Роз­пе­че­ний про­стір

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Олег ПОКАЛЬЧУК

Бу­ло це на­ве­сні 2015-го в Хар­ко­ві. Я пра­цю­вав з мі­сце­ви­ми во­лон­те­ра­ми за про­гра­мою ши­ро­ко­мас­шта­бної пси­хо­ло­гі­чної до­по­мо­ги, яка здій­сню­ва­ла­ся Ін­сти­ту­том де­мо­кра­тії ім. П.ор­ли­ка за під­трим­ки по­соль­ства США. Го­во­ри­ли, зокре­ма, про те, як пра­виль­но спіл­ку­ва­ти­ся зі ЗМІ. Во­лон­те­ри на вій­ні й у ти­лу, в шпи­та­лях ба­чи­ли ба­га­то чо­го. Три­ма­ти це в со­бі не­стер­пно. Але про­чи­та­не чи­тач на­пев­не ви­тлу­ма­чить по-сво­є­му. А пе­ре­по­вість іще якось іна­кше. І факт спо­тво­ри­ться, і емо­ція, зре­штою, ні­чо­го, крім го­ря, не при­не­се.

Го­во­ри­ли про те, як спіл­ку­ва­ти­ся з ро­ди­на­ми за­ги­блих, з по­ра­не­ни­ми у шпи­та­лі. З ам­пу­тан­та­ми. На­чеб­то бу­ло до­сить вузь­ке, ква­лі­фі­ко­ва­не ко­ло са­мо­від­да­них лю­дей, але одна­ко­во — не всі сло­ва всім вда­ва­ло­ся від­ра­зу ви­мо­ви­ти. Час був та­кий, ще не зви­кли.

Одна з уча­сниць, го­во­ря­чи про са­мо­від­чу­т­тя (а всі ви­сна­жу­ва­ли­ся то­ді по пов­ній), по­ча­ла до­сить то­чно опи­су­ва­ти сим­пто­ми ста­ну, який має на­зву «емо­цій­не ви­го­ра­н­ня». У кон­кре­тній во­лон­тер­ській си­ту­а­ції це — ко­ли го­ре лю­дей, з яки­ми ти пра­цю­єш, стає тво­їм осо­би­стим го­рем. З люд­сько­го, па­трі­о­ти­чно­го по­гля­ду — ціл­ком при­ро­дно, що ти пра­гнеш роз­ді­ли­ти біль ін­шо­го, по­мил­ко­во ду­ма­ю­чи, що в та­кий спо­сіб він змен­ши­ться. На­справ­ді він кло­ну­є­ться.

Ем­па­тія під­ви­щує са­мо­оцін­ку, по­лі­пшує ро­зу­мі­н­ня, але це при­бли­зно те са­ме, як­би ми під­ви­щу­ва­ли рі­вень та­ктиль­но­сті (від­чу­т­тя до­ти­ків) зди­ра­н­ням із се­бе шкі­ри. Я пе­ре­рвав її, за­пи­тав­ши: — Ви­ба­чте. А ким, вла­сне, ви пра­цю­є­те, по­за во­лон­тер­ством? — Я пси­хі­атр... Від­то­ді я ча­сто на­во­джу цю істо­рію на ле­кці­ях і тре­нін­гах як при­клад то­го, що зна­н­ня й осві­та, хай які во­ни зна­чи­мі, са­мі по со­бі не за­хи­стять вас від пси­хо­ло­гі­чних травм. Ді­а­гно­сти­ка вза­га­лі скла­дна річ, а са­мо­ді­а­гно­сти­ка — ще й під­сту­пна. Ве­ли­ка по­мил­ка вва­жа­ти, що «зі мною цьо­го ні­ко­ли не ста­не­ться, бо я не схо­жий/не схо­жа на лю­дей, з яки­ми це ста­ло­ся».

