Оги­дна уні­каль­ність

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Те­тя­на ДРУЖЕНКО

40 ро­ків то­му, 1977-го, по­ба­чив світ «Не­кро­но­мі­кон» швей­цар­сько­го ху­до­жни­ка і скуль­пто­ра Ган­са Ру­доль­фа Ґі­ґе­ра. Пі­зна­ва­ти, що хо­ва­є­ться за хто­ні­чни­ми обра­за­ми біо­ме­ха­ні­чних хи­мер, я пі­шла до му­зею Ґі­ґе­ра в мі­сте­чку Грю­єр. Світ без на­дії «Не­кро­но­мі­кон» — на­зва ви­га­да­ної окуль­тної книж­ки, яку зга­дує Го­вард Лав­крафт, і ре­аль­ної збір­ки тво­рів Ган­са Ґі´ера. Обоє пи­са­ли жа­хи: Лав­крафт — чор­ни­лом, Ґі´ер — ае­ро­гра­фом. З по­ло­тен ху­до­жни­ка про­стя­га­ють щу­паль­ці ко­шма­ри, по­рів­ня­но з яки­ми Ктул­ху — без­не­вин­ний каль­мар, а Да­гон — ми­лий іхті­андр. По­твор­ні мон­стри об­плу­ту­ють пре­кра­сні фор­ми й про­ни­ка­ють в отво­ри струн­ких жі­но­чих тіл, гар­мо­нія про­пор­цій яких гі­дна німф Ан­ти­чно­сті й Ре­не­сан­су. Ху­до­жни­ко­ві при­та­ман­но до­во­лі... як би м’які­ше ви­сло­ви­ти­ся, своє­рі­дне ба­че­н­ня се­ксу­аль­но­сті. Без­пе­ре­чно, сер знав­ся на збо­че­н­нях, але я не вва­жаю за до­ре­чне сма­ку­ва­ти без­со­ром­ний на­ту­ра­лізм роз­верз­тих пі­хов на йо­го по­ло­тнах, гіль­йо­тин для оско­пле­н­ня та всі­ля­ких форм гру­по­вої й між­ви­до­вої роз­пу­сти. На­зва кар­ти­ни «Еро­то­ме­ха­ні­ка» го­во­рить са­ма за се­бе. Зре­штою, га­зе­ту мо­жуть чи­та­ти ді­ти. Про юні не­змі­цні­лі уми спів­ро­бі­тни­ки му­зею по­дба­ли, по­мі­стив­ши най­більш епа­та­жні ескі­зи біо­ма­си, що зля­га­є­ться, в кім­на­ту з на­пи­сом «Тіль­ки для до­ро­слих!».

По­гляд у бо­гинь і чу­до­виськ дов­ко­ла них по­ро­жній, ка­ла­му­тний, від­су­тній і во­дно­час не­мов­би над­при­ро­дний. Зі­ни­ці ди­ко зву­же­ні або роз­ши­ре­ні, іно­ді і те, й ін­ше ра­зом. На одно­му облич­чі. А іно­ді очі за­ко­чу­ю­ться, і зі­ниць не ви­дно. Або ви­ті­ка­ють... Кар­ти­на ди­ви­ться на від­ві­ду­ва­ча — на­віть ка­ме­ні ви­трі­ща­ю­ться все тим же бай­ду­жним осо­ло­ві­лим по­гля­дом.

Апо­фе­о­зом ге­ге­мо­нії мон­стрів у твор­чо­сті ху­до­жни­ка ста­ла ро­бо­та над філь­мом «Чу­жий». Так, над тою са­мою куль­то­вою стрі­чкою про про­ни­кне­н­ня на ко­смі­чний ко­ра­бель ли­це­хва­та й гру­ди­ла­ма, що зни­щу­ють ко­ман­ду зо­ре­льо­та. Те­мі іно­пла­не­тних су­тно­стей при­свя­че­но без­ліч ма­люн­ків і скуль­птур май­стра — від гру­бих на­чер­ків і мо­де­лей до ви­чі­тку­ва­них рис юна­цько­го облич­чя, по­кри­то­го брид­ким сли­ма­ком «шо­ло­ма». Ство­ре­н­ня кі­но­стрі­чки мо­жна день за днем про­сте­жи­ти за книж­кою Giger’s Alien, ще­дро при­сма­че­ною ескі­за­ми при­буль­ців і фо­то зі зні­маль­но­го май­дан­чи­ка. Фільм отри­мав «Оскар» у но­мі­на­ції «Най­кра­щі ві­зу­аль­ні ефе­кти», у чо­му чи­ма­ла за­слу­га Ґі´ера, який ство­рив брид­ких тва­рюк.

