Во­ло­ди­мир Ра­фє­єн­ко: «Я не ві­рив, що До­нецьк мо­же ста­ти «не­укра­їн­ським»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИ­ТУЛЬ­НЫЙ ЛИСТ -

То­му у твор­чо­сті все й від­бу­ва­є­ться на пе­ре­ти­ні фан­та­зій­но­го еле­мен­ту і аб­со­лю­тно кон­кре­тної й за­ко­рі­не­ної в сьо­го­ден­ні ре­аль­но­сті.

До то­го ж книж­ку спри­йма­ють дві окре­мі ка­те­го­рії лю­дей. З одно­го бо­ку, це про­сто чи­та­ю­ча пу­блі­ка — ро­зум­на, еру­до­ва­на, во­на на­ма­га­є­ться бу­ти в кур­сі то­го, що пи­ше­ться. І її ре­а­кцію мо­жна від­сте­жу­ва­ти за про­да­жа­ми книж­ки. Знаю, що ці про­да­жі не­по­га­ні. У то­му чи­слі й пе­ре­клад укра­їн­ською, який зро­би­ла Ма­рі­ан­на Кі­я­нов­ська.

А ось ін­ша ча­сти­на пу­блі­ки — ре­фле­ксу­ю­ча. Ті, хто пи­ше лі­те­ра­тур­но-кри­ти­чні ре­цен­зії. Су­дя­чи з них, текст ті­єю чи ін­шою мі­рою сприйня­тий не­по­га­но — і укра­їн­ською, і ро­сій­ською мо­ва­ми. — Якщо го­во­ри­ти са­ме про ро­ман «Дов­гі ча­си», ви­су­ну­тий на Шев­чен­ків­ську пре­мію, — чи є в лі­те­ра­тур­них ге­ро­їв про­то­ти­пи? На­скіль­ки цей ро­ман «за­ко­рі­не­ний» у ре­аль­ність? — Я по­чав пи­са­ти са­ме книж­ку но­вел одра­зу пі­сля пе­ре­їзду. Ця книж­ка ство­рю­ва­ла­ся в жан­рі ре­а­лі­зму, на­віть на­ту­ра­лі­зму — з при­во­ду по­дій, які від­бу­ва­ю­ться в Дон­ба­сі. Там бу­ли пер­со­на­жі, про­то­ти­па­ми яких є мої зна­йо­мі, при­я­те­лі і т.д.

Але по­тім я зро­зу­мів, що в ме­не ди­ха­н­ня не ви­ста­чить пи­са­ти книж­ку на са­мо­му «ре­а­лі­змі», у зв’яз­ку з емо­цій­ни­ми й твор­чи­ми об­ста­ви­на­ми ро­бо­ти.

То­му по­ча­ло з’яв­ля­ти­ся ро­ман­не ті­ло, яке пи­са­ло­ся в жан­рі Fairy Tale — ча­рів­ної каз­ки, та­кої со­бі каз­ки для до­ро­слих про вій­ну. Во­на теж ба­зу­є­ться на ціл­ком кон­кре­тних до­не­цьких ре­а­лі­ях, там є про­то­ти­пи. Тоб­то текст щіль­но й ті­сно за­ко­рі­не­ний у ре­аль­ність.

Са­ме ро­ман­не ті­ло — це три основ­них пер­со­на­жі, один із яких пи­ше но­ве­ли. І пі­сля ко­жної ча­сти­ни йдуть но­ве­ли, на­пи­са­ні в ре­а­лі­сти­чно­му жан­рі, у жан­рі аб­со­лю­тно­го ре­а­лі­зму, аж до на­ту­ра­лі­зму. — Одно­го ра­зу ви ска­за­ли, що справ­жнє ми­сте­цтво по­чи­на­є­ться на зла­мі… А якщо про­дов­жи­ти цю дум­ку? — Якщо го­во­ри­ти про ро­ман «Дов­гі ча­си», то він і на­ро­джу­вав­ся на зла­мі мо­го жи­т­тя. Я 45 ро­ків жив у До­не­цьку, ду­же до­ма­шня лю­ди­на, ні­ко­ли не був ве­ли­ким лю­би­те­лем ман­дрів. Є ж лю­ди, яким по­до­ба­є­ться пі­зна­ва­ти світ у та­кій актив­ній ма­не­рі.

