Жи­т­тя на рів­них

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ін­на МОКРОДІЙ

Пі­сля шко­ли Ві­та­лій Пчол­кін всту­пив до ки­їв­сько­го авіа­цій­но­го ін­сти­ту­ту. А в 2007 ро­ці, бу­ду­чи вже дру­го­кур­сни­ком, від­по­чи­вав на мо­рі і не­вда­ло стри­бнув з пір­су.

Пе­ре­лом ший­них хреб­ців, ура­же­н­ня спин­но­го моз­ку з йо­го час­тко­вим роз­ри­вом… «Я став кла­си­чним ший­ни­ком, з не­пра­цю­ю­чи­ми кін­ців­ка­ми рук і ін­ва­лі­дні­стю 1 гру­пи, — роз­по­від­ає Ві­та­лій. — До но­во­го ста­ну зви­кав близь­ко двох ро­ків. Пі­сля цьо­го вмів са­мо­стій­но по­їсти і по­чи­сти­ти зу­би, і ці до­ся­гне­н­ня по пра­ву вва­жав пе­ре­мо­га­ми».

А по­тім був та­бір тру­до­вої ре­а­бі­лі­та­ції, який дав кар­ди­наль­ні змі­ни не стіль­ки у фі­зи­чно­му ста­ні, скіль­ки в мо­раль­но­му. Пі­сля цьо­го по­ча­ло­ся ін­ше жи­т­тя — хло­пець по­ві­рив у свої си­ли. І, крок за кро­ком, він спо­ча­тку зміг ви­хо­ди­ти з дру­зя­ми, а по­тім пра­цю­ва­ти, ство­ри­ти сім’ю з ко­ха­ною дів­чи­ною, за­вер­ши­ти на­вча­н­ня в ін­сти­ту­ті і на­віть ве­сти кіль­ка су­спіль­но ва­жли­вих про­е­ктів.

Мо­ти­ва­ція, істо­рія успі­шно­го, взі­рець для на­слі­ду­ва­н­ня... Фор­му­лю­вань існує без­ліч. Про­те го­лов­ний ме­седж Ві­та­лія — актив­на гро­ма­дян­ська по­зи­ція не за­ле­жить від ін­ва­лі­дно­го віз­ка. Вар­то ли­ше її зайня­ти й слі­ду­ва­ти обра­но­му шля­ху. По­при чи­слен­ні пе­ре­шко­ди, все дося­жне, якщо є ме­та, на­тхнен­ни­ки по­руч і ба­жа­н­ня. Про те, на­скіль­ки ва­жли­ва за­ці­кав­ле­ність лю­ди­ни у сво­їй спра­ві, і як на­вчи­ти­ся спри­йма­ти ін­ва­лі­дність, ми роз­мов­ля­ли з акти­ві­стом у спра­вах ре­а­бі­лі­та­ції Ві­та­лі­єм Пчол­кі­ним. — Ві­та­лію, чим за­йма­є­те­ся

за­раз? — Пра­цюю в На­ціо­наль­ній Асам­блеї лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю Укра­ї­ни, де у сфе­ру мо­їх обов’яз­ків вхо­дить ве­де­н­ня ін­фор­ма­цій­них ре­сур­сів ор­га­ні­за­ції. Крім то­го, на­ма­га­ю­ся актив­но пе­ре­клю­чи­ти­ся в «офлайн», за­йма­ти­ся пи­та­н­ня­ми до­сту­пно­сті се­ре­до­ви­ща в мі­сті Ки­є­ві та обла­сті.

