Тре­тій Рим, бля

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ -

Тяж­ке жи­т­тя ми­тця при будь-яко­му цар­стве­но­му дво­рі, при не­змін­но­му во­жді. Ні, спо­ча­тку все лег­ко й за­хо­пли­во: блиск ба­га­то­хо­до­вих ін­триг, не­ба­наль­ні стра­ти, все іскри­ться, ви­рує, во­ро­ги па­да­ють, ста­ро­жи­ли за­здрять, шеф вдя­чний.

Але ми­на­ють ро­ки, двір стає за­ко­ре­ні­лим, ну­дним, блиск уми­рає в ру­ти­ні, і все кін­ча­є­ться тим, про що ка­зав ко­лись кі­не­ма­то­гра­фі­чний ко­роль: «Лю­ди ду­шать одне одно­го, рі­дних бра­тів і се­стер. Ду­шать!». Зви­чай­не ко­ро­лів­ське жи­т­тя. Во­но б і не­хай, але ж ду­шать во­ни до бо­лю вже мо­но­тон­но й ме­ха­ні­чно. Без ду­ші.

І ро­зум то­бі ка­же, що іна­кше не мо­жна, що у дво­ру свої за­ко­ни, що іна­кше все роз­ва­ли­ться. Але сер­це ми­тця не зда­є­ться, і, пе­ре­кан­ту­вав­шись у ви­на­хо­ді но­во­го іскро­ме­тно­го ка­ту­ва­н­ня, во­но мчить у ві­чність і, ози­ра­ю­чи око­ли­ці збо­ку, до­хо­дить не­спо­ді­ва­но­го для се­бе ви­снов­ку, що вся ця три­кля­та що­ден­на сі­рість — атри­бут не­бу­ва­ло­го істо­ри­чно­го пе­ре­ло­му. На­став на­ре­шті день, ко­ли Ро­сія зу­пи­ни­ла­ся.

Тоб­то 800 ро­ків ру­ха­ла­ся кра­ї­на ту­ди-сю­ди, вхо­ди­ла й ви­хо­ди­ла, та, оскіль­ки цей про­цес не при­ніс жо­дно­го за­до­во­ле­н­ня, во­на зу­пи­ни­ла­ся, й ви­я­ви­ло­ся, що ма­ла ра­цію.

Біль­ше то­го, ру­ха­ю­чись, Ро­сія ні­би­то без­пе­рерв­но на­си­чу­ва­ла­ся чу­жи­ми ге­на­ми, що й при­ве­ло до по­яви на­пів­кров­ки — пре­кра­сної як зов­ні, так і все­ре­ди­ні.

Зви­чай­но, істо­рія зна­ла і більш вра­жа­ю­чі ідеї, що з’яв­ля­ли­ся при дво­рах. Але не всім по­ща­сти­ло (чи не по­ща­сти­ло) про­жи­ти жи­т­тя, на­при­клад, ар­хі­єпис­ко­па Фе­о­фа­на Про­ко­по­ви­ча. Той, як ві­до­мо, за не­дов­ге жи­т­тя встиг по­бу­ти уні­а­том, єзу­ї­том, пра­во­слав­ним, єпис­ко­пом, пу­блі­ци­стом, ра­дни­ком Пе­тра I і ав­то­ром на­ста­нов, як пра­виль­но про­во­ди­ти до­пи­ти. Ми­мо­хідь він (як ка­жуть) при­ду­мав ідею «три­єди­но­го ру­сько­го на­ро­ду» і ца­ря як «са­мо­держ­ця Ве­ли­кої, Ма­лої та Бі­лої Ру­сі», що кіль­ка ра­зів по­ми­ра­ла, але зно­ву від­ро­ди­ла­ся аку­рат при ке­рів­ни­ко­ві кра­ї­ни Пу­ті­ну В.В.

Ось це був роз­мах! Але для цьо­го тре­ба бу­ло все ж та­ки за­кін­чи­ти п’ятір­ку уні­вер­си­те­тів і обі­йти всю Єв­ро­пу пі­шки. З ін­шо­го бо­ку, кон­ку­рен­ція різ­ко зро­сла, про­би­ти­ся че­рез щіль­ний ряд єпис­ко­пів, жур­на­лі­стів і слід­чих важ­ко, а по Єв­ро­пі вже не по­ка­та­є­шся — сан­кції.

