«Три ки­ти» близь­ких сто­сун­ків

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Оль­га СТЕПАШКО-ЛУГОВА,

клі­ні­чний пси­хо­лог, пси­хо­те­ра­певт Пер­ше, що нам усім не­об­хі­дно, — це від­чу­т­тя пси­хо­ло­гі­чної без­пе­ки.

Якщо жін­ка сва­ри­ться зі сво­їм чо­ло­ві­ком че­рез те що той не шу­кає ро­бо­ту з біль­шою зар­пла­тнею, не тур­бу­є­ться про опла­ту осві­ти ді­тей або ж з пре­зир­ством від­гу­ку­є­ться про ко­жну йо­го спів­ро­бі­тни­цю, — це не «стер­ве­зний ха­ра­ктер»: так во­на по­ру­шує пи­та­н­ня сво­єї без­пе­ки, пи­та­н­ня без­пе­чно­го май­бу­тньо­го для сво­го по­том­ства, без­пе­ки сво­єї сім’ї.

Ко­ли чо­ло­вік нер­вує з при­во­ду то­го, що під­вал у бу­дин­ку зно­ву за­то­пи­ло, а ко­му­наль­ні слу­жби без­си­лі; ко­ли він не­за­до­во­ле­ний ча­сти­ми від­ві­ди­на­ми по­друг дру­жи­ни; не­до­лю­блює по­ра­ди те­щі; з пі­до­зрою ста­ви­ться до не­за­пла­но­ва­них ви­трат сі­мей­но­го бю­дже­ту, — це не озна­чає, що він «ду­рень» або «ко­зел»: так він по­ру­шує пи­та­н­ня без­пе­ки сво­єї па­ри, сво­го бу­дин­ку, сво­го по­том­ства.

Якщо ди­ти­на від­мов­ля­є­ться їсти зви­чну для неї їжу, гра­ти в улю­бле­ні ігри, су­пе­ре­чли­во по­во­ди­ться в зви­чай­них для неї си­ту­а­ці­ях, ігно­рує вже на­бу­ті на­ви­чки гі­гі­є­ни — це озна­чає, що ма­люк го­стро ста­вить пи­та­н­ня сво­єї пси­хо­ло­гі­чної без­пе­ки. Зна­чить, йо­го жи­т­тя пе­ре­ста­ло бу­ти для ньо­го без­пе­чним, зро­зумі­лим, кон­тро­льо­ва­ним ним.

Ко­ли під­лі­ток по­во­ди­ться то агре­сив­но, то апа­ти­чно, за­ми­ка­є­ться в со­бі, ігно­рує про­ха­н­ня і свої обов’яз­ки — так він за­яв­ляє про те, що втра­тив від­чу­т­тя кон­тро­лю над сво­їм жи­т­тям і світ став для ньо­го пси­хо­ло­гі­чно не­без­пе­чним.

Ін­ша річ — чи спра­цю­ють та­кі ме­то­ди «би­ти на спо­лох», чи аде­ква­тні во­ни, чи зро­зумі­лі нав­ко­ли­шнім, чи бу­дуть пра­виль­но роз­пі­зна­ні й «про­чи­та­ні», це вже ін­ше пи­та­н­ня. І ду­же ва­жли­ве. Якщо лю­ди­на від­дає пе­ре­ва­гу уса­мі­тнен­ню, уни­кає близь­ких чи три­ва­лих сто­сун­ків — у неї по­ру­ше­но ба­зо­ве від­чу­т­тя сво­єї пси­хо­ло­гі­чної без­пе­ки. Ста­ло­ся це че­рез те, що ко­лись її три­во­га, її ме­то­ди «би­ти на спо­лох» не бу­ли роз­пі­зна­ні, про­чи­та­ні пра­виль­но, во­на не ді­ста­ла до­по­мо­гу і те­пер аб­со­лю­тно впев­не­на, що світ, жи­т­тя, від­но­си­ни — це все мо­же та­ї­ти для неї за­гро­зу і втра­ти.

І йде­ться не ли­ше про фі­зи­чну, а й про пси­хо­ло­гі­чну без­пе­ку. Про ду­шев­ний ком­форт. Про впев­не­ність не тіль­ки в то­му, що на фі­зи­чно­му (ма­те­рі­аль­но­му) рів­ні ме­ні ні­що не за­гро­жує. А й що на пси­хо­ло­гі­чно­му (емо­цій­но­му) рі­вень за­гро­зи не­має.

