Ре­гіо­наль­ні по­лі­ти­чні пар­тії в Укра­ї­ні: за­ро­дже­н­ня фе­но­ме­на

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ -

Їдаль­ня вій­сько­во­ме­ди­чно­го клі­ні­чно­го цен­тру Пів­ден­но­го ре­гіо­ну, де лі­ку­ють осо­бо­вий склад ВМС Укра­ї­ни, Пів­ден­но­го опе­ра­тив­но­го ко­ман­ду­ва­н­ня Су­хо­пу­тних військ Зброй­них Сил Укра­ї­ни та ве­те­ра­нів. На утри­ман­ні в се­ре­дньо­му 500­600 осіб. На екс­пе­ри­мент ВМКЦ пе­ре­ве­ли з по­ча­тку 2018 ро­ку. Корм го­ту­ють тут. (Оде­са,

Пи­та­н­ня фун­кціо­ну­ва­н­ня ре­гіо­наль­них по­лі­ти­чних пар­тій із се­рії тих, на які і дер­жа­ва, і су­спіль­ство впро­довж три­ва­ло­го ча­су ди­ви­ли­ся крізь паль­ці — як на те, чо­го в Укра­ї­ні (згі­дно із за­ко­ном) існу­ва­ти не мо­же.

Та­ка си­ту­а­ція бу­ла спри­я­тли­вою для зга­да­них по­лі­ти­чних утво­рень, які, ді­ю­чи на ме­жі за­ко­ну і без­за­ко­н­ня, на вла­сний роз­суд ко­ри­гу­ва­ли жи­т­тя в ре­гіо­нах. Ни­ні під ти­ском як зов­ні­шніх (агре­сії Ро­сії, по­лі­ти­ки Поль­щі й Угор­щи­ни сто­сов­но Укра­ї­ни), так і вну­трі­шніх (роз­гор­та­н­ня в дер­жа­ві про­це­сів де­цен­тра­лі­за­ції) ви­кли­ків ігно­ру­ва­ти по­тен­ці­ал ре­гіо­наль­них пар­тій не­при­пу­сти­мо.

Пи­та­н­ня сто­їть го­стро: ре­гіо­наль­на по­лі­ти­чна си­ла — один із ва­же­лів де­мо­кра­ти­за­ції кра­ї­ни чи ба­наль­ний ін­стру­мент бо­роть­би за вла­ду в цен­трі та ре­гіо­нах? А мо­же, про­сто су­сід­ський «тро­ян­ський кінь», який за­охо­чує іде­о­ло­гію та стра­те­гію ре­гіо­на­лі­зму для до­ся­гне­н­ня сво­їх вла­сних ці­лей? Пер­ші «ре­гіо­на­ли»: Крим По­лі­ти­чні си­ли по­ча­ли гур­ту­ва­ти­ся на­сам­пе­ред у Крим­сько­му та Дон­ба­сько­му ре­гіо­нах. У 1992– 1993 рр. у Кри­му ви­ни­кло, що­най­мен­ше, 7 утво­рень, які іме­ну­ва­ли се­бе «пар­ті­я­ми» і на­зви яких, а та­кож са­мо­по­зи­ці­ю­ва­н­ня та, вла­сне, мас­шта­би й ці­лі ді­яль­но­сті (тоб­то три спе­ци­фі­чних кри­те­рії для кла­си­фі­ка­ції пар­тії як ре­гіо­наль­ної), свід­чи­ли про їхній ре­гіо­наль­ний ста­тус. Так, у 1992 р. по­ста­ла Пар­тія еко­но­мі­чно­го від­ро­дже­н­ня Кри­му, ке­ру­ва­ла якою низ­ка до­во­лі одіо­зних осіб (В.шев­йов, Є.ко­пи­лен­ко, В.єгу­дін, А.сен­чен­ко, А.да­не­лян, А.дуд­ко), чи­їм прі­о­ри­те­том бу­ла роз­бу­до­ва «Ре­спу­блі­ки Крим». «Звер­ше­н­ня» чле­нів по­лі­тси­ли (про які йшло­ся в га­зе­ті ГУ МВС Укра­ї­ни в АРК «С ме­ста прои­сше­ствия» та, при­мі­ром, у книж­ці К.чер­не­цо­ва «Крым бан­дит­ский: крым­ская бра­тва в бо­рьбе за сфе­ры вли­я­ния», 1998) до­зво­ля­ли зро­би­ти ви­сно­вок: пар­тія бу­ла своє­рі­дною «про­клад­кою» між крим­ською вла­дою і зло­чин­ним сві­том, ва­же­лем у скла­дно­му ме­ха­ні­змі вла­ду­ва­н­ня на пів­остро­ві, що по­єд­ну­вав фор­маль­ні (дер­жав­ні) та не­фор­маль­ні ін­сти­ту­ти.

