І все те в пам’яті зер­на...

Укра­їн­ські вче­ні-біо­ло­ги за­по­ча­тку­ва­ли про­ект, при­свя­че­ний по­пу­ля­ри­за­ції імен до­слі­дни­ків-пер­шо­про­хід­ців та їхньо­го вне­ску у сві­то­ву на­у­ку

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Лі­дія СУРЖИК

В істо­рії на­у­ки все ще за­ли­ша­є­ться чи­ма­ло не­ві­до­мих або ж ма­ло­ві­до­мих ши­ро­ко­му за­га­лу по­ста­тей. І хоч їхній вне­сок у на­у­ку став на­дба­н­ням усьо­го люд­ства, три­ва­лий час їхні іме­на за­мов­чу­ва­ли­ся, пе­ред­усім з іде­о­ло­гі­чних при­чин.

Ідея на­у­ко­во-су­спіль­но­го про­е­кту по­пу­ля­ри­за­ції здо­бу­тків ві­тчи­зня­них уче­них у на­у­ко­во­му се­ре­до­ви­щі ви­та­ла дав­но. А ре­аль­но­го на­пов­не­н­ня на­бу­ла в рам­ках Х з’їзду Укра­їн­сько­го то­ва­ри­ства ге­не­ти­ків і се­ле­кціо­не­рів (УТГІС) ім. М.ва­ви­ло­ва, при­свя­че­но­го 50-річ­чю за­сну­ва­н­ня УТГІС та 130-річ­чю від дня на­ро­дже­н­ня Ми­ко­ли Ва­ви­ло­ва, одно­го з най­ви­да­тні­ших ге­не­ти­ків сві­ту. Так скла­ло­ся, що до­ле­но­сні ета­пи йо­го жи­т­тя пов’яза­ні з Укра­ї­ною. Свій на­у­ко­вий шлях він роз­по­чав у Пол­та­ві, де в сту­дент­ські ро­ки про­хо­див пра­кти­ку на До­слі­дно­му по­лі (з 1910 ро­ку — Пол­тав­ська до­слі­дна стан­ція, а ни­ні — Пол­тав­ська дер­жав­на сіль­сько­го­спо­дар­ська до­слі­дна стан­ція іме­ні М.ва­ви­ло­ва Ін­сти­ту­ту сви­нар­ства та агро­про­ми­сло­во­го ви­ро­бни­цтва НААН Укра­ї­ни), вів пер­ші на­у­ко­ві спо­сте­ре­же­н­ня. Вже на­віть став­ши ві­до­мим уче­ним, обі­йма­ю­чи ви­со­кі по­са­ди, Ми­ко­ла Ва­ви­лов з те­пло­тою зга­ду­вав пол­тав­ський пе­рі­од сво­го жи­т­тя і зав­жди від­гу­ку­вав­ся про се­бе про­сто: — агро­ном. І став я ним вла­сне в Пол­та­ві».

До­ля роз­по­ря­ди­ла­ся так, що в Укра­ї­ні й за­вер­шив­ся на­у­ко­вий шлях Ми­ко­ли Ва­ви­ло­ва, ака­де­мі­ка Ака­де­мії на­ук СРСР і Ака­де­мії на­ук УРСР.