Най­яскра­ві­ший при­клад — ди­ти­на з ба­га­тої сім’ї, яку во­зить во­дій і до неї при­став­ле­но пер­со­наль­но­го охо­рон­ця. Пси­хо­ло­гі­чно та­ка ди­ти­на ціл­ком мо­же по­чу­ва­ти­ся вкрай ура­зли­вою, та­кою, яка аб­со­лю­тно ні­чо­го не кон­тро­лює й є від­кри­тою для ба­тьків­сько­го пси­хо­ло­гі­чно­го втор­гне­н­ня.

Від­чу­т­тя «не­без­пе­ки не­має» або до­свід то­го, що «ду­шев­ний спо­кій лег­ко від­но­ви­ти» — ро­дом з ран­ньо­го ди­тин­ства. Але це не озна­чає, що ко­ли в ди­тин­стві цю по­тре­бу бу­ло на­дій­но за­до­во­ле­но, то во­на вже не про­я­вить се­бе го­стро. Від­чу­т­тя без­пе­ки не­об­хі­дно нам зав­жди. По­тре­ба ця ні­ко­ли не зни­кне і не «роз­смо­кче­ться». Ця по­тре­ба від­су­тня при сер­йо­зних осо­би­сті­сних по­ру­ше­н­нях. Але у здо­ро­вої лю­ди­ни пра­гне­н­ня до по­чу­т­тя за­хи­ще­но­сті за­ли­ша­є­ться акту­аль­ним зав­жди. І цим, до ре­чі, най­лег­ше ма­ні­пу­лю­ва­ти.

Са­ме ці­єю ба­зо­вою по­тре­бою ма­ні­пу­лю­ють ба­тьки у фра­зі: «Все, я пі­шла, а ти тут за­ли­шай­ся, якщо не слу­ха­єш». Са­ме цей ба­зо­вий страх втра­ти спо­кою і кон­тро­лю зму­шує нас ухва­лю­ва­ти біль­шість жит­тє­во ва­жли­вих рі­шень. Але хі­ба мо­жли­во прийня­ти пра­виль­не і ви­ва­же­не рі­ше­н­ня під гні­том стре­су? Швид­ше за все, це й бу­де рі­ше­н­ня «уни­кне­н­ня», а не рі­ше­н­ня ру­ху до чо­гось кон­стру­ктив­но­го, твор­чо­го, жит­тє­ствер­дно­го в на­шо­му жит­ті.

Та­кою є істо­рія ду­же ба­га­тьох по­ква­пом укла­де­них шлю­бних со­ю­зів. Ко­ли лю­ди схо­дя­ться че­рез страх за­ли­ши­ти­ся са­мо­тні­ми, че­рез по­бо­ю­ва­н­ня, що «ро­ки ж ми­на­ють».

По­де­ко­ли чо­ло­вік ро­бить про­по­зи­цію про ре­є­стра­цію від­но­син са­ме в той мо­мент, ко­ли по­чи­нає від­чу­ва­ти охо­ло­дже­н­ня до пар­тнер­ки. Жін­ка ті­ши­ться і не ві­дає про справ­жню при­чи­ну. Та й жін­ка ча­сто ухва­лює рі­ше­н­ня про те, щоб за­ве­сти ди­ти­ну са­ме в той мо­мент, ко­ли по­чи­нає від­чу­ва­ти охо­ло­дже­н­ня до чо­ло­ві­ка. А він, мо­же, й ра­дий, та не здо­га­ду­є­ться про справ­жню при­чи­ну.

Ча­сом у кон­флі­ктах, ди­тя­чих прим­хах, нев­ро­зах, сі­мей­них не­га­ра­здах і пре­тен­зі­ях ми по­вин­ні роз­пі­зна­ти са­ме це по­сла­н­ня: «ме­ні стра­шно», «я не­за­до­во­ле­ний/не­за­до­во­ле­на ре­аль­ні­стю», «мною втра­че­но кон­троль», «дай ме­ні від­чу­т­тя, що все до­бре, і щоб я в це по­ві­рив/по­ві­ри­ла)».

Не­рід­ко нам слід са­ме так по­ясни­ти со­бі та близь­ким на­ші істе­ри­ки, за­ви­ще­ні ви­мо­ги, впер­тість, лі­но­щі або про­кра­сти­на­цію. Що це все че­рез те, що різ­ко або вже ду­же на­дов­го на­ми втра­че­но від­чу­т­тя «я в без­пе­ці, і я впо­ра­ю­ся з жит­тє­вою три­во­гою, що ви­ни­кає».

Чи зав­жди ре­аль­ність мо­жна «по­вер­ну­ти під кон­троль», «ви­пра­ви­ти» чи «на­ла­го­ди­ти»?

