«Да­ва­ти по­трі­бно так, щоб мо­жна бу­ло взя­ти»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ал­ла КОТЛЯР

«Ко­жен ви­брав те, що йо­му біль­ше під­хо­дить, — ка­же Оле­на Ле­бідь, одна з за­снов­ни­ків Бла­го­дій­но­го фон­ду «Свої», най­більш ві­до­мим про­е­ктом яко­го є зна­ме­ни­та Фро­лів­ська, 9/11. — До­бре, що ми так пі­ді­бра­ли­ся, і ко­жен ро­бить те, що йо­му під си­лу. Адже як­би ко­жен одно­ча­сно гно­бив чи­нов­ни­ків, до­по­ма­гав он­ко­хво­рим та опі­ку­вав­ся ді­тьми, він би від­ра­зу з’їхав з ко­ту­шок».

Оле­на Ле­бідь ко­ор­ди­нує осві­тні та ди­тя­чі про­гра­ми фон­ду. Во­на ви­бра­ла те, що, вза­га­лі, ро­би­ла все жи­т­тя. Тіль­ки в ін­шій фор­мі. Зра­зу пі­сля ін­сти­ту­ту Оле­на пі­шла ви­кла­да­ти ів­рит у єв­рей­ській шко­лі, де про­пра­цю­ва­ла по­над 20 ро­ків, бу­ла за­ву­чем з ви­хов­ної ро­бо­ти. «Від сво­єї ро­бо­ти отри­му­ва­ла ма­су за­до­во­ле­н­ня, — зга­дує во­на. — Не від шко­ли як ін­сти­ту­ту, а від на­яв­но­сті там ді­тей. Ді­ти — це мій ко­ле­ктив. Я не ду­же лю­блю до­ро­слих, але ду­же лю­блю ді­тей.

Звіль­ни­ла­ся в сер­пні 2016-го. По­ві­ри­ла у вла­сні си­ли, і ме­ні ста­ло трі­шки ті­сно. По­за шко­лою я мо­жу при­не­сти біль­ше ко­ри­сті ін­шим лю­дям і в ін­ших об­ся­гах. Адже в ді­тей, з яки­ми я пра­цю­ва­ла, є ба­тьки, і, за ве­ли­ким ра­хун­ком, в них усе га­разд. Хо­ча на­справ­ді в ді­тей усе га­разд, якщо по­руч із ни­ми є ро­зум­ні до­ро­слі, що, на жаль, ве­ли­ка рід­кість». — Оле­но, з чо­го по­чав­ся твій Май­дан? — Мій Май­дан по­чав­ся в сі­чні 2014-го. Я лю­ди­на апо­лі­ти­чна і до 2004 р. за­ле­две мо­гла на­зва­ти пре­зи­ден­та на­шої кра­ї­ни, не ка­жу­чи вже, на­при­клад, про прем’єр-мі­ні­стра чи го­ло­ву Нац­бан­ку.

Оскіль­ки по­лі­ти­чною си­ту­а­ці­єю я не во­ло­ді­ла, то дов­го не мо­гла зро­зу­мі­ти, що ко­ї­ться. Але я ду­же бо­лі­сно ре­а­гую на не­спра­ве­дли­вість. Ко­ли по­би­ли сту­ден­тів, ми пі­шли на акцію про­те­сту. Однак я все ще не ро­зумі­ла, що мо­жу зро­би­ти осо­би­сто я. Ме­ні зда­ва­ло­ся, що я ні­чо­го не вмію й ні на що не мо­жу впли­ну­ти. Спо­сте­рі­га­ю­чи за по­ді­я­ми, я по­ча­ла ро­зу­мі­ти, що на Май­дан ви­йшли та­кі ж, як я, і, ма­буть, я все-та­ки щось мо­жу. Але про­сто при­йти й за­пи­та­ти, чим до­по­мог­ти, ме­ні бу­ло важ­ко. Я не ду­же впев­не­на у вла­сних си­лах лю­ди­на.