«То­го мі­сця, звід­ки роз­по­чав­ся вже ін­ший йо­го шлях — тю­рем­ний, якось не зга­ду­ва­ли. Ті по­дії об­хо­ди­ли мов­чан­кою, — роз­по­від­ає про­фе­сор На­ціо­наль­ної ака­де­мії СБ Укра­ї­ни Ми­ко­ла Ве­ли­чко. — Жи­т­тя Ми­ко­ли Ва­ви­ло­ва мо­жна на­зва­ти по­дви­гом. По­дви­гом уче­но­го бу­ли йо­го ви­да­тні на­у­ко­ві до­слі­дже­н­ня, по­дви­гом ман­дрів­ни­ка — йо­го на­у­ко­ві екс­пе­ди­ції, ко­ли Ми­ко­ла Іва­но­вич ча­сто ри­зи­ку­вав жи­т­тям. Нев­том­ний до­слі­дник сві­то­вих ро­слин­них ре­сур­сів, шу­кач ге­нів для зба­га­че­н­ня ге­но­фон­ду куль­тур­них ро­слин, Ва­ви­лов об’їздив п’ять кон­ти­нен­тів, по­бу­вав у більш ніж 50 кра­ї­нах. І зві­ду­сіль на Ба­тьків­щи­ну йшли по­сил­ки з на­сі­н­ням і гер­бар­ним ма­те­рі­а­лом. Де­ся­тки ти­сяч зраз­ків! На по­лях Все­со­ю­зно­го ін­сти­ту­ту ро­слин­ни­цтва (ВІР) під Ле­нін­гра­дом, на ба­га­тьох до­слі­дних стан­ці­ях у рі­зних обла­стях Ра­дян­сько­го Со­ю­зу це на­сі­н­ня ви­сі­ва­ли, ство­рю­ю­чи се­ле­кці­єю на йо­го осно­ві ви­со­ко­вро­жай­ні сор­ти.

Одним із на­пря­мів на­у­ко­вих по­шу­ків уче­но­го бу­ло ви­вче­н­ня по­хо­дже­н­ня куль­тур­них ро­слин, се­ред яких осо­бли­ве мі­сце по­сі­да­ла пол­ба, або дво­зер­нян­ка (Triticum dicoccum), або го­лом­ша — вид ста­ро­дав­ньої пше­ни­ці. Її по­хо­дже­н­ня ся­гає ко­рі­н­ням у VII ти­ся­чо­лі­т­тя до н.е. — в ре­гіон Си­рії та Лі­ва­ну. У пер­шо­му ти­ся­чо­літ­ті до н.е. во­на по­тра­пи­ла на те­ри­то­рію Єв­ро­пи. Але яким шля­хом? Це пи­та­н­ня для до­слі­дни­ків за­ли­ша­ло­ся за­гад­кою.

Під час ком­пле­ксної екс­пе­ди­ції 1940 ро­ку в За­хі­дну Укра­ї­ну (во­на бу­ла ор­га­ні­зо­ва­на АН СРСР за зав­да­н­ням нар­ко­ма­ту зем­ле­роб­ства СРСР з ме­тою ви­вче­н­ня ро­слин­них ре­сур­сів Бес­са­ра­бії і Бу­ко­ви­ни) Ва­ви­лов у Пу­тиль­сько­му ра­йо­ні Чер­ні­ве­цької обла­сті ви­явив при­ро­дні по­пу­ля­ції ди­ко­ро­сту­чої пол­би (Triticum dicoccoides). А ра­ні­ше зраз­ки ці­єї пше­ни­ці до­слі­дник зі­брав на Бал­ка­нах. Зна­хід­ка під­твер­ди­ла йо­го здо­гад про те, що пол­ба че­рез Бал­ка­ни мо­гла по­ши­ри­ти­ся до Укра­їн­ських Кар­пат (в Укра­ї­ну), а по­тім і по всій Єв­ро­пі».

Це бу­ла оста­н­ня екс­пе­ди­ція вче­но­го. Шо­сте сер­пня 1940 ро­ку — остан­ній день йо­го са­мо­від­да­но­го слу­жі­н­ня на­у­ці і Ба­тьків­щи­ні.

