Па­ра­ди­гма Ми­ко­ли Щер­ба­ка

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ан­дрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ

Рів­но пів­сто­лі­т­тя то­му в цен­трі Ки­є­ва від­кри­ла­ся но­ва екс­по­зи­ція Цен­траль­но­го на­у­ко­во-при­ро­дни­чо­го му­зею На­ціо­наль­ної ака­де­мії на­ук Укра­ї­ни.

За ці ро­ки екс­по­зи­цію, яка вва­жа­є­ться одні­єю з най­кра­щих у сві­ті, по­ба­чи­ли міль­йо­ни від­ві­ду­ва­чів, се­ред них — ти­ся­чі ві­до­мих уче­них зоо­ло­гів, гео­ло­гів, бо­та­ні­ків, ар­хе­о­ло­гів, па­леон­то­ло­гів, пред­став­ни­ків іно­зем­них мі­сій, ке­рів­ни­ків дер­жав­них уста­нов, пар­ла­мен­та­рі­їв...

Юві­лей екс­по­зи­ції збі­га­є­ться з 90-річ­чям від дня на­ро­дже­н­ня ви­да­тно­го зоо­ло­га — чле­на-ко­ре­спон­ден­та НАН Укра­ї­ни, про­фе­со­ра Ми­ко­ли Ми­ко­ла­йо­ви­ча Щер­ба­ка (1927–1998). Ко­ли­шній в’язень сум­лі­н­ня, го­ло­ва на­у­ко­во­ме­то­ди­чної ра­ди Все­укра­їн­сько­го то­ва­ри­ства по­лі­ти­чних в’язнів і ре­пре­со­ва­них Ми­ко­ла Щер­бак біль­шу ча­сти­ну сво­го жи­т­тя від­дав спра­ві роз­бу­до­ви та по­пов­не­н­ня ко­ле­кцій Му­зею при­ро­ди.

1945-й рік. Центр Ки­є­ва і го­лов­ний кор­пус уні­вер­си­те­ту — в ру­ї­нах. Та він уже сту­дент біо­ло­гі­чно­го фа­куль­те­ту, а з 1947-го пра­цює пре­па­ра­то­ром Зо­о­ло­гі­чно­го му­зею КДУ, що від­нов­лю­вав­ся пі­сля вій­ни. Від­то­ді жи­т­тя Ми­ко­ли Щер­ба­ка на­зав­жди пов’яза­не з при­ро­до­знав­ством. Ста­ло­ся так, що одна з йо­го пер­ших на­у­ко­вих екс­пе­ди­цій від­бу­ла­ся в Кар­па­ти. Зби­рав рі­зних тва­рин для му­зею по лі­сах і го­рах. І впер­ше по­ба­чив не­ра­дян­ських лю­дей, опи­нив­ся, як зга­дує йо­го дру­жи­на, «в гу­щі по­дій, яки­ми в той час жи­ла За­хі­дна Укра­ї­на і про які на Схо­ді май­же ні­чо­го не бу­ло ві­до­мо. Пе­ред ним по­ста­ли со­тні за­пи­тань, на які не зна­хо­див від­по­віді».

На­сту­пна екс­пе­ди­ція, на Бі­ле мо­ре, не від­бу­ла­ся: у черв­ні 1948 ро­ку Ми­ко­лу за­а­ре­шту­ва­ли, вдо­ма про­ве­ли об­шук. По­тра­пив до пер­шої хви­лі пі­сля­во­єн­них аре­штів, ко­ли вчо­ра­шні ен­ка­ве­е­сни­ки, то­ді вже ем­де­бі­сти, як не­на­жер­ли­ві хи­жа­ки на бле­шню, ки­да­ли­ся на ко­жен, хай на­віть да­ле­кий, від­блиск віль­ної дум­ки. А йшло­ся ли­ше про «пі­до­зрі­лі» роз­мо­ви в сту­дент­сько­му ко­лі, про що не по­ві­до­мив «ку­ди слід». Ми­ко­ла Щер­бак і на­да­лі не зра­джує вла­сні за­са­ди че­сті й по­ря­дно­сті, але са­ме че­рез це на де­ся­тки ро­ків по­тра­пляє в ле­ща­та си­сте­ми, яка пла­но­во і по­слі­дов­но ла­ма­ла лю­ди­ну, пра­гну­чи пе­ре­тво­ри­ти її на слу­хня­ну, «свою» або зни­щи­ти. Цьо­му спри­яв ма­со­вий пе­ре­ляк, що зму­шу­вав ду­же ба­га­тьох нав­ви­пе­ред­ки де­мон­стру­ва­ти зго­ду зі зло­чин­ни­ми ви­ро­ка­ми. В уні­вер­си­тет­сько­му ко­мі­те­ті ком­со­мо­лу, ку­ди по­ві­до­ми­ли про «во­ро­га на­ро­ду», де­хто на­віть ви­ма­гав для Щер­ба­ка смер­тної ка­ри! (Зго­дом ці са­мі лю­ди так са­мо при­стра­сно за­су­джу­ва­ли культ осо­би.)