У гру­дні ми­ну­ло­го ро­ку ме­не обра­ли ви­ко­нав­чим ди­ре­кто­ром Все­укра­їн­сько­го об’єд­на­н­ня осіб з ін­ва­лі­дні­стю «Гру­па актив­ної ре­а­бі­лі­та­ції», яка вже по­над 25 ро­ків про­во­дить в Укра­ї­ні та­бо­ри актив­ної ре­а­бі­лі­та­ції для лю­дей з ускла­дне­ною трав­мою хреб­та (пе­ре­су­ва­ю­ться за до­по­мо­гою ко­лі­сно­го крі­сла). Пе­ре­ва­жна біль­шість акти­ві­стів з чи­сла лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю у свій час отри­ма­ли на­ші по­слу­ги, що до­зво­ли­ло їм ста­ти ма­кси­маль­но не­за­ле­жни­ми від сто­рон­ньої до­по­мо­ги і зайня­ти актив­ну гро­ма­дян­ську по­зи­цію. Ми плі­дно спів­пра­цю­є­мо з мі­ні­стер­ства­ми і на­ма­га­є­мо­ся по­кра­щу­ва­ти на­шу за­ко­но­дав­чу ба­зу. Де­таль­ні­ше про нас мо­жна про­чи­та­ти на сай­ті ор­га­ні­за­ції.

Що­до за­ро­бі­тку, то це пе­ре­ва­жно фрі­ланс. На­справ­ді ва­рі­ан­тів підза­ро­би­ти чи­ма­ло. На хліб і ко­му­нал­ку ви­ста­чає. — Що, на ва­шу дум­ку є го­лов­ним для лю­ди­ни з ін­ва­лі­дні­стю? Як за­ра­ди­ти зне­ві­рі? — Ко­жен з нас про­хо­дить рі­зні ета­пи ро­зу­мі­н­ня но­во­го ста­ну. У пер­ші ро­ки го­стро­го пе­рі­о­ду ре­а­бі­лі­та­ції всі дум­ки і си­ли йдуть на спро­би ма­кси­маль­но від­но­ви­ти­ся, але в пев­ний час при­хо­дить ро­зу­мі­н­ня, що по­вер­ну­ти все, як бу­ло, май­же не­мо­жли­во. Це най­важ­чий пе­рі­од, який мо­же за­тя­гну­ти­ся на­дов­го. У цей час по­трі­бно ду­ма­ти, як жи­ти да­лі, пе­ре­о­сми­сли­ти по­гляд на своє жи­т­тя. Тут і мо­же до­по­мог­ти вла­сна по­зи­ція.

Мій акти­візм роз­по­чав­ся з на­ма­га­н­ня по­кра­щи­ти умо­ви сво­го жи­тла, адже я ме­шкав у ста­ро­му бу­дин­ку зі схо­да­ми й са­мо­стій­но ви­йти на ву­ли­цю чи по­тра­пи­ти в ту­а­лет бу­ло не­ре­аль­но. Звід­си і по­шук ва­рі­ан­тів. Обла­шту­ва­ти під’їзд не ви­йшло, то­му ми з ба­тьком змі­ни­ли жи­тло. Ро­зу­мі­ю­чи, як у нас бу­ду­ють, ми з дру­жи­ною кон­тро­лю­ва­ли ко­жний етап. Пи­са­ли звер­не­н­ня, зу­стрі­ча­ли­ся з про­е­ктан­та­ми, і в ре­зуль­та­ті все зро­би­ли. Те­пер ма­є­мо до­сту­пне жи­тло, всі ін­ші за­кла­ди в ком­пле­ксі — та­кож без­бар’єр­ні.

Пі­сля цьо­го я про­бив­ся в мі­ський ко­мі­тет до­сту­пно­сті і по­чав там про­су­ва­ти ідею на­ле­жно­го ви­ко­на­н­ня дер­жав­них бу­ді­вель­них норм у мі­сті. Уже є не­по­га­ні ре­зуль­та­ти, але ро­бо­ти ще ба­га­то. У Ки­є­ві все скла­дні­ше, си­стем­ної ро­бо­ти тут ще не­має.