У сі­чні, ко­ли все ста­ло ду­же сер­йо­зно, я вже про­сто фі­зи­чно не мо­гла си­ді­ти вдо­ма. Я дав­но бу­ла зна­йо­ма з Ар­се­ні­єм Фін­бер­гом. По­ба­чи­ла у Фейс­бу­ку, що во­ни ор­га­ні­зу­ва­ли екі­па­жі, які роз­во­зи­ли до­по­мо­гу, і по­ду­ма­ла: ось це, ма­буть, ро­би­ти змо­жу. На­пи­са­ла Ар­се­нію, що в нас є ма­ши­на і ми го­то­ві ді­я­ти. Він від­ра­зу від­по­вів, що в Жов­тне­вий па­лац тре­ба за­вез­ти п’ять ковдр, ку­пи­ти їх там-то: «Дай но­мер кар­ти, я ски­ну гро­ші». Ме­не це шо­ку­ва­ло, — адже на­ше зна­йом­ство бу­ло по­вер­хо­ве. Я по­ча­ла ста­ви­ти без­ліч уто­чню­ю­чих за­пи­тань, на що до­сить кон­кре­тний Ар­се­ній від­по­вів про­сто: «Да­вай но­мер кар­ти». Че­рез кіль­ка хви­лин на ній бу­ли гро­ші. Ми зро­би­ли все як тре­ба.

На Май­да­ні ми зби­ра­ли по­тре­би на ло­ка­ці­ях, за­крі­пле­них за на­ми, і роз­во­зи­ли їм до­по­мо­гу. Я від­чу­ла, що мо­жу бу­ти ко­ри­сною, від­чу­т­тя не­зру­чно­сті зни­кло. — А Фро­лів­ська для те­бе як по­ча­ла­ся? — З по­ча­тку. Пев­на річ, усе не обме­жу­ва­ло­ся тіль­ки екі­па­жа­ми. Зав’язу­ва­ли­ся якісь сто­сун­ки, кон­та­кти, утво­рю­ва­ли­ся гру­пи. На­ші те­ле­фо­ни роз­пов­зли­ся по Ін­тер­не­ту, й одно­го ра­зу ме­ні за­те­ле­фо­ну­ва­ла сім’я, яку тре­ба бу­ло по­се­ли­ти. Я не зна­ла, що з цим ро­би­ти. Ар­се­ній дав ме­ні те­ле­фон Окса­ни Су­хо­ру­ко­вої, ска­зав­ши, що во­на пра­цює в КМДА і всіх по­се­ляє. Це був бе­ре­зень 2014-го. Я за­те­ле­фо­ну­ва­ла, ми ви­ясни­ли, що Су­хо­ру­ко­ва в КМДА не пра­цює й ні­ко­го ні­ку­ди не по­се­ляє. Але про­го­во­ри­ли ми то­ді го­ди­ни пів­то­ри.

Бу­ло ду­же ба­га­то лю­дей, які на­зи­ва­ли­ся Во­лон­тер­ською со­тнею, і між со­бою ми бу­ли зна­йо­мі пе­ре­ва­жно або по те­ле­фо­ну, або по Фейс­бу­ку. З по­да­чі Ар­се­нія Фін­бер­га, ми ви­рі­ши­ли роз­вір­ту­а­лі­зу­ва­ти­ся. На той час ін­тер­не­тма­га­зин «Ро­зе­тка» впер­ше ви­ді­лив по­над міль­йон гри­вень на хар­чу­ва­н­ня лю­дей у ком­па­ктних по­се­ле­н­нях. І ми зро­зумі­ли, що вдвох—учо­ти­рьох нам цьо­го не по­ду­жа­ти, до­по­мо­га має роз­по­ді­ля­ти­ся рів­но­мір­но й спра­ве­дли­во, про­цес го­ди­ло­ся якось стру­кту­ру­ва­ти.

У бе­ре­зні 2014-го Ар­се­ній зі­брав усіх у прес-цен­трі Май­да­ну. Там бу­ли всі, ко­го я те­пер знаю, — Окса­на Су­хо­ру­ко­ва, Ле­ся Ли­тви­но­ва... Бу­ли лю­ди, які то­ді тіль­ки пе­ре­їха­ли й пі­зні­ше скла­ли осе­ре­док ор­га­ні­за­цій «Во­сток SOS», «Крим SOS», «Дон­бас SOS». Ми роз­по­ві­ли одне одно­му, хто ми й що ро­би­мо, обмі­ня­ли­ся те­ле­фо­на­ми, якось стру­кту­ру­ва­ли ді­яль­ність і на­да­ва­ли до­по­мо­гу вже до­ціль­ні­ше. І якщо, на­при­клад, я ро­би­ла за­мов­ле­н­ня в ком­па­ктне по­се­ле­н­ня в Пу­щі-во­ди­ці, то на кри­ки в со­цме­ре­жах, що там го­ло­ду­ють ді­ти, з пов­ною від­по­від­аль­ні­стю мо­гла за­яви­ти: це — не­прав­да.