Я від­чу­вав, що, мо­жли­во, ко­лись бу­ло б ці­ка­во по­ба­чи­ти світ. Але жи­т­тя скла­да­ло­ся іна­кше.

Я пра­цю­вав ре­да­кто­ром у ви­дав­ни­цтвах мі­ста. Це ро­бо­та, яка не дає до­ста­тньо фі­нан­сів для віль­но­го пе­ре­мі­ще­н­ня у про­сто­рі.

Та й ро­бо­та моя, моє хо­бі, те, чим я все жи­т­тя за­ймав­ся — а це лі­те­ра­ту­ра, — по­тре­бує пев­ної по­си­дю­чо­сті. Не­об­хі­дно від­го­ро­джу­ва­ти­ся від зов­ні­шньо­го сві­ту, ру­ха­ти­ся все­ре­ди­ну се­бе, а не від се­бе.

А по­тім став­ся цей злам — роз­ла­ма­ло­ся все, не за­ли­ши­ло­ся ні­чо­го. І ме­ні до­ве­ло­ся зби­ра­ти се­бе за­но­во в но­вих умо­вах.

При­ро­дно, ро­ман «Дов­гі ча­си», в пев­но­му сен­сі, на­ро­джу­вав­ся як по­до­ла­н­ня на­слід­ків цьо­го зла­му. Тре­ба бу­ло да­ти со­бі якусь на­дію. За­ра­ди чо­го і, го­лов­не, чим жи­ти да­лі?

Ну ось, якщо я ще жи­вий, то якісь від­по­віді бу­ло зна­йде­но на під­сві­до­мо­му рів­ні в про­це­сі на­пи­са­н­ня цьо­го ро­ма­ну…

Але на­справ­ді та­кі ме­жо­ві си­ту­а­ції зов­сім не­о­бов’яз­ко­ві для то­го, щоб пи­са­ти. Не зав­дя­ки зло­мам, а всу­пе­реч їм лю­ди­на пра­цює.

Ві­до­мо, що Бах хо­вав сво­їх ді­тей — че­тве­ро від пер­шо­го шлю­бу, се­ме­ро від дру­го­го… Він їх хо­вав одно­го за одним. І пи­та­н­ня, зві­сно, по­ля­гає не в то­му, на­скіль­ки у твор­чо­му пла­ні йо­му «до­по­мо­гли» ці смер­ті, а в то­му, як він у та­ких умо­вах зміг да­лі тво­ри­ти му­зи­ку?

Я не при­бі­чник са­до­ма­зо­хі­зму у твор­чо­сті. Пи­ше­ться то­му, що є ти і є світ. Ти й ін­ші лю­ди. ¯х ці­ка­во ро­зу­мі­ти, їх іно­ді скла­дно лю­би­ти, але це тре­ба ро­би­ти. — У зв’яз­ку зі скан­да­лом нав­ко­ло Ма­на­фор­та зно­ву сплив­ла те­ма — як по­літ­те­хно­ло­ги роз­ді­ли­ли Укра­ї­ну на Схід і За­хід. Жи­ву­чи на Схо­ді, ви ба­чи­ли й від­чу­ва­ли цей про­цес «ді­ле­н­ня»? — У са­мо­му пи­тан­ні є від­по­відь, бо роз­ді­ли­ти щось на Схід і За­хід не­мо­жли­во. Це гео­гра­фі­чні по­ня­т­тя. А якщо го­во­ри­ти про Укра­ї­ну, то ці гео­гра­фі­чні по­ня­т­тя на­си­че­ні сво­ї­ми осо­бли­ви­ми, куль­тур­ни­ми, на­ціо­наль­ни­ми текс­та­ми й кон­текс­та­ми.

При­ро­дно, у ко­жно­го ре­гіо­ну є свій бек­гра­унд, є пе­ре­ва­ги, істо­рія фор­му­ва­н­ня пев­ної спіль­но­ти лю­дей.