Са­ме то­му, якщо да­ва­ти уні­вер­саль­ну по­ра­ду, то я б ра­див по­ча­ти зі змі­ни про­сто­ру нав­ко­ло се­бе. Ува­жно ви­вчи­ти за­ко­но­дав­ство, адже там ба­га­то ва­же­лів впли­ву. По­ки не по­чнеш ти­сну­ти, то во­но так і бу­де ли­ше де­кла­ра­ці­єю на па­пе­рі. Спо­ча­тку по­трі­бно до­по­мог­ти со­бі, а по­тім вже йти да­лі. Ін­ва­лі­дність — це не кі­нець жи­т­тя, пі­сля трав­ми во­но мо­же бу­ти ду­же ці­ка­вим, по­трі­бно ли­ше за­ба­жа­ти! — У вас ба­га­то до­ся­гнень. Як вда­є­ться по­єд­ну­ва­ти та очо­лю­ва­ти кіль­ка про­е­ктів одно­ча­сно? — Ви­му­ше­ний кон­ста­ту­ва­ти, що ефе­ктив­но ке­ру­ва­ти всім ме­ні не вда­є­ться. На­ма­га­ю­ся зна­йти мо­жли­во­сті це по­кра­щи­ти. Ба­га­то ідей, які по­ки ли­ше в го­ло­ві і в но­та­тках. Спо­ді­ва­ю­ся, зна­йду мо­жли­во­сті, си­ли та час. Якщо го­во­ри­ти про те, як бу­ти за­ді­я­ним у ба­га­тьох про­е­ктах, то тут все про­сто. Ко­ли по­чи­на­єш ро­би­ти щось до­бре, то, окрім кри­ти­ків, з’яв­ля­ю­ться і ці­ка­ві лю­ди. Во­ни до­по­ма­га­ють ру­ха­ти­ся впе­ред, прив­но­сять свої ідеї, і це дає не­аби­який по­штовх. ¯х не так ба­га­то, але во­ни є. Так во­но і пра­цює. Го­лов­ні про­бле­ми, які я міг би ви­окре­ми­ти, то це лінь і від­су­тність впев­не­но­сті у сво­їх ді­ях. Для се­бе я дав­но ви­рі­шив про­бу­ва­ти все, чо­го хо­че­ться, а там див­лю­ся: пі­шло чи ні, й що з тим ро­би­ти да­лі. — Як ви­ни­кла ідея ство­ри­ти про­ект «Ін­ва­фі­шки» — ре­сурс по­рад для лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю? Яко­го мас­шта­бу він вже на­був, вра­хо­ву­ю­чи штаб із 14 ав­то­рів? — Кіль­кість ав­то­рів, то, зви­чай­но, но­мі­наль­но. Це ті лю­ди, які до­да­ли хоч одну фі­шку. За­га­лом пи­шу ту­ди все сам. На жаль, лю­ди не хо­чуть ді­ли­ти­ся сво­їм до­сві­дом, і це по­га­но, адже ко­мусь мо­жна до­по­мог­ти до­ко­рін­но змі­ни­ти своє жи­т­тя. Са­ме так і ви­ни­кла ця ідея. У ме­не ду­же скла­дна трав­ма, то­му, щоб на­вчи­ти­ся об­слу­го­ву­ва­ти се­бе в по­бу­ті са­мо­стій­но, я ви­тра­тив ба­га­то ча­су. Шу­кав за кор­до­ном рі­зне обла­дна­н­ня, ба­га­то чо­го при­ду­мав сам. Все це зби­ра­ло­ся в ме­не на комп’юте­рі, і зре­штою я ви­рі­шив, що це мо­же бу­ти ко­ри­сним не тіль­ки ме­ні. То­ді і бу­ло ство­ре­но сайт «Ін­ва­фі­шки», де я ре­а­лі­зу­вав мо­жли­вість ді­ли­ти­ся сво­ї­ми іде­я­ми зі всі­ма охо­чи­ми. В іде­а­лі я ба­чу ре­сурс з ве­ли­кою кіль­кі­стю по­рад, щоб лю­ди­на мо­гла зна­йти