Це твер­дже­н­ня мо­же бу­ти спра­ве­дли­вим і що­до «На­ро­дної пар­тії Кри­му» (очіль­ни­ки — В.ме­жак, В.кли­чни­ков) та си­ли під на­звою «Со­юз в под­держ­ку Ре­спу­бли­ки Крым» (Я.аптер, С.ку­ні­цин), що по­ста­ли 1993 р., а та­кож Ре­спу­блі­кан­ської пар­тії Кри­му (ке­рів­ник Ю.мє­шков, зго­дом С.це­ков, Б.кі­зі­лов), Крим­ської пар­тії со­ці­аль­них га­ран­тій (Ю.то­кач, Є.фікс, В.хри­пу­нов) та «Рус­ской пар­тии Крыма» (С.шу­вай­ні­ков). Оста­н­ня, при­мі­ром, у сво­їй про­гра­мі за­пи­са­ла не­об­хі­дність для Кри­му здо­бу­ти «са­мо­стій­ний дер­жав­но-по­лі­ти­чний ста­тус».

У 1994 р. в АРК по­ста­ли ще 12 по­лі­ти­чних сил. Жи­т­тя ча­сти­ни їх бу­ло вкрай ко­ро­тким. Так, про Хри­сти­ян­сько-лі­бе­раль­ну пар­тію Кри­му, яка фун­кціо­ну­ва­ла всьо­го кіль­ка мі­ся­ців, го­во­ри­ли, що во­на — «не пар­тія, а за­ма­ско­ва­ний… зло­чин­ний клан», ко­трий на­ма­гав­ся вста­но­ви­ти свої пра­ви­ла гри на пів­остро­ві. Зре­штою, ХЛПК бу­ла про­зва­на «пар­ті­єю роз­стрі­ля­них», оскіль­ки не­чи­слен­ні чле­ни пар­тії за­ги­ну­ли бу­кваль­но впро­довж кіль­кох мі­ся­ців, так і не узго­див­ши сво­їх ін­те­ре­сів із ін­те­ре­са­ми ін­ших угру­по­вань пів­остро­ва (зокре­ма та­ко­го з них як «Ба­шма­ки»). Остан­ні, що по­ка­зо­во, фун­кціо­ну­ва­ли на ав­то­ри­тар­них за­са­дах і ма­ли зло­чин­ні ці­лі.

Мі­сце­ві ви­бо­ри 1995 р. ле­гі­ти­мі­зу­ва­ли про­цес зро­ще­н­ня кри­мі­на­лі­те­ту і вла­ди й зу­мо­ви­ли подаль­ше фор­му­ва­н­ня в Кри­му спе­ци­фі­чно­го ре­гіо­наль­но­го по­лі­ти­чно­го ре­жи­му. «Угру­по­ва­н­ня-пар­тії», уосо­блю­ю­чи вла­ду, отри­ма­ли (у той чи ін­ший спо­сіб) не ли­ше мо­жли­вість управ­ля­ти ре­гіо­ном на вла­сний роз­суд, а й до­ступ і ви­ко­ри­ста­н­ня дер­жав­них ко­штів від­по­від­но до сво­їх ко­ри­сли­вих ін­те­ре­сів.