У цьо­му не­має ні­чо­го див­но­го. Оскіль­ки в ба­га­тьох кра­ї­нах де­які ре­гіо­ни кон­фрон­ту­ють, по­чу­ва­ю­ться осо­бли­ви­ми, окре­мі­шні­ми від яко­їсь ці­лі­сно­сті, що на­зи­ва­є­ться кра­ї­ною. Не­дав­ня істо­рія з Ка­та­ло­ні­єю — під­твер­дже­н­ня то­го.

Тут пи­та­н­ня в то­му, як це спри­йма­ти з усі­ма рі­зно­стя­ми акцен­тів: куль­тур­них, мов­них.

Із ци­ми ре­ча­ми тре­ба пра­цю­ва­ти в об’єд­нав­чо­му сен­сі…

Вва­жаю, що са­ме за­раз на­ро­джу­є­ться на­ша дер­жа­ва. До­сить бо­лі­сно, че­рез біль і сер­йо­зні втра­ти.

Іде про­цес транс­фор­ма­ції сві­до­мо­сті. Транс­фор­ма­ції рі­зно­го ро­ду «мі­сте­чко­вих» вер­сій куль­ту­ри в щось єди­не й упо­ряд­ко­ва­не.

То­му я не схиль­ний зви­ну­ва­чу­ва­ти у всьо­му по­літ­те­хно­ло­гів. Так, лю­ди від по­лі­ти­ки ча­сто іні­ці­ю­ють пев­ні про­це­си. Про­ми­сло­вий про­ле­тар­ський Дон­бас по­стій­но про­ти­став­ляв­ся За­хі­дній Укра­ї­ні. На цьо­му грун­ті по­стій­но екс­плу­а­ту­ва­ли­ся пев­ні клі­ше, у то­му чи­слі мов­ні, іде­о­ло­гі­чні.

Але в осно­ві — про­ста дум­ка, аб­со­лю­тно не но­ва: роз­ді­ляй і па­нуй. При­ро­дно, що ці ж не­хи­трі при­йо­ми ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли й по­лі­ти­ки. — То­му все-та­ки бу­ло пе­ред­чу­т­тя ка­та­стро­фи? — Бу­ли рі­зні пе­ред­чу­т­тя. Але як їх тра­кту­ва­ти? У мо­їй по­пе­ре­дній книж­ці «Де­мон Де­кар­та», як і в остан­ній, дії від­бу­ва­ю­ться в умов­но­му мі­сті Z, про­обра­зом яко­го є До­нецьк. «Де­мон» на­пи­са­ний 2011-го і за­кін­чу­є­ться тим, що в мі­сто вхо­дять вій­ська. То­му, ма­буть, пев­не пе­ред­чу­т­тя бу­ло…

Але якщо го­во­ри­ти про ра­ціо­наль­ні ре­чі, якесь зна­н­ня, то ще на­ве­сні 2014-го я не ві­рив, що До­нецьк мо­же ста­ти «не­укра­їн­ським». І не шу­кав ні­яких шля­хів від­сту­пу.

То­му й мій від’їзд у Ки­їв став спон­тан­ним, не­пі­дго­тов­ле­ним, ду­же трав­ма­ти­чним і тяж­ким.

На­віть ко­ли по­ча­ли­ся три­во­жні про­це­си в До­не­цьку, ме­ні однак зда­ва­ло­ся, що мі­сто за­ли­ши­ться укра­їн­ським.

То­го, що ста­ло­ся, про­стий гро­ма­дя­нин пе­ред­ба­чи­ти не міг. Це, мо­жли­во, мо­гли пе­ред­ба­чи­ти тіль­ки ті лю­ди, ко­трі без­по­се­ре­дньо пла­ну­ва­ли спе­цо­пе­ра­ції з ане­ксії Кри­му, ане­ксії Дон­ба­су.

