го­дже­н­ням ко­му­ні­ка­ції вла­да— гро­ма­да—бі­знес і мо­ти­ва­ці­єю лю­дей до ро­бо­ти. На во­лон­тер­ських за­са­дах — ме­не­джер із ко­му­ні­ка­цій у на­вчаль­но-пі­зна­валь­но­му про­е­кті Кам­пус «Го­сти­нець». Крім то­го, на­ма­га­є­ться бу­ти на­дій­ним по­мі­чни­ком у про­е­ктах уча­сни­ків АТО.

«У шко­лі я був від­мін­ни­ком, то­му що ба­тьки ска­за­ли — тре­ба вчи­ти­ся, — роз­по­від­ає свою істо­рію Ста­ні­слав. — Спе­ці­аль­ність і уні­вер­си­тет ви­би­рав за тим са­мим прин­ци­пом. Пі­сля тре­тьо­го кур­су хо­тів ки­ну­ти, однак ба­тьки ска­за­ли «ні». Здо­був­ши осві­ту, я зро­зу­мів, що схід­ців для кар’єр­но­го зро­ста­н­ня в істо­ри­ка не­ба­га­то. Ви­рі­шив по­слу­жи­ти в ар­мії, щоб по­тім, мо­жли­во, спро­бу­ва­ти се­бе в си­ло­вих стру­кту­рах. Але, від­слу­жив­ши май­же рік, як і ра­ні­ше, не знав, що ро­би­ти.

Ви­рі­шив спро­бу­ва­ти се­бе на держ­слу­жбі, у Львів­ській обл­держ­адмі­ні­стра­ції. Ду­мав, по­пра­цюю рік-два й пі­ду. Але че­рез пів­ро­ку став на­чаль­ни­ком від­ді­лу ко­му­ні­ка­цій з гро­мад­ські­стю й за­ли­шив­ся там пра­цю­ва­ти на чо­ти­ри ро­ки.

Під час Май­да­ну всі роз­по­від­а­ли, як ту­ди їзди­ли. Мій Май­дан був тіль­ки в обі­дню пе­ре­р­ву, — ми ви­хо­ди­ли, обго­во­рю­ва­ли по­дії й по­вер­та­ли­ся на­зад. Ко­ли за­хо­плю­ва­ли обл­адмі­ні­стра­цію, я пе­ре­бу­вав з ін­шо­го бо­ку. Спо­ча­тку бу­ло ду­же стра­шно. Лю­ди бу­ли вже злі. Але в наш де­пар­та­мент так ні­хто й не за­йшов.

Ко­ли по­ча­ла­ся вій­на, я отри­мав по­віс­тку й по­їхав у військ­ко­мат, хо­ча вдо­ма ме­ні ска­за­ли, що я — ду­рень, а на ро­бо­ті — що лох, і за­про­по­ну­ва­ли за­бро­ню­ва­ти як держ­слу­жбов­ця. Але на фронт ме­не то­ді так і не взя­ли.

У 2015-му ви­кли­ка­ли зно­ву для уто­чне­н­ня да­них. Військ­ком за­пи­тав: «Слу­жи­ти хо­чеш?» Я ска­зав: «Так, за­пи­суй­те». Він за­пи­сав, а по­тім звер­нув ува­гу на прі­зви­ще. З’ясу­ва­ло­ся, що він знає мо­го ба­тька: «Та­то знає?» — «Так, — ка­жу. — Під двер­ми сто­їть. Спе­ці­аль­но при­віз».

Одне сло­во, від­пра­ви­ли ме­не у при­кор­дон­ни­ки. Я по­про­сив два дні, щоб за­вер­ши­ти ро­бо­чі спра­ви. А ко­ли по­вер­нув­ся, ме­не по­сла­ли в Нац­гвар­дію.

Слу­жби, на яку ми спо­ді­ва­ли­ся, див­ля­чись но­ви­ни по те­ле­ві­зо­ру, фа­кти­чно не бу­ло. Отож роз­по­віді про ге­ро­ї­чні вчин­ки та про те, як ми весь час си­ді­ли під об­стрі­ла­ми, теж не бу­де. Нац­гвар­дію пе­ре­ве­ли на си­ді­н­ня на ВОПАХ. Зва­жа­ю­чи на мій бю­ро­кра­ти­чний до­свід, ме­ні не ду­же по­до­ба­ло­ся, що від­бу­ва­ло­ся то­ді. Я ви­рі­шив, що тре­ба до­по­ма­га­ти ор­га­ні­зо­ву­ва­ти, і, фа­кти­чно, в сі­чні 2016-го не­о­фі­цій­но ви­ко­ну­вав фун­кції ко­ман­ди­ра ро­ти з 200 чо­ло­вік. Ко­ман­дир був у від­пус­тці, зам­по­літ і стар­ши­на за­хво­рі­ли. А взво­дні — мо­ло­ді хло­пці. Ко­ли від­по­від­а­єш за 200 лю­дей, ба­че­н­ня змі­ню­є­ться.

В АТО я був рік, 8 мі­ся­ців — без пе­ре­р­ви. По­вер­нув­шись до­до­му, пі­шов на ро­бо­ту. Очі­ку­вав, що за пів­то­ра ро­ку щось змі­ни­ться. Але все за­ли­ши­ло­ся, як і ра­ні­ше. По­над те, лю­ди на­ма­га­ли­ся ско­ро­ти­ти спіл­ку­ва­н­ня зі мною до мі­ні­му­му, по­бо­ю­ю­чись, що я мо­жу не­аде­ква­тно від­ре­а­гу­ва­ти.

Звіль­ни­ти­ся я ви­рі­шив під час по­дій на Сві­тло­дар­ській ду­зі. Ги­ну­ли лю­ди, від­бу­ва­ли­ся за­хо­пле­н­ня, а пе­ре­ді мною си­ді­ли два здо­ро­вих му­жи­ки — 10 ро­ків на держ­слу­жбі — і скар­жи­ли­ся, що їм ма­ло, по­га­но, і вій­на їх ні­як не сто­су­є­ться.

Звіль­нив­ся в ні­ку­ди. Ви­рі­шив до­по­ма­га­ти рі­зним про­е­ктам зна­йо­мих, які не мо­гли за­пла­ти­ти ме­не­дже­рам із ко­му­ні­ка­ції.

У «Ки­їв­ський діа­лог» по­дав­ся за го­ди­ну до де­длай­ну. Шан­сів май­же не бу­ло. Але че­рез два ти­жні пі­сля спів­бе­сі­ди ме­ні за­те­ле­фо­ну­ва­ли й за­про­си­ли на ро­бо­ту.

По­бра­ти­мам хо­чу ска­за­ти: не че­кай­те, до­ки при­йде до­брий дя­дя або якийсь фонд. Змі­ни по­чи­на­ю­ться з се­бе і з сім’ї».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.