рі­ше­н­ня для се­бе, для ма­кси­маль­но не­за­ле­жно­го від сто­рон­ньої до­по­мо­ги жи­т­тя, в за­ле­жно­сті від скла­дно­сті трав­ми. Ін­ва­лі­дність са­ма по со­бі не обме­жує, про­бле­ма у про­сто­рі нав­ко­ло нас, якщо йо­го пра­виль­но обла­шту­ва­ти, то все ста­не кра­щим. На­ра­зі я за­йма­ю­ся пов­ним пе­ре­за­ван­та­же­н­ням про­е­кту, спо­ді­ва­ю­ся най­ближ­чи­ми мі­ся­ця­ми вда­сться за­пу­сти­ти йо­го у но­во­му фор­ма­ті. — І ще одна ідея — бло­гінг. Що спо­ну­ка­ло ство­ри­ти сайт «Пчол­кін»? — Не знаю, про­сто за­хо­ті­ло­ся пи­са­ти свої дум­ки та пе­ре­да­ва­ти до­свід. По­чи­нав з на­пи­са­н­ня ін­стру­кцій по ро­бо­ті з iphone, ко­ли во­ни тіль­ки з’яви­ли­ся. Бу­ло без­ліч не­зро­зумі­ло­го, то­му ін­стру­кції ста­ли ко­ри­сни­ми. Пі­сля по­чав ді­ли­ти­ся сво­ї­ми кро­ка­ми з ви­рі­ше­н­ня рі­зних пи­тань, які мав про­бле­ми і ре­зуль­та­ти. Це до­по­ма­га­ло ін­ко­ли зна­йти шля­хи їх ви­рі­ше­н­ня. Час від ча­су по­вер­та­ю­ся до на­пи­са­но­го і див­лю­ся, як змі­ни­ли­ся мої по­гля­ди. До то­го ж остан­ні чо­ти­ри ро­ки по­чав пи­са­ти укра­їн­ською, зна­чно по­кра­щив мо­ву. Та й вза­га­лі ме­ні про­сто це по­до­ба­є­ться. — Ви за­йма­є­те­ся пи­та­н­ням до­сту­пно­сті в Ки­їв­ській обла­сті. На яко­му ета­пі пе­ре­бу­ває ство­ре­н­ня уні­вер­саль­но­го ди­зай­ну? — Про уні­вер­саль­ний ди­зайн ми по­ки мо­же­мо ли­ше го­во­ри­ти, адже про­е­ктан­ти май­же не ке­ру­ю­ться ци­ми прин­ци­па­ми. На­ра­зі бо­роть­ба йде за ба­наль­не до­три­ма­н­ня бу­ді­вель­них норм. В обла­сті зво­ди­ться ба­га­то но­во­бу­дов, де є стра­шен­ні по­ру­ше­н­ня, які ні­хто не пе­ре­ві­ряє. Сил гро­мад­сько­сті не ви­ста­чає, щоб усе кон­тро­лю­ва­ти. За­раз від­бу­ва­ю­ться по­зи­тив­ні змі­ни в за­ко­но­дав­стві що­до по­си­ле­н­ня від­по­від­аль­но­сті, маю на­дію, що уре­шті-решт це за­пра­цює. — При під­го­тов­ці до Єв­ро­ба­че­н­ня-2017 під­ні­ма­ло­ся пи­та­н­ня про на­вча­н­ня во­лон­те­рів що­до су­про­во­ду і до­по­мо­ги лю­дям з рі­зни­ми но­зо­ло­гі­я­ми та ети­ку спіл­ку­ва­н­ня. Ре­а­лі­зо­ва­но це не бу­ло. Чо­му, на ва­шу дум­ку? — Під­го­тов­ка бу­ла до­сить при­стой­на. Ми не­о­дно­ра­зо­во звер­та­ли­ся до ор­га­ні­за­то­рів з про­по­зи­ці­єю до­по­мог­ти, але во­ни від­гу­кну­ли­ся ли­ше на остан­ніх ета­пах. То­му пі­сля на­шо­го ау­ди­ту щось ви­пра­ви­ти не бу­ло мо­жли­во­сті. Як­би на­да­ли за­ува­же­н­ня у про­це­сі, то все це зро­би­ли б без до­да­тко­вих ви­трат.