«Не вір, не бій­ся, не про­си». Ви­най­де­на в та­бо­рах (і зго­дом по­вто­рю­ва­на по­лі­ти­ка­ми) па­ра­ди­гма не пре­тен­ду­ва­ла бу­ти фор­му­лою жи­т­тя, але до­по­ма­га­ла існу­ва­ти в умо­вах Гу­ла­гу. Не ві­рив слід­чим і пі­ді­сла­ним сту­ка­чам, не бо­яв­ся ви­ма­га­ти до­три­ма­н­ня жа­лю­гі­дних зе­ків­ських прав, ні­чо­го не про­сив у на­чаль­ства. Пі­сля Лук’янів­ської в’язни­ці і мо­сков­ської пе­ре­силь­ної тюр­ми ра­зом із ба­га­тьма «по­лі­ти­чни­ми» опи­нив­ся в мор­дов­ській По­тьмі, в Ду­брав­ла­зі як з/к Ч-995. Ру­ба­ли ліс, ко­па­ли торф і ко­ле­ктив­но втра­ча­ли остан­ні ілю­зії про мо­жли­ву спра­ве­дли­вість Си­сте­ми, для якої лю­ди­на бу­ла якщо не ху­до­бою, то ра­бом. За но­ров­ли­вість не раз по­тра­пляв до «ба­ра­ка по­си­ле­но­го ре­жи­му» (БУР), де, го­ло­дний, спав на го­лих до­шках. За­хво­рів на су­хо­ти, був на ме­жі від­чаю, але ви­сто­яв і за спри­я­н­ня ін­ших не­віль­ни­ків, що ви­кла­да­ли на фельд­шер­ських кур­сах, на­був цьо­го фа­ху, на­вчив­ся пре­му­дро­стям тю­рем­ної ме­ди­ци­ни, що до­зво­ля­ло до­по­ма­га­ти бли­жнім, зна­хо­ди­ти в цьо­му мо­раль­ну рів­но­ва­гу. А ще за будь-якої на­го­ди не­втом­но за­ймав­ся са­мо­осві­тою ра­зом з ін­ши­ми при­ро­до­знав­ця­ми, яких зу­стрів у та­бо­рі, по­вто­рю­вав при­за­бу­тий курс біо­фа­ку. Пе­ре­тру­ше­ні ни­шпор­ка­ми під­ру­чни­ки хо­ди­ли по ру­ках, за­лі­ки скла­да­ли один одно­му...

