Чо­му при­хо­ву­ють ін­фор­ма­цію

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Олег ПОКАЛЬЧУК

Ве­сна ожив­ляє як но­ві очі­ку­ва­н­ня, так і ста­рі бо­ля­чки. І бо­лять во­ни в нас як но­вень­кі. Чи справ­ді істин­не зна­н­ня про те, що від­бу­ва­є­ться не з на­ми осо­би­сто, мо­же пе­ре­вер­ну­ти на­ше жи­т­тя і став­ле­н­ня до ньо­го?

Зі зна­н­ням — як зі сло­вом «ре­фор­ми». Під «пе­ре­вер­ну­ти» всі ав­то­ма­ти­чно ро­зу­мі­ють «змі­ни­ти на лі­пше». Нас із ди­тин­ства на­вча­ли: що біль­ше зна­єш, то лі­пше. Не по­ясню­ю­чи в по­дро­би­цях, ко­му, вла­сне ка­жу­чи, від цьо­го лі­пше, на­скіль­ки й чо­му. А за­ле­жить від то­го, хто на­вчає. Зна­н­ня — та­кий са­мий то­вар, як і все ін­ше. Факт — це си­ро­ви­на, ін­фор­ма­ція — на­пів­фа­бри­кат.

А ми вже при­ла­што­ву­є­мо ін­фор­ма­ції свою осо­би­сту ра­мо­чку, ста­ви­мо в до­мі на по­че­сне мі­сце й від­да­є­мо ша­ну. Якщо по­че­сті со­ці­аль­но схва­ле­ні (як у куль­тах і ре­лі­гі­ях), то зна­н­ня має шан­си на­бу­ти со­ці­аль­ної цін­но­сті, і йо­го мо­жна ко­мусь про­да­ти. Або вро­чи­сто пе­ре­да­ти на умо­вах хо­ро­шої по­ве­дін­ки.

Якщо зна­н­ня та­єм­но-ін­тим­ні, то їхня цін­ність мо­же бу­ти не мен­шою. Але з рі­зни­цею, що та­ка цін­ність не кон­вер­то­ва­на, во­на су­то осо­би­ста.

Вив­ча­ю­чи істо­рію іно­зем­них роз­ві­док, я ча­сто на­тра­пляв на сю­же­ти, на­яв­но­сті яких ні­хто не за­пе­ре­чу­вав, але й не акцен­ту­вав на них ува­ги. Це бу­ли та­кі «при­крі не­по­ро­зу­мі­н­ня», з яких на­справ­ді ре­аль­ність і скла­да­ла­ся. Ав­тор шпи­гун­ських ро­ма­нів, який пра­цю­вав під псев­до­ні­мом Джон Ле Кар­ре, зга­ду­вав, як одно­го ра­зу на світ­сько­му ра­у­ті ви­со­ко­го рів­ня один з йо­го ко­ли­шніх то­ва­ри­шів по слу­жбі в кон­тр­ро­звід­ці зу­стрів йо­го з по­ро­га при­ві­таль­ним ви­гу­ком: «Ну й сво­ло­та ж ти!». Ма­ю­чи на ува­зі, уто­чнюю, зай­ву до­сто­вір­ність опи­са­но­го.

Опо­від­ач зав­жди й скрізь стає на бік до­бра. Але роз­від­ка й кон­тр­ро­звід­ка ма­ють спра­ву з люд­ськи­ми слаб­ко­стя­ми, а слаб­ко­сті в осно­ві сво­їй ма­ють біо­ло­гі­чну при­ро­ду. На­у­ка про по­до­ла­н­ня слаб­ко­стей — це со­ці­аль­на ети­ка, яка на­по­ля­гає на прі­о­ри­те­ті ду­хов­но­го над ма­те­рі­аль­ним, біо­ло­гі­чним.