У Фейс­бу­ку ми роз­мі­сти­ли до­ро­жню кар­ту з усі­ма на­ши­ми те­ле­фо­на­ми. Мій, на­при­клад, зна­чив­ся як «ко­ор­ди­на­ція й хар­чу­ва­н­ня ком­па­ктних по­се­лень». Але лю­ди те­ле­фо­ну­ва­ли, ку­ди вда­ва­ло­ся до­дзво­ни­ти­ся, про­по­ну­ва­ли ре­чі, ігра­шки то­що. У ко­жно­го з нас удо­ма був ма­лень­кий склад.

У черв­ні 2014-го ми по­ба­чи­ли, що пе­ре­се­лен­ці є не тіль­ки в ком­па­ктних по­се­ле­н­нях, — їх ба­га­то, во­ни скрізь. То­ді ми ви­рі­ши­ли, що тре­ба обла­шту­ва­ти якийсь від­кри­тий пункт ви­да­чі. Ар­се­ній Фін­берг зна­йшов при­мі­ще­н­ня на Фро­лів­ській. У сер­пні ми пе­ре­ве­зли ту­ди все, а у ве­ре­сні вже по­ча­ли при­хо­ди­ти лю­ди. — Як на Фро­лів­ській з’яви­ли­ся ді­ти? — Із ба­тька­ми, пев­на річ. Які бу­ли ду­же трав­мо­ва­ні, і їх бу­ло ду­же ба­га­то. Та­ко­го мас­шта­бу ми не очі­ку­ва­ли. Ні­хто не ро­зу­мів, що від­бу­ва­є­ться, і це був шок. Упер­ше, ко­ли ми ого­ло­си­ли, що ви­да­є­мо про­ду­кто­ві на­бо­ри, я при­їха­ла го­ди­ни на два ра­ні­ше, — від во­ріт до ВО «Укр­про­тез» лю­ди сто­я­ли в кіль­ка ря­дів. Ме­ні ста­ло стра­шно — і що про­ду­ктів на всіх не ви­ста­чить, та і як вза­га­лі від­чи­ни­ти во­ро­та? Я ро­зумі­ла, що лю­ди у стре­со­во­му ста­ні й свої емо­ції по­га­но кон­тро­лю­ють.

І всі во­ни бу­ли з ді­тьми. З ни­ми ви­їжджа­ли пе­ред­усім — пе­ре­си­ді­ти два-три мі­ся­ці. Ді­ти кру­ти­ли­ся, за­ва­жа­ли ба­тькам, яким бу­ло не до них. Ба­га­то хто з них ве­ре­ду­вав, пла­кав, їх бу­ло жаль, хо­ті­ло­ся всіх обня­ти і якось роз­ва­жи­ти.

Ко­лись дав­но один друг ме­не на­вчив: да­ва­ти тре­ба так, щоб мо­жна бу­ло взя­ти. Ми зав­жди на­ма­га­ли­ся ро­би­ти са­ме так. Ми по­ча­ли при­ду­му­ва­ти для ді­тей якісь за­ня­т­тя, роз­ва­ги. Спо­ча­тку з’явив­ся ігро­вий на­мет, ку­ди ми скла­да­ли ігра­шки. До­ки ба­тьки отри­му­ва­ли до­по­мо­гу, з ді­тьми в на­ме­ті зав­жди був во­лон­тер. Пря­мо на ву­ли­ці по­ста­ви­ли те­ле­ві­зор.

По­тім ста­ли при­хо­ди­ти стар­ші ді­ти. Для них теж за­хо­ті­ло­ся зро­би­ти щось хо­ро­ше. І то­ді я зро­зумі­ла: ма­буть, це те, чим ме­ні слід за­йма­ти­ся. Це те, що я лю­блю і що в ме­не ви­хо­дить. Так на Фро­лів­ській з’явив­ся лі­тній та­бір.

