Сло­во на за­хист ма­те­рин­ства

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ро­ксо­ла­на ГНАТЮК

Бог по­да­ру­вав ме­ні трьох ді­тей, але як­би ро­ків де­сять то­му ме­ні ска­за­ли про це, я б щи­ро роз­смі­я­ла­ся і від­по­ві­ла, що ця істо­рія зов­сім не про ме­не. Але ні­ко­ли не ка­жи «ні­ко­ли».

Ко­ли я бу­ла ма­мою ли­ше одно­го хло­пчи­ка, я не по­мі­ча­ла, як лю­ди став­ля­ться до сі­мей з ді­тьми. Але з ко­жною на­сту­пною ди­ти­ною я де­да­лі ча­сті­ше за­ува­жу­ва­ла зди­во­ва­ні по­гля­ди та за­пи­та­н­ня в очах нав­ко­ли­шніх. Ме­ні зда­є­ться, що став­ле­н­ня до ма­те­рин­ства та до ді­тей є до­во­лі су­пе­ре­чли­вим у су­ча­сно­му су­спіль­стві. Ча­сом на­віть агре­сив­ним. Хо­ча ви­бо­ру «бу­ти чи не бу­ти ма­мою» як та­ко­го не існує. Хі­ба, мо­же, в Ки­таї, де уряд вва­жає, що одні­єї ди­ти­ни для ро­ди­ни ціл­ком до­ста­тньо. Або й уза­га­лі кра­ще сім’я без ді­тей. В су­ча­сно­му укра­їн­сько­му су­спіль­стві від мо­ло­дої ро­ди­ни за­зви­чай че­ка­ють по­пов­не­н­ня. Ко­ли ме­ні бу­ло ледь за двад­цять, хтось із «до­бро­зи­члив­ців» ска­зав: «Ти ще не­о­дру­же­на? І не ма­єш ді­тей? Та ти що! Час швид­ко пли­не... Ско­ро бу­де за­пі­зно»... Я бу­ла шо­ко­ва­на, адже в та­кі юні ро­ки ні про за­між­жя, ні про ді­тей на­віть не за­ми­слю­ва­ла­ся.

Ще не від­лу­нав марш Мен­дель­со­на для мо­ло­дят, як ці­ка­ві вже за­пи­ту­ють: «Ну що? Ко­ли че­ка­є­те на по­пов­не­н­ня?». Якщо мо­ло­да жін­ка від­по­від­ає, що хо­че ще спо­кій­но за­кін­чи­ти на­вча­н­ня, пра­цю­ва­ти то­що, їй ра­дять все-та­ки по­ду­ма­ти над цим пи­та­н­ням: «Я у твої ро­ки вже бу­ла ма­мою двох, трьох»...

Вре­шті на­стає час ва­гі­тно­сті, і мо­ло­ді ма­ми дов­го, при­найм­ні пер­ших два-три мі­ся­ці, при­хо­ву­ють це від нав­ко­ли­шніх. І річ тут не тіль­ки в за­бо­бо­нах, але й у на­до­ку­чли­вих за­пи­та­н­нях. «А ко­ли на­ро­джу­є­те? А хто у вас? Хло­пчик чи дів­чин­ка?» Без­це­ре­мон­не втру­ча­н­ня чу­жих лю­дей у при­ва­тне жи­т­тя стри­мує ба­жа­н­ня ді­ли­ти­ся сво­їм ща­стям. А в де­яких кра­ї­нах, нав­па­ки, у со­ці­аль­них ме­ре­жах ви­став­ля­ють ре­зуль­та­ти вже пер­шої ехо­гра­фії. Вла­што­ву­ють ве­чір­ки на честь ма­ми та май­бу­тньо­го ма­лю­ка або, щоб по­ві­до­ми­ти дру­зів та ро­ди­ну про стать ди­ти­ни то­що...