Ін­ду­стрі­аль­ні кра­є­ви­ди ожи­ва­ють під ае­ро­гра­фом вір­ту­о­за — по­їзд, що мчить на гля­да­ча, на­бу­ває ли­ку не­мов­ля­ти або че­ре­па, з ха­о­су труб і га­йок ви­ва­лю­ю­ться очі, кін­ців­ки, ге­ні­та­лії та ну­тро­щі. Скре­гіт ше­сте­рі­нок ве­ли­че­зних ма­шин не­ві­до­мо­го при­зна­че­н­ня зли­ва­є­ться в єди­ну сим­фо­нію з кри­ком не­мов­ля­ти. Бі­о­ме­ха­ні­ка — шо­ку­ю­ча гар­мо­нія без­ду­шно­го ме­та­лу й жи­во­тре­пе­тної пло­ті.

Ма­люн­ки Ґі´ера — порт­рет люд­ства, яке спо­тво­ри­ло Зем­лю, на­пов­нив­ши її лю­дьми й ме­ха­ні­зма­ми. При­ро­ди на них ма­ло, во­на вбо­га й схиль­на до ви­га­дли­вих транс­фор­ма­цій: дю­ни пу­стель­но­го пей­за­жу пе­ре­тво­рю­ю­ться на щу­паль­ці во­сьми­но­га, а під ша­ром мо­ху хо­ва­є­ться ве­ли­че­зне зав­мер­ле сер­це.

Пе­ре­ва­жа­ють тьмя­ні, су­мо­ви­ті то­ни — на­чеб­то спу­ска­є­шся у Р’льєх, у Ше­ол, у Тар­тар, у лі­гви­ще Нід­хег­га, у ша­ле­не хто­ні­чне нур­то­ви­ще, що за­во­ро­жує гля­да­ча, як змія кро­ли­ка. П’ят­де­сят від­тін­ків сі­ро­го — як за па­лі­трою, так і за змі­стом. Ек­спе­ри­мен­ту­вав май­стер і з ін­шою ді­лян­кою спе­ктра — га­ря­чи­ми й кри­ва­ви­ми, ба­гря­ни­ми й гі­а­цин­то­ви­ми то­на­ми, за­ну­рю­ю­чи гля­да­ча у во­гнен­не пе­кло Му­спель­хе­йма, з яко­го трі­ум­фаль­но по­смі­ха­ю­ться мо­то­ро­шні ве­ле­тки в одя­зі Єви. Це не Ар­ма­гед­дон і не Ра­гна­рок — в есха­то­ло­гі­чних пе­ре­ка­зах все ж та­ки жев­ріє на­дія на Но­вий Єру­са­лим, на від­ро­дже­н­ня Ас­гар­ду. Світ Ґі´ера без­на­дій­ний.