Для ме­не зав­жди ва­жли­во не про­сто кру­жля­ти ди­ти­ну й ро­би­ти їй щось при­єм­не, але щоб во­на по­ві­ри­ла то­бі, за­спо­ко­ї­ла­ся, і щоб це бу­ло для неї ко­ри­сно. Тож, якщо сто­я­ти­ме ви­бір — екс­кур­сія в аква­парк чи на якесь ви­ро­бни­цтво, я зав­жди ви­бе­ру дру­ге. Ді­тям ці­ка­во і те, і те. Але в дру­го­му ви­пад­ку це вра­же­н­ня з про­дов­же­н­ням. На­при­клад, ді­тям ці­ка­во ди­ви­ти­ся, як ро­блять цу­кер­ки. А ко­ли їм ще й до­зво­лять взя­ти участь у про­це­сі, та ще й мо­жна бу­де взя­ти щось із со­бою, — то це як які­рець або­що. Хай на­віть у те­бе за­раз тим­ча­со­ва до­мів­ка. — Що яв­ляв со­бою пер­ший лі­тній та­бір? — Це був ден­ний та­бір за ти­пом шкіль­но­го, з 10.00 по 18.00. Змі­на — ти­ждень, бра­ли ді­тей із 12 ро­ків, які мо­жуть ді­ста­ти­ся на Фро­лів­ську са­мі, всьо­го — 30 ді­тей. Але, по­чи­на­ю­чи з дру­гої змі­ни, в нас під во­рі­тьми опи­ня­ли­ся ді­ти з по­пе­ре­дньої змі­ни. До­во­ди­ло­ся їх під­би­ра­ти. Ці ді­ти до­сі з на­ми, до­по­ма­га­ють як во­лон­те­ри, хо­ча де­хто вже на­вча­є­ться в ін­сти­ту­ті.

Основ­ною ме­тою бу­ло по­ка­за­ти ді­тям, що в Ки­є­ві жи­ти не стра­шно. Що ве­ли­ке мі­сто — це зав­жди ве­ли­кі мо­жли­во­сті. І те, що ста­ло­ся, — мо­же ста­ти кро­ком до чо­гось хо­ро­шо­го. Ді­ти лег­ше пе­ре­жи­ва­ють ка­та­клі­зми, якщо їм до­по­мог­ти.

У та­бо­рі бу­ли май­стер-кла­си, ігри, екс­кур­сії, кве­сти — все, що тіль­ки мо­жна при­ду­ма­ти. Був ляль­ко­вий те­атр. Ко­жна змі­на ді­тей пи­са­ла сце­на­рій, і в су­бо­ту ми за­про­шу­ва­ли на ви­ста­ву ба­тьків.

Екс­кур­сії на­ма­га­ли­ся під­би­ра­ти та­кі, щоб це бу­ло те, чо­го во­ни не мо­жуть по­ба­чи­ти са­мі, або ж які мо­жуть до­по­мог­ти у ви­бо­рі про­фе­сії. На­при­клад, у ве­тклі­ні­ці по­ка­зу­ва­ли ді­тям ро­бо­ту ве­те­ри­на­ра. На під­го­тов­ле­ній со­ба­чці їм де­мон­стру­ва­ли про­це­ду­ри.

На По­до­лі є дво­по­вер­хо­вий му­зи­чний ма­га­зин. Один із йо­го пра­ців­ни­ків про­во­див для ді­тей екс­кур­сію, до­зво­ляв по­гра­ти на всіх му­зи­чних ін­стру­мен­тах. За­кін­чу­ва­ла­ся екс­кур­сія в під­ва­лі, де сто­я­ло без­ліч рі­зних ба­ра­ба­нів. Дві з по­ло­ви­ною го­ди­ни не­ймо­вір­но­го кай­фу для ді­тей, — іти во­ни не хо­ті­ли.