Ва­гі­тна жін­ка — є не­ймо­вір­но вра­зли­вою: пси­хі­чно і фі­зи­чно. Аби збе­рег­ти своє пси­хі­чне здо­ров’я, ва­жли­во не чи­та­ти всі­ля­ких «мам­ських фо­ру­мів» у со­ці­аль­них ме­ре­жах і мен­ше слу­ха­ти зна­йо­мих. Існує до­сить не­здо­ро­ва тен­ден­ція: біль­шість жі­нок, що на­ро­джу­ва­ли, на­ма­га­ю­ться да­ва­ти по­ра­ди ва­гі­тній зна­йо­мій, на­віть якщо во­на про це і не про­сить. Ча­сто во­ни при­га­ду­ють вла­сний, не зав­жди ра­ді­сний, до­свід по­ло­гів. А це по­гір­шує пси­хо­ло­гі­чне здо­ров’я май­бу­тньої ма­ми. Ме­ні зда­є­ться, тут ва­жли­во на­вчи­ти­ся го­во­ри­ти «ні» та­ким по­дру­гам та зна­йо­мим і вча­сно зу­пи­ня­ти цей бур­хли­вий по­тік ін­фор­ма­ції. Вар­то та­кож пам’ята­ти: ко­жна ва­гі­тність і ко­жні по­ло­ги у жін­ки про­хо­дять по­рі­зно­му. Якщо щось по­га­не ста­ло­ся з ва­шою ва­гі­тною зна­йо­мою зна­йо­мої, то це не озна­чає, що з ва­ми мо­же ста­ти­ся та­ке ж са­ме. Як го­ду­ва­ти? На­ре­шті по­ло­ги по­за­ду. І до­ро­го­цін­ний ма­люк у вас на ру­ках. І тут ви­ни­кає ще біль­ше но­вих пи­тань. На­при­клад, про гру­дне ви­го­до­ву­ва­н­ня. На пер­ший по­гляд, усе зро­зумі­ло. І всі нав­ко­ло ви­ма­га­ють від ма­ту­сі ви­го­до­ву­ва­ти не­мов­ля вла­сним мо­ло­ком. Ба­бу­сі ра­ді­сно зга­ду­ють свою мо­ло­дість і те, що во­ни ви­го­до­ву­ва­ли не тіль­ки свою ди­ти­ну, а ще й су­сід­чи­не не­мов­ля. І го­ду­ва­н­ня до­ве­ло­ся за­вер­ши­ти тіль­ки то­му, що слід бу­ло ви­хо­ди­ти на ро­бо­ту бу­ду­ва­ти со­ці­а­лізм.

З ко­льо­ро­вих пла­ка­тів у жі­но­чій кон­суль­та­ції та по­ло­го­во­му бу­дин­ку на нас ди­ви­ться ща­сли­ва ма­ма і чер­во­но­що­кий ма­люк (ма­буть, з ді­а­те­зом), що бла­жен­но по­цмо­кує ма­ми­ну грудь. «Як, ти не го­ду­ва­ти­меш своє ди­тя мо­ло­ком?» — по­чи­на­ють цьку­ва­ти мо­ло­ду ма­му, якщо во­на хо­че ви­го­до­ву­ва­ти ди­ти­ну су­міш­шю. Зві­сно, гру­дне го­ду­ва­н­ня на­ба­га­то ко­ри­сні­ше, але якщо жін­ка не мо­же чи не по­чу­ва­є­ться ком­фор­тно, то кра­ще ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти су­мі­ші. В них без­ліч ві­та­мі­нів і ко­ри­сних ре­чо­вин.

«Ти ви­хо­диш на ро­бо­ту? Го­ду­ва­ти­меш ма­лю­ка су­міш­шю? Та ти ж ма­чу­ха якась, а не ма­ма. Вдо­ма си­ди, це те­пер твоя ро­бо­та. Все! Жи­т­тя для се­бе за­кін­чи­ло­ся! Все-та­ки пі­деш? То­ді пе­ред ро­бо­тою, зці­джуй мо­ло­ко на ці­лий день для ди­ти­ни. Бо­лить? На це йде ба­га­то ча­су? Та ти ще й ве­ре­дли­ва. Ма­те­рин­ство — це вза­га­лі важ­ко. Не зна­ла? Ні­хто не по­пе­ре­джав? То я те­бе по­пе­ре­ди­ла. І бу­де ще гір­ше». А ще тре­ба бу­ти го­то­вою до по­вчань на кшталт: «То­бі цьо­го їсти не мо­жна! Ані кра­плі ви­на, ані шма­то­чка шо­ко­ла­ду»... І це не жарт, а ти­по­ві мо­но­ло­ги ро­ди­чки, по­дру­ги, зна­йо­мої, яка при­йшла від­ві­да­ти по­ро­ді­л­лю. І ща­стя, якщо вам та­ко­го ні­хто не ка­зав. Де го­ду­ва­ти? А з ін­шо­го бо­ку, ко­ли мо­ло­да ма­ма по­чи­нає го­ду­ва­ти своє не­мов­ля вла­сним мо­ло­ком, ви­ни­кає пи­та­н­ня — де це ро­би­ти? Якщо ма­ма ви­рі­шує про­гу­ля­ти­ся зі сво­їм ма­лю­ком, мо­жуть ви­ни­кну­ти про­бле­ми. Осо­бли­во у ве­ли­ко­му мі­сті.