В ув’язнен­ні він про­вів 6 ро­ків, 6 мі­ся­ців і 6 днів. Це апо­ка­лі­пти­чне «чи­сло зві­ра» сим­во­лі­зує тва­рин­не став­ле­н­ня до іна­ко­дум­ців. Ро­ман О.сол­же­ні­ци­на «У ко­лі пер­шо­му», що зма­льо­вує сто­сун­ки і по­бут у т.зв. ша­ра­шці, де вче­нів’язні ви­ко­ну­ва­ли якесь та­єм­не за­мов­ле­н­ня, да­ле­ка від стра­шної ре­аль­но­сті, пе­ре­жи­тої Ми­ко­лою Щер­ба­ком. Але вла­сна до­ля ці­ка­ви­ла йо­го ли­ше як ча­стин­ка все­люд­сько­го Хре­сно­го Шля­ху. Пев­но то­му й спо­га­ди при­свя­тив ли­ше дру­зям з ув’язне­н­ня. Зво­ру­шли­во зга­ду­вав іран­ця Але­фа Ак­ба­ра Са­фа­ві, авіа­то­ра, який во­ю­вав у скла­ді бри­тан­ських ВПС, а по­тім ста­жу­вав­ся в СРСР. Пі­сля по­вер­не­н­ня до вла­ди про­за­хі­дно­го іран­сько­го ша­ха йо­го, по­при іно­зем­не гро­ма­дян­ство, про всяк ви­па­док за­пха­ли до та­бо­рів як «шпи­гу­на», де той і по­мер від су­хот. Або без­стра­шно­го, на­віть ге­ро­ї­чно­го по­е­та Бон­дар-дні­стро­во­го, за­про­то­ре­но­го на 25 ро­ків за ан­ти­ра­дян­ську агі­та­цію...

Та най­біль­ше вра­же­н­ня спра­ви­ла зу­стріч з ми­тро­по­ли­том Йо­си­фом Слі­пим, яко­му на­да­вав ме­ди­чну до­по­мо­гу й ді­ста­вав лі­ки. Йо­го зди­ву­ва­ло, що ув’язне­ний ми­тро­по­лит не ду­мав про на­вер­не­н­ня пра­во­слав­них до гре­ко-ка­то­ли­ків. За­пам’ята­ли­ся йо­го сло­ва: «Три­май­те­ся ра­зом, си­ни мої, бо в єд­но­сті За­хо­ду і Схо­ду на­ша си­ла». І про май­бу­тнє: «Оби­дві цер­кви об’єд­на­ю­ться і від­нов­лять ста­ро­дав­ню Во­ло­ди­ми­ро­ву не­за­ле­жну укра­їн­ську цер­кву» (жур­нал «Зо­на», №14, 1999).

Ні Ста­лі­на, ні Бе­рії вже не бу­ло, та звіль­нив­ся Ми­ко­ла Щер­бак ли­ше в гру­дні 1954-го. Пі­сля лі­ку­ва­н­ня су­хот, на які за­хво­рів у та­бо­рі, про­бує від­но­ви­ти на­вча­н­ня в уні­вер­си­те­ті. Спер­шу — не­вда­ло, та, на ща­стя, до­по­міг Пав­ло Ти­чи­на, го­ло­ва Вер­хов­ної Ра­ди Укра­ї­ни. По­ет ува­жно ви­слу­хав Ми­ко­лу і до­ру­чив сво­є­му юри­сто­ві зайня­ти­ся йо­го спра­вою. Але ви­яви­ло­ся, що по­трі­бна зго­да Мо­скви! Пи­та­н­ня ви­рі­ши­ло­ся аж у со­ю­зно­му мі­ні­стер­стві осві­ти. До­вів-та­ки, що з си­сте­мою мо­жна і тре­ба зма­га­ти­ся, — і 1955 ро­ку йо­го за­ра­ху­ва­ли на 4-й курс біо­фа­ку.

Во­стан­нє йо­го спра­ва пе­ре­гля­да­ла­ся за ча­сів гли­бо­кої пе­ре­бу­до­ви, ко­ли до лав «но­во­го» су­спіль­ства вже ін­те­гру­ва­ли­ся Сол­же­ні­цин і Са­ха­ров. Та ім­пе­рія ли­ша­ла­ся, а укра­їн­ські па­трі­о­ти бу­ли її не­про­щен­ни­ми во­ро­га­ми. У лю­то­му 1990 ро­ку (!) на­ді­йшов лист від по­мі­чни­ка ге­не­раль­но­го про­ку­ро­ра СРСР з та­ким ви­снов­ком: «… со­вер­ши­ли пре­сту­пле­ние, пре­ду­смо­трен­ное ст. 54-12 УК УССР (в ре­да­кции 1927 г.). Ва­ша ви­на в со­де­ян­ном до­ка­за­на и осно­ва­ний для при­не­се­ния про­те­ста в отно­ше­нии Вас не име­е­тся». А за зга­да­ною стат­тею йо­му ін­кри­мі­ну­ва­ло­ся: «…не­до­не­се­н­ня про пев­но ві­до­мий під­го­тов­лю­ва­ний або про вчи­не­ний контр­ре­во­лю­цій­ний зло­чин». Та­ка не­до-пе­ре­бу­до­ва! (Зі спо­га­дів Га­ли­ни Щер­бак).