А про­стий оби­ва­тель, яким я й се­бе вва­жаю, був не в змо­зі щось «зна­ти». Рі­зні від­чу­т­тя ін­ко­ли бе­ре­мо до ува­ги, ін­ко­ли не бе­ре­мо. Ін­ше пи­та­н­ня — що з цьо­го мо­же ви­пли­ва­ти? — А ви ду­ма­ли, що та­кої тра­ге­дії мо­жна бу­ло уни­кну­ти, «як­би…»? — Істо­рія не знає умов­но­го спосо­бу. Це все спе­ку­ля­ції, цим за­йма­ти­ся ну­дно й не­про­ду­ктив­но. Ста­ло­ся так, як ста­ло­ся. Зра­зу пі­сля то­го, як це ста­ло­ся, у ме­не бу­ло бо­лі­сне від­чу­т­тя, що щось пі­шло не так. Що в нас усе-та­ки бу­ла мо­жли­вість уни­кну­ти то­го жа­ху, який за­раз ко­ї­ться.

Але ми вже опи­ни­ли­ся в то­му ва­рі­ан­ті роз­ви­тку по­дій, де йде вій­на. Із цим тре­ба не те щоб «ми­ри­ти­ся», але це тре­ба вра­хо­ву­ва­ти. І по­ста­ра­ти­ся за­ли­ша­ти­ся лю­ди­ною. — Во­ло­ди­ми­ре, на­ра­зі у вас є «ста­тус бі­жен­ця» чи якийсь ін­ший? — Не­має в ме­не ні­яко­го ста­ту­су. Я про­сто пе­ре­їхав і жи­ву за мі­стом. До­ти пев­ний час жив у Ки­є­ві. По­тім та­кої фі­нан­со­вої мо­жли­во­сті не ста­ло. Дру­зі до­по­мо­гли. Дя­ку­ва­ти Бо­го­ві, є дах над го­ло­вою.

І, по­при всі «але» — від­да­ле­ність від Ки­є­ва, тру­дно­щі ло­гі­сти­ки, — ме­ні це по­до­ба­є­ться, там спо­кій­но. — А в До­не­цьку бу­ва­ли пі­сля

пе­ре­їзду до Ки­є­ва? — 5 ли­пня 2014-го бо­йо­ви­ки вві­йшли в мі­сто, а 12 ли­пня я ви­їхав. Від­то­ді не був у До­не­цьку. І не ду­маю, що ско­ро там по­бу­ваю.

Там за­ли­ши­ли­ся близь­кі лю­ди. Лю­ди, яких мо­жу на­зва­ти дру­зя­ми. Адже в цьо­му мі­сті про­жи­то 45 ро­ків. Ко­ло лю­дей, із яки­ми спіл­ку­вав­ся ті­сно, — пра­кти­чно всі ви­їха­ли. Де­які з них жи­вуть в ін­ших кра­ї­нах.

Так, за­ли­ши­ла­ся пев­на кіль­кість близь­ких, із яки­ми ін­ко­ли спіл­ку­ю­ся по те­ле­фо­ну і Skype. Зрід­ка хтось із них мо­же до­зво­ли­ти со­бі ви­бра­ти­ся в Ки­їв. Але це бу­ває вкрай рід­ко. — Се­ред ва­ших чи­слен­них лі­те­ра­тур­них на­го­род є й Ро­сій­ська пре­мія. Ко­ли на Схо­ді по­ча­ла двиг­ті­ти зем­ля, не бу­ло дум­ки пе­ре­їха­ти в Ро­сію, — адже у вас і там є чи­тач? — Ні, та­ко­го ба­жа­н­ня не бу­ло. А що сто­су­є­ться Ро­сій­ської пре­мії, то я ста­вав її ла­у­ре­а­том дві­чі. Ці­єю пре­мі­єю від­зна­ча­ли ав­то­рів, які пи­шуть ро­сій­ською мо­вою, але не є гро­ма­дя­на­ми Ро­сії. Зві­сно, ці лю­ди див­ля­ться на Ро­сію збо­ку. І зда­тні го­во­ри­ти й пи­са­ти до­сить без­сто­рон­ні ре­чі з при­во­ду Ро­сії як дер­жа­ви та про­це­сів, які там від­бу­ва­ю­ться.