До­бу­ва­н­ня знань про слаб­ко­сті за до­по­мо­гою са­мих слаб­ко­стей — це та­кий тип люд­ської ді­яль­но­сті, ні­би­то спря­мо­ва­ний на оздо­ров­ле­н­ня со­ці­у­му. Але як у ме­ди­ци­ні є оспі­ва­ні офталь­мо­ло­гія, кар­діо­ло­гія то­що, а є сфе­ри ме­ди­ци­ни не менш зна­чу­щі й при­бу­тко­ві, де фа­хів­ці з па­ці­єн­та­ми зов­сім не по­спі­ша­ють по­ді­ли­ти­ся сво­ї­ми успі­ха­ми пу­блі­чно.

По­глянь­мо на укра­їн­ську ре­аль­ність. Є кон­сти­ту­цій­не пра­во гро­ма­дян на ін­фор­ма­цію, є жур­на­ліст­ські роз­слі­ду­ва­н­ня й рі­зні ін­ші гро­ма­дян­ські іні­ці­а­ти­ви. Але є за­бо­ро­на на ве­де­н­ня гро­ма­дя­на­ми опе­ра­тив­но-роз­шу­ко­вої ді­яль­но­сті з осо­би­стої іні­ці­а­ти­ви. Річ не тіль­ки в те­хні­чних за­со­бах, за до­по­мо­гою яких одні гро­ма­дя­ни мо­жуть до­від­а­ти­ся про ін­ших те, чо­го ті не хо­чуть роз­го­ло­шу­ва­ти. А в то­му, що при­хо­ву­ва­н­ня ін­фор­ма­ції — це нор­ма на­шо­го жи­т­тя. Лю­ди­на, яка ні­чо­го не при­хо­вує, ви­кли­кає слу­шні по­бо­ю­ва­н­ня в її ду­шев­но­му здо­ров’ї й пі­до­зри в які­сній кон­спі­ра­ції, про­фе­сій­ній ле­ген­до­ва­но­сті.

Що ви­ще лю­ди­на на со­ці­аль­них ща­блях, то біль­ше їй є що при­хо­ву­ва­ти. Іна­кше як би во­на ту­ди вза­га­лі по­тра­пи­ла? Від­по­від­но се­кре­ти вла­ди (ко­жної) ма­ють бу­ти не­злі­чен­ни­ми, як зо­ло­то По­лу­бо­тка.

На жаль, будь-яка лю­ди­на, ко­тра хоч тро­хи по­пра­цю­ва­ла на держ­слу­жбі, ро­зу­міє, що всі так зва­ні се­кре­ти вер­хов­ної вла­ди в но­мен­кла­ту­рі сво­їй ду­же ба­наль­ні й ар­ха­ї­чні, як у будь-якої сіль­ра­ди. Про­сто мас­штаб ін­ший.

Убив­ство — ін­ша річ. Це — гра­ни­чне сва­ві­л­ля. І всі із цим по­го­дя­ться. Бо для ши­ро­ких мас та­кі ри­си по­лі­ти­чно­го адмі­ні­стру­ва­н­ня, як ша­храй­ство, обман, ко­ру­пція, під­роб­ки й ди­ке не­ві­гла­ство їхніх обран­ців, — це нор­ма.

Чо­му ці­ка­вість до по­дро­биць за­ги­бе­лі лю­дей ра­птом про­бу­джує в жи­вих та­ку от під­ви­ще­ну гро­ма­дян­ську са­мо­сві­до­мість? І ку­ди во­на по­тім ді­ва­є­ться, ко­ли на­стає час ко­па­ти ве­сня­ні го­ро­ди чи їха­ти в лі­тні від­пус­тки?