Ми во­ди­ли їх на те­ле­ба­че­н­ня, в банк. Хо­ті­ли по­ка­за­ти їм та­кий Ки­їв, яко­го во­ни не змо­гли б по­ба­чи­ти са­мі. А за­о­дно, мо­жли­во, да­ти про­фо­рі­єн­та­цію. Одна дів­чин­ка (те­пер во­на вже на­вча­є­ться в ін­сти­ту­ті) якось ска­за­ла: «До вій­ни я хо­ті­ла ста­ти про­дав­чи­нею. Жи­ву­чи вдо­ма, я ба­чи­ла тіль­ки ма­га­зин і не зна­ла, що у сві­ті є стіль­ки всьо­го. Те­пер я мо­жу ви­би­ра­ти». Ра­ні­ше цю дум­ку я бо­я­ла­ся для се­бе фор­му­лю­ва­ти... — Усіх цих про­грам уже не­має? В яко­му ста­ні те­пер Фро­лів­ська? — У ста­ні лі­кві­да­ції. Вже біль­ше ро­ку там ні­чо­го не­має. Ми за­кри­ва­є­мо її пов­ні­стю, за­ли­шив­ши для се­бе до­по­мо­гу лю­дям, ко­трі об’єктив­но не мо­жуть ви­жи­ти са­мі. Лю­ди, в яких бу­ла ме­та вла­шту­ва­ти­ся в но­во­му жит­ті, це зро­би­ли. За­ли­шив­ся гу­ма­ні­тар­ний ту­ризм, ко­ли при­хо­дять і ка­жуть: «Дай­те по­ди­ви­ти­ся, що у вас є». — «А що вам по­трі­бно?» — за­пи­ту­є­мо. — «Не знаю, щось хо­ро­ше…»

Ко­ли лю­ди­на ро­бить щось без­опла­тно, во­на хо­че ро­зу­мі­ти, для чо­го це ро­бить. У пев­ний мо­мент ми пе­ре­ста­ли це ро­зу­мі­ти. І ви­рі­ши­ли, що за­ли­ши­мо т. зв. па­тро­наж. Зро­би­ли ба­зу сі­мей із со­ці­аль­но не­за­хи­ще­них ка­те­го­рій, які за жо­дних умов (ні там, ні тут) не мо­жуть ви­жи­ти са­мо­стій­но, — сім’ї з тяж­ко­хво­ри­ми ді­тьми або до­ро­слі, прив’яза­ні до лі­кар­ні, ле­жа­чі хво­рі. Це більш до­ціль­не на­да­н­ня до­по­мо­ги.

Ди­тя­чі про­гра­ми ми за­ли­ши­ли, але тро­хи змі­ни­ли їх. Ді­ти і ті, хто не мо­же ви­жи­ти са­мо­стій­но, — ка­те­го­рії, яким ми до­по­ма­га­є­мо адре­сно. — Скіль­ки сі­мей під ва­шою опі­кою? — Близь­ко ста. 70 сі­мей із ді­тьми-ін­ва­лі­да­ми, 10 — у яких є ін­ва­лі­ди ди­тин­ства, ще кіль­ка — в яких ба­тьки або один із них ма­ють ін­ва­лі­дність 1-ї та 2-ї груп. — Тіль­ки пе­ре­се­лен­ці? — Ми ма­ли вста­но­ви­ти чі­ткий кри­те­рій, іна­кше не змо­же­мо по­ясни­ти, чо­му, на­при­клад, цьо­му ді­ду­сю-ки­я­ни­ну ми до­по­мо­гли, а ін­шо­му — ні. То­му вста­но­ви­ли для се­бе ка­те­го­рію — лю­ди, які по­стра­жда­ли від бо­йо­вих дій. Це не тіль­ки пе­ре­се­лен­ці, а й ті, хто жи­ве в «сі­рій зо­ні». — Фро­лів­ську, на від­мі­ну від БФ «Свої», зна­ють усі. Ко­ли во­на на­бу­ла ста­ту­су бла­го­дій­но­го фон­ду? — Спо­ча­тку був ство­ре­ний фонд. Упро­довж мі­ся­ця при ньо­му як про­ект з’явив­ся во­лон­тер­ський центр на Фро­лів­ській, 9/11. На той мо­мент ми ще не усві­дом­лю­ва­ли, що ми — фонд і тре­ба ду­ма­ти про впі­зна­ність, бо це до­по­ма­гає в ді­яль­но­сті. У нас не бу­ло ні офі­сно­го при­мі­ще­н­ня, ні ло­го­ти­пу. Ми ду­ма­ли, що за­раз ху­тень­ко всім до­по­мо­же­мо й роз­бі­жи­мо­ся. І для нас не ма­ло зна­че­н­ня, як усе це на­зи­ва­є­ться. До ре­чі, те, що но­мер бу­дин­ку (9/11) збіг­ся з ві­до­мою слу­жбою по­ря­тун­ку, по­мі­ти­ли не ми, а лю­ди, які при­но­си­ли до­по­мо­гу. — Фро­лів­ська — не єди­ний про­ект? — Ні. За­раз, на­при­клад, я за­йма­ю­ся про­е­ктом «Це моя кра­ї­на» — по­їзд­ка­ми ді­тей із «сі­рої зо­ни» по Укра­ї­ні. Роз­по­чи­нав­ся він із ді­тей пе­ре­се­лен­ців. Але те­пер ни­ми за­йма­ю­ться ба­га­то, на від­мі­ну від ді­тей, які жи­вуть у при­фрон­то­вій зо­ні. Ду­же ва­жли­во по­ка­за­ти їм, що про них пам’ята­ють, що во­ни — на­ші, і Укра­ї­на — їхня кра­ї­на. А для то­го, щоб ді­ти її по­лю­би­ли, во­ни ма­ють по­ба­чи­ти пре­кра­сні мі­сця й лю­дей, які до­бре до них став­ля­ться. Так, не­дав­но ді­ти з се­ла Ва­лер’янів­ка До­не­цької обла­сті по­до­ро­жу­ва­ли Тер­но­пі­л­лям. Я пе­ре­ко­на­на: це дасть біль­ший ре­зуль­тат у май­бу­тньо­му, ніж будь-який ви­хов­но-па­трі­о­ти­чний за­хід у шко­лі.