Ко­ли у пар­ку мо­ло­да па­ра ці­лу­є­ться, це ні в ко­го не ви­кли­кає осу­ду. А от ма­ма, яка го­дує на ла­во­чці, ви­кли­кає зди­во­ва­ні, а ча­сом зне­ва­жли­ві по­гля­ди: «Як во­на мо­же? Це ж ін­тим­ний про­цес. Не мо­жна ви­став­ля­ти гру­ди, щоб усі ба­чи­ли. Кра­ще б удо­ма си­ді­ла». А чи ба­га­то є за­ти­шних місць, де ма­ма мо­гла б по­го­ду­ва­ти ди­ти­ну? Так зва­них кім­нат ма­те­рі і ди­ти­ни. До ре­чі, це про­бле­ма зви­ча­їв укра­їн­сько­го су­спіль­ства. Так, одній мо­їй зна­йо­мій — жін­ка си­ді­ла з по­дру­гою за сто­ли­ком у ка­фе — по­ра­ди­ли пі­ти в ту­а­лет, за­кри­ти­ся в ка­бін­ці і там по­го­ду­ва­ти...

В кра­ї­нах, ска­жі­мо, Ла­тин­ської Аме­ри­ки жін­ки спо­кій­но го­ду­ють у гро­мад­ських мі­сцях, на­віть не при­кри­ва­ю­чись, — в ма­га­зи­нах, в ав­то­бу­сах, у ме­тро. Де­які ма­ми мо­жуть ро­би­ти це «на хо­ду» — ідуть у сво­їх спра­вах, а ма­люк у цей час «по­цмо­кує». В біль­шо­сті кра­їн Єв­ро­пи ма­ми мо­жуть го­ду­ва­ти у гро­мад­ських мі­сцях, але при­кри­ва­ю­ться одя­гом чи спе­ці­аль­ни­ми на­кид­ка­ми. В Но­вій Зе­лан­дії, на­при­клад, це за­хи­ща­є­ться за­ко­ном. Си­ді­ли б ви вдо­ма І хо­ча сто­рон­ні лю­ди усмі­ха­ю­ться до ва­ших ді­тей і на­ма­га­ю­ться ущи­пну­ти їх за пу­хкень­ку щі­чку, є мо­мен­ти, ко­ли ма­ле­чі не ду­же ра­ді. Ча­сто в ма­га­зи­нах, де ма­люк, що по­чи­нає хо­ди­ти та до­слі­джу­ва­ти світ, тя­гне­ться до по­ли­ці з то­ва­ром. Я ба­чи­ла, як про­дав­чи­ня кри­кну­ла на ди­ти­ну, яка про­стя­гну­ла ру­ку, щоб по­ди­ви­ти­ся книж­ку. Ди­ти­на від­сми­кну­ла ру­ку на­че об­пе­че­на. Зві­сно, ма­ма ку­пи­ла кни­же­чку, але зов­сім в ін­шо­му мі­сці.

Ді­тям не ра­ді в ре­сто­ра­нах. «Вам що, Мак­до­нальд­су ма­ло? Ну то й що, що їжа там не­ко­ри­сна, там ди­ти­на мо­же по­гра­ти­ся на спе­ці­аль­но­му ігро­во­му май­дан­чи­ку. Які та­кі сі­мей­ні ре­сто­ра­ни — не зна­є­мо, не чу­ли! Тут є ди­тя­чі стіль­чи­ки? Це при­кра ви­пад­ко­вість! Я за свої гро­ші хо­чу спо­кій­но по­си­ді­ти і від­по­чи­ти, ма­ло то­го, що моя ко­ли­шня хо­че, щоб я про­во­див час з на­ши­ми ді­тьми, так ще тут, у ре­сто­ра­ні, чу­жі ді­ти бі­га­ють, го­ло­сно го­во­рять, а іно­ді на­віть пла­чуть.»

