Юрій Ан­дру­хо­вич: за­ну­ре­н­ня в діа­лог

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Дми­тро ДРОЗДОВСЬКИЙ Фо­то: nv.ua

Книж­ка роз­мов з Юрі­єм Ан­дру­хо­ви­чем «Нам усім по­ща­сти­ло» (упо­ряд. Ва­силь Карп’юк. — Бру­сту­рів: Ди­скур­сус, 2017.) ва­жли­ва не ли­ше як до­звіл на го­сти­ни до пи­сьмен­ни­цької «ку­хні», а й як до­ку­мент до­би.

В одній з роз­мов, по­да­них у цій книж­ці, ін­терв’юер Пе­тро Кра­люк на­во­дить ле­ген­ду про те, як Бог по­ка­рав лю­ди­ну за пра­гне­н­ня вкра­сти з жи­т­тя ін­ших тва­рин час для се­бе: «Ото до трид­ця­ти бу­деш жи­ти по­люд­ськи, від трид­ця­ти до п’ят­де­ся­ти — по-во­ля­чо­му, важ­ко пра­цю­ва­ти­меш. Да­лі двад­цять літ, як пес, що сте­ре­же май­но, — свої ста­тки сте­рег­ти­меш. Ну, а да­лі бу­деш, як мав­па, ді­тей ма­лих ба­ви­ти» (с. 23).

Юрій Ан­дру­хо­вич вла­сним жи­т­тям за­пе­ре­чує цю при­тчу: «Ди­тин­ство — це та­ке со­бі пе­кло… Сту­дент­ські ро­ки: вже кра­ще, але не­зрів­нян­но гір­ше, ніж подаль­ші… Час від 30-ти до 50ти: про­сто з ко­жним ро­ком чим­раз кра­ще і кра­ще. І що да­лі — то кра­ще і кра­ще. Остан­нє де­ся­ти­лі­т­тя між 40-ка і 50-ма… — це про­сто су­ціль­ний кайф. Я вже на­віть бо­ю­ся ду­ма­ти, на­скіль­ки кра­ще ме­ні бу­де в 60, а по­тім у 70» (с. 24).

При­кме­тна ри­са ці­єї книж­ки — жит­тє­ствер­джу­валь­ність. Без па­фо­су, на­дмір­но­стей і сно­бі­зму. «Я не пи­шу про вій­ну, бо я на ній не був, це пра­во тих, хто те­пер там або хто з неї по­вер­нув­ся, і я знаю, се­ред цих лю­дей є ба­га­то ни­ні­шніх або май­бу­тніх пи­сьмен­ни­ків. Я впев­не­ний, ця те­ма бу­де ви­зна­ча­ти на­шу лі­те­ра­ту­ру в на­сту­пні де­ся­ти­лі­т­тя. Я не хо­чу їха­ти до зо­ни бо­йо­вих дій та­ким со­бі ту­ри­стом АТО, щоб ти­ждень чи два по­слу­ха­ти і за­но­ту­ва­ти істо­рії в бло­кно­тик, по­вер­ну­тись і все це в за­ти­шку і ком­фор­ті по­за­пи­су­ва­ти. У мо­їй про­зі чи вір­шах вій­на мо­же ви­ни­ка­ти че­рез ін­ші сю­же­ти, на­при­клад, пов’яза­ні з те­ро­ри­змом» (с. 194).

Роз­мо­ви з Ю.ан­дру­хо­ви­чем — про жи­т­тя і лі­те­ра­ту­ру, ці­ка­ві жит­тє­ві зна­хід­ки й роз­ча­ру­ва­н­ня, хви­ли­ни ща­стя й не­спо­кою.

А чим іще є жи­т­тя, як не усім цим?

І в ко­жній роз­мо­ві з пи­сьмен­ни­ком по­мі­ча­єш усмі­хне­ний ске­псис, сві­тлу іро­ні­чність, а по­над тим — ба­жа­н­ня жи­ти й ра­ді­ти жи­т­тю. Carpe diem! «Ме­ні ду­же по­до­ба­є­ться жи­т­тя ман­дрів­но­го му­зи­кан­та, я лю­блю в го­те­лях но­чу­ва­ти і сні­да­ти, лю­блю ці пе­ре­їзди, осо­бли­во ко­ли у нас уве­че­рі не­має кон­цер­ту і мо­жна їха­ти по­віль­но, зу­пи­ня­ти­ся на за­прав­ках, роз­див­ля­ти­ся мі­ста…» (с. 191).