У 1996 р. в АРК з’яви­ла­ся ще низ­ка пар­тій, однак роз­гор­ну­ти ле­гі­тим­ну ді­яль­ність во­ни не всти­гли: у кві­тні 1996 р. Л. Ку­чма під­пи­сав Указ «Про зу­пи­не­н­ня дії За­ко­ну Ав­то­ном­ної Ре­спу­блі­ки Крим «Про об’єд­на­н­ня гро­ма­дян» (1993) як та­ко­го, що не від­по­від­ав Кон­сти­ту­ції та За­ко­ну Укра­ї­ни «Про об’єд­на­н­ня гро­ма­дян» (1992). Остан­ній же до­зво­ляв ді­яль­ність по­лі­тсил тіль­ки пі­сля їх ре­є­стра­ції Мін’юстом Укра­ї­ни, до то­го ж — із все­укра­їн­ським ста­ту­сом. Та­ким чи­ном, зов­ні­шні про­я­ви «про­бле­ми» ре­гіо­на­лі­зму та йо­го актив­них суб’єктів — зни­кли… Дон­ба­ська «ан­ти-укра­ї­на» Одним із пер­ших міст на Схо­ді Укра­ї­ни, в яко­му роз­гор­та­ло­ся гро­мад­сько-по­лі­ти­чне жи­т­тя, став До­нецьк. У 1991 р. тут від­був­ся уста­нов­чий з’їзд Лі­бе­раль­ної пар­тії Укра­ї­ни (очіль­ник І.мар­ку­лов, зго­дом — В.щер­бань). У 1992 р. — Пар­тії пра­ці (ПП), до ство­ре­н­ня якої до­кла­ли зу­силь М.аза­ров, В.лан­дик та ін. Опо­нен­ти ПП від­ра­зу від­зна­чи­ли її ре­гіо­на­ліст­ські устрем­лі­н­ня.

Про за­ро­дже­н­ня у Дон­ба­сі «ан­ти-укра­ї­ни» до­зво­ля­ла го­во­ри­ти ді­яль­ність «Ин­тер­дви­же­ния Дон­бас­са» (очіль­ник Д.кор­ні­лов), «Дви­же­ния за во­зро­жде­ние Дон­бас­са» та ін., які об’єд­ну­ва­ли пер­сон, опо­зи­цій­но на­ла­што­ва­них до на­ціо­наль­но-де­мо­кра­ти­чних сил. На Лу­ган­щи­ні (на­при­кін­ці 1990 р.) лі­дер «На­ро­дно­го дви­же­ния Лу­ган­щи­ны» (В.че­кер) за­го­во­рив «про пе­ре­хід в юрис­ди­кцію РРФСР».

У та­ко­му ідей­но­му се­ре­до­ви­щі на­да­лі й гар­ту­ва­ли­ся спе­ци­фі­чні по­лі­ти­чні си­ли. У 1993 р. по­став Гро­ма­дян­ський кон­грес Укра­ї­ни, се­ред клю­чо­вих на­ста­нов яко­го бу­ли: ідея фе­де­ра­тив­но-зе­мель­но­го устрою Укра­ї­ни, про­ро­сій­ське на­ла­шту­ва­н­ня та ан­ти­за­хі­дни­цтво. У 1998 р. іде­о­ло­гі­чна мі­мі­крія зу­мо­ви­ла пе­ре­йме­ну­ва­н­ня ГКУ на Слов’ян­ську пар­тію.

Зав­дя­ки зу­си­л­лям дру­го­го се­кре­та­ря До­не­цько­го об­ко­му Ком­пар­тії Укра­ї­ни П.си­мо­нен­ка, До­неч­чи­на ста­ла і «ба­тьків­щи­ною ко­му­ні­зму» в не­за­ле­жній Укра­ї­ні: у 1993 р. тут від­був­ся «від­нов­лю­валь­ний з’їзд» КПУ.

