Укра­їн­ка, що змі­ни­ла істо­рію Поль­щі

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Оле­ксандр ШЕВЧЕНКО

Во­на на­ро­ди­ла­ся на Рів­нен­щи­ні у 1929 ро­ці. Під час Дру­гої сві­то­вої за тра­гі­чних об­ста­вин по­тра­пи­ла до Поль­щі, а у 1950-му вла­шту­ва­ла­ся на ро­бо­ту у Ґдан­ській ко­ра­бель­ні, звід­ки її пі­сля трид­ця­ти ро­ків пра­ці не­за­кон­но звіль­ни­ли, що спро­во­ку­ва­ло ма­со­вий страйк, під час яко­го ви­ни­кла не­за­ле­жна проф­спіл­ка «Со­лі­дар­ність».

Ко­му­ні­сти­чна вла­да її пе­ре­слі­ду­ва­ла, та для по­ля­ків во­на ста­ла іко­ною «Со­лі­дар­но­сті». Іко­ною, що ве­ла Поль­щу до сво­бо­ди. Пі­сля па­ді­н­ня ко­му­ні­сти­чно­го ре­жи­му, на від­мі­ну від ба­га­тьох, во­на не ста­ла по­лі­ти­ком, хо­ча ні­ко­ли не цу­ра­ла­ся кри­ти­ку­ва­ти тих, хто, як зда­ва­ло­ся, пе­ре­бу­ва­ли на не­по­хи­тних по­зи­ці­ях. Во­на за­ги­ну­ла в 2010 ро­ці у Смо­лен­ській ка­та­стро­фі, бу­ду­чи чле­ном поль­ської де­ле­га­ції на чо­лі з пре­зи­ден­том Ле­хом Ка­чин­ським.

І ли­ше пі­сля її смер­ті ши­ро­ко­му за­га­лу ста­ло ві­до­мо, що в се­ре­ди­ні 1990-х во­на зна­йшла свою укра­їн­ську сім’ю та остан­ні 14 ро­ків сво­го жи­т­тя май­же що­ро­ку при­їзди­ла на свою ма­лу Ба­тьків­щи­ну — в Укра­ї­ну. ¯ї ім’я — Ан­на Ва­лен­ти­но­вич.

Існу­ють дві вер­сії по­хо­дже­н­ня та ран­ньо­го ди­тин­ства Ан­ни Ва­лен­ти­но­вич. Згі­дно з пер­шою, що вва­жа­ла­ся офі­цій­ною про­тя­гом усьо­го її жи­т­тя, во­на на­ро­ди­ла­ся у 1929 ро­ці в Рів­но­му в ка­то­ли­цький ро­ди­ні Яна та Але­ксан­дри Люб­чи­ків. ¯ї ба­тько Ян Люб­чик по­мер у пер­ші дні вій­ни, а зго­дом не ста­ло і ма­ми, ко­тра не ви­три­ма­ла смер­ті чо­ло­ві­ка. Єди­но­го бра­та Ан­ни ко­му­ні­сти ви­ве­зли в Си­бір і від­то­ді во­на йо­го не ба­чи­ла, за­ли­ши­ла­ся са­ма…

Дру­га вер­сія з’яви­ла­ся в укра­їн­ських ЗМІ в кві­тні 2010 ро­ку — уже пі­сля Смо­лен­ської ка­та­стро­фи. Згі­дно з нею, Ан­на Люб­чик на­ро­ди­ла­ся в то­му ж 1929 ро­ці, але не в Рів­но­му, а у се­лі Сін­не (ни­ні — Са­до­ве, Го­щан­сько­го ра­йо­ну Рів­нен­ської обла­сті) у се­лян­ській про­те­стант­ській ро­ди­ні На­за­ра та Прі­ськи Люб­чик. Сім’я бу­ла ве­ли­кою — окрім Ан­ни бу­ло ще п’яте­ро ді­тей. В 1937 ро­ці ма­ти Ан­ни за­ги­ну­ла, а за три ро­ки, у 1940-му, ба­тько одру­жив­ся вдру­ге. То­ді ж, пі­сля при­хо­ду ра­дян­ської вла­ди, у сім’ї по­чав­ся важ­кий пе­рі­од. На­зар Люб­чик був «роз­кур­ку­ле­ний», но­ва вла­да за­бра­ла у ньо­го зем­лю та все май­но. Сім’я Люб­чи­ків, яка і до­ти не бу­ла ба­га­тою, по­ча­ла бі­ду­ва­ти.