Ду­маю, са­ме це й ста­ло при­чи­ною при­зу­пи­не­н­ня Ро­сій­ської пре­мії. — До ре­чі, а ви член Спіл­ки

пи­сьмен­ни­ків Укра­ї­ни? — Ні, ні­ко­ли там не був. До жо­дних офі­цій­них пи­сьмен­ни­цьких ор­га­ні­за­цій не вхо­див. І, вза­га­лі-то, не пла­ную.

Ні, я не ду­маю, що це ата­візм ста­лін­ської епо­хи. Пи­сьмен­ни­цькі ор­га­ні­за­ції ма­ють бу­ти. У сві­ті існу­ють усі­ля­кі клу­би твор­чих лю­дей, які на­ма­га­ю­ться до­по­ма­га­ти ко­ле­гам у рі­зних кра­ї­нах.

Чо­му ні? Чо­му не мо­жуть бу­ти пи­сьмен­ни­цькі ор­га­ні­за­ції в Укра­ї­ні?

Про­сто вся річ у до­ціль­но­сті й по­тре­бі об’єд­нань для са­мих пи­сьмен­ни­ків. І тут ду­же ба­га­то скла­до­вих.

За ве­ли­ким ра­хун­ком, не ві­рю в ко­ле­ктив­ну пи­сьмен­ни­цьку май­стер­ність. Ко­ле­ктив­ні зу­си­л­ля до­брі в те­а­трі, цир­ку, опе­рі, кі­не­ма­то­гра­фі.

А ко­ли йде­ться про на­пи­са­н­ня кни­жок, то тут ти або на­пи­шеш, або не на­пи­шеш. Усе най­го­лов­ні­ше від­бу­ва­є­ться у тво­є­му осо­би­сто­му про­ти­сто­ян­ні — з ма­те­рі­а­лом як та­ким. — Ви пи­ше­те ро­сій­ською мо­вою. Один із остан­ніх ро­ма­нів пе­ре­кла­де­но укра­їн­ською. На­віть хо­ро­ший пе­ре­клад по­мі­тно впли­ває на ваш ін­ди­ві­ду­аль­ний стиль пи­сьма? — Укра­їн­ська мо­ва гар­мо­ні­зу­ва­ла ба­га­то ре­чей у мо­є­му остан­ньо­му ро­ма­ні «Дов­гі ча­си». Ма­рі­ан­на Кі­я­нов­ська це зро­би­ла не­пе­ре­вер­ше­но.

Я, че­сно ка­жу­чи, спо­ча­тку на­віть не ду­мав, що пе­ре­кла­де­ний текст мо­же бу­ти та­ким жи­вим і ор­га­ні­чним. Во­на май­стер­но пе­ре­кла­ла.

Я ма­ло за­ймав­ся пе­ре­кла­да­ми. Але там, де це до­во­ди­ло­ся ро­би­ти — з ро­сій­ської укра­їн­ською або з укра­їн­ської ро­сій­ською, ро­зу­мів, що це ду­же скла­дне зав­да­н­ня: пе­ре­кла­да­ти текст близь­ки­ми мо­ва­ми. Зна­чно лег­ше ро­би­ти пе­ре­клад на да­ле­кі мо­ви. Але Ма­рі­ан­на впо­ра­ла­ся з цим на всі 100%. — Ка­жуть, що вже свій на­сту­пний ро­ман ви пи­ше­те укра­їн­ською… — Так, на­ма­га­ю­ся пи­са­ти ро­ман укра­їн­ською мо­вою. Тру­дно­щі, зві­сно, ви­ни­ка­ють. Адже для то­го, щоб пи­са­ти укра­їн­ською, не­об­хі­дний до­сить ви­со­кий рі­вень не­сві­до­мо­го за­ну­ре­н­ня в мо­ву. Тоб­то якісь ре­чі ти ма­єш від­тво­рю­ва­ти й по­єд­ну­ва­ти на не­сві­до­мо­му рів­ні. Мо­ва має ста­ти тво­єю за пло­т­тю і кров’ю, ча­сти­ною те­бе са­мо­го. Для то­го, щоб зна­ти укра­їн­ську мо­ву на та­ко­му рів­ні, ме­ні, зві­сно, зна­до­бля­ться ро­ки. Але по­ки що но­во­го ро­ма­ну не­має, тож го­во­ри­ти ні про що. — Ці­ка­ва ва­ша дум­ка з при­во­ду ро­ма­ну Сер­гія Жа­да­на «Ін­тер­нат», у яко­му теж по­ру­шу­є­ться на­ша схі­дна те­ма. — Я по­ки що в про­це­сі чи­та­н­ня. Хо­ро­ший ро­ман, Жа­дан по­га­но не пи­ше, він про­фе­сіо­нал ви­со­ко­го рів­ня. По­га­но пи­са­ти йо­му вже не да­дуть уста­ле­ні вну­трі­шні ме­ха­ні­зми ба­че­н­ня й про­жи­ва­н­ня жи­т­тя.