«Вам по­сту­пи­ти­ся мі­сцем у транс­пор­ті? Я їду з ро­бо­ти ду­же втом­ле­ний — ра­но встаю і пі­зно по­вер­та­ю­ся. А ти си­диш удо­ма з ди­ти­ною. Ма­буть, то­бі ні­чо­го ро­би­ти, що в го­ди­ну пік з ди­ти­ною за­хо­диш у гро­мад­ський транс­порт. ¯зди­ли б у та­ксі! Або си­ді­ли б кра­ще вдо­ма!»

Одно­го ра­зу в Ар­ген­ти­ні о два­над­ця­тій го­ди­ні но­чі, ви­хо­дя­чи з ре­сто­ра­ну, я по­ба­чи­ла ро­ди­ну з ма­лю­ком, які тіль­ки йшли ве­че­ря­ти. Офі­ці­ант за­ме­ту­шив­ся і по­чав шу­ка­ти ди­тя­че крі­сло. Ві­дві­ду­ва­чі по­ча­ли усмі­ха­ти­ся до ма­лю­ка, і для них це бу­ло зви­чно і нор­маль­но. І ні­хто не ви­чи­ту­вав ма­мі, яка во­на по­га­на, ку­ди во­на вно­чі йде до ре­сто­ра­ну, а ди­ти­на не спить і по­ру­шу­є­ться ре­жим...

А ще при­га­дав­ся ви­па­док, як ми з ма­лень­ким си­ном пі­шли в опе­ру у Фі­ла­дель­фії. За­пі­зни­ли­ся і че­ка­ли у ве­ли­ко­му хо­лі за­кін­че­н­ня пер­шо­го акту. Зі­зна­ю­ся, я зро­би­ла по­мил­ку, бо йти з три­рі­чним хло­пчи­ком в опе­ру — не ду­же вда­ла ідея. Схо­ди опер­но­го те­а­тру, по­кри­ті фан­та­сти­чною чер­во­ною до­ріж­кою ви­да­ли­ся мо­є­му ма­лю­ку іде­аль­ним мі­сцем для ков­за­н­ня по них. Син ви­бі­гав на­го­ру і з’їжджав на «п’ятій то­чці» до­ни­зу. Ме­ні бу­ло ду­же со­ром­но, я на­ма­га­лась йо­го зу­пи­ни­ти, та де там! Втім, най­біль­ше ме­не зди­ву­ва­ло те, що ні­хто ні зі свя­тко­во вдя­гну­тої пу­блі­ки, ні з пер­со­на­лу не зу­пи­нив мо­го ма­ло­го і не зро­бив ме­ні за­ува­же­н­ня. Ви уяв­ля­є­те со­бі та­ке в кра­ї­нах пост­ра­дян­сько­го про­сто­ру?

Та­кі за­ува­же­н­ня або по­ра­ди сто­рон­ніх лю­дей ча­сом ду­же дра­ту­ють. «Твої ді­ти змер­зли. Вдя­гни їх» або «Твій ма­лий весь чер­во­ний. Йо­му жар­ко. Тре­ба ж со­бою зав­жди во­ду бра­ти». З ін­шо­го бо­ку лу­нає: «Ой, твоя ди­ти­на ніж­ку тя­гне. Ви звер­та­ли­ся до лі­ка­ря? Він за­бив­ся тіль­ки що?... Та ні, то то­чно щось сер­йо­зне». Або — «І в ро­ди­чки на­шої та­ке са­ме з ди­ти­ною бу­ло. Але до лі­ка­рів во­ни не пі­шли. Пі­шли до баб­ки, во­на віск ска­ча­ла, трав да­ла — все ми­ну­ло­ся. Лі­кар ка­же, що тре­ба ме­ди­ка­мен­то­зно лі­ку­ва­ти? Та то дур­ня, не слу­хай­те то­го лі­ка­ря». Осо­бли­во ме­ні «по­до­ба­є­ться», ко­ли пе­да­го­гі­чні по­ра­ди да­ють жін­ки не­о­дру­же­ні або ті, що не ма­ють вла­сних ді­тей, ко­ли не ме­ди­ки да­ють по­ра­ди ме­ди­чно­го ха­ра­кте­ру. Це не­ви­чер­пний ко­ло­дязь те­о­ре­ти­чних знань. Бу­ти про­сто ма­мою? Якщо жін­ка та­ки ви­рі­ши­ла пі­ти в де­крет і при­свя­ти­ти свій час ди­ти­ні, тут теж ви­ни­кає без­ліч за­пи­тань та по­рад. По­ши­ре­не та­ке: «Що си­диш у де­кре­ті? І то­бі не ну­дно?». Осо­бли­во не­аде­ква­тним ви­да­є­ться сло­во «си­диш», адже ма­ма но­во­на­ро­дже­ної ди­ти­ни на­вряд чи має бо­дай п’ять хви­лин, аби про­сто по­си­ді­ти.