В скру­тній си­ту­а­ції до­по­міг по­ляк Едмунд Те­ле­шни­цький, ко­трий за­ку­по­ву­вав бу­ря­ки у се­лян та пра­цю­вав на цукро­во­му за­во­ді в се­лі Ба­бин не­по­да­лік від Сін­но­го. Зго­дом Те­ле­шни­цький пе­ре­їхав до су­сі­дньо­го се­ла Пу­сто­ми­ти, де зайняв за­ли­ше­не ін­шою поль­ською сім’єю го­спо­дар­ство. Він був зна­йо­мий з но­вою дру­жи­ною На­за­ра Люб­чи­ка, ко­тра ко­лись у ньо­го пра­цю­ва­ла, та за­про­по­ну­вав ро­бо­ту при­слу­жни­ці ко­мусь із дів­чат з сім’ї Люб­чи­ків. Спо­ча­тку на ро­бо­ту пі­шла стар­ша се­стра Ан­ни — Оль­га Люб­чик, та, не ви­три­мав­ши важ­ких умов, за два мі­ся­ці по­вер­ну­ла­ся до­до­му. То­ді пі­ти пра­цю­ва­ти по­го­ди­ла­ся 12-рі­чна Ан­на. Пра­цю­ва­ла не за гро­ші, ли­ше за їжу, а ро­бо­ти на ве­ли­ко­му го­спо­дар­стві Те­ле­шни­цько­го бу­ло ду­же ба­га­то. В 1943 ро­ці сім’я Те­ле­шни­цько­го ви­їха­ла до Поль­щі й ви­рі­ши­ла за­бра­ти пра­цьо­ви­ту Ан­ну з со­бою. При цьо­му Ан­ні ска­за­ли, що її рі­дне се­ло бу­ло спа­ле­не на­ци­ста­ми, а сім’я за­ги­ну­ла. Ко­ли ж її ба­тько при­йшов по донь­ку, йо­му від­по­ві­ли про­сто — «десь пі­шла»…

Са­ме ця, дру­га, істо­рія ви­яви­ла­ся прав­ди­вою. Зго­дом Ан­на Ва­лен­ти­но­вич зна­йшла сво­їх бра­тів і се­стер, та ви­рі­ши­ла не по­ши­рю­ва­ти цю ін­фор­ма­цію, за­ли­шив­ши своє при­ва­тне жи­т­тя при­ва­тним. Та це бу­де да­ле­ко зго­дом.

Пе­ре­їхав­ши з Те­ле­шни­цьки­ми до Поль­щі, спо­ча­тку в пе­ред­мі­стя Вар­ша­ви, а зго­дом — в Ґданськ, Ан­на весь час важ­ко пра­цю­ва­ла на них. Те­ле­шни­цькі не бу­ли до­бри­ми до Ан­ни — би­ли за най­мен­ший огріх, не під­пу­ска­ли до ро­дин­но­го сто­лу, а про те, щоб тра­кту­ва­ти її як чле­на ро­ди­ни, го­ді й ка­за­ти. Ось як зга­дує той пе­рі­од Ан­на Ва­лен­ти­но­вич в ав­то­біо­гра­фії «Тінь май­бу­тньо­го»: «Ме­ні то­ді ду­же не ви­ста­ча­ло ба­тьків, як я мрі­я­ла про те­плий до­тик ма­ми­ної до­ло­ні… Най­важ­че бу­ло пе­ре­но­си­ти свя­та: Па­ска, Рі­здво. В до­мі за­пах ті­сте­чок, м’яса, свя­тко­ва, сі­мей­на атмо­сфе­ра. На­кри­ваю на стіл та зни­каю з ку­хні, за хви­ли­ну Па­ні при­но­сить ме­ні на та­ріл­ці шма­то­чок ті­сте­чка. З ким мо­жу ним по­ді­ли­ти­ся? Бі­жу до стай­ні, до мо­їх єди­них дру­зів, ко­ней. Пам’ятаю зі сво­го ран­ньо­го ди­тин­ства, що на Свя­тве­чір тва­ри­ни мо­жуть го­во­ри­ти. А на­віть якщо ні — на­пев­но змо­жуть ме­не зро­зу­мі­ти.»