Ча­сто ми десь на за­двір­ках сві­до­мо­сті до­бре усві­дом­лю­є­мо, що по­вер­ну­ти­ся до по­пе­ре­дньо­го ста­ну умов­но­го ком­фор­ту чи спо­кою вже не­мо­жли­во, що над си­ту­а­ці­єю до­ве­де­ться дов­го і сер­йо­зно пра­цю­ва­ти. Бе­збо­лі­сних ви­рі­шень пи­та­н­ня, на жаль, не існує, до­ве­де­ться щось мі­ня­ти, від чо­гось від­мов­ля­ти­ся, сти­ка­ти­ся з не­ві­до­мі­стю, за­по­ді­ю­ва­ти не най­при­єм­ні­ші пе­ре­жи­ва­н­ня со­бі чи близь­ким і, го­лов­не, — бра­ти на се­бе за це від­по­від­аль­ність.

Ось че­рез та­кий дов­гий спи­сок ми і вва­жа­є­мо за кра­ще ча­сто за­ли­ша­ти­ся в ди­стре­сі й ні­чо­го не змі­ню­ва­ти, вда­ю­чи, що «все й так більш-менш до­бре», по­ки не тра­пи­ться на­го­да ко­мусь по­пла­ка­ти­ся в жи­ле­тку, — і то­ді про­ри­ває гре­блю стра­ху, гні­ву, три­во­ги. І ви­яв­ля­є­ться — нам тіль­ки зда­є­ться, ні­би ми щось кон­тро­лю­ва­ли в сво­є­му жит­ті, а на­справ­ді ми вже дав­но й на­дій­но втра­ти­ли по­чу­т­тя кон­тро­лю та вла­сної без­пе­ки.

Але ді­ти, одно­зна­чно, по­вин­ні зро­ста­ти впев­не­ни­ми в то­му, що силь­ні до­ро­слі все здо­ла­ють, з усі­ма зав­да­н­ня­ми впо­ра­ю­ться і всіх по­ря­ту­ють. Ди­тин­ство — це са­ме той час, ко­ли ілю­зії «я кон­тро­люю своє жи­т­тя», «я пе­ре­бу­ваю в пов­ній без­пе­ці», «ме­ні ні­що не за­гро­жує» — вкрай не­об­хі­дні ди­ти­ні. Щоб по-справ­жньо­му по­до­ро­слі­ша­ти, змі­цні­ти, ста­ти зда­тним про­ти­сто­я­ти жит­тє­вим не­га­ра­здам і, не хо­ва­ю­чи го­ло­ву в пі­сок та не по­ро­джу­ю­чи су­ро­га­ти розв’яза­н­ня про­блем, розв’язу­ва­ти їх, пе­ре­тво­рю­ю­чи своє жи­т­тя.

Дру­ге, що нам усім не­об­хі­дно — це по­чу­т­тя єд­на­н­ня, при­че­тно­сті, спів­у­ча­сті.

Іно­ді до­сить про­мо­ви­ти фра­зу: «Так, я чую те­бе, ти ка­жеш, що...»

Іно­ді нам до­ста­тньо кив­ка чи усмі­шки, аби від­чу­ти: лю­ди­на з на­ми, во­на «за нас», во­на по­руч.

Для ди­ти­ни та­ка спів­у­часть має бу­ти яскра­ві­шою, лег­ше роз­пі­зна­ва­ною. Ко­ли ма­ма, на­при­клад, по­гро­жує паль­чи­ком ви­сту­пу сто­лу чи сва­рить пса, який на­ля­кав. Ма­лю­ко­ві (під­лі­тку, на­віть до­ро­сло­му) ча­сом не­про­сто зно­ву по­ві­ри­ти, що він біль­ше не са­мо­тній, що йо­го щи­ро під­три­му­ють, і йо­го при­ро­дні про­я­ви не за­гро­жу­ють йо­му по­ка­ра­н­ням чи від­тор­гне­н­ням.

За­до­во­ле­н­ня по­тре­би в прийнят­ті — на­ба­га­то скла­дні­ша річ, ніж за­до­во­ле­н­ня по­тре­би в без­пе­ці. Во­но по­тре­бує спів­на­ла­шту­ва­н­ня, щи­ро­го те­пла й сим­па­тії, а ча­сом і вмі­н­ня, зна­н­ня то­го, які са­ме сло­ва ска­за­ти і що са­ме зро­би­ти.

І бу­ває та­ке «по­єд­на­н­ня лю­дей» за ти­па­жем, ви­хо­ва­н­ням, сві­то­гля­дом, ко­ли вза­є­мо­ро­зу­мі­н­ня є про­сто-та­ки не­здо­лан­ним зав­да­н­ням. То­ді це на­зи­ва­є­ться «во­ни го­во­рять рі­зни­ми мо­ва­ми».