Пе­ре­се­лен­ці, які жи­вуть у Ки­є­ві, до­сить до­бре ада­пту­ва­ли­ся, зна­йшли ро­бо­ту, пе­ред ка­ні­ку­ла­ми зав­жди те­ле­фо­ну­ють і про­сять: «Ві­зьміть ди­ти­ну. Ми опла­ти­мо пов­ну вар­тість по­їзд­ки. Зна­є­мо, що у вас зав­жди ці­ка­во». Ми бе­ре­мо та­ких ді­тей. Ва­жли­во, щоб ді­ти з при­фрон­то­вої те­ри­то­рії по­дру­жи­ли­ся з ти­ми, хто жи­ве в Ки­є­ві, щоб во­ни від­чу­ва­ли єдність і щоб у них бу­ли дру­зі по всій Укра­ї­ні. Якщо є мо­жли­вість з’єд­на­ти в про­е­кті рі­зних ді­тей, ми це зав­жди ро­би­мо. Ди­тя­чі вра­же­н­ня ду­же силь­ні. — Як зби­ра­є­те ді­тей? У фон­ду є пред­став­ни­цтво в «сі­рій зо­ні»? — Пред­став­ни­цтва не­має. Ра­ні­ше ми зби­ра­ли ді­тей че­рез во­лон­те­рів, які ви­йшли з Фро­лів­ської і від­кри­ли свій фонд «Укра­ї­на без меж». Во­ни їздять по шко­лах у при­фрон­то­вій зо­ні.

Не­дав­но роз­по­ча­ли про­ект «Гро­мад­ська ме­ре­жа». Йо­го ме­та — ство­ре­н­ня ме­ре­жі й від­кри­т­тя на мі­сцях ні­би кон­суль­та­цій­но-ко­ор­ди­на­цій­них цен­трів. По­ки що в чо­ти­рьох мі­стах — у За­по­ріж­жі, Ли­си­чан­ську, Ми­ко­ла­є­ві, Іва­но-фран­ків­ську.