До то­го ж Ми­ко­ла Щер­бак був іще й не­ви­їзним. Зро­зумі­ло, яка це не­зру­чність для не­втом­но­го до­слі­дни­ка й ман­дрів­ни­ка. Не по­го­ди­шся на (спів­пра­цю» з КДБ — си­ди вдо­ма. На цей га­чок про­бу­ва­ли спі­йма­ти ба­га­тьох, а над­то пі­сля «Празь­кої ве­сни» і ге­не­раль­но­го по­гро­му укра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції в 1970-х. Від­мо­ва хоч і не за­гро­жу­ва­ла ув’язне­н­ням або не­гай­ним звіль­не­н­ням з ро­бо­ти, але так зва­ну кар’єру мо­гла зі­псу­ва­ти, за­крі­плю­ю­чи ста­тус не­ви­їзно­го за ме­жі «со­цта­бо­ру». Що пев­ною мі­рою по­зна­чи­ло­ся й на йо­го пра­ці. Ко­ли іно­зем­ні вче­ні і на­віть пре­зи­дент Ака­де­мії на­ук Ін­дії за­про­шу­ва­ли йо­го для обмі­ну до­сві­дом бу­дів­ни­цтва му­зе­їв та спіль­но­го ви­вче­н­ня тва­рин­но­го сві­ту, до­ку­мен­ти на ви­їзд зни­ка­ли без від­по­віді. Не­о­дно­ра­зо­во «за­бу­ва­ли» від­зна­чи­ти йо­го на­у­ко­ві й ор­га­ні­за­цій­ні до­ся­гне­н­ня, оби­ра­ю­чи й на­го­ро­джу­ю­чи ін­ших. Зди­ву­ван­ню ро­сій­ських та іно­зем­них ко­лег не бу­ло меж, во­ни не мо­гли по­ві­ри­ти, що укра­їн­ство ля­кає вла­ду біль­ше за будь-який мо­сков­ський «сам­ви­дав». Але в та­ких ви­пад­ках він ре­а­гу­вав му­дро, як хри­сти­я­нин: «Я ща­сли­вий, що на­ша ро­бо­та ді­ста­ла та­ку ви­со­ку оцін­ку» (спо­га­ди Га­ли­ни Щер­бак).

Спо­ко­єм і ду­шев­ною рів­но­ва­гою він зав­дя­чу­вав спра­ві сво­го жи­т­тя, яка успі­шно про­су­ва­ла­ся. Нею був Му­зей. Істо­ри­чний до­свід під­ка­зу­вав, що має тер­пля­че зно­си­ти вла­дну ду­рість, за всіх ча­сів шу­ка­ти під­трим­ки сві­тлих осо­би­сто­стей — та­ких як Во­ло­ди­мир Вер­над­ський, пер­ший пре­зи­дент Укра­їн­ської ака­де­мії на­ук, ста­тут якої, за­твер­дже­ний 1918 ро­ку геть­ма­ном Пав­лом Ско­ро­пад­ським, пе­ред­ба­чав ство­ре­н­ня Зо­о­ло­гі­чно­го му­зею. А ще — пер­ший ди­ре­ктор Зо­о­му­зею Ми­ко­ла Ка­щен­ко, уні­вер­саль­ний фа­хі­вець у ба­га­тьох га­лу­зях біо­ло­гії; лі­дер сві­то­вої ен­то­мо­ло­гії, зна­вець му­ра­шок Во­ло­ди­мир Ка­ра­ва­єв; ві­до­мий зоо­гео­граф і по­пу­ля­ри­за­тор на­у­ки Ми­ко­ла Шар­ле­мань. Пі­сля вій­ни від­нов­лю­ва­ли му­зей про­фе­со­ри В.ар­то­бо­лев­ський, І.со­кур, М. Во­їн­ствен­ський. Осо­бли­во по­ща­сти­ло зі знав­цем пта­хів Ми­хай­лом Во­їн­ствен­ським, який пе­ре­дав ди­ре­ктор­ство Ми­ко­лі Щер­ба­ко­ві, ціл­ком по­ді­ля­ю­чи йо­го ідею ство­ре­н­ня Му­зею при­ро­ди. Зав­дя­ки ви­со­ко­му ав­то­ри­те­ту цих уче­них, їхній без­ко­ри­сли­вій від­да­но­сті на­у­ці, му­зей­ні фон­ди зро­ста­ли за ра­ху­нок по­жертв і при­дба­н­ня при­ва­тних ко­ле­кцій, про­фе­сій­но зі­бра­них у ХІХ–ХХ сто­лі­т­тях В.ка­ра­ва­є­вим, О.бра­у­не­ром, Є.зві­ро­зомб-зу­бов­ським, Л.ше­люж­ком, М. Шар­ле­ма­нєм, І.пі­до­плі­чком, О.кі­стя­ків­ським та ба­га­тьма ін­ши­ми ен­ту­зі­а­ста­ми при­ро­до­знав­ства.