Тра­ге­дія, ко­ли ба­тьки не мо­жуть (не зда­тні) при­йти до «по­чу­т­тя єд­на­н­ня» зі сво­єю ди­ти­ною. Та­ким ба­тькам по­трі­бна пси­хо­ло­гі­чна до­по­мо­га.

Тра­ге­дія, ко­ли чо­ло­вік і жін­ка втра­ти­ли по­чу­т­тя сво­єї спіль­но­сті. Не­при­єм­но, ко­ли хтось у па­рі «пе­ре­ро­стає» сво­го пар­тне­ра і біль­ше не зна­хо­дить то­чок до­ти­ку. І це не то­му, що хтось «по­га­ний» або «зра­дник», а то­му, що ви­ни­кло по­чу­т­тя не­за­до­во­ле­но­сті, яке вже не до­зво­ляє від­чу­ва­ти се­бе по­ряд з ін­шим «пси­хо­ло­гі­чно до­бре».

Тре­тє, що нам усім по­трі­бно, — це від­чу­т­тя сво­єї зна­чу­що­сті.

Що ми не­за­мін­ні, ва­жли­ві й за­тре­бу­ва­ні. Що на­ші вмі­н­ня, осо­бли­во­сті та про­я­ви — ва­го­мі, по­мі­тні й по­ша­но­ва­ні. По­ва­га до на­шої ав­тен­ти­чно­сті — це те, що ще на­зи­ва­ють «баль­за­мом на ду­шу».

Са­ме за цим пла­че й ту­жить жін­ка, ко­ли ви­ма­гає її зро­зу­мі­ти. ¯й по­трі­бно від близь­ких улов­лю­ва­н­ня від­тін­ків її уні­каль­них пе­ре­жи­вань. ¯й по­трі­бно від­би­тись, як у дзер­ка­лі, в усмі­шці та по­гля­ді близь­кої лю­ди­ни.

Са­ме це обу­рює чо­ло­ві­ка, ко­ли він про­сить не від­вер­та­ти йо­го від обра­но­го ним пла­ну дій. Він про­сить по­ва­ги до йо­го жи­т­тя, мо­жли­во, до йо­го рі­шень, до йо­го ідей, іде­а­лів і по­ри­вів.

Са­ме че­рез це бун­ту­ють під­лі­тки. Са­ме так на­ма­га­ю­ться про­я­ви­ти се­бе ді­ти. Са­ме з ці­єї по­тре­би по­чи­на­є­ться будь-яка твор­чість і будь-яке до­ся­гне­н­ня. І ця по­тре­ба ще скла­дні­ша в за­до­во­лен­ні, ніж пер­ші дві.

От­же. Без­пе­ка. Близь­кість. Зна­чу­щість.

Нам усім хо­че­ться по­чу­ва­ти­ся до­бре. Тоб­то спо­ча­тку — за­хи­ще­ни­ми, по­тім — прийня­ти­ми і ва­го­ми­ми.

Але, ма­буть, най­го­лов­ні­ше — те, що всі ці по­тре­би ди­на­мі­чні і час­тко­во ілю­зор­ні. ¯х не­мо­жли­во за­до­воль­ни­ти один раз і на­зав­жди, во­ни, як їжа, не­об­хі­дні що­дня.

Са­ме то­му, річ не тіль­ки в «ди­тя­чих трав­мах», а й у на­ших на­ви­чках акту­аль­но­го жи­т­тя, в на­шій осо­би­стій від­по­від­аль­но­сті за своє «тут і за­раз», че­рез яку при­зму ми ди­ви­мо­ся на світ, що ми ба­чи­мо, на чо­му фо­ку­су­є­мо свою ува­гу.

Ми мо­же­мо по­ча­ти дба­ти про свою пси­хо­ло­гі­чну без­пе­ку, про якість зв’яз­ку з близь­ки­ми, про свою ре­а­лі­зо­ва­ність будь-якої ми­ті сво­го жи­т­тя. У до­ро­слих є мо­жли­вість оби­ра­ти. Тіль­ки до­ро­слий зда­тний зна­йти й за­ли­ши­ти для се­бе го­лов­не — те, що йо­го вті­шить, на­ди­хне, по­да­рує сенс і до­дасть сил. У ді­тей не­має та­кої мо­жли­во­сті. Ді­ти на­ба­га­то вра­зли­ві­ші, і за­до­во­ле­ність їхніх ба­зо­вих по­треб пов­ні­стю за­ле­жить від їхньо­го ото­че­н­ня. То­му з ни­ми по­руч ма­ють бу­ти до­ро­слі, які вже по­дба­ли про се­бе.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.