У дру­гій по­ло­ви­ні 1990-х ро­ків пар­то­ге­нез в умо­вах До­неч­чи­ни на­бу­вав но­вих ознак. По­ряд зі слов’ян­ські­стю, ко­му­ні­змом, вда­ва­ним лі­бе­ра­лі­змом, про се­бе за­яви­ли ідеї ре­гіо­на­лі­зму й — за­а­кцен­тую окре­мо — му­суль­ман­ських ін­те­ре­сів. Ре­зуль­та­том цьо­го ста­ло по­ста­н­ня у 1997 р. Пар­тії ре­гіо­наль­но­го від­ро­дже­н­ня Укра­ї­ни (ПРВУ) на чо­лі з В.ри­ба­ком (го­ло­вою До­не­цької мі­ськра­ди) та Пар­тії му­суль­ман Укра­ї­ни, очіль­ни­ком якої став Р.бра­гін (ген­ди­ре­ктор СП «Тур­бо-дон», го­ло­ва пре­зи­дії Ду­хов­но­го цен­тру му­суль­ман Укра­ї­ни, брат кри­мі­наль­но­го ав­то­ри­те­та Алі­ка Гре­ка — Аха­тя Бра­гі­на). Ста­ло зро­зумі­ло, що, ко­ли ду­хов­ні пра­кти­ки не мо­гли утри­ма­ти в єд­но­сті той чи ін­ший про­ша­рок і за­без­пе­чи­ти ре­а­лі­за­цію ін­те­ре­сів ре­гіо­наль­них лі­де­рів, остан­ні вда­ва­ли­ся до об’єд­на­н­ня двох ін­стру­мен­тів впли­ву — пар­тії та ре­лі­гії. Во­дно­час, факт ство­ре­н­ня ПМУ і ПРВУ свід­чив про не­скон­со­лі­до­ва­ність елі­ти Дон­ба­су: у ре­гіо­ні від­бу­вав­ся про­цес «об’єд­на­н­ня за ін­те­ре­са­ми». Ре­гіо­наль­на пар­тія за та­ких умов ста­ва­ла ви­шу­ка­ною по­лі­ти­чною збро­єю, що ви­ко­ри­сто­ву­ва­ла­ся не ли­ше на мі­сце­во­му рів­ні, а й під час «тор­гів за пра­ва» з вла­дою у Ки­є­ві. Хар­ків­щи­на і Дні­про­пе­тров­щи­на: під­сту­пне слов’яно­лю­біє й ци­ні­чний пра­гма­тизм Сво­є­рі­дним ре­гіо­наль­ним пар­тій­но­си­ло­вим цен­тром кра­ї­ни на по­ча­тку 1990-х бу­ла й Хар­ків­щи­на, де у 1993 р. по­ста­ла Пар­тія слов’ян­ської єд­но­сті Укра­ї­ни. Її ідей­ний акцент — фе­де­ра­лі­за­ція Укра­ї­ни, утво­ре­н­ня со­ю­зу Укра­ї­ни, Ро­сії, Бі­ло­ру­сі та Ка­зах­ста­ну, в ме­жах яко­го фун­кціо­ну­ва­ти­муть єди­не за­ко­но­дав­ство, гро­шо­ва си­сте­ма, спіль­на ар­мія, узго­дже­ною бу­де зов­ні­шня по­лі­ти­ка. За­сте­рі­га­ю­чи від під­по­ряд­ко­ва­но­сті «швид­ко зро­ста­ю­чій юдео-про­те­стан­ській ци­ві­лі­за­ції», пар­тія омрі­ю­ва­ла «свою, слов’ян­ську».

Втім, у по­лі­тси­лі не бу­ло єд­но­сті: по­ряд із по­мір­ко­ва­но на­ла­што­ва­ни­ми чле­на­ми, ді­я­ла «уль­тра­на­ціо­на­лі­сти­чна гру­па» О.ба­хті­я­ро­ва, який пря­мо на­зи­вав ПСЄУ «ро­сій­ською пар­ті­єю в Укра­ї­ні», об­сто­ю­вав ідею від­нов­ле­н­ня Ро­сій­ської ім­пе­рії та на­го­ло­шу­вав на не­об­хі­дно­сті ство­ре­н­ня в Укра­ї­ні «звіль­не­ної те­ри­то­рії», «під­по­ро­го­во­го утво­ре­н­ня» на кшталт При­дні­стров’я й Аб­ха­зії.

Ін­ший по­ря­док ден­ний був у ВО «Гро­ма­да», що по­ста­ло у 1994 р. на чо­лі зі сво­є­рі­дним «ха­зя­ї­ном» Дні­про­пе­тров­сько­го ре­гіо­ну та ко­ру­пціо­не­ром П.ла­за­рен­ком. «Іде­о­ло­гі­єю» очіль­ни­ка пар­тії бу­ли ні­які не -ізми та -лю­біє, а пра­гне­н­ня не­скін­чен­но­го роз­ши­ре­н­ня вла­ди та збіль­ше­н­ня мо­жли­во­стей для гра­бун­ку «вла­сної» те­ри­то­рії. Но­ві «ре­гіо­наль­ні апе­ти­ти» на зла­мі сто­літь Із за­про­ва­дже­н­ням змі­ша­ної си­сте­ми ви­бо­рів пар­тія ста­ва­ла ін­стру­мен­том вхо­дже­н­ня у вла­ду, а ре­гіо­на­лізм про­дов­жив свою ін­сти­ту­ціо­на­лі­за­цію вже на рів­ні пар­ла­мен­ту. Пер­шою ре­гіо­наль­ною по­лі­ти­чною си­лою, яка, по­до­лав­ши ви­бор­чий бар’єр, у 1998 р. вві­йшла до Вер­хов­ної Ра­ди Укра­ї­ни, ста­ла зга­да­на «Гро­ма­да». Дні­про­пе­тров­щи­на від­да­ла «сво­їй» пар­тії 35,34% го­ло­сів (дру­гий ре­зуль­тат, здо­бу­тий на Кі­ро­во­град­щи­ні, ви­гля­дав зна­чно скром­ні­ше — 6,27%).