«Сьо­го­дні ме­не ті­шить ідея, на­при­клад, при­дба­ти аль­бом «Genesis», який ко­шту­вав у 1975 ро­ці ці­лу мі­ся­чну зар­пла­тню ра­дян­сько­го ін­же­не­ра, а тут йо­го ку­пу­єш за один єв­ро на бло­ши­но­му рин­ку» (с.194). Що ж, ча­сом на пев­но­му ета­пі ми по­чи­на­є­мо від­кри­ва­ти для се­бе ща­сли­ву бу­ден­ність, сві­тло ко­жної ми­ті. Отак і в цих роз­мо­вах із пи­сьмен­ни­ком, у сер­ці яко­го від­чу­ва­єш сві­тло.

«Нам усім по­ща­сти­ло» — діа­ло­ги з рі­зни­ми спів­ро­змов­ни­ка­ми і для рі­зних ау­ди­то­рій, об’єд­на­ні на­скрі­зни­ми лі­ні­я­ми.

Одна з них — по­тре­ба бу­ти со­бою, аде­ква­тно спри­йма­ти по­дії й пра­гну­ти осми­слю­ва­ти їх з по­зи­ції здо­ро­вої ра­ціо­наль­но­сті, на­скіль­ки вза­га­лі остан­нє по­ня­т­тя мо­же бу­ти при­та­ман­не пи­сьмен­ни­цькій сві­до­мо­сті. «Ме­не не­має у Фейс­бу­ці! Це жит­тє­ва не­об­хі­дність, я від­чу­ваю, що за­груз би в ньо­му, і ні­чо­го біль­ше не всти­гав би ро­би­ти» (с. 195).

Або ж: «Я б ска­зав, що ни­ні­шні ме­діа де­мон­стру­ють ви­крив­ле­не ро­зу­мі­н­ня двох мо­мен­тів: жур­на­ліст­ської об’єктив­но­сті і жур­на­ліст­ської за­ан´ажо­ва­но­сті. Тоб­то те­пер під об’єктив­ні­стю ро­зу­мі­ють від­су­тність у жур­на­лі­ста будь-яких оці­нок, пе­ре­ко­нань, від­чут­тів, а під за­ан´ажо­ва­ні­стю — зда­тність до­бре об­слу­жи­ти го­спо­да­ря. І це аб­со­лю­тна пер­вер­зія. Об’єктив­ність — це пе­ре­дов­сім не бре­ха­ти і не спо­тво­рю­ва­ти фа­кти. На­то­мість за­ан´ажо­ва­ність — це якраз пе­ре­ко­на­н­ня жур­на­лі­ста. Я про­ти то­го, щоб жур­на­ліст був ли­ше ме­ді­а­то­ром, пе­ре­да­ва­чем ін­фор­ма­ції… Вва­жаю, що нам бра­кує сьо­го­дні жур­на­лі­сти­ки з силь­ною суб’єктив­ною осно­вою» (с. 20).

Ю.ан­дру­хо­вич ана­лі­зує по­лі­ти­чні по­дії, ча­сом про­яв­ля­ю­чи се­бе лю­ди­ною, зда­тною на емо­ції (ска­жі­мо, у тих фра­гмен­тах, де йде­ться про роз­ча­ру­ва­н­ня у В.ющен­ко­ві), а ча­сом «по­лі­то­ло­гом», зда­тним ана­лі­зу­ва­ти по­дії на ши­ро­ко­му істо­ри­чно­му й со­ціо­куль­тур­но­му тлі й ви­став­ля­ти пра­виль­ні ді­а­гно­зи: «На­силь­ство як стан­дарт по­ве­дін­ки йде з пу­тін­ської Ро­сії», «Є на­ціо­на­лізм обо­рон­ний, ко­ли ство­рю­єш опір оцій агре­сії… Він не­об­хі­дний і все. Укра­їн­цям у ХХ сто­літ­ті на­ціо­на­лізм був про­сто не­об­хі­дний. Іна­кше світ сьо­го­дні вже й не зга­дав би, що жи­ли на зем­лі якісь укра­їн­ці» (с. 229).

У всіх роз­мо­вах — лю­ди­на, яка не хо­ва­є­ться за клі­ше; лю­ди­на, на­ді­ле­на тон­ким емо­цій­ним ін­те­ле­ктом і зда­тні­стю до ем­па­тії.