Пі­сля спа­ду (по­ча­сти ви­ро­дже­н­ня, по­ча­сти про­фе­сіо­на­лі­за­ції) во­лон­тер­сько­го ру­ху в укра­їн­сько­му су­спіль­стві ни­ні прийня­то го­во­ри­ти про вто­му, апа­тію, втра­ту цін­ні­сних орі­єн­ти­рів. По­вер­не­мо­ся до анам­не­зу цих про­це­сів тро­хи зго­дом, а за­раз роз­гля­не­мо са­ме яви­ще «емо­цій­но­го ви­го­ра­н­ня». На­сам­пе­ред, це аж ні­як не су­то во­єн­не яви­ще. Стан вurn out «на ци­віл­ці» най­ча­сті­ше ді­а­гно­сту­вав­ся у вчи­те­лів мо­лод­ших кла­сів, по­лі­цей­ських, лі­ка­рів, пред­став­ни­ків ін­ших про­фе­сій, тоб­то в тих, хто по­стій­но спіл­ку­є­ться з лю­дьми в ста­ні під­ви­ще­ної нер­во­зно­сті, ро­бить свою ро­бо­ту від­по­від­аль­но й від то­го сам і стра­ждає. Так, лю­ди, яким на все й усіх на­чха­ти, зна­чно мен­ше за­зна­ють стре­сів, не­за­ле­жно від за­йма­ної по­са­ди.

Ви­го­ра­н­ня — це ще не стрес, а по­пе­ре­дже­н­ня про стрес, на­бір по­ве­дін­ко­вих си­гна­лів, до­сить не­при­єм­них. Вам не по­до­ба­є­ться те, чим ви за­йма­є­те­ся, ви ро­би­те це не­охо­че, по­га­но, з по­га­ни­ми ре­зуль­та­та­ми, ви роз­ча­ру­є­те­ся (на­сам­пе­ред — в усьо­му нав­ко­ли­шньо­му сві­ті, ви ж тут зов­сім ні при чо­му). У вас втра­ча­є­ться від­чу­т­тя ча­су, ви ні­ку­ди й ні­чо­го не всти­га­є­те, але ха­па­є­те­ся за ін­ші мо­жли­во­сті вто­ми­ти­ся, та так, щоб їх бу­ло по­біль­ше. У вас зни­кає по­чу­т­тя гу­мо­ру, про­по­зи­цію від­по­чи­ти день-дру­гий ви при­рів­ню­є­те до зра­ди. Але «по­справ­жньо­му силь­ним не бу­деш до­ти, до­ки в усьо­му, що від­бу­ва­є­ться, не по­ба­чиш смі­шно­го», — ка­зав Кен Кі­зі в «По­льо­ті над гні­здом зо­зу­лі».

У ре­зуль­та­ті ча­сті­ше, ніж зви­чай­но, ста­ю­ться не­ща­сні ви­пад­ки, ка­зу­си то­що. Стає важ­ко вза­га­лі ухва­лю­ва­ти будь-які рі­ше­н­ня. Усні та/або пи­сьмо­ві до­по­віді ма­ють не­чі­ткий, незв’язний ха­ра­ктер, вас пе­ре­ста­ють ро­зу­мі­ти.

Зро­зумі­ло, це вас дра­тує і гні­вить. І ця утру­дне­ність у спіл­ку­ван­ні й під­три­ман­ні дру­жніх сто­сун­ків з ін­ши­ми лю­дьми пе­ре­тво­рю­є­ться на не­до­ві­ру до ото­чу­ю­чих.

У вас стій­ке від­чу­т­тя то­го, що ви за­не­ду­жу­є­те, але ні тем­пе­ра­ту­ра, ні будь-які ін­ші ана­лі­зи цьо­го не під­твер­джу­ють. Най­більш не­до­вір­ли­ві зга­ду­ють про зуро­че­н­ня, ча­ри, пси­хо­тро­пну зброю та ша­по­чки з фоль­ги.

Тру­до­го­лізм на­бу­ває осо­бли­вих рис — лю­ди ча­сті­ше ба­чать світ са­ме в та­ко­му сві­тлі, яке ви­ма­гає від них по­стій­них осо­би­сті­сних зу­силь. Сло­вом, лю­ди­на са­ма по­ро­джує уяв­лю­ва­ні про­бле­ми, до­да­ю­чи їх до тих, що вже при­су­тні в її жит­ті. Біг нав­ви­пе­ред­ки з го­дин­ни­ко­вою стріл­кою, бо­лі­сна по­тре­ба в по­стій­ній актив­но­сті й ви­ко­нан­ні кіль­кох справ одно­ча­сно (муль­ти­фа­зія).