З ча­сом Ан­на ви­рі­ши­ла пі­ти від ро­ди­ни Те­ле­шни­цьких. Пі­сля них бу­ли ще кіль­ка ро­дин, де Ан­на пра­цю­ва­ла при­слу­жни­цею. В ав­то­біо­гра­фії во­на від­зна­ча­ла ро­ди­ну лі­ка­ря Глад­ков­сько­го, в якій Ан­на на­гля­да­ла за три­рі­чною ди­ти­ною та вре­шті по­тра­пи­ла в атмо­сфе­ру де, як во­на пи­са­ла, «ні­хто на ме­не не кри­чав та не до­рі­кав да­хом над го­ло­вою (…) то­ді — уже до­ро­слою дів­чи­ною, я по­ві­ри­ла, що я лю­ди­на, як й ін­ші нав­ко­ло».

В 1950 ро­ці двад­ця­ти­рі­чна Ан­на Люб­чик пі­сля ко­ро­тких пе­рі­о­дів ро­бо­ти у сіль­сько­му го­спо­дар­стві, пе­кар­ні та на фа­бри­ці ма­сла вла­шту­ва­ла­ся на ро­бо­ту зва­рю­валь­ни­ком на Ґдан­ську ко­ра­бель­ню. Цю ро­бо­ту Ан­на сприйня­ла з ве­ли­ким ен­ту­зі­а­змом, про що во­на пи­са­ла: «На на­сту­пний день по­бі­гла на ко­ра­бель­ню. В го­ло­ві у ме­не шумі­ло мо­ре та чу­ла сло­ва з пла­ка­тів: «Мо­лодь бу­дує ко­ра­блі». В ко­ра­бель­ні ма­ла ве­ли­кий ви­бір ро­бо­ти, та най­біль­ше ме­ні ім­по­ну­ва­ла ро­бо­та зва­рю­ва­ча, се­ред бли­ску во­гнів та іскор (…) 7 ли­сто­па­да 1950 ро­ку ра­ді­сна бі­гаю по ко­ра­бель­ні та ви­рі­шую фор­маль­но­сті. Від­чу­ва­ла ра­дість та страх: чи змо­жу? При­ся­га­ла со­бі, що від­дам усі си­ли і що ні­хто ні­ко­ли не бу­де ма­ти при­во­ду, щоб звіль­ни­ти ме­не».

Са­мо­від­да­ність та на­по­ле­гли­ва пра­ця ду­же швид­ко при­не­сли свої пло­ди — Ан­на ста­ла пе­ре­до­ви­ком, про неї пи­са­ли стат­ті, во­на на­бу­ла ав­то­ри­те­ту на ко­ра­бель­ні та ста­ла при­кла­дом, як у со­ці­а­лі­сти­чній Поль­щі про­ста си­ро­та мо­же зав­дя­ки пра­ці до­сяг­ти успі­ху.

Але, зві­сно, в жит­ті все бу­ло не так про­сто. В 1951 ро­ці Ан­на Люб­чик як член ZMP (Związek Młodzieży Polskiej — поль­ський ана­лог ком­со­мо­лу) бу­ла за­про­ше­на до скла­ду де­ле­га­ції на з’їзд со­ці­а­лі­сти­чної мо­ло­ді в Бер­лі­ні. Пе­ред ви­їздом за кор­дон з мо­лод­дю про­во­ди­ли дво­ти­жне­ве «на­вча­н­ня» про те, як гі­дно пре­зен­ту­ва­ти поль­ську мо­лодь та уни­ка­ти кон­та­ктів з «во­ро­га­ми» (Бер­лін­ська сті­на бу­ла збу­до­ва­на ли­ше че­рез 10 ро­ків, а то­ді жи­те­лі за­хі­дно­го та схі­дно­го Бер­лі­на кон­та­кту­ва­ли більш-менш віль­но). «Мо­ло­до­го ша­хта­ря, ко­трий на­їв­но зі­знав­ся, що не знає, як зре­а­гу­вав би на спро­бу іно­зем­но­го аген­та нав’яза­ти кон­такт, зму­си­ли від­мо­ви­ти­ся від по­до­ро­жі. На­то­мість ви­со­кий блон­дин з Оль­шти­на, який все знав якнай­кра­ще і мав бу­ти для нас при­кла­дом, по­про­сив в Бер­лі­ні по­лі­ти­чно­го при­тул­ку, — пи­ше Ан­на Ва­лен­ти­но­вич. — Я не мо­гла біль­ше пе­ре­бу­ва­ти в ор­га­ні­за­ції, га­сла якої на­стіль­ки від­рі­зня­ю­ться від ре­аль­но­сті».