Про­те ко­ли не бра­ти до ува­ги ба­жа­н­ня ми­тця вте­кти від все­по­гли­на­ю­чої ну­дьги, від цьо­го за­ну­дно­го Вол­ке­ра, від ці­єї ми­ша­чої ме­ту­шні й бю­ро­кра­тії, від цьо­го на­тов­пу не­до­те­пних лю­дей на Ста­рій пло­щі (що не­по­да­лік Крем­ля) і по­ди­ви­ти­ся на про­цес збо­ку, швид­ко з’ясу­є­ться, що Ро­сія — ні­яка не на­пів­кров­ка.

Ро­сія не є пло­дом змі­ша­но­го шлю­бу двох ба­тьків. По­хо­дже­н­ня її ту­ман­не, на­ро­ди­ла­ся во­на, мо­жна ска­за­ти, на ву­ли­ці, де ве­шта­ли­ся і мор­два, і та­та­ри, і ва­ря­ги, і по­лов­ці та ін­ші рі­зно­ма­ні­тні на­ро­дно­сті.

Так, у про­це­сі до­ро­слі­ша­н­ня їй до­ве­ло­ся кон­та­кту­ва­ти з рі­зни­ми, дав­ні­ши­ми ци­ві­лі­за­ці­я­ми, які вла­што­ву­ва­ли роз­бір­ки са­ме на її те­ри­то­рії, в про­це­сі чо­го справ­ді без­ла­дно пе­ре­да­ва­ли ге­ни. Але про­цес цей був та­ким ха­о­ти­чним, що ча­су вчи­ти­ся в пе­ре­хо­жих про­сто не ви­ста­ча­ло. У ре­зуль­та­ті, з’явив­ся той, хто й мав був з’яви­ти­ся в цих ан­ти­са­ні­тар­них умо­вах, — без­при­туль­ник. Пред­ків сво­їх він іден­ти­фі­ку­ва­ти то­чно не мо­же, — зайня­тий був усе жи­т­тя ви­жи­ва­н­ням, роз­ши­ре­н­ням під­кон­троль­ної те­ри­то­рії, іно­ді — на бро­не­тан­ко­вій те­хні­ці.

На схід від без­при­туль­ни­ка був ін­тро­вер­тний Схід, де ще до на­шої ери один ро­зум­ний чо­ло­вік ре­ко­мен­ду­вав спів­ві­тчи­зни­кам пра­цю­ва­ти над со­бою, тво­ри­ти до­бро, кон­тро­лю­ва­ти свій гнів (оскіль­ки за все до­ве­де­ться пла­ти­ти), а та­кож, спо­сте­рі­га­ю­чи за лю­дьми, учи­ти­ся в них. Не пі­шло...

На за­хід — екс­тра­вер­тний За­хід, що за­хо­плю­вав­ся між­на­ро­дною тор­гів­лею, по­до­ро­жа­ми та ко­ло­ні­за­ці­єю. По­тім за­ці­ка­вив­ся те­хні­чним про­гре­сом — ви­го­тов­ле­н­ням рі­зних спо­ча­тку за­лі­зних ме­ха­ні­змів, а да­лі — еле­ктрон­них при­мо­чок. Спра­ва важ­ка й не­ці­ка­ва.

У Ро­сії ж, пі­сля три­ва­ло­го пе­рі­о­ду роз­бі­рок за вла­ду, тро­хи більш як чо­ти­ри­ста ро­ків то­му на­ре­шті зна­йшли улю­бле­не за­ня­т­тя — змі­цне­н­ня са­мо­дер­жав­ства. Са­ме во­но, з по­зи­цій сьо­го­де­н­ня, ста­ло мі­ри­лом успі­ху ца­ря — чим «са­мо­дер­жав­ні­шим» він був, тим успі­шні­шим. І не дар­ма Ми­ко­ла II, що за­сну­вав, по су­ті, Га­азь­ку мир­ну кон­фе­рен­цію, вва­жа­є­ться сла­ба­ком, який роз­ва­лив ве­ли­ку ім­пе­рію, ро­до­на­чаль­ни­ком «гор­ба­чов­щи­ни», у най­гір­шо­му зна­чен­ні цьо­го сло­ва, а Оле­ксандр III, що ро­зі­брав­ся (як йо­му зда­ва­ло­ся) з лі­бе­ра­ла­ми, — ма­ло не взір­цем. Прав­да, він ні­ко­ли не во­ю­вав, але в ко­жно­го — свої ва­ди.