Ну й, зро­зумі­ло, у вас зни­кає по­чу­т­тя гу­мо­ру. На­віть істе­ри­чне. Бо істе­ри­ка — це пе­ре­кіс енер­гії, а ви­го­ра­н­ня — її стрім­ке змен­ше­н­ня. Ви стра­шен­но сер­йо­зні, і в якийсь мо­мент сло­во «стра­шен­но» стає го­лов­ним.

Те­пер по­вер­ні­мо­ся до ста­ну су­спіль­ства. Май­дан роз­бу­див твор­чі, мо­раль­ні си­ли укра­їн­сько­го су­спіль­ства. І цей вул­ка­ні­чний про­цес, як і го­ди­ться гран­діо­зно­му те­кто­ні­чно­му яви­щу, про­хо­див до­сить спон­тан­но. Са­мо­ор­га­ні­за­ція від­бу­ва­ла­ся так, як утво­рю­є­ться но­ва су­ша, ко­ли ма­гма те­че в мо­ре, — ба­га­то па­ри, гур­ко­ту, бри­зок, і май­бу­тній ре­льєф шель­фу вга­да­ти не­мо­жли­во.

Як у будь-яко­му пов­стан­ні, ну­дних офі­цій­них по­лі­ти­ків спо­ча­тку ду­же по­ті­сни­ли на­ро­дні ма­си, і бу­ла ве­ли­ка на­дія на те, що зре­штою їх зі­пхнуть ку­дись оста­то­чно, щоб не плу­та­ли­ся під но­га­ми.

Та ба. Пр­опу­сти­мо за­галь­но­ві­до­мі тра­гі­ко­мі­чні епі­зо­ди ка­дро­вих при­зна­чень і по­то­ку бре­хли­вих обі­ця­нок. Але ко­ли по­стмай­дан­ні при­зна­чен­ці від­но­сно мі­цно всі­ли­ся на сво­їх сі­да­лах, пе­ред ни­ми по­ста­ло зав­да­н­ня ви­до­во­го по­лі­ти­чно­го ви­жи­ва­н­ня. Для цьо­го во­ни спро­бу­ва­ли все ще ви­ру­ю­чою енер­гі­єю пов­ста­н­ня по­управ­ля­ти. Те­хні­чно це бу­ло мо­жли­во, і в ін­ших кра­ї­нах так тра­пля­ло­ся. Але вза­єм­на не­на­висть і кон­ку­рен­ція, які ви­ни­кли по то­му, зро­би­ли це, як і ба­га­то чо­го ін­шо­го, не­мо­жли­вим.

Актив­ні во­єн­ні дії до­зво­ли­ли ви­до­змі­ни­ти, змен­ши­ти, а по­тім і лі­кві­ду­ва­ти са­мо­стій­ну гро­ма­дян­ську актив­ність, спря­мо­ва­ну на бо­роть­бу з зов­ні­шнім агре­со­ром. Во­лон­тер­ський рух спі­тка­ла до­ля до­бро­воль­чих ба­таль­йо­нів. Іде­ться ни­ні не про те, по­га­ні во­ни бу­ли чи хо­ро­ші, ре­фор­ма це ЗСУ чи са­бо­таж з бо­ку тих, хто не­на­ви­дить ідей­но мо­ти­во­ва­них. Са­ма стру­кту­ра управ­лі­н­ня дер­жа­вою, що змі­ни­ла­ся за де­ся­ти­лі­т­тя ли­ше де­ко­ра­тив­но, у прин­ци­пі не спри­ймає будь-яко­го са­мов­ря­ду­ва­н­ня (зі сві­жо­го — на­віть фі­нан­су­ва­н­ня но­во­спе­че­них об’єд­на­них те­ри­то­рі­аль­них гро­мад бу­де йти не пря­мо, а че­рез древ­ні обла­сні чи мі­ські бю­дже­ти). На­ро­дний ен­ту­зі­азм чи­нов­ни­ків ду­же дра­тує. За­для спра­ве­дли­во­сті тре­ба ска­за­ти, що за ен­ту­зі­а­змом ча­сто не спо­сте­рі­га­є­ться ні ква­лі­фі­ка­ції, ні до­сві­ду. Але тут іде­ться про те, що на­ша вла­да за ви­зна­че­н­ням не тер­пить іде­а­лі­зму як сві­то­гля­ду, звер­та­н­ня до ідей, а не до гро­шей, і ге­ро­їзм окре­мих лю­дей во­на ви­знає, скре­го­чу­чи зу­ба­ми, ли­ше то­ді, ко­ли це са­мо­о­че­ви­дно. То­му що ге­рої су­спіль­ство на­ди­ха­ють, а чи­нов­ни­ки та де­пу­та­ти — ні. І остан­нім від цьо­го ду­же за­здрі­сно.