Пі­сля по­вер­не­н­ня з Бер­лі­на Ан­на за­ли­ши­ла ZMP. То­ді ж во­на актив­но ста­ла бра­ти участь у гро­мад­ській ді­яль­но­сті. «Ба­чи­ла лю­дей не­ща­сли­вих, окра­де­них, лю­дей, що по­тре­бу­ють до­по­мо­ги. Я зна­ла вар­тість про­стя­гну­тої ру­ки, при­я­зної усмі­шки ін­шої лю­ди­ни». Ско­ро Ан­на Люб­чик ста­ла чле­ном, а зго­дом і го­ло­вою со­ці­аль­но-по­бу­то­вої се­кції «Лі­ги Жі­нок» — одні­єї з не­чи­слен­них у ті ро­ки ор­га­ні­за­цій, що за­хи­ща­ла пра­ва жі­нок.

В 1952 ро­ці в Ан­ни на­ро­див­ся син Януш, утім, з йо­го ба­тьком сто­сун­ки не скла­ли­ся. То­ді ж че­рез пі­дір­ва­не здо­ров’я Ан­на му­си­ла змі­ни­ти ро­бо­ту зва­рю­ва­ча на ро­бо­ту кра­нів­ни­ці на тій же Ґдан­ській ко­ра­бель­ні. Ви­йшла за­між Ан­на Люб­чик в 1964 ро­ці за ко­ле­гу Ка­зі­ме­жа Ва­лен­ти­но­ви­ча, ко­тро­го до­ти зна­ла вже де­сять ро­ків. Шлюб був ща­сли­вим, але, на жаль, не­три­ва­лим. Ка­зі­меж Ва­лен­ти­но­вич по­мер у 1971 ро­ці.

По­при сум­лін­ну пра­цю, у 1968 ро­ці все ж ста­ла­ся пер­ша спро­ба звіль­не­н­ня Ан­ни Ва­лен­ти­но­вич з Ґдан­ської ко­ра­бель­ні. Ко­ли Ан­на ді­зна­ла­ся про те, що один з ке­рів­ни­ків ко­ра­бель­ні при­вла­снив 3000 зло­тих та про­грав їх у ло­то, во­на по­ру­ши­ла пи­та­н­ня на рі­зних рів­нях про йо­го по­ка­ра­н­ня і по­вер­не­н­ня дер­жав­них гро­шей. Во­на звер­та­ла­ся до ке­рів­ни­цтва ко­ра­бель­ні, го­во­ри­ла про це на за­сі­да­н­нях «Лі­ги Жі­нок» та збо­рах ко­ле­кти­ву. «За ти­ждень я бу­ла ви­кли­ка­на до До­му пар­тії. Там якийсь стар­ший то­ва­риш по­чав на ме­не кри­ча­ти:

— За­бо­ро­няю! Ка­те­го­ри­чно за­бо­ро­няю вам про це го­во­ри­ти та пи­са­ти! Як ви смі­є­те ви­си­ла­ти та­кі скар­ги?

(…) Ві­длу­н­ням то­го скан­да­лу ста­ла спро­ба звіль­не­н­ня ме­не з ро­бо­ти в 1968 ро­ці. Актив не­спо­ді­ва­но ви­рі­шив, що я за­ва­жаю пра­ці ко­ле­кти­ву. І то­ді від­був­ся, на­пев­но, пер­ший про­тест у ко­ра­бель­ні. 65 пра­ців­ни­ків ко­ра­бель­ні під­пи­са­ли ли­ста на мою під­трим­ку», — пи­ше Ан­на Ва­лен­ти­но­вич. Зав­дя­ки та­кій ре­а­кції пра­ців­ни­ків ке­рів­ни­цтво не на­ва­жи­ло­ся звіль­ня­ти за­над­то актив­ну кра­нів­ни­цю.