Ве­чо­рі­ло, на зем­лю опу­ска­ла­ся тем­ря­ва... По­вер­та­ю­чись до мі­сця но­чів­лі гру­пи до­слі­дни­ків, стом­ле­ний, але за­до­во­ле­ний зна­хід­ка­ми — зраз­ка­ми мі­сце­вої фло­ри, зі жму­тком пол­би в ру­ці, він по­ба­чив чор­ну «ем­ку». Май­нув три­во­жний здо­гад... Лю­ди, які ви­йшли з ав­то (це бу­ла спе­ці­аль­на гру­па НКВС), за­про­си­ли їха­ти ра­зом із ни­ми, ні­би­то для тер­мі­но­вих пе­ре­го­во­рів з Мо­сквою. Це був арешт. Не­вдов­зі Ва­ви­ло­ва ого­ло­си­ли «во­ро­гом на­ро­ду». Не­зва­жа­ю­чи на сві­то­ве ви­зна­н­ня вче­но­го та йо­го ве­ли­че­зні за­слу­ги пе­ред Ба­тьків­щи­ною, ста­лін­ський ре­жим не до­пу­скав про­я­ву не­за­ле­жних по­лі­ти­чних і на­у­ко­вих по­гля­дів. Не­скін­чен­ні ви­сна­жли­ві до­пи­ти... По­над рік у ка­ме­рі смер­тни­ків. Зре­штою, смер­тну ка­ру за­мі­ни­ли (зав­дя­ки кло­по­та­н­ням йо­го бра­та Сер­гія Ва­ви­ло­ва — пре­зи­ден­та АН СРСР, ін­ших уче­них) на за­сла­н­ня. Пе­ред від­прав­кою до та­бо­ру тяж­ко­хво­рий і ви­сна­же­ний Ми­ко­ла Іва­но­вич по­тра­пляє до тю­рем­ної лі­кар­ні в м. Са­ра­то­ві, де че­рез два дні йо­го не ста­ло. По­хо­ва­ли ака­де­мі­ка М.ва­ви­ло­ва в за­галь­ній мо­ги­лі для аре­штан­тів, мі­сце її зна­хо­дже­н­ня не­ві­до­ме.

«Нав­ча­ю­чись на біо­ло­гі­чно­му фа­куль­те­ті Чер­ні­ве­цько­го уні­вер­си­те­ту, я за­ці­ка­вив­ся до­слі­дже­н­ня­ми Ва­ви­ло­ва в Укра­ї­ні і за­хо­тів прой­ти йо­го стеж­ка­ми, — ка­же М.ве­ли­чко. — Улі­тку 1972 ро­ку ра­зом зі стар­шим ла­бо­ран­том Фе­до­ром Ра­чи­цьким (Фе­дір Ми­хай­ло­вич і те­пер пра­цює на ка­фе­дрі бо­та­ні­ки ЧНУ) ви­ру­ши­ли в екс­пе­ди­цію мі­сця­ми до­слі­джень Ми­ко­ли Ва­ви­ло­ва. І зна­йшли зраз­ки пше­ни­ці пол­би в се­лян­ських го­спо­дар­ствах та на око­ли­цях сіл Пу­тиль­сько­го ра­йо­ну. Зна­хід­ку від­пра­ви­ли в ко­ле­кцію Ле­нін­град­сько­го ін­сти­ту­ту ро­слин­ни­цтва.

Пі­зні­ше я звер­тав­ся до ар­хі­ву управ­лі­н­ня КДБ Чер­ні­ве­цької обла­сті, спо­ді­ва­ю­чись на­тра­пи­ти бо­дай на якісь до­ку­мен­таль­ні ма­те­рі­а­ли, які б про­ли­ли сві­тло на об­ста­ви­ни, пов’яза­ні з аре­штом М.ва­ви­ло­ва під час ці­єї екс­пе­ди­ції, але ні­чо­го не зна­йшов. Від ко­ли­шніх спів­ро­бі­тни­ків НКВС у Чер­ні­ве­цькій обла­сті, на той час уже пен­сіо­не­рів, до­від­ав­ся, що та­кий факт був, але ні­хто не знав, з якою мі­сі­єю при­їжджа­ла гру­па з НКВС.