Що біль­ше лю­ди­на се­бе вва­жає «про­стою лю­ди­ною» (тоб­то з са­мо­го по­ча­тку від­ме­жо­ву­є­ться від вла­ди, обра­ної та­ки­ми ж, як во­на са­ма), то ва­жли­ві­ше для неї отри­ма­ти під­твер­дже­н­ня вла­сної пе­ре­ва­ги. Якщо пе­ре­ва­ги фі­зи­чно не ви­дно ні­як, то­ді вми­ка­є­ться «ре­жим жер­тви», який по­стій­ним ни­т­тям теж при­вер­тає до се­бе ува­гу. Якщо на вас на­па­дає або вла­да з усі­єю сво­єю ре­пре­сив­ною ма­ши­ною, або пар­тія, або окре­мо взя­тий ма­ні­як (по­лі­ти­чний, зви­чай­но ж), то ви не та­ке вже ні­що. Ви — де­що і на­віть щось.

Про­бле­мою ви­яв­ля­є­ться те, що «про­ста лю­ди­на», по-пер­ше, мо­же ста­ти ви­пад­ко­вою жер­твою об­ста­вин; по-дру­ге, бу­ти про­стою, але при цьо­му не­до­брою лю­ди­ною; по-тре­тє, ім­пуль­сив­но «як усі» вчи­ня­ти по­га­но (або до­бре), і ці вчин­ки не ма­ють ні­чо­го спіль­но­го з її сві­то­гля­дом.

Якщо ми го­во­ри­мо про Май­дан-2014 та ін­ші мас­шта­бні кри­ва­ві дра­ми, то зга­да­не ви­ще не сто­су­є­ться лю­дей, які ді­я­ли усві­дом­ле­но то­ді й ро­зу­мі­ють те, що від­бу­ва­є­ться за­раз, хоч би з чи­йо­го бо­ку во­ни пе­ре­бу­ва­ли. Во­ни зро­би­ли ево­лю­цій­ний крок упе­ред з про­сто­лю­ду і зна­ють йо­го ці­ну.

1911 ро­ку пси­хо­лог Еду­ард Кла­па­ред про­вів екс­пе­ри­мент з па­ці­єн­том, який стра­ждав на роз­лад ко­ро­тко­ча­сної пам’яті. Він кіль­ка днів по­спіль ві­тав­ся з ним за ру­ку й не­по­мі­тно ко­лов гол­кою. То­ді та­ке вва­жа­ли нор­маль­ним. Ні­чо­го осо­бли­во не ста­ло­ся. Па­ці­єнт як не впі­зна­вав лі­ка­ря, так і не по­чав йо­го впі­зна­ва­ти (а роз­ра­ху­нок був на це). Та тіль­ки ру­ку лі­ка­ре­ві він по­да­ва­ти пе­ре­став.

Со­ці­аль­на пам’ять має схо­жі вла­сти­во­сті. Якщо су­спіль­ство на на­дли­шок ін­те­ле­кту не стра­ждає, то во­но про­дов­жує роз­мно­жу­ва­ти­ся і за­хи­ща­ти се­ре­до­ви­ще про­жи­ва­н­ня, не від­во­лі­ка­ю­чись. Ме­жі про­блем до­во­лі вузь­кі й пе­ред­ба­чу­ва­ні. Якщо су­спіль­ство по­чи­нає ро­зум­ні­ша­ти й ста­ви­ти со­бі фі­ло­соф­ські за­пи­та­н­ня, ме­жі ри­зи­ку не­пе­ре­дба­чу­ва­но роз­ши­рю­ю­ться. Щоб ри­зи­ки змен­ши­ти, по­трі­бна дов­го­три­ва­ла пам’ять. Ди­кта­ту­ри ми­ну­ло­го са­ме че­рез це фаль­си­фі­ку­ва­ли істо­рію і фі­зи­чно зни­щу­ва­ли її свід­ків, щоб нав’яза­ти свій ер­зац як істи­ну.

Ни­ні час те­че на­ба­га­то швид­ше. Ра­ні­ше при­ро­дна тов­сто­шкі­рість со­ці­у­му до­зво­ля­ла по­лі­ти­кам ду­ри­ти йо­го по­рів­ня­но лег­ко й не­до­ро­го. Те­пер лю­ди­на впро­довж двох де­ся­ти­літь мо­же ба­чи­ти змі­ну не про­сто пра­ви­те­лів, ре­жи­мів і форм прав­лі­н­ня, а ці­лих епох. І мо­же са­ма по­рів­ня­ти, їй уже не по­трі­бні ста­рі лю­ди, які мо­жуть роз­по­ві­сти «як це бу­ло то­ді».