От­же, вся кан­це­ляр­ська рать су­ку­пні­стю зу­силь на­ма­га­є­ться по­мно­жи­ти на нуль те, що на­зи­ва­є­ться люд­ським і со­ці­аль­ним ка­пі­та­лом. Люд­ський ка­пі­тал під­ви­щує спро­мо­жність аде­ква­тно оці­ню­ва­ти ри­зи­ки і здій­сню­ва­ти стра­те­гії з їх зни­же­н­ня, але в осно­ві ці­єї спро­мо­жно­сті ле­жать ду­хов­ні ка­те­го­рії — ві­ра, на­дія, лю­бов, хоч би як ро­ман­ти­чно це зву­ча­ло в кон­текс­ті пси­хо­ло­гі­чних травм.

Со­ці­аль­ний ка­пі­тал — це до­ві­ра, во­на спри­яє ко­ор­ди­на­ції і спів­ро­бі­тни­цтву, а та­кож до­сту­пу до ре­сур­сів. Але до­ві­ра ви­ни­кає на осно­ві спіль­но пе­ре­жи­то­го до­сві­ду, і отут облом, бо в укра­їн­сько­го су­спіль­ства та укра­їн­ських чи­нов­ни­ків до­сві­ди геть рі­зні. І до­ві­ра між ни­ми якщо й ви­ни­кає, то у ви­ня­тко­вих об­ста­ви­нах, і не­на­дов­го.

Дер­жав­ний апа­рат зо­се­ре­джу­є­ться на то­му, на чо­му він якось ро­зу­мі­є­ться, — на еко­но­мі­чно­му ка­пі­та­лі, а та­кож фі­зи­чно­му й при­ро­дно­му.

Су­спіль­ство ба­чить: те, що ста­но­вить для ньо­го цін­ність, дер­жа­вою ігно­ру­є­ться, а ри­ту­аль­ні же­сти ні­би­то єд­но­сті з су­спіль­ством дра­ту­ють так са­мо ди­ко, як дра­ту­ють те­ле­ві­зій­ні від­ві­ду­ва­н­ня хра­мів на ре­лі­гій­ні свя­та. Бо і в одно­му, і в ін­шо­му ви­пад­ках — це фор­ма зну­ща­н­ня з ві­ри.

Су­спіль­ство, що­прав­да, силь­но за­ви­щи­ло шка­лу со­ці­аль­них очі­ку­вань. Не­об­хі­дною умо­вою до­ся­гне­н­ня успі­ху є по­зи­тив­на мо­ти­ва­ція. При цьо­му що силь­ні­ший мо­тив до­ся­гне­н­ня, то біль­ша за­гро­за не­до­ся­гне­н­ня, що й від­бу­ло­ся. Ре­фор­ми справ­ді від­бу­ва­ю­ться. Але це ре­фор­ми дер­жа­ви за ра­ху­нок ути­лі­за­ції со­ці­аль­но­го і люд­сько­го ка­пі­та­лу, це їхня ці­на. Су­спіль­ство не го­то­ве пла­ти­ти та­ку ці­ну і опи­ня­є­ться у фа­зі, яку в Се­ре­дні ві­ки вва­жа­ли б під­го­тов­кою до вій­ни за ві­ру.