Пра­цю­ю­чи в Ін­сти­ту­ті клі­тин­ної біо­ло­гії і ге­не­ти­чної ін­же­не­рії НАНУ, я за­ці­ка­вив­ся до­лею спо­дви­жни­ка М.ва­ви­ло­ва Гри­го­рія Ле­вит­сько­го — ви­да­тно­го ге­не­ти­ка й се­ле­кціо­не­ра, який та­кож був ре­пре­со­ва­ний, і ви­рі­шив опи­са­ти йо­го на­у­ко­вий і жит­тє­вий шлях. Че­рез СБУ ми

«Язро­би­ли за­пит до від­по­від­ної ін­стан­ції РФ, щоб озна­йо­ми­ти­ся з йо­го ар­хів­ною спра­вою, але нам від­мо­ви­ли. Ми зро­зумі­ли, що сто­сов­но тих по­дій у Ро­сії ні­чо­го не змі­ни­ло­ся, си­сте­ма за­ли­ши­ла­ся та са­ма».

Іні­ці­йо­ва­ний на­у­ков­ця­ми про­ект має кіль­ка скла­дни­ків. Один з них — по­пу­ля­ри­за­ція до­слі­джень уче­них, які до­кла­ли зу­силь до то­го, що ни­ні в Кар­па­тах ма­є­мо най­ба­га­тші з по­гля­ду біо­рі­зно­ма­ні­т­тя при­ро­дні утво­ре­н­ня на те­ри­то­рії Укра­ї­ни. Тут збе­ре­гло­ся чи­ма­ло ра­ри­те­тних ви­дів фло­ри. Спе­ци­фі­чність ро­слин­но­го сві­ту при­ва­блю­ва­ла до цьо­го краю ба­га­тьох до­слі­дни­ків, у то­му чи­слі біо­ло­гів мі­жна­ро­дно­го рів­ня. Пер­шим бо­та­ні­ком, який про­вів ´рун­тов­ні до­слі­дже­н­ня ро­слин­но­го сві­ту Чив­чин­ських гір, був Остап Во­ло­щак (1835–1918), укра­ї­нець за по­хо­дже­н­ням. У 1920–1940-х рр. ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя тут про­во­ди­ли свої екс­пе­ди­ції ру­мун­ські, поль­ські, а по­тім ра­дян­ські до­слі­дни­ки, зокре­ма Ми­ко­ла Ва­ви­лов — уче­ний зі сві­то­вим ім’ям.

Чив­чин­ські го­ри, в ме­жах яких ле­жить і біль­ша ча­сти­на те­ри­то­рії На­ціо­наль­но­го при­ро­дно­го пар­ку (НПП), є одни­ми з най­ба­га­тших на ен­де­мі­ки ре­гіо­нів Укра­їн­ських Кар­пат. Це одна з най­цін­ні­ших пер­лин при­ро­дно­го ба­гат­ства Укра­ї­ни. 40% від за­галь­ної кіль­ко­сті ен­де­мі­чних ви­дів Укра­їн­ських Кар­пат при­па­дає на Чив­чин­ські го­ри (при то­му, що во­ни за­йма­ють ли­ше 6% те­ри­то­рії Укра­їн­ських Кар­пат). На зга­да­но­му ви­ще з’їзді УТГІС НПП «Че­ре­мо­ський» ви­зна­но не тіль­ки одним із цін­них бу­ко­вин­ських при­ро­дних осе­ред­ків ге­но­фон­ду дер­жа­ви, а й «ру­ко­твор­ним пам’ятни­ком ви­да­тним ві­тчи­зня­ним і за­ру­бі­жним уче­ним, які зро­би­ли ва­го­мий вне­сок у до­слі­дже­н­ня цьо­го краю». На­у­ко­ва спіль­но­та під­три­ма­ла про­по­зи­цію про при­сво­є­н­ня НПП «Че­ре­мо­ський» іме­ні Ми­ко­ли Ва­ви­ло­ва.