Мо­жуть ви­ни­ка­ти пи­та­н­ня до по­е­ти­ки, про­бле­ма­ти­ки, але це, швид­ше, лі­те­ра­ту­ро­знав­чі ре­чі, які не пов’яза­ні з які­стю ро­бо­ти. Лю­ди, чи­єю дум­кою я до­ро­жу, ка­жуть, що це хо­ро­ший текст. — Що мо­же­те роз­по­ві­сти про ва­ше те­пе­рі­шнє жи­т­тя — да­ле­ко від рі­дно­го мі­ста? — За­раз ви­кла­даю два скла­дних кур­си в май­стер­ні «Кор­пункт» — це екс­пе­ри­мен­таль­ний курс дра­ми і фі­ло­со­фії ми­сте­цтва. Два ро­ки то­му ди­ре­ктор май­стер­ні Ма­ри­на Ко­ро­вай звер­ну­ла­ся до ме­не, за­про­по­ну­ва­ла по­ка­за­ти лю­дям у за­галь­но­те­о­ре­ти­чно­му й пра­кти­чно­му сен­сі одне з мо­їх хо­бі. Во­но по­ля­гає в то­му, щоб про­фе­сій­но ро­зу­мі­ти тво­ри ми­сте­цтва — ху­до­жні філь­ми і лі­те­ра­ту­ру. — Тоб­то ди­ви­ти­ся фільм або чи­та­ти книж­ку не по­вер­хо­во? — Так, са­ме так. Адже в ме­не в уні­вер­си­те­ті ви­кла­да­ли до­брі вчи­те­лі, які осо­би­сто бу­ли зна­йо­мі з Ми­хай­лом Ба­хті­ним. Це по­кій­ний Ми­хай­ло Гір­шман, про­фе­сор Во­ло­ди­мир Фе­до­ров. У нас бу­ла те­о­ре­ти­ко-лі­те­ра­тур­на «ба­хтін­ська шко­ла». Це пев­ний спо­сіб ба­че­н­ня ху­до­жньо­го тво­ру й пев­ний ін­стру­мен­та­рій для ро­зу­мі­н­ня.

Де­які ба­хтін­ські еле­мен­ти я по­єд­ную із за­галь­но­те­о­ре­ти­чним ба­зи­сом по­кій­но­го Ме­ра­ба Ма­мар­да­шві­лі. Фі­ло­со­фія Ма­мар­да­шві­лі плюс есте­ти­чні шту­дії Ба­хті­на зда­тні по­ро­джу­ва­ти пев­ну спе­ци­фі­чну ме­то­до­ло­гію ро­зу­мі­н­ня ху­до­жньо­го тво­ру, яка на­справ­ді до­сту­пна бу­дья­кій лю­ди­ні, не обов’яз­ко­во про­філь­но­му гу­ма­ні­та­рію.

Отож на кур­сі дра­ми ми ана­лі­зу­є­мо тво­ри Со­фо­кла, Шек­спі­ра, Че­хо­ва, Бре­хта, Стоп­пар­да. Ми на­ма­га­є­мо­ся зро­зу­мі­ти, про що го­во­рить текст як жи­вий ор­га­нізм, не ви­хо­дя­чи з яки­хось зов­ні­шніх при­чин — істо­ри­чних, біо­гра­фі­чних.