Над но­вою екс­по­зи­ці­єю пра­цю­ва­ла очо­лю­ва­на М.щер­ба­ком ла­бо­ра­то­рія, до якої вхо­ди­ли В.шар­пи­ло, Ю.ко­стюк, Ю.мов­чан, В. Ло­скіт, В.мон­чен­ко, В.єр­мо­лен­ко, В. Кри­жа­нів­ський. Пі­дго­тов­ча ро­бо­та на­бли­жа­ла­ся до за­вер­ше­н­ня, мо­жна бу­ло по­чи­на­ти бу­дів­ни­цтво. І са­ме то­ді пла­ни ство­ре­н­ня Му­зею при­ро­ди рі­шу­че під­три­мав пре­зи­дент Ака­де­мії на­ук Бо­рис Єв­ге­но­вич Па­тон, яко­го Ми­ко­ла Ми­ко­ла­йо­вич осо­би­сто озна­йо­мив з но­вим про­е­ктом. Пі­сля від­по­від­но­го рі­ше­н­ня пре­зи­дії ака­де­мії онов­ле­ний му­зей від­крив­ся для від­ві­ду­ва­чів у ли­сто­па­ді 1967 ро­ку.

Ма­ю­чи ши­ро­ку еру­ди­цію й без­до­ган­ний смак, Ми­ко­ла Щер­бак пе­ре­ко­нав ке­рів­ни­цтво ака­де­мії та уча­сни­ків про­е­кту, що екс­по­зи­цію ма­ють до­пов­ни­ти не тіль­ки на­у­ко­ві фо­то, кар­ти аре­а­лів, мо­но­гра­фії, ви­зна­чни­ки укра­їн­ських уче­них, а й ма­люн­ки ху­до­жни­ків-ані­ма­лі­стів, мо­ну­мен­таль­ні фре­ски. І це здій­сни­ло­ся. Кла­си­чний при­клад по­ро­зу­мі­н­ня й твор­чої спів­пра­ці на­у­ки з ми­сте­цтвом! В осно­ву но­вої екс­по­зи­ції по­кла­де­но прин­цип фі­ло­ге­нії, який уна­о­чнює про­цес роз­ви­тку жи­во­го сві­ту. Це під­кре­сле­но ху­до­жнім оформ­ле­н­ням усіх му­зей­них при­мі­щень: ще на схо­дах вас зу­стрі­чає пан­но, на яко­му юнак і дів­чи­на три­ма­ють роз­гор­ну­ту кни­гу із за­кли­ком «Memento Naturae» (Пам’ятай про при­ро­ду). Ідея не­по­діль­но­сті роз­ви­тку жи­во­го сві­ту і на­у­ко­вої дум­ки роз­гор­та­є­ться да­лі — у по­до­бі «Де­ре­ва жи­т­тя», на гіл­ках яко­го — істо­ти за їхні­ми си­сте­ма­ти­чни­ми рів­ня­ми, від ниж­чих до ви­щих, про що й роз­по­від­а­ють ко­ле­кції му­зею. І це не пря­ма під­каз­ка для від­ві­ду­ва­ча — та­кий ви­сно­вок він зро­бить сам, ко­ли пе­ре­гля­не екс­по­на­ти, роз­та­шо­ва­ні за ево­лю­цій­ним прин­ци­пом. А про вза­є­мозв’яз­ки жи­вих істот у при­ро­дних ком­пле­ксах роз­по­від­а­ють діо­ра­ми з кра­є­ви­да­ми «По­ліс­ся», «Кар­па­ти», «Укра­їн­ський степ», на­віть «Ім­пе­ра­тор­ські пін­гві­ни», «Пта­ши­ний ба­зар в Ар­кти­ці», ство­рю­ю­чи ці­лі­сний образ при­ро­ди всіх кон­ти­нен­тів і го­лов­них клі­ма­ти­чних зон. Ва­жли­вий крок до ці­лі­сно­го сприйня­т­тя сві­ту!