Вій­на в нас ні­би­то йде, але дер­жа­ва ро­бить усе для то­го, щоб по­ча­тко­ві мо­ти­ви уча­сті гро­ма­дян у ній втра­ти­ли сенс (теж зі сві­жо­го — ви­лов­лю­ва­н­ня при­зов­ни­ків). Це, вла­сне ка­жу­чи, не якийсь пе­кель­ний ви­на­хід Бан­ко­вої та Гру­шев­сько­го. Спон­со­рам кра­ї­ни зов­сім не по­трі­бна кра­ї­на з яко­юсь сво­єю па­сіо­нар­ною іде­о­ло­гі­єю — во­ни цьо­го стра­шен­но бо­я­ться. При цьо­му втра­та сен­су від­бу­ва­є­ться зов­сім не на рів­ні пер­ших осіб — їхні про­мо­ви й текс­ти до­сить-та­ки хо­ро­ші, іно­ді на­віть ду­же.

Однак у цих текс­тах — ні сло­ва про ме­ха­нізм ре­а­лі­за­ції ідей, які в них мі­стя­ться. Бо та­ко­го ме­ха­ні­зму в дер­ж­апа­ра­ті не існує. Ну хі­ба во­ни во­ро­ги са­мі со­бі?

Ко­лись цей со­ці­аль­ний стан, у який нас вве­ли, на­зи­вав­ся ста­ро­дав­нім мар­ксист­ським тер­мі­ном «від­чу­же­н­ня», що ді­став дру­гий по­дих у фі­ло­со­фів 70-х ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя. Але якщо ми го­во­ри­мо в ка­те­го­рі­ях пси­хо­ло­гії, то емо­цій­не ви­го­ра­н­ня — са­ме во­но. Що із цим ста­ном ро­би­ти? Вла­да ні­ко­ли не зро­зу­міє, що успіх лю­ди­ни біль­ше пов’яза­ний з осо­би­сті­сни­ми пе­ред­умо­ва­ми, ніж із си­ту­а­цій­ни­ми. Вла­да щи­ро вва­жа­ти­ме, що лю­ди не ро­зу­мі­ють і не ці­ну­ють зу­силь, які чи­нов­ни­ки для них ро­блять. То­му по­ря­ту­нок ви­клю­чно в то­му, щоб у са­мо­ді­а­гно­сти­ці бу­ла орі­єн­та­ція на осо­би­стий успіх.

На­віть ра­зо­ве пе­ре­жи­ва­н­ня успі­ху мо­же на­стіль­ки змі­ни­ти пси­хо­ло­гі­чне са­мо­по­чу­т­тя на кра­ще, що різ­ко змі­ню­ю­ться ритм і стиль ді­яль­но­сті, сто­сун­ки з ото­че­н­ням. Зву­чить не ду­же по­во­лон­тер­ськи, але ви ні­ко­му не змо­же­те до­по­мог­ти ні фі­зи­чно, ні емо­цій­но, якщо са­мі схо­жі на хо­дя­чу тінь. Тоб­то якщо ви пре­зир­ли­во від­мі­та­є­те будь-які осо­би­сті по­зи­тив­ні по­ру­хи до кра­що­го, та хоч упро­довж до­би, то­му що «не час для цьо­го», то вам уже ой-ой. Яка фі­ло­со­фія емо­цій­но­го ви­го­ра­н­ня? Це кон­флікт ре­аль­но­го успі­ху (адже що­дня у вас щось та ви­хо­дить!) з уяв­ле­н­ням про се­бе як нев­да­ху або лю­ди­ну з за­ни­же­ним рів­нем ви­мог.

Ко­ли об’єктив­ні ре­зуль­та­ти (так, Кремль усе ще не го­рить!) над­то від­рі­зня­ю­ться від очі­ку­вань суб’єкта, то, вва­жа­ю­чи свій успіх ви­пад­ко­вим, пе­си­міст збе­рі­гає стій­кість сво­єї «Я-кон­це­пції». Те, про що я пи­сав ви­ще, — це кон­флікт успі­ху з уяв­ле­н­ня­ми про си­сте­му со­ці­аль­них цін­но­стей. Ви­ни­кає, ко­ли лю­ди­на не­га­тив­но оці­нює па­нів­ні цін­но­сті в да­ній со­ці­аль­ній си­сте­мі. Про­бле­ма в то­му, що са­ме па­нів­них цін­но­стей у на­шій со­ці­аль­ній си­сте­мі не­має вза­га­лі. Це не так уже й по­га­но. Бу­ла вже одна «цін­ність» май­же сто­лі­т­тя, ледь її по­збу­ли­ся. По­га­но те, що на «бло­ши­но­му рин­ку» цін­но­стей мо­раль­ність від­су­тня вза­га­лі. Мо­жна як зав­го­дно глу­зу­ва­ти з при­во­ду єв­ро­пей­ських «ко­лін­них» скан­да­лів, але це істе­ри­чна ре­а­кція на тренд — не мо­жна ігно­ру­ва­ти мо­раль­них орі­єн­ти­рів. Во­ни мо­жуть змі­ню­ва­ти­ся, ні­чо­го не по­ро­биш, але ма­ють бу­ти в прин­ци­пі. А в нас із цим про­бле­ма.

