Ли­сто­пад: «Сму­тку, агов!»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ва­лен­тин ТКАЧ

Ни­ні усві­до­мив, що ви­слів «да­ро­ва­ні де­ньо­чки» біль­ше гар­мо­нує з осін­ню, ніж із ве­сною.

Ма­буть, то­му, що на­ве­сні все ще по­пе­ре­ду, а во­се­ни — біль­ше не по­вто­ри­ться. Від­так, до за­хва­ту до­да­є­ться ще й не­ви­гу­бна бен­те­га роз­ста­ва­н­ня.

Сьо­го­дні зран­ку по­тра­пив у кла­си­чний па­до­лист. У аб­со­лю­тно­му шти­лі, без най­мен­шо­го по­ди­ху ві­тру, в го­ри­зон­таль­них про­ме­нях осін­ньо­го сон­ця ли­стя ря­сно сі­я­ло­ся з де­рев.

На мить зу­пи­нив­ся, за­ми­лу­вав­ся і зро­зу­мів: сьо­го­дні день від­тво­ре­н­ня ста­рих і фор­му­ва­н­ня но­вих спо­га­дів.

Я три­маю в ру­ці твою до­ло­ню, за­плю­щую очі, і ми з то­бою опи­ня­є­мось на вер­бі.

Ми си­ди­мо на по­хи­ле­но­му де­ре­ві, яке не зна­ти як опи­ни­ло­ся на на­шо­му, всте­ле­но­му ша­ле­ни­ми ці­лун­ка­ми, шля­ху.

Пі­сля без­сон­ної но­чі ми по­вер­та­є­мось до­до­му, і нас огор­нув мо­ло­дий ран­ко­вий осін­ній ту­ман. Він був та­ким зав­зя­тим, що в нас за­па­мо­ро­чи­лось у го­ло­ві: тож ви­рі­ши­ли при­сі­сти, пе­ре­по­чи­ти й зро­зу­мі­ти, де ж ми є. До­ро­гу сю­ди пам’ята­ють ли­ше ´удзи­ки на­ших роз­хри­ста­них кур­ток.

У ту­ма­ні з пер­ши­ми про­ме­ня­ми сон­ця — на­тя­ка­ми сон­ця — ви­ра­зно по­чи­нає зву­ча­ти стру­на: не­смі­ли­во, але не­пе­ре­бор­но. В ній — одна но­та. Це но­та роз­лу­ки: не до ве­чо­ра, не до на­сту­пно­го дня, а на ро­ки. Це бу­ло так дав­но,

що я бо­ю­ся роз­плю­щу­ва­ти очі. Сму­тку, агов. І став зро­зумі­лим по­гляд тво­їх очей. Сму­тку, агов! І став чу­тним ше­піт тво­їх губ. Сму­тку, агов… А ти мов­чиш, не опу­ска­єш рук

і не під­во­диш очей. Два ча­рів­них сло­ва, а ти міг ні­ко­ли

їх і не взна­ти, а от­же, і не зга­да­ти по­гляд тво­їх очей, ше­піт тво­їх губ.

Це — рід­кі­сні сло­ва. ¯х не ви­чи­ту­ють і не ви­га­ду­ють, їх дов­го зби­ра­ють. Зби­ра­ють ра­зом ма­лень­кий біль і ма­лень­ку ра­дість, но­вий жест і ста­ру за­бу­ту ін­то­на­цію. В них і без­тур­бо­тна фо­то­гра­фія на тлі стом­ле­ної ве­чір­ньої хви­лі, і якийсь пер­ві­сний за­пах мо­кро­го асфаль­ту в спе­ко­тний день, і гір­ко-со­лод­кий смак осін­ньо­го ди­му.

Щось за­бу­ва­є­ться, щось за­пам’ято­ву­є­ться, а ти про­дов­жу­єш зби­ра­ти. І на­ро­джу­є­ться на­стрій. Ти хо­чеш йо­го на­зва­ти, і то­ді ви­ни­ка­ють два сло­ва: «Сму­тку, агов». Шко­да, що ви­га­дав їх не ти.

Це все ли­сто­пад. По­ри ро­ку за­вер­шу­ють свій ко­ло­во­рот. Час зга­са­н­ня. Спли­ва­ю­че тло.

ще ще щем Про­ща­вай же, сму­тку, І здра­стуй, сму­ток. Ти впи­са­ний в ква­дра­ти стель. то то то­скно ре кві єм Як бен­те­жно за­хо­плю­ю­че за­кли­ка­ти жур­бу, сму­ток та са­мо­тність у двад­цять ро­ків. І як тяж­ко їх по­збу­ти­ся в ші­ст­де­сят. Я й до­сі пам’ятаю, як бо­лі­ли мої паль­ці, по­би­ті ´удзи­ка­ми на­ших роз­хри­ста­них кур­ток, — па­до­лист спо­га­дів.

Пси­хо­ло­ги по­ясню­ють: за­ти­шна ста­рість на­стає то­ді, ко­ли лю­ди­на усві­до­мить, що ба­га­тьох справ уже не зда­тна зро­би­ти з об’єктив­них при­чин, і з ча­сом зми­ри­ться з цим.

Сьо­го­дні вран­ці я про­ки­нув­ся й усві­до­мив, що вже не змо­жу кру­ти­ти на паль­ці ба­скет­боль­ний м’яч так, як ро­бив це ко­лись. Та на­сту­пним по­чу­т­тям у ме­не ви­ни­кло не при­ми­ре­н­ня, а по­ясне­н­ня: а я й ра­ні­ше кру­тив м’яч на паль­ці не ду­же вправ­но.

Ці­ка­во, чи мо­жна це вва­жа­ти кро­ком до за­ти­шної ста­ро­сті? Ма­буть, по­трі­бно бу­де за­пи­та­ти у пси­хо­ло­гів. А мо­же, ні­ко­му не до­ку­ча­ти — і со­бі на­сам­пе­ред — та про­сто по­ри­ну­ти в ли­сто­пад?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.