«На ща­стя (моє), я ні­ко­ли не пе­ре­ко­на­ний, що гла­го­лю істи­ну. Тоб­то я свої дум­ки ви­слов­люю зав­жди з ве­ли­ким сум­ні­вом та на­чеб­то з них же і по­смі­ю­ю­чись. Але лю­ди пе­ре­ва­жно не лов­лять то­го, їм тре­ба обов’яз­ко­во по­ста­ви­ти смай­лик, не­ви­ди­мих смай­ли­ків во­ни не від­чу­ва­ють. І спри­йма­ють те, що я ча­сом ка­жу, ду­же ка­те­го­ри­чно» (с. 100).

Іро­ні­чний ро­зум, який до­клав­ся до на­пи­са­н­ня зна­ко­вих текс­тів укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри 1990-х, сьо­го­дні урів­но­ва­же­ний жит­тє­вим до­сві­дом, якимсь май­же буд­дист­ським став­ле­н­ням до сві­ту й по­тре­бою по­ясню­ва­ти своє ба­че­н­ня сві­ту.

Ча­сом у цих по­ясне­н­нях Юрій Ан­дру­хо­вич ви­да­є­ться за­над­то де­лі­ка­тним; він, хто пе­ре­жив «хви­лі су­спіль­но­го збу­ре­н­ня» у ре­зуль­та­ті пе­ре­кру­чень слів та ідей, ни­ні пра­гне бу­ти обе­ре­жним із мов­ле­н­ням. «Ні, я не бо­ю­ся, але я се­бе стри­мую в ба­га­тьох ви­слов­лю­ва­н­нях. Я став обе­ре­жні­шим, бо ми, ті­ло су­спіль­ства, йо­го ор­га­нізм, важ­ко по­ра­не­ні, — і ці­єю вій­ною, і всім ін­шим. На­шо­му ор­га­ні­зму по­трі­бне лі­ку­ва­н­ня, а в лі­ка­рів є та­ке пра­ви­ло — «не на­шкодь». Ось я десь на­ма­га­ю­ся стри­му­ва­ти­ся за ана­ло­гі­єю з та­ки­ми оба­чни­ми лі­ка­ря­ми» (с. 231—232).

Зре­штою, обе­ре­жність ви­яв­ля­є­ться не ли­ше під час роз­мов. Зі­зна­н­ня, що сьо­го­дні пи­сьмен­ник ра­діє одно­му ре­чен­ню, на­пи­са­но­му впро­довж кіль­кох го­дин, свід­чить про зна­чні змі­ни у став­лен­ні до сло­ва. Пи­сьмен­ник при­га­дує, з якою лег­кі­стю пи­сав ро­ма­ни двад­цять ро­ків то­му і який опір ма­те­рі­а­лу до­во­ди­ться до­ла­ти ни­ні.

Книж­ка роз­мов із па­трі­ар­хом Бу-ба-бу — ва­жли­вий штрих до осми­сле­н­ня укра­їн­ської куль­ту­ри но­ві­тньо­го пе­рі­о­ду, з кін­ця 1980-х ро­ків. І во­дно­час пе­ред на­ми пси­хо­порт­рет ми­тця, який та­кож пе­ре­жив рі­зні змі­ни, пе­ре­д­усім вну­трі­шні.

«Нам усім по­ща­сти­ло» — книж­ка, яка, якщо вдум­ли­во за­ну­рю­ва­ти­ся в ди­скурс, до­по­ма­гає про­ясни­ти, що та­ке по­ва­га до ін­шо­го, то­ле­ран­тність, го­тов­ність еле­ган­тно фе­хту­ва­ти ін­те­ле­кту­аль­ною ра­пі­рою, ко­ли ти не спри­йма­єш по­зи­ції спів­ро­змов­ни­ка, але жо­дним чи­ном у вла­сній від­по­віді не пра­гнеш ко­гось обра­зи­ти.

Ко­жна роз­мо­ва по­ка­зує, що та­ке «куль­ту­ра діа­ло­гу» у ХХІ сто­літ­ті, у ча­сі, для яко­го, зда­ва­ло­ся б, не існує пра­вил і ра­мок. Ю.ан­дру­хо­вич —пи­сьмен­ник, який ви­ріс з куль­ту­ри, який гли­бо­ко за­ко­рі­не­ний у про­стір сло­ва, що в ми­сте­цькій пло­щи­ні мо­же бу­ти бу­дья­ким, але у про­сто­рі роз­мо­ви з «Ін­шим» по­тре­бує аде­ква­тно­сті й ви­ва­же­но­сті.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.