Те, що в нас пе­ред Май­да­ном був іще один Май­дан, а пе­ред ним — іще зо два, до ува­ги не бра­ли, і ось чо­му. Лю­ди став­ля­ться всер­йоз (тоб­то їхня дов­го­три­ва­ла пам’ять, ке­ро­ва­на ін­стин­ктом ви­до­во­го ви­жи­ва­н­ня, фі­ксує це в по­слі­дов­но­стях еле­ктро­хі­мі­чних си­гна­лів) до по­дії тіль­ки то­ді, ко­ли во­на кро­во­про­ли­тна.

Це не­при­єм­на но­ви­на для тих, хто ві­рить в аб­со­лю­тну гу­ма­ні­сти­чну си­лу се­ре­дньо­ві­чної мо­де­лі про­сві­ти. Бо ни­ні­шня мо­дель за­ли­шає лю­дям їхнє за­кон­не пра­во бу­ти не­осві­че­ни­ми дур­ня­ми, які юрм­ля­ться бі­ля під­ніж­жя со­ці­аль­ної дра­би­ни. А з лю­дей, які ба­жа­ють здо­бу­ти кон­ку­рен­то­спро­мо­жне зна­н­ня, бе­ре ба­га­то гро­шей і ви­став­ляє су­во­рі ди­сци­плі­нар­ні ви­мо­ги. Якщо дер­жа­ва з ко­гось гро­шей не бе­ре, то бе­ре на­ту­рою.

Та це со­ці­аль­но-по­лі­ти­чні ме­ха­ні­зми. А біо­ло­гі­чний ме­ха­нізм ін­те­ре­су до зна­н­ня всер­йоз вми­ка­є­ться, ко­ли осо­би­на ба­чить на­віть за­гро­зу сво­є­му фі­зи­чно­му існу­ван­ню. В ін­ших ви­пад­ках ор­га­нізм лі­ни­во мур­ко­че «кру­жляй­те ме­не, кру­жляй­те», ко­ли йо­му куль­тур­но роз­по­від­а­ють, що зна­н­ня ду­же ва­жли­ве для ду­хов­но­го роз­ви­тку.

От­же, зна­н­ня, яке роз­по­від­а­є­ться, по­вче­но­му на­зи­ва­ють «на­ра­ти­вом». Сло­во це, яке по су­ті й озна­чає «опо­відь», вжи­ва­ють остан­нім ча­сом ча­сто, бо те, як роз­по­від­а­є­ться опо­віда­н­ня, стає чим­да­лі ва­жли­ві­шим за те, про що во­но роз­по­від­ає.

Ба­тько істо­рії Ге­ро­дот пе­ре­ка­зу­вав по­чу­те бо­зна від ко­го, йо­го бай­ки про­бу­джу­ва­ли уяву, ля­ка­ли ді­тей і на­ди­ха­ли ман­дрів­ни­ків. До істо­ри­ків бу­ли хро­ні­сти, во­ни ве­ли та­кі пра­дав­ні «тві­те­ри», де осо­бли­во не роз­гу­ля­є­шся з фан­та­зі­єю, а тре­ба пи­са­ти сти­сло й про го­лов­не. Зи­ма, по­су­ха, мо­ро­ви­ця, хто ко­роль, із ким вій­на, зір­ка впа­ла з не­ба.

Та оцін­ки-на­ра­ти­ви зав­жди ці­ка­ві­ші, осо­бли­во якщо їхнім дже­ре­лом є при­двор­ні істо­ри­ки або на­віть са­мі во­ло­да­рі. То­му що від цих ню­ан­сів за­ле­жить на­ше жи­т­тя. Во­ни нас уже стіль­ки ра­зів ко­ло­ли в ру­ку, що та пе­ре­ста­ла тяг­ти­ся до ви­бор­чо­го бю­ле­те­ня вза­га­лі. А мо­жуть же й під ре­бро коль­ну­ти, во­ни мо­жуть.