А на кур­сі «фі­ло­со­фія ми­сте­цтва» ще ті­сні­ше пра­цю­є­мо з текс­та­ми й філь­ма­ми. Ми ана­лі­зу­є­мо тво­ри Дже­ро­ма Се­лін­дже­ра, Іва­на Бу­ні­на, філь­ми Тер­рі Гіл­лі­а­ма, Де­ві­да Лін­ча, Ан­дрія Тар­ков­сько­го — са­ме як ху­до­жню по­дію. Адже ми­сте­цтво — це пев­ний пре­дмет і окре­мий світ, який існує аб­со­лю­тно са­мо­стій­но, за сво­ї­ми за­ко­на­ми. Так са­мо, як є на­у­ка ма­те­ма­ти­ка, що має свої за­ко­ни, так са­мо є на­у­ка есте­ти­ка… — Тоб­то мо­жна «по­рів­ня­ти»

есте­ти­ку з ма­те­ма­ти­кою? — У прин­ци­пі, так. За­раз не­має «єди­ної» есте­ти­чної те­о­рії, адже гу­ма­ні­тар­ні на­у­ки роз­ви­ва­ю­ться не­про­сто. Про­те до­сить то­чне ро­зу­мі­н­ня в пев­них за­да­них рам­ках мо­жли­ве.

Але для цьо­го тре­ба зро­би­ти зу­си­л­ля і при­бра­ти з текс­ту свої клі­ше сприйня­т­тя, які ко­жен із нас має, — со­ці­аль­ні, по­лі­ти­чні, ген­дер­ні. Адже ко­жен звик спри­йма­ти той або ін­ший факт сво­го жи­т­тя, у то­му чи­слі текс­ти або філь­ми, як про­дов­же­н­ня са­мо­го се­бе.

Лю­ди про­сто за­до­воль­ня­ють сен­сор­ний го­лод, аб­со­лю­тно не­сві­до­мо зу­стрі­ча­ю­ться з ху­до­жнім текс­том. І ко­ли лю­ди­на на­ма­га­є­ться від­по­ві­сти на за­пи­та­н­ня: «А про що це?» — то ін­ко­ли ро­зу­міє, що за­мість сми­слів кон­кре­тно­го текс­ту або філь­му по­ба­чи­ла тіль­ки са­му се­бе.

Нам за­ва­жа­ють ба­чи­ти справ­жні по­дії текс­ту рі­зно­го ро­ду клі­ше. А чим на­справ­ді є текст, за­ли­ша­є­ться не­розв’язною за­гад­кою для біль­шо­сті лю­дей.

Най­гір­ше, що лю­ди про це ча­сто й не здо­га­ду­ю­ться.

Ось це та ме­то­до­ло­гія, яку ми й на­ма­га­є­мо­ся роз­ви­ва­ти на кур­сах і пра­кти­чно за­сто­со­ву­ва­ти на ко­жно­му за­нят­ті. — Яке ва­ше те­пе­рі­шнє ко­ло

спіл­ку­ва­н­ня — в Ки­є­ві? — Є ба­га­то лю­дей, ко­трі ва­жли­ві для ме­не. Це лю­ди, з яки­ми я тут за три ро­ки по­зна­йо­мив­ся, во­ни ме­не прийня­ли. Ці лю­ди ство­рю­ють ва­жли­ве твор­че се­ре­до­ви­ще, яке чи­нить на ме­не (у то­му чи­слі) по­ту­жний те­ра­пев­ти­чний вплив. Юрій Во­ло­дар­ський, Ан­дрій Бон­дар, Со­фія Ан­дру­хо­вич, Пе­тро Яцен­ко, Га­ля Тка­чук, Оле­ся Мам­чич, Оле­ксандр Кли­мен­ко, Ми­хай­ло Кри­гель… Ці лю­ди до­по­ма­га­ють ме­ні «бу­ти». Ми не так ча­сто спіл­ку­є­мо­ся, як ме­ні хо­ті­ло­ся б, але во­ни є, і це для ме­не над­зви­чай­но ва­жли­во.

Ка­те­ри­на Кон­стан­ти­но­ва

Во­ло­ди­мир Ра­фє­єн­ко

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.