Ці­на кро­ко­ди­ла

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Олег ПОКАЛЬЧУК

Остан­нім спа­ла­хом ве­сня­но­го за­го­стре­н­ня про­май­ну­ла без­глу­зда (але са­ме то­му пе­ред­ба­чу­ва­на) дис­ку­сія про мо­жли­ве пе­ре­ве­де­н­ня укра­їн­ської пи­сем­но­сті на ла­ти­ни­цю. Хо­ча, по­рів­ня­но з го­рі­н­ням шо­ко­ла­док, ду­же на­віть на­у­ко­ва.

Без­глу­зда, бо та­ке при­пу­ще­н­ня (а не про­по­зи­цію) ви­сло­вив не Клім­кін, а поль­ський жур­на­ліст Зе­мо­віт Ще­рек. Мі­ністр іро­ні­чно за­про­по­ну­вав про­ко­мен­ту­ва­ти йо­го при­пу­ще­н­ня: «Очі­кую на ці­ка­ві ко­мен­та­рі». Смай­лик на кін­ці фра­зи йо­му не до­по­міг. Чи до­по­міг? Одне сло­во, ви­йшло як у дав­ній ар­мій­ській при­каз­ці: «Якщо на­каз мо­же бу­ти зро­зумі­лий не­пра­виль­но, він бу­де зро­зумі­лий не­пра­виль­но».

Чо­му дис­ку­сія пе­ред­ба­чу­ва­на? Ну, крім ве­сни...

То­му, що — в очах су­спіль­ства — від вла­ди (при­чо­му будь-якої, зло­чин­ної, по­ст­зло­чин­ної…) мо­жна очі­ку­ва­ти чо­го зав­го­дно. То­чні­ше ка­жу­чи, що б не ро­би­ла вла­да, як би не кор­чи­ла­ся, су­спіль­ство, рад­ше, пред­ста­вить її дії в най­більш ідіот­сько­му ви­гля­ді і бу­де це нав­пе­ре­бій обго­во­рю­ва­ти, ніж шу­ка­ти там здо­ро­вий ре­фор­ма­тор­ський смисл. Не по­ві­ри­те, але він там бу­ває.

Бе­зу­мов­но, Ро­сія та її ко­ла­бо­ран­ти ефе­ктив­но пра­цю­ють над ідіо­ти­за­ці­єю сприйня­т­тя будь-яких дій Укра­ї­ни. Як усе­ре­ди­ні кра­ї­ни, так і по­за її ме­жа­ми. Але, за­для спра­ве­дли­во­сті, тре­ба ска­за­ти, що осо­бли­во на­пру­жу­ва­ти­ся над при­ду­му­ва­н­ням при­во­дів їм для цьо­го не до­во­ди­ться.

У про­це­сі дис­ку­сії, на­клі­ка­ної (чи на­смай­ле­ної?) па­ном мі­ні­стром, бу­ли по­си­ла­н­ня на Ке­ма­ля Ата­тюр­ка, який впро­ва­див у Ту­реч­чи­ні ла­ти­ни­цю. Так, бу­ло та­ке у 1928 р. У кра­ї­ні, в якій на ті ча­си ли­ше при­бли­зно 10% лю­дей умі­ли чи­та­ти й пи­са­ти. І це бу­ла тіль­ки ма­ла ча­сти­на ве­ле­тен­ських еко­но­мі­чних та со­ці­аль­них змін, яким пе­ре­ду­ва­ли но­ва Кон­сти­ту­ція 1924 р. і вій­сько­ва одно­пар­тій­на ди­кта­ту­ра, що оща­сли­ви­ли, м’яко ка­жу­чи, да­ле­ко не всіх. Зга­да­є­мо хо­ча б ту­ре­цьких кур­дів або вір­ме­нів.