За два ро­ки про Ґдан­ську ко­ра­бель­ню ді­зна­ли­ся по всьо­му сві­ті. Са­ме там був центр про­те­стів про­ти під­ви­ще­н­ня цін на про­ду­кти, який при­звів до від­кри­тої кон­фрон­та­ції з вла­дою, що вда­ла­ся до за­сто­су­ва­н­ня си­ли про­ти ро­бі­тни­ків. Вна­слі­док зі­ткнень 45 чо­ло­вік за­ги­ну­ло, ти­ся­чі бу­ло по­ра­не­но, день зі­ткнень уві­йшов в істо­рію Поль­щі як «Чор­ний че­твер». Го­ло­ва ЦК Поль­ської ро­бі­тни­чої пар­тії Вла­ди­слав Го­мул­ка був змі­ще­ний з ке­рів­ної по­са­ди, а но­вим го­ло­вою став Едвард Ґе­рек. Ан­на Ва­лен­ти­но­вич до­по­ма­га­ла тим, що го­ту­ва­ла та роз­во­зи­ла їжу про­те­сту­валь­ни­кам. «Від­чу­ва­ла, ді­є­ться щось ве­ли­ке, і що я маю в цьо­му взя­ти участь, от­же, на­ма­га­ла­ся бу­ти там, де мо­жу бу­ти най­більш ко­ри­сною. По­чи­сти­ти кар­то­плю, при­го­ту­ва­ти суп, роз­вез­ти її про­те­сту­валь­ни­кам. Те умі­ла», — пи­ше Ан­на Ва­лен­ти­но­вич.

Пі­сля усу­не­н­ня Го­мул­ки та при­зна­че­н­ня Ґе­ре­ка Ан­на Ва­лен­ти­но­вич бу­ла обра­на до скла­ду де­ле­га­ції на пе­ре­го­во­ри з но­вою вла­дою. То­ді вла­ді та про­те­сту­валь­ни­кам вда­ло­ся до­сяг­ти по­ро­зу­мі­н­ня і не допу­сти­ти подаль­шо­го кро­во­про­ли­т­тя, втім, чу­жість ко­му­ні­сти­чної вла­ди поль­сько­му су­спіль­ству бу­ла оче­ви­дною.

Ан­на Ва­лен­ти­но­вич про­дов­жу­ва­ла бра­ти актив­ну участь у гро­мад­ській ді­яль­но­сті і в 1978 ро­ці збли­зи­ла­ся з ´дан­ськи­ми опо­зи­ціо­не­ра­ми, се­ред яких бу­ли Лех Ва­лен­са, Лех Ка­чин­ський та ін­ші. То­ді ж ви­йшла її пер­ша ста­т­тя в не­ле­галь­ній га­зе­ті Robotnik Wybrzeża (Ро­бо­чий При­мор’я). Во­дно­час то­ді Ан­на Ва­лен­ти­но­вич бу­ла одним з най­ав­то­ри­те­тні­ших пра­ців­ни­ків ко­ра­бель­ні. ¯ї стаж ся­гав май­же трид­ця­ти ро­ків, во­на бу­ла при­кла­дом для мо­ло­дих пра­ців­ни­ків, то­му та­ка її по­зи­ція бу­ла ду­же не­ви­гі­дна вла­ді, про що її не раз в тій чи ін­шій фор­мі по­пе­ре­джа­ли.

Вре­шті у 1980 ро­ці її звіль­ни­ли. Пі­сля трид­ця­ти ро­ків ро­бо­ти на ко­ра­бель­ні та за п’ять мі­ся­ців до пен­сії за аб­сур­дною стат­тею 52 — «са­бо­таж, пи­я­цтво, кра­діж­ка». Уже за кіль­ка днів ро­бі­тни­ка­ми ко­ра­бель­ні був скла­де­ний лист із за­кли­ком під­три­ма­ти не­спра­ве­дли­во ре­пре­со­ва­ну Ан­ну Ва­лен­ти­но­вич та кіль­ка ти­сяч пра­ців­ни­ків ви­йшли на ве­ли­кий страйк на за­хист Ан­ни. ¯й одра­зу за­про­по­ну­ва­ли очо­ли­ти страй­ко­вий ко­мі­тет, та во­на від­мо­ви­ла­ся і, вва­жа­ю­чи, що адмі­ні­стра­ція ко­ра­бель­ні в ро­лі пе­ре­го­вір­ни­ка кра­ще спри­йма­ти­ме чо­ло­ві­ка, під­три­ма­ла кан­ди­да­ту­ру Ле­ха Ва­лен­си.