Ба­га­то хто вва­жає, що ма­ма в де­кре­ті мо­же спо­кій­но пра­цю­ва­ти хоч кіль­ка го­дин на день або при­найм­ні при­свя­чу­ва­ти пев­ний час яко­мусь хенд-мей­ду. Є мо­ло­ді жін­ки, які з на­со­ло­дою роз­по­від­а­ють по­дру­гам у де­кре­ті: «Ні­ні, я в де­крет не пі­ду. Мі­ня­ти пам­пер­си — це не моє. Я маю пра­цю­ва­ти, ро­би­ти кар’єру». Це як ля­пас, вам не зда­є­ться? На­віть Джон Лен­нон при­зу­пи­нив свою му­зи­чну кар’єру, аби біль­ше ча­су про­во­ди­ти зі сво­їм дру­гим си­ном Шо­ном. Бо ко­ли на­ро­див­ся йо­го пер­ві­сток, ві­до­мий му­зи­кант був по­стій­но на га­стро­лях і по­тім стра­шен­но шко­ду­вав за втра­че­ним ча­сом. А біль­шість із нас да­ле­ко не на­стіль­ки ві­до­мі осо­би­сто­сті.

Со­ці­аль­ні ме­ре­жі, та­кі як Фейс­бук, а ще біль­ше Ін­ста­грам, за­пов­не­ні «ща­сли­ви­ми ма­ма­ми та дру­жи­на­ми». За­раз це сло­во­спо­лу­че­н­ня спри­йма­є­ться на­рів­ні з про­фе­сі­єю. Або й за­мість. Спро­буй­те, ска­жіть, що ва­ше жи­т­тя з дво­ма-трьо­ма ма­лю­ка­ми не схо­же на ча­рів­ну каз­ку. Так, вас не­гай­но ж «за­клю­ють», на­да­ють по­рад або кри­ти­чно за­пи­та­ють: «А на­ві­що то­ді на­ро­джу­ва­ла?». Іде­аль­ні фо­то­гра­фії з мі­мі­шни­ми family look за­пов­ню­ють про­сто­ри все­сві­тньо­го па­ву­ти­н­ня. Ма­ма на ви­со­чен­них під­бо­рах з не­мов­лям у ві­зо­чку, а по­руч ще двоє-троє оша­тно вдя­гне­них ді­то­чок. Зда­є­ться, у су­ча­сних мам не­має пра­ва на по­мил­ку. «Дев’ять мі­ся­ців ща­стя! Рік іде­аль­ної лю­бо­ві» — та­кі на­пи­си у со­ці­аль­них ме­ре­жах, це те­пер must have. І щось з то­бою не так, якщо ти не ви­став­ля­ла по­мі­ся­чне фо­то сво­го жи­во­ти­ка на роз­гляд сво­єї ау­ди­то­рії.

От­же, бу­ти ба­тька­ми, а осо­бли­во ма­мою, зов­сім не про­сто. Але во­но то­го вар­тує! Не­до­спа­ні но­чі, пропу­ще­ні кон­цер­ти, не­до­чи­та­ні книж­ки, по­до­ро­жі, в які не по­їха­ли, зу­стрі­чі, на які не змо­гли пі­ти... Але по­ки ва­ші ді­ти ма­лень­кі, на­вчі­ться на­со­ло­джу­ва­ти­ся ци­ми мо­мен­та­ми. По­да­руй­те їм свою лю­бов, дай­те мі­цні кри­ла, і то­ді хоч би ку­ди во­ни по­ле­ті­ли, як ви­ро­стуть, во­ни зав­жди по­вер­та­ти­му­ться до вас і да­ру­ва­ти­муть лю­бов та пі­клу­ва­н­ня, яких по­тре­бу­ва­ти­ме вже ви.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.