Впро­ва­дже­н­ням ла­ти­ни­ці Ата­тюрк на­сам­пе­ред до­ма­гав­ся лі­кві­да­ції ка­на­лу впли­ву сво­їх справ­ді впли­во­вих кон­ку­рен­тів, єди­но гра­мо­тної вер­стви в кра­ї­ні — іслам­сько­го ду­хів­ни­цтва та учнів їхніх шкіл. При­клад по­га­ний. Я на­ве­ду за­раз ще гір­ший. Як­би в Укра­ї­ні офі­цій­ною пи­сем­ні­стю сьо­го­дні бу­ла цер­ков­но­слов’ян­ська, яку б ви­кла­дав ви­клю­чно Мо­сков­ський па­трі­ар­хат, а на­ціо­наль­ні мен­ши­ни, що не зна­ють жо­дних мов, крім сво­їх усних, пе­рі­о­ди­чно пов­ста­ва­ли б зі збро­єю, — то­ді це тро­хи ски­да­ло­ся б на Ту­реч­чи­ну. І ба­жа­но, щоб це від­бу­ва­ло­ся 1994-го, пі­сля пе­ре­мо­ги в чо­ти­ри­рі­чній ви­зволь­ній вій­ні ці­ною 20 тис. по­ле­глих. Тоб­то при по­єд­нан­ні си­ту­а­цій, ко­ли мо­жли­во­сті, по­тре­би і ви­го­ди від про­ве­де­н­ня бо­лі­сних змін збі­га­ю­ться пов­ні­стю.

Ата­тюрк був осві­че­ним ди­кта­то­ром, си­ту­а­тив­ним со­ю­зни­ком Ле­ні­на і взір­цем для Гі­тле­ра, без жо­дних ла­пок. Твор­цем ра­ди­каль­но­го ту­ре­цько­го на­ціо­на­лі­зму, який отри­мав сьо­го­дні ло­гі­чний роз­ви­ток у по­ста­ті Ер­до­га­на. Але су­ку­пність йо­го осо­би­стих рис та істо­ри­чних об­ста­вин до­зво­ли­ла всім ве­ли­чним ді­я­н­ням Ата­тюр­ка не про­сто до­жи­ти до сьо­го­дні­шньо­го дня. А пе­ре­тво­ри­ти­ся на по­зи­тив­ні ме­ми.

Не зна­йде­те в ма­со­во­му по­бу­ті зга­ду­ва­н­ня ці­ни, яку за ці змі­ни пла­ти­ла (до­бро­віль­но чи при­му­со­во) вся ту­ре­цька спіль­но­та, а не тіль­ки тур­ки, що сві­жо­пе­рейме­ну­ва­ли­ся з «от­то­ма­нів». Во­ни ста­ли ви­го­до­о­три­му­ва­ча­ми, хо­ча теж на умо­вах пов­ної від­мо­ви від сво­го фе­ско­ва­тни­цтва.

Хо­тів би я по­ди­ви­ти­ся на ве­ли­ко­го укра­їн­сько­го ре­фор­ма­то­ра, який за­бо­ро­няє, як Ке­маль-па­ша, ви­ши­ван­ки й ку­паль­ські ігри­ща, але за­ли­шає не­до­тор­кан­ною всю на­шу «осман­ську» кле­пто­кра­тію, що пи­ше одне одно­му ко­ру­пцій­ні ме­се­джі вже «po-reformatorski».

То­му по­го­во­ри­мо про ці­ну, яку гро­ма­дя­ни або су­спіль­ство го­то­ві пла­ти­ти за ре­фор­му­ва­н­ня су­спіль­ства, в яко­му во­ни жи­вуть, за свій но­вий со­ці­аль­ний ста­тус то­що. За­зна­чу, що сло­во «ре­фор­ми» по­зи­тив­ним зна­че­н­ням на­ді­ле­не до­сить шту­чно. Це про­ста змі­на пра­вил у сфе­рі люд­сько­го жи­т­тя, яка не тор­ка­є­ться фун­кціо­наль­них основ (то­му ма­со­ві де­пор­та­ції, на­при­клад, не мо­жуть вва­жа­ти­ся ре­фор­мою, з якою б ме­тою во­ни не про­во­ди­лись).

Ва­жли­во та­кож від­зна­чи­ти, що ре­фор­ма — це на­сам­пе­ред змі­цне­н­ня і від­нов­ле­н­ня дер­жа­ви, її під­ва­лин. Ро­би­ться, зві­сно, в ім’я лю­дей і все та­ке, але ме­ха­нізм ціл­ком одно­зна­чний. Гро­ма­дян­ське су­спіль­ство й осо­би­сте жи­т­тя це об­хо­дить не вель­ми. Що б не го­во­ри­ли офі­цій­ні ре­фор­ма­то­ри. Усіх кра­їн сто­су­є­ться.