Го­ту­ва­ли­ся бра­ти «ки­їв­ський олімп» пар­тії зі Схо­ду й Пів­дня Укра­ї­ни — ре­гіо­нів, які за­ли­ша­ли­ся ба­зою для ство­ре­н­ня но­вих ре­гіо­наль­них по­лі­ти­чних про­е­ктів. У 1997–2001 рр. на До­неч­чи­ні фун­кціо­ну­ва­ла Пар­тія со­лі­дар­но­сті Укра­ї­ни, що ви­сту­па­ла за «пов­но­цін­ну» ін­те­гра­цію Укра­ї­ни до СНД. На ІІ з’їзді (2000) очіль­ни­ком по­лі­тси­ли став П.по­ро­шен­ко. Під йо­го ке­рів­ни­цтвом бу­ло ухва­ле­но рі­ше­н­ня про при­єд­на­н­ня пар­тії до ПРВУ (зго­дом — Пар­тії ре­гіо­нів). Ана­ло­гі­чне рі­ше­н­ня то­ді ж ухва­ли­ла й Пар­тія пра­ці, що ста­ло свід­че­н­ням по­шу­ку ре­гіо­наль­ни­ми елі­та­ми «то­чок до­ти­ку» у пе­ред­день ви­бо­рів до Вер­хов­ної Ра­ди Укра­ї­ни (2002).

У 1998–2003 рр. на До­неч­чи­ні фун­кціо­ну­ва­ла (за оцін­ка­ми мі­ні­стра юсти­ції, по­за пра­во­вим по­лем дер­жа­ви) «Єди­на Ки­їв­ська Русь». До­нецьк став та­кож мі­сцем ство­ре­н­ня Все­укра­їн­ської пар­тії Ми­ру і Єд­но­сті (ни­ні­шній «Блок Пе­тра По­ро­шен­ка «Со­лі­дар­ність»), що про­го­ло­си­ла «від­нов­ле­н­ня єди­но­го еко­но­мі­чно­го про­сто­ру на те­ри­то­рії ко­ли­шньо­го СРСР», спе­ку­лю­ва­ла ан­ти­на­тов­ськи­ми і про­ро­сій­ськи­ми га­сла­ми та за­охо­чу­ва­ла ро­сій­ське пра­во­слав’я в Укра­ї­ні.

У Лу­ган­ську в 2001–2015 рр. за по­вер­не­н­ня до со­ці­а­лі­зму та со­вєт­ської вла­ди бо­ро­ла­ся КПРС на чо­лі з О.яко­вен­ком. А в Сім­фе­ро­по­лі (з 1997-го) про фе­де­ра­лі­за­цію кра­ї­ни мрі­я­ла пар­тія «Со­юз». (Ни­ні ця по­лі­тси­ла має штаб-квар­ти­ру в Ки­є­ві та «діє» під ке­рів­ни­цтвом… по­кій­но­го Л.ми­рим­сько­го і, ма­буть, ви­но­шує но­ві «мрії»).

По­мі­тним яви­щем на шля­ху роз­ви­тку ре­гіо­наль­них по­лі­ти­чних сил, їхньої спів­пра­ці у пра­гнен­ні про­ти­сто­я­ти цен­траль­ній вла­ді ста­ла у 2000 р. спро­ба об’єд­на­н­ня 5 пар­тій у Пар­тію ре­гіо­наль­но­го від­ро­дже­н­ня «Тру­до­ва со­лі­дар­ність Укра­ї­ни» (з 2001-го — ПАР­ТІЯ РЕ­ГІО­НІВ). По­ка­зо­ві два мо­мен­ти: по­лі­тси­ла са­мою сво­єю на­звою акцен­ту­ва­ла ре­гіо­на­лізм; 4 з 5-ти пар­тій сфор­му­ва­ли­ся на те­ре­нах До­не­цька (Пар­тія со­лі­дар­но­сті Укра­ї­ни, Пар­тія пра­ці та ПРВУ) і Дні­про­пе­тров­ська («За кра­си­ву Укра­ї­ну»). Крім то­го, 3 пар­тії очо­лю­ва­ли бі­зне­сме­ни, у т. ч. — май­бу­тній пре­зи­дент Укра­ї­ни П.по­ро­шен­ко та май­бу­тній мер Ки­є­ва Л.чер­но­ве­цький, які, ру­ха­ю­чись до вер­шин вла­ди, став­ку ро­би­ли на ін­стру­мент під на­звою «ре­гіо­на­лізм».