Чи здій­сни­ло­ся те, про що мрі­яв? У на­у­ко­вій сфе­рі — по­за сум­ні­вом. Ни­ні са­ме екс­по­зи­ції Зо­о­ло­гі­чно­го му­зею іме­ні М.м.щер­ба­ка най­біль­ше при­вер­та­ють ува­гу від­ві­ду­ва­чів омрі­я­но­го ним Му­зею при­ро­ди. У за­лах, на ві­три­нах, в ори­гі­наль­них діо­ра­мах на­лі­чу­є­ться близь­ко п’яти ти­сяч екс­по­на­тів зві­рів, пта­хів, пла­зу­нів, зем­но­во­дних, риб, мо­лю­сків, ко­мах — від ки­та і пів­ні­чно­го ве­дме­дя до пре­гар­них тро­пі­чних ме­те­ли­ків. Що­ро­ку тут бу­ває по­над 400 ти­сяч від­ві­ду­ва­чів, ста­жу­ю­ться сту­ден­ти, аспі­ран­ти, спів­ро­бі­тни­ки спо­рі­дне­них му­зе­їв з усьо­го сві­ту. Де­ся­тки ро­ків три­ває на­у­ко­ва спів­пра­ця, обмін ма­те­рі­а­ла­ми та екс­по­на­та­ми з му­зе­я­ми США, Ка­на­ди, Япо­нії, Ні­меч­чи­ни, Швей­ца­рії, Поль­щі, Угор­щи­ни, Шве­ції... На­ціо­наль­ний на­у­ко­во-при­ро­дни­чий му­зей НАН Укра­ї­ни, або Му­зей при­ро­ди, яким йо­го за­ду­мав Ми­ко­ла Щер­бак, по­сі­дає гі­дне мі­сце по­між най­кра­щих сві­то­вих на­у­ко­во-пі­зна­валь­них уста­нов. Ме­ні по­ща­сти­ло спіл­ку­ва­ти­ся з ним як фа­хів­цем, дум­ку яко­го я ви­со­ко ці­ну­вав під час ро­бо­ти над філь­мом про Чер­во­ну кни­гу Укра­ї­ни.

Схва­лив­ши са­му ідею на­у­ко­во-про­сві­тни­цької кі­но­стрі­чки про не­об­хі­дність по­ря­тун­ку зни­ка­ю­чих істот, Ми­ко­ла Ми­ко­ла­йо­вич дав зро­зу­мі­ти, що ра­дян­ські Чер­во­ні кни­ги ма­ли на ме­ті не за­хи­сти­ти дов­кі­л­ля, а при­хо­ва­ти йо­го дій­сний три­во­жний стан, на­го­ло­шу­ю­чи на­сам­пе­ред на «не­об­хі­дно­сті ра­ціо­наль­но­го ви­ко­ри­ста­н­ня надр, во­дних ре­сур­сів, ро­слин­но­го і тва­рин­но­го сві­ту» (Кра­сная кни­га СССР, 1978 р.). То­ді ж, 1980-го, він по­ра­див звер­ну­ти ува­гу на «зе­ле­ний» рух, ін­ші при­ро­до­охо­рон­ні іні­ці­а­ти­ви гро­мад­сько­сті, що по­сту­по­во на­би­ра­ли си­ли. Все ста­ло зро­зумі­ло пі­сля Чор­но­биль­ської ка­та­стро­фи...