То­му зав­жди є кон­флікт між ре­фор­ма­то­ра­ми, що ке­ру­ю­ться си­сте­мо­твір­ни­ми ці­ля­ми (не­за­ле­жно від то­го, мо­раль­ні во­ни чи ні), і на­се­ле­н­ням, яке чо­мусь вва­жає, що їхні при­ва­тні ці­лі — прі­о­ри­те­тні. Тоб­то як­би ці гро­ма­дя­ни бу­ли на мі­сці ре­фор­ма­то­рів, во­ни б ста­ли ча­сти­ною си­сте­ми і впи­са­ли свої осо­би­сті ці­лі в кон­фі­гу­ра­цію ре­форм, і щи­ро б ка­за­ли — ні­чо­го осо­би­сто­го.

На­пру­га цьо­го кон­флі­кту за­ле­жить не від кіль­ко­сті при­бі­чни­ків ре­форм, як по­мил­ко­во вва­жа­ють усе ті ж ре­фор­ма­то­ри та їхні на­ро­дні за­здрі­сни­ки. Во­на за­ле­жить від об­ся­гу па­сив­них на­ро­дних мас, які зда­тні сво­єю бай­ду­жі­стю не тіль­ки ней­тра­лі­зу­ва­ти будь-які па­сіо­нар­ні за­кли­ки по­пра­цю­ва­ти в ім’я змін, а й пом’якши­ти будь-які по­бі­чні ефе­кти ре­форм (по­вто­рю, не­за­ле­жно від їх мо­раль­но­сті чи її від­су­тно­сті).

Адже є в нас чи­ма­ло жи­те­лів кра­ї­ни (не на­звав би їх гро­ма­дя­на­ми), які де­мон­стра­тив­но вва­жа­ють, що дра­ма­ти­чні со­ці­аль­ні змі­ни в су­сі­дній Ро­сії — це пра­виль­ні ре­фор­ми. Те, що їх обмаль у со­ці­аль­них ме­ре­жах, — то це та пу­блі­ка, яка ма­ло­гра­мо­тна. І, мо­жли­во, ла­ти­ни­ця са­ме для них бу­ла б бла­гом осві­ти. Але ре­шток ро­зу­му їм ви­ста­чає рів­но на те, щоб не зі­бра­ти по­жи­тки й не­гай­но не дре­ме­ну­ти в цей за­по­ре­бри­ко­вий brave new world. На на­вча­н­ня вже не за­ли­ша­є­ться.

Але ж у Ро­сії справ­ді від­бу­ва­ю­ться стрім­кі со­ці­аль­ні змі­ни. То­чні­ше, це контр­ре­фор­ма­ція, істо­ри­чний ре­ві­зіо­нізм і все та­ке. Але ми за­раз ети­чно ми­сли­мо ні­би з по­зи­цій єв­рея в Ні­меч­чи­ні ча­сів Тре­тьо­го рей­ху або кур­да ча­сів Ата­тюр­ка (ко­ли са­му на­зву «курд» за­бо­ро­ни­ли»). Те, що від­бу­ва­є­ться в су­ча­сній Ро­сії, жа­хли­ве для лю­дей, які не про­сто вва­жа­ють, що пра­ва й сво­бо­ди осо­би є ви­щою цін­ні­стю... А го­то­ві по­мер­ти за це.

А там жи­вуть де­ся­тки міль­йо­нів лю­дей, які не про­сто вва­жа­ють іна­кше. По­глянь­те на стрім­ку змі­ну по­ве­дін­ки лю­ди­ни в Ке­ме­ро­во, в якої в по­же­жі зго­рі­ла вся сім’я. Во­на ду­же ти­по­ва й сим­пто­ма­ти­чна. Пер­ший і єди­ний ін­стин­ктив­ний сплеск ре­шток люд­ської гі­дно­сті. І все. По­тім — «май­дан­щи­ки по­пу­та­ли, за­ве­ли не ту­ди, Пу­тін — наш цар, усе ро­бить пра­виль­но». Він не убо­гий, не дря­хлий, і те­пер, як ка­жуть йо­го ро­ди­чі, він пер­спе­ктив­ний ба­га­тий же­них. Йо­го мо­жна бу­ло б на­зва­ти без­со­ві­сним, але це не так. У ньо­го про­сто не­має ду­ші. Він та без­ліч йо­го спів­ві­тчи­зни­ків за­йшли в кла­си­чну уго­ду з ди­я­во­лом, і цей бар­тер для них ви­явив­ся вза­є­мо­ви­гі­дним.