А всі ці спро­би по­рі­дни­ти­ся з єв­ро­пей­ськи­ми мо­нар­ха­ми, мо­да на фран­цузь­ке — це бу­ло ні­яке не пра­гне­н­ня «ста­ти Гол­лан­ді­єю», а ба­жа­н­ня, щоб те­бе, бо­со­но­го­го па­ца­на, до­ро­слі дя­ді ви­зна­ли рів­ним.

Ще одна озна­ка, яку па­цан зав­жди вва­жав прин­ци­по­во ва­жли­вою для вхо­дже­н­ня у сві­то­вий клуб, — го­тов­ність і зда­тність роз­ши­рю­ва­ти те­ри­то­рії. Ні­хто не пам’ятає, вва­жав і вва­жає він, при яко­му пре­зи­ден­то­ві США Еді­сон при­ду­мав свою лам­пу, але всі пам’ята­ють, ко­трий із них ку­пив у нас, не­ро­зум­них, Аля­ску.

Без­при­туль­ни­ко­ві зав­жди ва­жли­во мі­ти­ти свою те­ри­то­рію, під­ко­ря­ти на ній усе, що во­ру­ши­ться, і роз­ши­рю­ва­ти її. Для без­при­туль­ни­ка світ ді­ли­ться на «сво­їх» і «чу­жих», при­чо­му «чу­жи­ми» є ті, хто жи­ве за ме­жа­ми йо­го аре­а­лу про­жи­ва­н­ня, — від­зна­ча­ли ще на по­ча­тку 20-х ро­ків ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя ра­дян­ські пси­хо­ло­ги.

Йо­го не вчи­ли роз­ви­ва­ти са­мо­го се­бе, свій жит­тє­вий про­стір він роз­ши­рює у жорс­тко­му про­це­сі спіл­ку­ва­н­ня з су­сі­да­ми, а одним із за­со­бів цьо­го спіл­ку­ва­н­ня є, як з’ясу­ва­ло­ся те­пер, вій­на.

Він упев­не­ний, що має на це пов­не пра­во, оскіль­ки жи­т­тя вза­га­лі не­спра­ве­дли­ве до ньо­го, — до­ки хтось ко­пир­сав­ся в со­бі, а хтось на­жи­вав­ся на ко­ло­ні­ях, він га­ру­вав і ви­жи­вав. І ось те­пер, ко­ли в йо­го жи­лах те­че до­ро­га на­фта, а ви­ди­хає він не­де­ше­вий газ, — він упев­не­ний, що має пов­не пра­во на по­ва­гу. Усе, що від­бу­ва­є­ться сьо­го­дні, ко­ре­ни­ться в про­бле­мах ди­тин­ства, отро­цтва і юно­сті. Все як у лю­дей.

А по­ва­га (в йо­го уяв­лен­ні) по­ля­гає в то­му, що ви, так зва­ний ци­ві­лі­зо­ва­ний світ, ви­зна­є­те на­ше пра­во на той жит­тє­вий про­стір, який ми ма­ли чи то 80, чи то 120 ро­ків то­му.

І що ви ме­ні роз­ка­зу­є­те про мою час­тку у сві­то­вій еко­но­мі­ці? А я зав­тра на­ти­сну кно­пку ви­пад­ко­во, і не бу­де Іслан­дії, на­при­клад! То­му що я не про­сто Тре­тій Рим, а Тре­тій Рим, су­ка, з кно­пкою! Блеф? Ти хо­чеш ска­за­ти, що я пон­ти ки­даю? А що ко­ли ні? Та я й сам не знаю, чо­го від се­бе очі­ку­ва­ти. А знаю я одне — якщо бій­ка не­ми­ну­ча, би­ти тре­ба пер­шим. Це шко­ла дво­ру, мі­сте­ри й се­ри.

Да­вай стріл­ку заб’ємо. В Ял­ті. Там те­пло, там яблу­ка. Сєм­ки бу­деш?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.