На 1 сі­чня 2001 р. в Укра­ї­ні бу­ло за­ре­є­стро­ва­но 109 по­лі­ти­чних пар­тій, із яких ли­ше 12 ма­ли ле­га­лі­зо­ва­ні осе­ред­ки в усіх ре­гіо­нах Укра­ї­ни, 18 — не ма­ли обла­сних стру­ктур, а ще 12 «по­лі­тсил» — жо­дних. Тоб­то, у пев­но­му сен­сі, всі во­ни бу­ли ре­гіо­наль­ни­ми. Су­пе­ре­чли­ві спро­би Ку­чми­ної дер­жа­ви вре­гу­лю­ва­ти си­ту­а­цію За­кон «Про по­лі­ти­чні пар­тії в Укра­ї­ні» (2001) не про­сто дав ви­зна­че­н­ня по­ня­т­тя «по­лі­ти­чна пар­тія», а й за­крі­пив ви­мо­ги до її ство­ре­н­ня. Рі­ше­н­ня Вер­хов­но­го су­ду Укра­ї­ни — зу­мо­ви­ли ану­лю­ва­н­ня ре­є­стра­цій­них сві­доцтв 28 пар­тій (2003). Зав­дя­ки та­ким кро­кам бу­ло при­пи­не­но ді­яль­ність ма­ло­зна­чу­щих пар­тій та зав­да­но своє­рі­дно­го уда­ру по ре­гіо­на­лі­змо­ві.

З ін­шо­го бо­ку, ре­гіо­на­лізм, у свій спо­сіб, був ви­зна­ний цен­траль­ною вла­дою. Пре­зи­дент Л.ку­чма, спо­ді­ва­ю­чись, що все три­має під кон­тро­лем, і вра­хо­ву­ю­чи ви­со­ку актив­ність опо­зи­ції (акція «Укра­ї­на без Ку­чми!»), під­три­мав на пар­ла­мент­ських ви­бо­рах 2002 р. «про­пре­зи­дент­ський блок», чи, як сам зго­дом оха­ра­кте­ри­зу­вав, «пар­тію вла­ди» — Ви­бор­чий блок по­лі­ти­чних пар­тій «За Єди­ну Укра­ї­ну!», до яко­го, на­га­даю, крім АПУ, НДП, Пар­тії про­ми­слов­ців і під­при­єм­ців Укра­ї­ни та «Тру­до­вої Укра­ї­ни», уві­йшла Пар­тія ре­гіо­нів. Блок здо­був го­ло­си 11,77% ви­бор­ців і по­сів тре­тє мі­сце се­ред пе­ре­мож­ців пе­ре­го­нів. Най­біль­шу під­трим­ку бло­ку да­ла ба­зо­ва для ре­гіо­на­лів До­не­цька (36,83% го­ло­сів ви­бор­ців) область. До­неч­чи­на спро­мо­гла­ся по­сво­є­му «за­спо­ко­ї­ти Ку­чму». Ко­ло ре­гіо­на­лі­змів, які хар­чу­ва­ли­ся «з ру­ки Ку­чми», — зро­ста­ло.

За­го­во­рив­ши у пе­ред­ви­бор­ній про­гра­мі про «Укра­ї­ну ре­гіо­нів» та не­об­хі­дність ство­ре­н­ня в пар­ла­мен­ті для їхніх пред­став­ни­ків дру­гої па­ла­ти, блок «За ЄДУ!» (ра­зом з Л.ку­чмою) ство­рив ´рунт для роз­ши­ре­н­ня спе­ктра спе­ци­фі­чних ба­жань ре­гіо­наль­ної елі­ти. А Укра­ї­ні на по­ча­тку ХХІ ст. бу­ла «за­да­на про­гра­ма» — еман­си­па­ція ре­гіо­нів і, від­по­від­но, еман­си­па­ція ре­гіо­наль­них по­лі­ти­чних ре­жи­мів.