Про­даж ду­ші, як гла­сять пер­шо­дже­ре­ла, не про­сто ви­гі­дний у ма­те­рі­аль­но­му екві­ва­лен­ті, він ще й по­збав­ляє зай­вих сан­ти­мен­тів. Ще раз: ми ма­є­мо спра­ву з де­ся­тком міль­йо­нів лю­дей по су­сід­ству, які про­да­ли ду­шу ди­я­во­лу. Во­ни й са­мі свою рі­дню спа­лять, якщо Пу­тін зве­лить. Не ка­жу­чи вже про на­шу. Що їм якийсь Скри­паль за­мор­ський...

Тоб­то ми ма­є­мо акту­аль­ний при­клад то­го, як без­ліч лю­дей го­то­ві пла­ти­ти по­за­ме­жну, з по­гля­ду ци­ві­лі­зо­ва­ної мо­ра­лі, ці­ну за... ну, на­віть важ­ко це якось на­зва­ти, скрі­пи чи що? За те, щоб бу­ти скрі­пою, по­чу­ва­ти­ся скрі­пою, ду­ма­ти, як скрі­па.

Те­пер від цьо­го спра­ве­дли­во­го па­фо­су (а па­фос, звер­не­ний на­зов­ні, ми­лий на­шо­му сер­цю вдвоє) звер­не­мо по­гля­ди все­ре­ди­ну Укра­ї­ни. Яку ці­ну го­то­ві пла­ти­ти гро­ма­дя­ни за ра­ди­каль­ні змі­ни у сво­їй кра­ї­ні?

В умо­вах віль­но­го рин­ку це не та­ке вже й про­сте пи­та­н­ня, як зда­є­ться. Ди­кта­тор при­зна­чає цю ці­ну — і все. Не пла­ти­ти — не­мо­жли­во: або під­ко­ряй­ся, або вті­кай. У де­мо­кра­ти­чній кра­ї­ні, яка важ­ко, але роз­ви­ва­є­ться в умо­вах бю­ро­кра­ти­чної дер­жа­ви, ко­жен має ви­рі­шу­ва­ти сам. І тут по­чи­на­є­ться плу­та­ни­на осо­би­сто­го й дер­жав­но­го (див. дис­ку­сію про ла­ти­ни­цю), і го­лов­не — пов­не уни­ка­н­ня то­го, що ти осо­би­сто і в яко­му екві­ва­лен­ті го­то­вий за­пла­ти­ти за ми­лі тво­є­му сер­цю змі­ни.

Ось ві­зьмі­мо та­кий сим­па­ти­чний мем про укра­їн­сько-ро­сій­ські від­но­си­ни, як «рів із кро­ко­ди­ла­ми» на кор­до­ні, і спро­буй­мо йо­го по­дум­ки вті­ли­ти в жи­т­тя. Уя­ві­мо со­бі, що від­по­від­аль­на за свої сло­ва лю­ди­на ку­пує кро­ко­ди­ла за вла­сний ре­сурс. Зна­хо­дить 100 дол. або тро­хи біль­ше і ку­пує при­бли­зно 15-сан­ти­ме­тро­ву яще­ро­по­ді­бну істо­ту, оскіль­ки ця су­ма — під­йом­на (кро­ко­дил біль­ший уже кон­ку­ру­ва­ти­ме в ці­ні зі смар­тфо­ном і про­грає). У та­ко­му ви­гля­ді він не зда­тний на­ля­ка­ти на­віть ро­стов­ську жа­бу. Щоб кро­ко­дил ви­ріс у при­стой­ну дво­ме­тро­ву тва­ри­ну, яка пра­виль­но ре­а­гу­ва­ти­ме на мо­ву Пу­шкі­на і все, що «Ру­сью па­хнет», йо­го тре­ба раз на ти­ждень, але до­бре по­го­ду­ва­ти. Для сти­му­ля­ції хар­чо­вої актив­но­сті в кро­ко­ди­лів мо­жна ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти убі­єн­них кор­мо­вих тва­рин із на­дір­ва­ни­ми шкір­ни­ми по­кро­ва­ми або з роз­по­ро­ти­ми по­ро­жни­на­ми для по­си­ле­н­ня за­па­ху жер­тви. Ре­ко­мен­ду­є­ться го­ду­ва­ти май­бу­тньо­го при­кор­дон­ни­ка та­ким: ри­бою, жа­ба­ми, кур­ча­та­ми, ми­ша­ми, па­цю­ка­ми, мор­ськи­ми свин­ка­ми і не­жир­ним м’ясом. Як ла­со­щі, а та­кож ди­тин­ча­там про­по­ну­ють ко­мах, до­що­вих черв’яків, но­во­на­ро­дже­них ми­ше­нят, очи­ще­них ра­ків і дрі­бних кре­ве­ток. Пи­во не про­по­ну­ва­ти.