У ро­бо­тах ху­до­жни­ка про­сту­па­ють алю­зії на но­во­за­ві­тні мо­ти­ви, що ме­жу­ють із бо­го­хуль­ством. Ні, це не «Стра­шний суд» Мі­ке­лан­дже­ло (по­бор­ни­кам се­ре­дньо­ві­чної мо­ра­лі до­ве­ло­ся, озбро­їв­шись пен­зли­ка­ми, одяг­ти го­ло­го Ісу­са та Йо­го учнів). І на­віть не «Розп’ят­тя на роз­верс­тці гі­пер­ку­ба» Саль­ва­до­ра Да­лі (від­ступ від іко­но­гра­фі­чних ка­но­нів на­віть у на­зві цьо­го ше­дев­ра оче­ви­дний). Я, зви­чай­но, не фа­на­тик ре­лі­гій­них догм, але не мо­жна ж май­стру­ва­ти з розп’ят­тя ніж­ку сто­ла або вкла­да­ти йо­го в ру­ки са­та­ни! Чи все ж та­ки мо­жна, якщо ти Ґі´ер? Де ви­то­ки Сті­ксу й Г’єлль? Ба­лан­су­ю­чи над прір­ва­ми ди­тя­чих травм і пе­ри­на­таль­них ма­триць, дум­ка ху­до­жни­ка па­дає в цар­ство Аї­да й во­ло­ді­н­ня Хель. Хо­ді­мо ж за нею і, під­няв­ши ве­сло Ха­ро­на й на­пнув­ши ві­три­ла На­гль­фа­ра, кинь­мо­ся до вер­хів’їв Сті­ксу й Г’єлль, до ем­бріо­нів мон­стрів, до ви­то­ків фе­но­ме­ну Ґі´ера.

Ганс на­ро­див­ся у Швей­ца­рії 1940 ро­ку са­ме то­ді, ко­ли су­сі­дня Ні­меч­чи­на, що бісну­ва­ла­ся в аго­нії ко­ри­чне­вої чу­ми, роз­кру­чу­ва­ла м’ясо­руб­ку Дру­гої сві­то­вої вій­ни. Чи не то­му з йо­го кар­тин па­да­ють бом­би, скуль­пту­ра «Жи­во­ро­дна ма­ши­на» на­га­дує пі­сто­лет, а пер­ший цикл ілю­стра­цій на­зи­ва­є­ться «Атом­ні ді­ти»? Чо­му на кар­ти­нах пра­вить бал пі­тьма — мо­же, це ко­лір ха­кі?

«Ме­не ці­ка­ви­ло все тем­не, чор­не. Як тіль­ки ме­ні до­зво­ли­ли са­мо­му ви­би­ра­ти со­бі одяг, я раз і на­зав­жди від­дав пе­ре­ва­гу чор­но­му ко­льо­ру. У на­шо­му до­мі най­тем­ні­ше мі­сце бу­ло під сто­лом, у кім­на­ті без ві­кон — са­ме цю кім­на­ту я зро­бив ігро­вою. Там я вов­ту­зив­ся зі сво­ї­ми ве­дме­жа­та­ми, ляль­ка­ми й са­мо­ро­бною збро­єю: лу­ка­ми, стрі­ла­ми, ка­сте­та­ми, кин­джа­ла­ми й ін­ши­ми чу­до­ви­ми пре­дме­та­ми, — з но­сталь­гі­єю зга­дує Ґі´ер своє ща­сли­ве ди­тин­ство. — За все жи­т­тя ба­тько вда­рив ме­не всьо­го один раз, і, тре­ба ска­за­ти, на йо­го мі­сці я б та­ко­го си­на про­сто вбив». А бу­ло це так: по­цу­пив­ши на бу­дів­ни­цтві мі­дний ка­бель у свин­це­во­му опле­тен­ні, хло­пець схо­вав­ся з па­яль­ною лам­пою в по­га­но про­ві­трю­ва­но­му під­ва­лі ба­тьків­ської апте­ки і за­хо­див­ся від­ли­ва­ти ку­лі. Не­а­би­як за­кі­птю­жив­ши весь бу­ди­нок, бе­шке­тник ді­став по­ти­ли­чни­ків і ще кіль­ка днів на­ма­гав­ся не по­тра­пля­ти на очі роз­гні­ва­но­му ба­тько­ві. Лю­бов до зброї мо­гла б ма­ти й більш сер­йо­зні на­слід­ки: юно­го Ган­са кіль­ка ра­зів ма­ло не при­стре­ли­ли — хло­пці пу­сту­ва­ли, не ду­ма­ю­чи, що ре­воль­ве­ри за­ря­дже­ні.

Ба­тько якось при­ніс хло­пчи­ко­ві люд­ський че­реп. Від­то­ді Ґі´ера все жи­т­тя пе­ре­слі­ду­ва­ла при­страсть до че­ре­пів — ни­ми ки­шать ма­люн­ки, ни­ми за­став­ле­но ета­жер­ку в са­ди­бі ху­до­жни­ка.