Крім ре­гіо­на­лі­зму, на який по­сво­є­му «спер­ся» Ку­чма, на ви­бо­рах 2002 р. про се­бе за­явив й ін­ший, від­вер­то про­ро­сій­ський, чи­їм уосо­бле­н­ням став «Ру­ський блок», що йо­го під­три­ма­ли 0,73% ви­бор­ців. Че­рез мі­зер­ність «п’ятої ко­ло­ни» ба­га­то хто її про­і­гно­ру­вав. Але не Пу­тін: за де­ся­ток ро­ків, за йо­го під­трим­ки, во­на про­де­мон­струє свій «рус­ский оскал». Ним ра­до шан­та­жу­ва­ти­муть Укра­ї­ну і ба­га­то «не­рус­ских» су­сі­дів та мі­сце­вих «па­трі­о­тів». Но­ві «пар­тій­ні па­ра­соль­ки» для но­вих «ре­гіо­на­лі­змів» (поч. ХХІ ст.) У пе­рі­од 2003–2014 рр. роз­ши­ри­ла­ся гео­гра­фія фун­кціо­ну­ва­н­ня ре­гіо­наль­них по­лі­ти­чних сил та про­я­ви­ли­ся но­ві ме­ха­ні­зми їх тво­ре­н­ня:

— пар­тія ста­ва­ла фа­кти­чно ре­гіо­наль­ною у ре­зуль­та­ті змі­ни про­грам­них до­ку­мен­тів і ке­рів­ни­цтва. Так, «Но­ва ге­не­ра­ція Укра­ї­ни» (1999 р., гла­ва — Ю.мі­ро­шни­чен­ко), «шу­ка­ю­чи се­бе», транс­фор­му­ва­ла­ся у Про­гре­сив­но-де­мо­кра­ти­чну пар­тію (2006) і, на­ре­шті, у пар­тію «Ро­ді­на» (2009) на чо­лі з І.мар­ко­вим. По­лі­ти­чна си­ла по­ча­ла куль­ти­ву­ва­ти ідею фе­де­ра­лі­за­ції Укра­ї­ни й ін­те­гра­ції з Ро­сі­єю, Бі­ло­рус­сю та Ка­зах­ста­ном, ра­ту­ва­ла за ви­зна­н­ня ро­сій­ської мо­ви дру­гою дер­жав­ною;

— ав­то­ри­те­тний ре­гіо­наль­ний чи­нов­ник, кон­цен­тру­ю­чи у сво­їх ру­ках адмін­ре­сурс, із йо­го до­по­мо­гою роз­гор­тав ме­ре­жу стру­ктур кон­кре­тної пар­тії. Уосо­бле­н­ня цьо­го яви­ща — очіль­ник Ки­їв­ської обл­держ­адмі­ні­стра­ції А.за­су­ха, чия дру­жи­на, пар­ла­мен­та­рій Т. За­су­ха, в пе­рі­од ли­пня 2004-го — осе­ні 2005 р. бу­ла і гла­вою СЕЛПУ, яку й роз­бу­до­ву­ва­ла в ре­гіо­ні. Ін­ший при­клад: ви­клю­чно на рів­ні обла­сті та ра­йо­нів пра­цю­ва­ла Лі­бе­раль­на пар­тія на чо­лі з го­ло­вою Сум­ської держ­адмі­ні­стра­ції (у бе­ре­зні 1999 го — сі­чні 2005-го) В. Щер­ба­нем;

— пі­сля «по­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції» до ство­ре­н­ня сво­їх ре­гіо­наль­них/су­бре­гіо­наль­них по­лі­тсил вда­ли­ся етні­чні мен­ши­ни, вна­слі­док чо­го по­ста­ли «КМКС» Пар­тія угор­ців Укра­ї­ни та Де­мо­кра­ти­чна пар­тія угор­ців Укра­ї­ни.

На­яв­ність ре­гіо­наль­них по­лі­тсил по-сво­є­му під­твер­ди­ли дії та­ких пар­тій, як «Єдність» (екс-ме­ра Ки­є­ва О.омель­чен­ка), Укра­їн­ська мор­ська (С.кі­ва­ло­ва), «Си­ла і Честь» (ни­ні — без го­ло­ви), «Со­вість Укра­ї­ни» (Х.ха­ча­ту­ря­на) та ін., які на­га­ду­ва­ли про се­бе ли­ше під час ви­бо­рів, ко­ли за­для за­ро­бі­тку зо­се­ре­джу­ва­ли­ся на ро­бо­ті в одній-двох обла­стях, до­по­ма­га­ю­чи по­ту­жним по­лі­тси­лам уве­сти у ви­бор­чі ко­мі­сії «сво­їх» лю­дей.