Сло­во «ви­го­ра­н­ня» сю­же­тно пе­ред­ба­чає якусь займи­сту пло­щи­ну, зем­лю, образ роз­трі­ска­но­го ´рун­ту без ро­слин­но­сті то­що. Але річ у то­му, що в укра­їн­сько­му ви­пад­ку цей то­пос, ця те­ри­то­рія ще не ціл­ком від­бу­ли­ся. Роз­пе­че­на ла­ва усе ще ви­ли­ва­є­ться в оке­ан. Хо­ча й не так по­ту­жно.

Емо­цій­на про­бле­ма й біль­шість со­ці­аль­них дис­ку­сій — са­ме про твер­дінь, про іде­о­ло­гі­чну то­чку опо­ри, від­су­тність якої, до ре­чі, нас уза­га­лі ро­бить ви­гі­дною жер­твою на тлі ЄС, який трі­щить по всіх швах.

То­му до­ре­чно го­во­ри­ти про ви­го­ра­н­ня вну­трі­шньо­го про­сто­ру. Лю­ди, які бо­дай раз по­бу­ва­ли в пі­ща­ній або кри­жа­ній пу­сте­лі, на­зав­жди за­пам’ято­ву­ють це від­чу­т­тя не­мо­жли­во­сті вди­хну­ти. Бо ди­ха­ти не­ма чим. Ор­га­ни ди­ха­н­ня є, а вди­хну­ти не­ма чим, хо­ча фі­зи­чно все є. За­ди­ха­є­шся.

Укра­їн­ське су­спіль­ство за­ди­ха­є­ться, щой­но на­ро­див­шись. Те, що сві­до­мо чи не­сві­до­мо з ним ро­бить ни­ні­шня вла­да, на­га­дує ло­бо­то­мію ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя. Це ней­ро­хі­рур­гі­чна опе­ра­ція, при якій одна з ча­сток моз­ку (ло­бна, тім’яна, скро­не­ва або по­ти­ли­чна) ви­сі­ка­є­ться або роз’єд­ну­є­ться з ін­ши­ми ді­лян­ка­ми моз­ку. За тих ча­сів це вва­жа­ло­ся зна­хід­кою. «Буй­ний» хво­рий (при па­ра­но­ї­чній фор­мі ши­зо­фре­нії, на­при­клад) ста­вав до­сить аде­ква­тним, але при цьо­му за­ли­шав­ся та­ким со­бі ми­лим на­пів­о­во­чем.

Вла­ді по­трі­бно ста­бі­лі­зу­ва­ти си­ту­а­цію ін­стру­мен­та­ми, які в неї є, за­для ці­лей, які в неї є.

Су­спіль­ству по­трі­бно за­хи­сти­ти те, за що во­но за­пла­ти­ло ве­ли­кою кров’ю. У цьо­му сен­сі во­но мо­же бу­ти до­сить агре­сив­ним.

«Якщо то­бі не­ма за­ра­ди чо­го про­ки­да­ти­ся, то бу­деш дов­го й му­тно пла­ва­ти в цьо­му сі­ро­му про­між­ку, але якщо то­бі ду­же тре­ба, то ви­дер­ти­ся з ньо­го, я зро­зу­мів, мо­жна», — це вже зга­ду­ва­ний Кен Кі­зі.

Ав­тор не те­о­ре­тик — він пе­ре­жив усі ста­ни, про які го­во­рить. У вас теж ви­йде.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.