У нас та­кож є фут­боль­ний про­ект — во­зи­мо ді­тей з Мар’їн­ки, То­ре­цька та Ли­си­чан­ська на тур­ні­ри, до­по­ма­га­є­мо фор­мою, м’яча­ми то­що. Ме­та — щоб ді­ти за­йма­ли­ся спор­том, а не ве­шта­ли­ся ву­ли­ця­ми. — Як транс­фор­му­ва­ли­ся ди­тя­чі про­е­кти Фро­лів­ської? — Су­бо­тній клуб «Під да­хом» ви­ріс із на­шо­го лі­тньо­го та­бо­ру. Го­ту­є­мо стар­шо­кла­сни­ків до ЗНО з істо­рії Укра­ї­ни та укра­їн­ської мо­ви. Пе­ре­ва­жно це ді­ти-пе­ре­се­лен­ці. Але за­лу­ча­є­мо й ді­тей із сі­мей у СЖО. Ді­ти мо­жуть при­хо­ди­ти до нас зі сво­ї­ми шкіль­ни­ми дру­зя­ми. Пра­цює, як са­ра­фан­не ра­діо. Якщо ко­лись отри­ма­є­мо фі­нан­су­ва­н­ня, це бу­де ду­же хо­ро­ший ди­тя­чий клуб, ку­ди змо­жуть при­хо­ди­ти всі, ко­му це бу­де тре­ба. По­ки що ж є про­бле­ми з при­мі­ще­н­ням. Про­ект пов­ні­стю во­лон­тер­ський, як і всі ін­ші, крім «Гро­мад­ської ме­ре­жі» та ре­а­бі­лі­та­цій­но­го «Цен­тру 9/11». В остан­ній хо­дять осо­бли­ві ді­ти з на­ших па­тро­на­жних сі­мей. Зав­да­н­ня ре­а­бі­лі­та­цій­но­го цен­тру — тро­хи звіль­ни­ти ба­тьків, да­ти їм мо­жли­вість від­по­чи­ти, по­ки ді­ти на за­ня­т­тях. — Фро­лів­ська по­чи­на­ла­ся з по­жер­тву­вань ба­га­тьох лю­дей. Як те­пер фі­нан­су­ю­ться про­е­кти? — Фут­бол і «Це моя кра­ї­на» під­три­мує «Ро­зе­тка». Во­лон­те­ри пра­цю­ють без­опла­тно.

«Центр 9/11» — гран­то­ва під­трим­ка International alert та «Ашан». Тут ми мо­же­мо до­зво­ли­ти со­бі найня­ти яки­хось фа­хів­ців.

Су­бо­тній клуб — на во­лон­тер­ських за­са­дах.

«Гро­мад­ська ме­ре­жа» — гран­то­вий про­ект по­соль­ства Ні­дер­лан­дів.

Усе ін­ше, лі­ки й хво­рі — збір у Фейс­бу­ку, це справ­ді по­жер­тву­ва­н­ня зви­чай­них лю­дей. — Оле­но, я знаю, що у ва­шій ро­бо­ті є ба­га­то ду­же сум­них, тяж­ких істо­рій; є скла­дно­щі з держ­чи­нов­ни­ка­ми та дер­жав­ни­ми стру­кту­ра­ми; є де­пре­сія і ви­го­ря­н­ня. Не бу­ває та­ко­го, що хо­че­ться все ки­ну­ти? — Ки­ну­ти, і що? — В Ізра­їль ви­їха­ти, на­при­клад. — Я не хо­чу ні­ку­ди їха­ти. Це мій дім. Усі мої ро­ди­чі жи­вуть в Ізра­ї­лі. Якщо я ра­ні­ше не ви­їха­ла з ни­ми, то вже тим біль­ше не зро­блю цьо­го те­пер. Бо те­пер це вже спра­ва че­сті, чи що, со­ві­сті. Ки­ну­ти те, що ти лю­биш, у тяж­ко­му ста­ні — якось уже зов­сім не­по­ря­дно. — Від чо­го те­бе най­біль­ше на­кри­ває

роз­пач? — Я пра­цюю з ді­тьми. Спро­ще­но ка­жу­чи, роз­по­від­аю їм про те, що бре­ха­ти не­гар­но, тре­ба жи­ти че­сно. І ко­ли ді­ти ба­чать, що лю­ди, які жи­вуть не­че­сно, зов­сім не­зле по­чу­ва­ю­ться і в ма­те­рі­аль­но­му, і в мо­раль­но­му пла­нах, і жо­дним чи­ном їх за це не спо­сти­гає по­ка­ра­н­ня, — то ме­ні важ­ко по­ясню­ва­ти, чо­му тре­ба жи­ти че­сно. Ні за що за­че­пи­ти­ся, ко­ли се­ред дер­жав­них му­жів пов­но кра­ді­їв, мер­зо­тни­ків і не­гі­дни­ків; ко­ли не­зро­зумі­ло, що з то­бою ста­не, якщо ти бу­деш че­сним. Чи змо­жеш ти жи­ти че­сно зав­жди? І якої ме­жі ця че­сність має ся­га­ти? Від цьо­го, зві­сно, на­кри­ває. Скла­дно по­ясни­ти ди­ти­ні, що смі­т­тя тре­ба ки­да­ти в ур­ну, ко­ли до­ро­слі роз­ки­да­ють йо­го нав­ко­ло се­бе. На­кри­ває від ди­со­нан­су між тим, що ти ка­жеш ді­тям, і тим, що ба­чиш. На­кри­ває від не­про­фе­сіо­на­лі­зму.