Вар­то зга­да­ти й ін­ші при­кла­ди: пар­тію «Рі­дне мі­сто», що по­ста­ла у 2009 р. зі штаб-квар­ти­рою в Жи­то­ми­рі та го­ло­вою О.ко­ва­люк (ни­ні це «мі­сто» вже «пе­ре­їха­ло» до Ки­є­ва й змі­ни­ло очіль­ни­ка), і Гро­ма­дян­ську пар­тію Укра­ї­ни (2008, го­ло­ва — М.ка­ту­нін), яка на чо­лі з М.ма­ту­хно пер­шою в Укра­ї­ні у сво­їй на­зві на­го­ло­си­ла су­бре­гіо­наль­ну «прив’яз­ку» — «Ки­я­ни пе­ред­усім!».

Ва­жли­вим чин­ни­ком, який зна­чно впли­нув на роз­ви­ток і змі­цне­н­ня до­мі­нан­тної з-по­між ре­гіо­наль­них пар­тій — Пар­тії ре­гіо­нів, був пе­ре­хід до про­пор­цій­ної си­сте­ми ви­бо­рів. Іду­чи на ви­бо­ри до пар­ла­мен­ту у 2006 р., ре­гіо­на­ли екс­плу­а­ту­ва­ли га­сло «Де­цен­тра­лі­за­ція вла­ди і збіль­ше­н­ня прав ре­гіо­нів» та об­сто­ю­ва­ли «фе­де­ра­тив­ний прин­цип дер­жав­но­го устрою». Втім, на по­за­чер­го­вих ви­бо­рах (2007) до Вер­хов­ної Ра­ди про­гра­ма ре­гіо­на­лів уже по­збу­ла­ся зга­да­них га­сел: здо­був­ши вла­ду, во­ни пе­ре­о­сми­сли­ли укра­їн­ські пер­спе­кти­ви.

Ру­ха­ю­чись по ви­схі­дній, ре­гіо­на­ли «по­да­ру­ва­ли» Укра­ї­ні сво­го «пре­зи­ден­та», який, під­ко­рив­ши Укра­ї­ну у 2010 р., за­без­пе­чив, від­по­від­но, трі­умф «сво­їй» пар­тії на пар­ла­мент­ських ви­бо­рах 2012 р. та «про­ни­зав» дер­жа­ву ви­хід­ця­ми з Дон­ба­су. Про де­цен­тра­лі­за­цію вже не йшло­ся. Укра­їн­ська те­ри­то­рія під­ля­га­ла по­гра­бу­ван­ню ціл­ком.

На тлі ді­янь і на­ти­ску Пар­тії ре­гіо­нів на­ма­га­н­ня «ін­ших ре­гіо­на­лі­змів» із біль­шим чи мен­шим се­па­ра­тист­ським за­па­лом (у 2006 р. — у ви­гля­ді Ви­бор­чо­го бло­ку пар­тій «За Со­юз» у скла­ді «Со­ці­а­лі­сти­чної Укра­ї­ни» та пар­тій «Со­юз», «Ві­тчи­зна», Слов’ян­ської; у 2007 р. — в іпо­ста­сі Ви­бор­чо­го бло­ку Лю­дми­ли Су­прун — Укра­їн­ський ре­гіо­наль­ний актив та бло­ку пар­тій «КУ­ЧМА» у скла­ді «Со­ю­зу» і ВО «Центр») ви­гля­да­ли блі­до. Але зро­зумі­ло одне: у «пі­сля­по­ма­ран­че­вий пе­рі­од» і аж до Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті кіль­кість по­лі­ти­чних сил, які так чи іна­кше від­сто­ю­ва­ли ін­те­ре­си ре­гіо­наль­них еліт, нев­пин­но зро­ста­ла. По­лі­ти­чний про­цес у ре­гіо­наль­них «во­тчи­нах» роз­гор­тав­ся за вла­сно­руч роз­ро­бле­ни­ми ле­ка­ла­ми їхніх вла­сни­ків. Пер­спе­кти­ва­ми дер­жа­ви ма­ло хто з них пе­ре­ймав­ся. А во­рог дре­си­ру­вав «зе­ле­них чо­ло­ві­чків»…

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.