Що­до во­лон­те­рів, то під час про­ве­де­н­ня пе­ре­вір­ки за­ува­жу­вав: ду­же ва­жли­во про­ве­сти їх на­вча­н­ня з пи­тань ети­ки спіл­ку­ва­н­ня та ме­то­дів су­про­во­ду лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю. Ме­ні не­ві­до­мо, чи во­но та­ки про­во­ди­ло­ся. Про­те, як для лю­дей на ко­ля­сках, то той рі­вень ор­га­ні­за­ції во­лон­те­рів ме­не ціл­ком за­до­воль­нив. Ін­ше пи­та­н­ня що­до лю­дей не­зря­чих та глу­хих. Не ду­маю, що во­ни ма­ли мо­жли­вість ква­лі­фі­ко­ва­но на­да­ти су­про­від чи ін­фор­ма­цію, адже це по­тре­бує чи­ма­лої під­го­тов­ки. За­га­лом для нас все бу­ло су­пер, вра­же­н­ня не зі­псо­ва­ні, ми за­до­во­ле­ні.

Що­до су­спіль­ства, то про­сто не­має ро­зу­мі­н­ня ва­жли­во­сті цьо­го, звід­си і бай­ду­жість. — Чим за­хо­плю­є­те­ся в не­ро­бо­чий час? — Все це є скла­до­вою мо­го ча­су, у ме­не не­має чі­тко ви­зна­че­но­го ро­бо­чо­го, то­му на­ма­га­ю­ся ба­лан­су­ва­ти. З усьо­го цьо­го ви­окрем­люю ли­ше сто­сун­ки, сім’ю та зу­стрі­чі з дру­зя­ми. Це свя­те! — Одне з ва­ших хо­бі — ре­гбі на ко­ля­сках. Яких ре­зуль­та­тів вже до­ся­гли? — Ми ли­ше на по­ча­тку шля­ху. Все від­бу­ва­є­ться ли­ше за на­шої іні­ці­а­ти­ви, іно­ді вда­є­ться за­ру­чи­ти­ся під­трим­кою «Ін­ва­спор­ту» для спів­фі­нан­су­ва­н­ня. В Укра­ї­ні ре­гбі має ста­тус ви­ду спор­ту, що роз­ви­ва­є­ться. Та­кі дер­жа­ва офі­цій­но не мо­же фі­нан­су­ва­ти. Вся про­бле­ма в ко­ля­сках. Вар­тість най­де­шев­шої з них — да­ле­ко за 2000 до­ла­рів, а їх по­трі­бно мі­ні­мум вісм. Якщо го­во­ри­ти про зви­тя­ги, то ко­ман­да Ки­їв­ської обла­сті має пер­ше та дру­ге мі­сця від­кри­тих чем­піо­на­тів обла­стей та міст Укра­ї­ни. Та­кож успі­шні ви­сту­пи у тре­тій Лі­зі з ре­гбі в Поль­щі. По­ки так пра­цю­є­мо. — Ви на­ди­ха­є­те ін­ших на ро­зу­мі­н­ня то­го, що ін­ва­лі­дність не обме­жує, а що осо­би­сто вам до­по­ма­гає ві­ри­ти в се­бе? — Хо­че­ться ві­ри­ти, що на­ди­хаю. Зна­є­те, при­найм­ні се­ред тих, ко­го я зу­стрі­чав, ма­ло хто в по­ді­бній си­ту­а­ції не ду­мав про са­мо­губ­ство. Я — один з них. Ма­буть, це ви­хо­ва­н­ня мо­їх ба­тьків та дру­зів, які під­три­ма­ли в по­трі­бний час. На та­ке пи­та­н­ня за­зви­чай жар­тую: «Бо ду­ра­чок!». Якщо сер­йо­зно, то си­ли до­дає впев­не­ність у «сво­є­му ти­лу». Та­кож ро­зу­мі­н­ня та всі­ля­ке спри­я­н­ня ба­тька. Він не­рід­ко на­зи­ває мої ідеї дур­ну­ва­ти­ми, але уре­шті-решт по­го­джу­є­ться і, на­віть по­при вла­сну дум­ку, ро­бить, як я про­шу. Не ка­жу, що ні­ко­ли не по­ми­ля­ю­ся, але то ва­жли­во. Зві­сно, під­трим­ка ко­ха­ної! І, се­ред ін­шо­го, зов­сім про­сте — якщо щось вда­є­ться, то хо­че­ться біль­шо­го, це і є най­кра­ща мо­ти­ва­ція.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.