«Ва­ви­лов ду­же ба­га­то зро­бив для Укра­ї­ни, але ма­ло хто про це знає, — за­зна­чив пре­зи­дент УТГІС, член­ко­ре­спон­дент НАН Укра­ї­ни Ві­ктор Ку­нах. — Як і про на­у­ко­вий до­ро­бок ін­ших уче­них — ге­не­ти­ків і се­ле­кціо­не­рів, іме­на яких до­сі на­ле­жно не по­ша­но­ва­ні. Зга­дай­мо хо­ча б Ан­дрія Са­пє­гі­на, укра­їн­сько­го і ра­дян­сько­го се­ле­кціо­не­ра (йо­го теж за­а­ре­што­ву­ва­ли за зви­ну­ва­че­н­ням у шкі­дни­цтві), який на осно­ві на­ро­дних сор­тів ви­вів ба­га­то ни­ні ві­до­мих. На­ші на­ро­дні сор­ти пше­ни­ці ля­гли в осно­ву зна­ме­ни­тих ка­над­ських, ла­ти­но­а­ме­ри­кан­ських — ку­ди тіль­ки не роз­ки­да­ла до­ля укра­їн­ців…»

«Ми по­про­си­ли зі­бра­ні М.ва­ви­ло­вим зраз­ки ди­кої пол­би з ко­ле­кцій кіль­кох кра­їн, щоб зро­би­ти ге­не­ти­чний ана­ліз і по­рів­ня­ти зі зраз­ка­ми з Чер­ні­ве­цької обла­сті та ко­ле­кцій­ни­ми зраз­ка­ми з ге­не­ти­чних бан­ків Укра­ї­ни, Че­хії, США. І то­ді змо­же­мо оці­ни­ти са­ме цю по­пу­ля­цію з то­чки зо­ру її по­хо­дже­н­ня й спо­рі­дне­но­сті з ін­ши­ми по­пу­ля­ці­я­ми. Бо як мі­ні­мум у двох ви­пад­ках нам ска­за­ли, що це отри­ма­но в по­ряд­ку обмі­ну з ВІР і що це са­ме ті зраз­ки, які зі­бра­ні Ва­ви­ло­вим», — за­ува­жив го­ло­ва Все­укра­їн­ської асо­ці­а­ції біо­ло­гії ро­слин ака­де­мік НАНУ Яро­слав Блюм.

«Сво­го ча­су в нас бу­ла ідея ство­ри­ти фільм «Пше­ни­ця: Укра­ї­на, Єв­ро­па і світ», — ка­же ди­ре­ктор НЦ пре­вен­тив­ної то­кси­ко­ло­гії, хар­чо­вої та хі­мі­чної без­пе­ки ім. Л. Ме­две­дя Ми­ко­ла Про­дан­чук. — Вне­сок укра­їн­ців у роз­ви­ток зем­ле­роб­ства, осо­бли­во на не­о­сво­є­них те­ри­то­рі­ях, ду­же ве­ли­кий. І це не тіль­ки Си­бір і Да­ле­кий Схід, а й Ка­на­да та ін­ші ре­гіо­ни пла­не­ти. Тож одним з об’єд­нав­чих сим­во­лів мо­гла би бу­ти пше­ни­ця. На­ші пред­ки — зем­ле­ро­би. І від­най­де­н­ня Ва­ви­ло­вим оцьо­го або­ри­ген­но­го ви­ду — пол­би, або го­лом­ші, яка є пра­пра­пра­пред­ком су­ча­сної пше­ни­ці, якраз і під­кре­слює роль на­ших пред­ків у роз­по­всю­джен­ні куль­ту­ри зем­ле­роб­ства.