Є силь­не по­бо­ю­ва­н­ня, що, по­ра­ху­вав­ши не­об­хі­дні ка­пі­та­ло­вкла­де­н­ня й ви­тра­ти, наш ра­ди­каль­но на­ла­што­ва­ний зем­ляк усе-та­ки по­ве­де­ться як ва­тник і одно­го ра­зу вно­чі здасть сво­го ви­хо­ван­ця на шкір­ний за­вод. Але за­ли­ши­ться при сво­їх іде­а­лах. Дії — окре­мо, іде­а­ли — окре­мо.

Все це, зро­зумі­ло, сміх крізь сльо­зи. Я сві­до­мо не ви­ко­ри­сто­ву­вав сло­ва «гро­ма­дя­нин», бо лю­ди з гро­ма­дян­ською са­мо­сві­до­мі­стю для се­бе це пи­та­н­ня ви­рі­ши­ли і в дур­них дис­ку­сі­ях уча­сті за­зви­чай не бе­руть, — їм ні­ко­ли. Во­ни во­ю­ють на фрон­ті або в ти­лу, во­гне­паль­ною або ін­те­ле­кту­аль­ною збро­єю, за­хи­ща­ю­чи, як ми ка­же­мо, де­мо­кра­ти­чні цін­но­сті.

Та якщо про­во­ди­ти па­ра­лель із мо­раль­ним пе­клом по су­сід­ству, то ці лю­ди — гро­ма­дя­ни — во­ю­ють за вла­сні ду­ші, за їх по­ря­ту­нок. Аб­со­лю­тно не пі­до­зрю­ю­чи, що їхні дії мо­жуть впи­са­ти­ся в та­ке пи­шно­мов­не фор­му­лю­ва­н­ня. В цьо­му, до ре­чі, ще одне під­твер­дже­н­ня їхньої ду­хов­но­сті — бу­ден­ність ви­со­ких вчин­ків.

І є не­гро­ма­дя­ни. Те, що в них то­чно та­кі са­мі па­спор­ти, як і у сві­до­мих гро­ма­дян, ті са­мі пра­ва ви­бор­ця, — ме­ні осо­би­сто, як хун­то­о­рі­єн­то­ва­но­му, не по­до­ба­є­ться. Але іна­кше вже не бу­де. Во­ни теж не про­ти жи­ти в більш успі­шній та за­мо­жній кра­ї­ні і го­то­ві не­гай­но пла­ти­ти за про­грес, але — жи­т­тя­ми та бла­го­по­луч­чям ін­ших, ко­го зав­го­дно, тіль­ки не сво­ї­ми.

Ви­хо­дя­чи з про­пор­цій, ці­на люд­ських ка­пі­та­ло­вкла­день у ре­фор­ми в Укра­ї­ні нев­пин­но під­ви­щу­є­ться, з ура­ху­ва­н­ням ін­фля­ції вар­то­сті са­мо­го жи­т­тя. На цьо­му шля­ху мо­не­ти­за­ції цін­но­стей нас че­кає не­ми­ну­чий де­фолт. Дру­гий за­кон тер­мо­ди­на­мі­ки при­во­дить до ен­тро­пії все, вклю­чно з со­ці­аль­ни­ми цін­но­стя­ми.

Про ме­ха­нізм опо­ру змі­нам та йо­го по­до­ла­н­ня на­пи­са­но де­ся­тки ро­зум­них кни­жок. Я міг би на­пи­са­ти по­пу­ля­ри­за­тор­ську й ціл­ком мар­ну ста­т­тю про ти­пи лю­дей, пе­ре­лі­чи­ти трид­цять три при­чи­ни (їх ре­аль­но стіль­ки!) опо­ру лю­дей змі­нам. Ви­ді­ли­ти на­сту­пні шість ста­дій опо­ру змі­нам. По­ка­за­ти, що на­вчан­ню та впро­ва­джен­ню змін ча­сто за­ва­жає по­га­на ор­га­ні­за­ція про­це­су ко­му­ні­ка­цій і не­то­чна або не­прав­ди­ва ін­фор­ма­ція.

Однак у ме­не, пі­сля всьо­го, що до­ве­ло­ся спо­сте­рі­га­ти й ви­вчи­ти, є тіль­ки одне про­ха­н­ня і одна по­ра­да.

Стань­те ж на­ре­шті са­мі кро­ко­ди­ла­ми!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.