По­тя­гу Ган­са до па­пе­ру й фарб ба­тьки не ві­та­ли. «У нас, у Чу­рі, у Швей­ца­рії, сло­во «ху­до­жник» май­же лай­ли­ве, це си­но­нім одно­ча­сно п’яни­ці, гуль­тяя, ле­да­ря й тю­хтія», — зга­ду­вав Ґі´ер.

Успіх зна­йшов май­стра до­сить ра­но — 1959-го він по­чи­нає пу­блі­ку­ва­ти ма­люн­ки в жур­на­лах, а 1966-го вла­што­вує пер­шу пер­со­наль­ну ви­став­ку. Та­лант не знає дер­жав­них кор­до­нів і, на­пов­нив­ши га­ле­реї Цю­рі­ха, Бер­на і Санкт-гал­ле­на, роз­ті­ка­є­ться по всій Єв­ро­пі й про­ни­кає за оке­ан — Ґі´ер де­мон­струє свої ро­бо­ти, квін­те­сен­цію стра­ху й від­ра­зи, у Лас-ве­га­сі, Нью-йор­ку, Лос-ан­дже­ле­сі, Ві­дні, Бер­лі­ні, Па­ри­жі й Ам­стер­да­мі.

Див­но, за­зви­чай ге­нії по­ми­ра­ють у бі­дно­сті й за­бут­ті, здо­бу­ва­ю­чи вже не по­трі­бне їм ви­зна­н­ня по­смер­тно. Зга­да­ти хо­ча б Він­сен­та ван Го­га, яко­му, за чу­тка­ми, за все жи­т­тя вда­ло­ся про­да­ти єди­ну кар­ти­ну (це не зов­сім так, але ста­т­тя не про ван Го­га), та на­ві­си­ти на ко­жен йо­го жов­тий бу­кет яр­лик «ве­ли­ко­го зблизь­ка не роз­гле­диш» або «ви­пе­ре­див свій час». Чо­му ж Ганс Ру­дольф, теж «ве­ли­кий», теж «ви­пе­ре­див час», усла­вив­ся ще за жи­т­тя? Чи не то­му, що не­ви­зна­ні вір­ту­о­зи на кшталт ван Го­га звер­та­ли­ся в лю­ди­ні до яскра­во­го, не­бе­сно­го, бо­же­ствен­но­го, а Ґі´ер — до по­хму­ро­го, хто­ні­чно­го, ін­фер­наль­но­го? «Ґі´ер на­рі­зає люд­ську — мою! — плоть на най­тон­ші скиб­ки й ви­став­ляє на за­галь­ний огляд. (...) Ро­бо­ти не­дво­зна­чно по­ві­дом­ля­ють, звід­ки ми при­йшли і ку­ди пі­де­мо. (...) Ми, лю­ди, на йо­го кар­ти­нах — це ем­бріо­ни, що чі­пля­ю­ться за стін­ки ма­тки, ли­чин­ки, за­гор­ну­ті в тон­кий ко­кон вла­сно­го Его, лан­ки в лан­цю­гу пе­ре­ро­джень, біо­ло­гі­чний ма­те­рі­ал для ме­та­мор­фоз. На­ші мі­ста схо­жі на ве­ли­чен­ні му­ра­шни­ки, на­се­ле­ні ко­ло­ні­я­ми ко­мах, без­ли­ких і по­твор­них. І це — ми. Ґі´ер до­по­ма­гає лю­ди­ні без стра­ху зу­стрі­ти­ся з ко­ма­хою в са­мій со­бі», — пи­ше друг ху­до­жни­ка Ті­мо­ті Лі­рі в пе­ред­мо­ві до збір­ки GR Giger Arh+. Не спе­ре­ча­ю­ся, від­най­ти в со­бі без­ли­ку брид­ку ко­ма­ху про­сті­ше, ніж Джо­кон­ду чи Да­ви­да.

«Чи­ма­ло лю­дей ми­слять так са­мо, як і я. І якщо їм по­до­ба­ю­ться мої ро­бо­ти, то во­ни лю­ди твор­чі... або пси­хи», — ка­же ху­до­жник.