Ціл­ком ви­пад­ко­во про­сте­жу­є­ться ще один зв’язок — та­кож че­рез куль­ту­ру — із си­ном Іл­лі Юр’єва. Є в нас та­кий ме­це­нат­ський про­ект — «Укра­їн­ська скри­пка: 1000 ро­ків». Тво­рець уні­каль­них ін­стру­мен­тів Фло­рі­ан Юр’єв — син уче­но­го-ге­не­ти­ка, най­ближ­чо­го со­ра­тни­ка Ва­ви­ло­ва Іл­лі Юр’єва, жор­сто­ко зни­ще­но­го в ста­лін­ських ка­тів­нях. Фло­рі­ан Іл­ліч (він пра­цює в на­шо­му Цен­трі) — осо­би­стість над­зви­чай­но ба­га­то­гран­на: уче­ний-ми­сте­цтво­зна­вець, зна­ме­ни­тий ар­хі­те­ктор — зокре­ма й «Лі­та­ю­чої та­ріл­ки» бі­ля стан­ції ме­тро «Ли­бід­ська». Світ ве­ли­кий, але світ ма­лий. Для ге­ні­їв він справ­ді ма­лий».

Цим про­е­ктом про­по­ну­є­ться за­по­ча­тку­ва­ти що­рі­чні на­у­ко­ві кон­фе­рен­ції в Укра­ї­ні на те­му ге­не­ти­чно­го рі­зно­ма­ні­т­тя ро­слин­них ре­сур­сів та їх збе­ре­же­н­ня; зня­ти на­у­ко­во-по­пу­ляр­ний фільм про Укра­ї­ну як жи­тни­цю Єв­ро­пи, а та­кож по­ста­ви­ти пам’ятний знак у Пу­тиль­сько­му ра­йо­ні Чер­ні­ве­цької обла­сті (у НПП «Че­ре­мо­ський»), при­свя­че­ний ви­да­тним до­слі­дни­кам Кар­пат. Пер­шу та­ку кон­фе­рен­цію пла­ну­є­ться про­ве­сти вже цьо­го ро­ку, за­про­сив­ши до уча­сті в ній за­ру­бі­жних ко­лег. Є ідея за­про­си­ти та­кож си­на Ми­ко­ли Ва­ви­ло­ва — Юрія Ми­ко­ла­йо­ви­ча, до­кто­ра фі­зи­ко-ма­те­ма­ти­чних на­ук.

«Мо­жли­во, че­рез си­на Ми­ко­ли Іва­но­ви­ча спро­бу­ва­ти за­тре­бу­ва­ти ар­хів­ні до­ку­мен­ти для озна­йом­ле­н­ня, — ка­же про­фе­сор пра­ва На­ціо­наль­ної ака­де­мії Слу­жби без­пе­ки Укра­ї­ни Оле­ксандр Бан­ти­шев. — У Ро­сії ухва­ле­но за­кон, ана­ло­гі­чний чин­но­му в Укра­ї­ні, який до­зво­ляє ви­да­ва­ти ро­ди­чам для озна­йом­ле­н­ня спра­ви ре­пре­со­ва­них. Пра­цю­ю­чи над книж­кою «Пас­тка для елі­ти» про роз­стрі­ля­них укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків, я пе­ре­чи­тав со­тні кри­мі­наль­них справ, сфаль­си­фі­ко­ва­них за ча­сів ста­лін­ських ре­пре­сій. Ма­те­рі­а­ли, від­най­де­ні в ар­хі­вах КДБ, ля­гли в осно­ву ці­єї книж­ки. У ній ба­га­то імен та­ла­но­ви­тих си­нів Укра­ї­ни, про яких три­ва­лий час ні­хто не чув і не знав. Те­пер у нас уже від­кри­то до­ступ до ар­хів­них ма­те­рі­а­лів».

...По­сі­єш зер­но — збе­реш жни­во. У цій на­ро­дній му­дро­сті — гли­бин­на ідея за­по­ча­тко­ва­но­го на­у­ков­ця­ми про­е­кту. Спри­я­ти йо­го ре­а­лі­за­ції зго­ло­си­ли­ся й ін­ші гро­мад­ські ор­га­ні­за­ції, зокре­ма чер­ні­ве­цьке зем­ля­цтво «Бу­ко­ви­на». Уче­ні спо­ді­ва­ю­ться та­кож на ме­це­нат­ську під­трим­ку.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.