Зі шко­ли я пі­шла ще й че­рез не­мо­жли­вість осо­би­сті­сно­го роз­ви­тку. На са­мо­осві­ту вчи­те­лю про­сто бра­кує ча­су, не­має мо­ти­ва­ції. Се­ред мо­їх дру­зів є вчи­те­лі, яки­ми я за­хо­плю­ю­ся, дру­жбою з яки­ми пи­ша­ю­ся. Але біль­шість учи­те­лів аб­со­лю­тно не хо­чуть ро­сти, не хо­чуть учи­ти­ся, від­по­від­а­ти су­ча­сно­му жи­т­тю. І я на­віть не знаю, чи ви­рі­шить це зар­пла­та. Ма­буть, щоб від­бу­ли­ся змі­ни, до шко­ли має при­йти но­ве по­ко­лі­н­ня вчи­те­лів.

Однак на­справ­ді на­кри­ває ме­не рід­ко. Я го­то­ва до ги­дот сві­ту. — Це то­му, що ти та­ка опти­міс­тка, чи

то­му, що пра­цю­єш із ді­тьми? — Ко­жен ви­би­рає со­бі спра­ву по­силь­ну, до якої біль­ше ду­ша ле­жить. Я лю­блю спіл­ку­ва­ти­ся з ді­тьми. Так, ме­не на­кри­ває все ін­ше, що я ба­чу тут, — ме­ні бо­ля­че, ме­ні тяж­ко. Але я ро­блю те, що мо­жу. Я ро­блю це без гро­шей. Отож маю отри­му­ва­ти мо­раль­не за­до­во­ле­н­ня. Ме­ні не тре­ба, щоб лю­ди, яким я одно­го ра­зу до­по­мо­гла, ме­ні дя­ку­ва­ли. В та­ких си­ту­а­ці­ях я по­чу­ва­ю­ся ні­яко­во. Ме­ні до­сить ро­зу­мі­ти, що за­раз 15 ді­тей по­до­ро­жу­ють Укра­ї­ною, і це до­бре: по­вер­нув­шись до­до­му, во­ни про це роз­по­від­а­ти­муть. На­віть якщо я їх ні­ко­ли не по­ба­чу і во­ни ні­ко­ли не ді­зна­ю­ться, що це я ор­га­ні­зу­ва­ла для них.

Мо­жли­во, не впа­да­ти в де­пре­сію ме­ні до­по­ма­гає те, що в ме­не зав­жди є під­трим­ка вдо­ма. Хо­ча де­пре­сія й ви­го­ря­н­ня — «дру­зі» во­лон­те­рів. Від цьо­го ні­ку­ди не по­ді­не­шся. І я від цьо­го не ті­каю. Ми пра­цю­є­мо ра­зом, ра­зом при­йма­є­мо рі­ше­н­ня. — А що по­тім? — Ді­ти — це те, чим вар­то за­йма­ти­ся. Що ми да­мо їм за­раз — те й ма­ти­ме­мо че­рез ба­га­то ро­ків. Ді­ти — ма­лень­кі лю­ди, яких ча­сто крив­дять. А ме­ні б не хо­ті­ло­ся, щоб так від­бу­ва­ло­ся. То­му, ду­маю, так чи іна­кше, в цій те­мі я бу­ду зав­жди. Я ба­чу сенс у то­му, щоб від­да­ва­ти ді­тям на­ші зна­н­ня, по­ка­зу­ва­ти їм світ, пле­ка­ти актив­них гро­ма­дян. Я це ро­зу­мію, лю­блю, і це при­но­сить ме­ні за­до­во­ле­н­ня.

Оле­на Ле­бідь

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.