В осо­би­сто­му жит­ті Ґі´еру по­ща­сти­ло мен­ше — 1975-го йо­го по­дру­га (і на­тур­ни­ця) актор­ка Лі То­блер за­стре­ли­ла­ся пі­сля три­ва­лої де­пре­сії. ¯й бу­ло 27. Чи то вна­слі­док тра­гі­чної за­ги­бе­лі су­пу­тни­ці, чи то ви­сна­жив­шись від ска­же­но­го ри­тму ро­бо­ти, ху­до­жник усе ча­сті­ше ба­чить ні­чні ко­шма­ри (що іно­ді тра­пля­ли­ся й ра­ні­ше). Де­мо­ні­чні мрії ля­гли в осно­ву «Не­кро­но­мі­ко­ну», який при­ніс Ган­су Ру­доль­фу все­сві­тню сла­ву і, зокре­ма, при­вер­нув ува­гу ре­жи­се­ра Рі­длі Скот­та. Бе­зві­сний май­стер, ви­рвав­шись з без­ли­ко­го му­ра­шни­ка ан­де­гра­ун­ду Цю­рі­ха, те­пер на­роз­хват — ство­рює оска­ро­но­сно­го ксе­но­мор­фа для «Чу­жо­го», ін­шо­пла­не­тних тва­рюк і окуль­тні де­ко­ра­ції для ви­ста­вок, те­а­траль­них по­ста­но­вок і кі­но­стрі­чок, лі­пить мі­кро­фон­ну стій­ку Джо­на­та­на Де­ві­са, оформ­лює афі­ші, об­кла­дин­ки аль­бо­мів рок-груп і кар­ти та­ро... Та чи був він ща­сли­вий? Су­дя­чи з кар­тин, не ду­же.

В 1997-му ху­до­жник при­дбав у Грю­є­рі се­ре­дньо­ві­чний за­мок, за рік там від­чи­нив две­рі му­зей. Два по­вер­хи за­йма­ють ро­бо­ти Ґі´ера, а на тре­тьо­му роз­мі­сти­ла­ся осо­би­ста ко­ле­кція Ган­са Ру­доль­фа, що скла­да­є­ться з по­да­ро­ва­них йо­му кар­тин, скуль­птур і фо­то­гра­фій — во­на до па­ри твор­чо­сті ху­до­жни­ка. Ось по­ка­лі­че­ний ше­сти­но­гий па­вук, за­мість ту­лу­ба в яко­го люд­ський кі­стяк, ось апо­ка­лі­пти­чний фо­то­ко­лаж — скле­є­ні й за­ма­льо­ва­ні тьмя­ни­ми фар­ба­ми чор­но-бі­лі знім­ки во­ла­ю­чих лю­дей се­ред ні­мих ру­їн...

У су­сі­дній кім­на­ті пе­ред очи­ма від­ві­ду­ва­чів про­но­ся­ться остан­ні ка­дри жи­т­тя ху­до­жни­ка: де­рев’яні схо­ди, що ри­плять під не­твер­дою хо­дою бо­сих на­бря­клих ніг; опу­хла ру­ка, що ні­жно по­гла­джує жир­ну дим­ча­сту кі­шку; хри­пкий го­лос ста­ри­га­ня, що жи­ве в ство­ре­но­му ним від­ра­зли­во-ча­рів­ли­во­му сві­ті. По­твор­ність ві­чна, ми­сте­цтво теж Най­ці­ка­ві­шо­го про жи­т­тя Ґі´ера ми не зна­є­мо, бо, за йо­го сло­ва­ми, «про най­більш за­хо­пли­ві ре­чі не вар­то осо­бли­во па­тя­ка­ти, оскіль­ки ні­ко­ли не зна­єш, за­кон­ні во­ни чи ні. Що стар­шим я стаю, то біль­ше нер­ву­ю­ся з цьо­го при­во­ду: не мо­же ж ме­ні ща­сти­ти не­скін­чен­но». Не по­ща­сти­ло ге­ні­є­ві за до­во­лі про­за­ї­чних об­ста­вин — бі­до­ла­ха впав зі схо­дів і по­мер від отри­ма­них травм у 74 ро­ки. Прах ху­до­жни­ка спо­чи­ває в Грю­є­рі.