Пер­шою ви­мо­гою страй­ка­рів бу­ло від­нов­ле­н­ня на ро­бо­ті Ан­ни Ва­лен­ти­но­вич. Зго­дом кіль­кість ви­мог збіль­ши­ла­ся, а страй­ко­вий ко­мі­тет ви­ріс у пер­шу в ко­му­ні­сти­чно­му сві­ті не­за­ле­жну проф­спіл­ку «Со­лі­дар­ність».

Це ста­ло по­ча­тком кін­ця ко­му­ні­зму в Поль­щі. Ще бу­ли ду­же важ­ких де­сять ро­ків — з 1980-го по 1990-ий, за які Ан­на пе­ре­жи­ла арешт, по­зна­йо­ми­лась з Іва­ном Пав­лом ІІ, іні­ці­ю­ва­ла го­ло­ду­ва­н­ня пі­сля вбив­ства свя­ще­ни­ка Єжи По­пе­лу­шко…

Пі­сля па­ді­н­ня Ра­дян­сько­го Со­ю­зу Ан­ну по­чав актив­но шу­ка­ти її ба­тько На­зар Люб­чик. І вре­шті зна­йшов її. Та до зу­стрі­чі з донь­кою не до­жив — він по­мер у 1995 ро­ці, а на­сту­пно­го ро­ку Ан­на Ва­лен­ти­но­вич упер­ше за 54 ро­ки зу­стрі­ла­ся зі сво­єю стар­шою се­строю Оль­гою Люб­чик. Від­то­ді во­на що­ро­ку при­їзди­ла до сво­єї укра­їн­ської ро­ди­ни, про що свід­чать фо­то­гра­фії та роз­по­віді ону­ка Ан­ни Ва­лен­ти­но­вич Пьо­тра.

Во­стан­нє во­на дзво­ни­ла в Укра­ї­ну 9 кві­тня 2010 ро­ку, за день до по­льо­ту в Смо­ленськ на пре­зи­дент­сько­му лі­та­ку.

P.S. В ни­ні­шні не­лег­кі для поль­сько-укра­їн­ських від­но­син ча­си, ми не ма­є­мо пра­ва за­бу­ва­ти про лю­дей, які є сим­во­лом поль­сько-укра­їн­сько­го по­єд­на­н­ня та дру­жби. Ан­на Ва­лен­ти­но­вич — це гор­дість не тіль­ки Поль­щі, а й Укра­ї­ни і всьо­го сві­ту. Ми спо­ді­ва­є­мо­ся, що ідея бу­дів­ни­цтва в мі­сті Го­ща му­зею Ан­ни Ва­лен­ти­но­вич, про яку пи­сав спів­ро­бі­тник поль­сько­го Ін­сти­ту­ту На­ціо­наль­ної Пам’яті Ігор Га­лай­да, по­си­ла­ю­чись на роз­мо­ву з пред­став­ни­ком Го­щан­ської ра­йон­ної адмі­ні­стра­ції, не за­ли­ши­ться на па­пе­рі, а Ан­на Ва­лен­ти­но­вич бу­де вша­но­ва­на на сво­їй ма­лій Ві­тчи­зні та жи­те­лі Рів­нен­щи­ни ді­зна­ю­ться про свою ве­ли­ку зем­ля­чку.

P.P.S. «Ко­ли зу­стрі­ла­ся в 1999 ро­ці з нун­ці­єм Ко­валь­чи­ком у Вар­ша­ві, він ме­не за­пи­тав: — Чим ви за­йма­є­тесь? — Бо­рю­ся зі злом. — Ко­стел це ро­бить уже дві ти­ся­чі ро­ків, — ска­зав він ме­ні

— Ну то ми до­по­ма­га­є­мо Ко­сте­лу, — від­по­ві­ла я.

Це моя ко­ро­тка ха­ра­кте­ри­сти­ка» (Ан­на Ва­лен­ти­но­вич).

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.