Йо­го до­бро­зи­чли­вість на­да­ла упев­не­но­сті, але й ви­ни­кла по­тре­ба глиб­ше по­ри­ну­ти в те­му. При цьо­му від­чу­ва­ли­ся в ньо­му не­спо­кій і біль, які не вга­му­ва­ти на­віть най­кра­щи­ми кни­га­ми чи філь­ма­ми. На­пев­но, то бу­ла жа­га ре­а­лі­за­ції на­у­ко­вих за­ду­мів, стри­ма­них бю­ро­кра­ти­чною дер­жав­ною ма­ши­ною, ба­жа­н­ня ви­сло­ви­ти прав­ду, яку зро­зу­мі­ють. Що він і під­твер­див зго­дом ви­мо­гли­вою і три­ва­лою під­го­тов­кою дру­го­го ви­да­н­ня Чер­во­ної кни­ги Укра­ї­ни (Тва­рин­ний світ), яке ви­йшло дру­ком 1994 ро­ку. Цей істо­ри­чний до­ку­мент, по­за сум­ні­вом, став но­ва­тор­ським кро­ком у при­ро­до­охо­рон­ній спра­ві. Бу­ли опри­лю­дне­ні зо­бов’яза­н­ня Укра­ї­ни що­до між­на­ро­дно­го спів­ро­бі­тни­цтва зі збе­ре­же­н­ня біо­ло­гі­чно­го рі­зно­ма­ні­т­тя, яке бу­ло ви­зна­не одні­єю з умов ста­ло­го роз­ви­тку дер­жа­ви. На­го­ло­шу­ва­ло­ся на не­об­хі­дно­сті ство­ре­н­ня біо­сфер­них за­по­від­ни­ків, ви­зна­ча­ли­ся сту­пе­ні за­гро­зи для пе­ре­слі­ду­ва­них ми­слив­ця­ми рід­кі­сних ви­дів зві­рів, пта­хів, пла­зу­нів та ін., а та­кож ди­на­мі­ка чи­сель­но­сті та за­хо­ди що­до їх збе­ре­же­н­ня і на­у­ко­во об´рун­то­ва­но­го від­тво­ре­н­ня. Упер­ше під охо­ро­ною опи­ни­ли­ся осе­тро­ві ри­би, про на­яв­ність яких у Дні­прі пи­сав іще «ба­тько істо­рії» Ге­ро­дот, а ра­дян­ські Чер­во­ні кни­ги мов­ча­ли, і не­кон­тро­льо­ва­ний ви­лов три­вав... То був пев­ний ви­клик без­дум­но­му й жор­сто­ко­му став­лен­ню до жи­во­го дов­кі­л­ля. Адже се­ред го­лов­них при­чин де­гра­да­ції тва­рин­но­го (і ро­слин­но­го) сві­ту на­зи­ва­ла­ся не­без­пе­ка з бо­ку «пе­ре­тво­рю­ва­чів при­ро­ди»: руй­ну­ва­н­ня еко­ло­гі­чних си­стем, тоб­то за­то­пле­н­ня зе­мель, ро­зо­рю­ва­н­ня во­до­охо­рон­них зон, ви­ру­бу­ва­н­ня лі­сів, хі­мі­чне за­бру­дне­н­ня. Офі­цій­ний акт, яким на­ре­шті ста­ла Чер­во­на кни­га, ди­со­ну­вав зі шкур­ни­ми ін­те­ре­са­ми пост­ра­дян­ських діл­ків.

…Клю­чо­ві сло­ва у роз­мо­ві про ньо­го — Укра­ї­на, Прав­да, Світ. Жит­тє­ва по­зи­ція, си­сте­ма уяв­лень, або па­ра­ди­гма Ми­ко­ли Щер­ба­ка ста­ли взір­цем по­ве­дін­ки для йо­го учнів, успад­ко­ва­ні ро­ди­ною і, на ща­стя, ли­ша­ю­ться пов­сяк­ден­ним при­кла­дом для ба­га­тьох: пра­гну­ти Прав­ди, пі­зна­ва­ти Світ, ді­ли­ти­ся на­бу­ти­ми зна­н­ня­ми, не за­здри­ти, про­ща­ти, лю­би­ти бли­жніх, а над усе — Укра­ї­ну.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.