Удо­ва Ґі´ера Кар­мен Ма­рія Шей­фель за­ві­дує му­зе­єм. По­руч із ним — ство­ре­ний Ган­сом Ру­доль­фом бар. Як вам ідея по­обі­да­ти в Хель?

Книж­ка «Не­кро­но­мі­кон», яка спо­ча­тку на­лі­чу­ва­ла 80 сто­рі­нок, роз­ро­сла­ся до 600-сто­рін­ко­во­го фо­лі­ан­та фор­ма­ту А2. Ви­клав­ши при­бли­зно ти­ся­чу єв­ро в кни­гар­ні Бра­ти­сла­ви, ви її ма­ти­ме­те. Стіль­ки ж ко­штує в му­зеї Ґі´ера одна йо­го ре­про­ду­кція. Однак кар­ти­нам за­ті­сно на сті­нах, сто­рін­ках, ін­тер­нет-сай­тах — во­ни по­не­во­лю­ють люд­ські уми й ду­ші, а фа­на­ти ху­до­жни­ка чи то спо­тво­рю­ють, чи то при­кра­ша­ють свої ті­ла біо­ме­ха­ні­чни­ми та­ту.

Уся­ка ді­яль­ність — про­тест. Як­би світ був до­ско­на­лим, не бу­ло б ху­до­жни­ків, лі­те­ра­то­рів, уче­них, бу­ді­вель­ни­ків, хлі­бо­ро­бів… Ні­чо­го бу­ло б змі­ню­ва­ти. Ру­ба­ю­чи па­три­ці­їв гла­ді­а­тор­ським ме­чем, про­ти­ка­ю­чи по­мі­щи­ків ви­ла­ми, на­спі­ву­ю­чи «Мар­се­льє­зу» на ба­ри­ка­дах, штур­му­ю­чи Жов­тне­вий па­лац або ки­да­ю­чи «ко­ктей­лі Мо­ло­то­ва» в «Бер­кут», мо­жна ли­ше зруй­ну­ва­ти ста­ру си­сте­му. Справ­жні ре­во­лю­ціо­не­ри тво­рять. Це мій ма­ні­фест, хо­ча я ціл­ком за­до­воль­ня­ю­ся сво­їм ни­ні­шнім жи­т­тям. Іно­ді ме­ні зда­є­ться, що Бог ні­ку­ди не ви­га­няв Ада­ма, і ми вже жи­ве­мо в Раю, не по­мі­ча­ю­чи цьо­го. Ймо­вір­но, Ґі´еру зда­ва­ло­ся, що ди­я­вол дав при­ту­лок у се­бе про­па­що­му Ада­му, і весь наш світ — пе­кло.

Вдив­ля­ю­чись у йо­го сі­ро-зе­ле­ні ті­ні й на­пів­то­ни ве­чір­ньо­го Бер­на, я зли­ва­ю­ся з мі­стом, від­чу­ваю йо­го кам’яне ди­ха­н­ня і гур­кі­тли­вий пульс ні­чних по­їздів, пе­ре­тво­рю­ю­ся на лу­со­чку на ті­лі ко­ло­саль­но­го бе­тон­но­го мон­стра. Зли­ва­юсь із вок­за­лом Бю­ля, з П’єтою у цер­ков­ці Грю­є­ра: скор­бо­тна Ма­рія, що схи­ли­ла­ся над по­ні­ве­че­ним ті­лом Ісу­са, ви­ко­на­на в м’яких, ні­жних ся­ю­чих бар­вах — за­зви­чай так зо­бра­жу­ють Рі­здво, Бо­го­ро­ди­цю, що схи­ли­ла­ся над ясла­ми. Бе­зі­мен­ний іко­но­пи­сець по­ба­чив сві­тло в бе­зо­дні зліз і су­му. Ґі´ер ба­чив тіль­ки пі­тьму. Я по­ри­наю в неї, зли­ва­ю­чись із хто­ні­чни­ми чу­до­ви­ська­ми. Фо­то і ре­про­ду­кції на­да­ні спів­ро­бі­тни­ка­ми му­зею Ґі´ера.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.