То­му бо­лі­сний і не­по­га­мов­ний ін­те­рес до по­дій Май­да­ну, епі­зо­дів вій­ни є по­хі­дним са­ме від по­бо­ю­ва­н­ня, що ми мо­же­мо за­ги­ну­ти ви­пад­ко­во й без­глу­здо. Усві­дом­ле­ний смер­тель­ний ри­зик теж ля­кає лю­ди­ну, але він хо­ча б не ро­бить без­глу­здим її існу­ва­н­ня і не ро­бить фі­нал жа­лю­гі­дним фар­сом, нав­па­ки — шанс ге­ро­ї­чної смер­ті ство­рює осо­бли­ву цін­ність.

У су­ча­сно­му жит­ті від­бу­ва­є­ться ці­ле­спря­мо­ва­на де­валь­ва­ція, зне­ці­ню­ва­н­ня тра­ди­цій­них цін­но­стей. Цін­но­сті ви­ни­кли й існу­ва­ли зав­дя­ки їхній вну­трі­шній іє­рар­хії та прі­о­ри­те­тно­сті. Ан­ти­цін­но­сті (грі­хи) — то­чно так са­мо. Якщо ви за­би­ра­є­те іє­рар­хі­чність з си­сте­ми, то во­на роз­па­да­є­ться. За­ли­ша­є­ться про­сто на­бір кра­си­вих слів зі слов­ни­ка, яки­ми мо­жна ми­лу­ва­ти­ся, як ка­лей­до­ско­пом, і не біль­ше.

Як при­хо­ву­ва­н­ня чи фаль­си­фі­ка­ція ін­фор­ма­ції сто­су­є­ться впли­ву на цін­но­сті? І як це пов’яза­но з до­мі­нан­тою ви­жи­ва­н­ня в люд­ській по­ве­дін­ці?

Ми до­від­у­є­мо­ся, що «об’єкти гру­пи А» не стрі­ля­ли в «об’єкти гру­пи Б» на «ло­ка­ції В». На­шої по­пе­ре­дньої впев­не­но­сті в то­му, що це ціл­ком мо­гло бу­ти (а от­же, так во­но і бу­ло), цей факт ні­як за­га­лом-то не по­хи­тнув. Якщо зав­тра ста­не­ться ре­ван­шист­ський пе­ре­во­рот, і бу­дуть пе­ре­кон­ли­ві до­ка­зи то­го, що справ­ді «А» ні при чо­му, а от «гру­па А’» якраз ду­же на­віть при чо­му, це теж не змі­нить на­ших по­гля­дів на світ. Кон­спі­ро­ло­гія — це ка­лей­до­скоп, ко­ли гар­ний ві­зе­ру­нок скла­да­є­ться за будь-якої швид­ко­сті обер­та­н­ня, але все­ре­ди­ні все ті са­мі скель­ця.

Чи не по­тра­пля­є­мо ми до гру­пи під­ви­ще­но­го ри­зи­ку, якщо орі­єн­ту­є­мо­ся на но­вих ско­ро­ми­ну­щих ку­ми­рів? Так, хо­ча б то­му, що по­ру­шу­є­мо одну з бі­блій­них за­по­від­ей.

Лю­ди­на не мо­же існу­ва­ти без си­сте­ми цін­но­стей. Во­на є на­віть у тих, хто за­пе­ре­чує її на­яв­ність, про­сто во­на зов­сім не обов’яз­ко­во гу­ман­на, ця си­сте­ма. Лю­ди­на не мо­же існу­ва­ти по­за си­сте­мою, во­на мо­же бу­ти ближ­че чи да­лі, або на­віть ду­же да­ле­ко, але не без си­сте­ми. При­хиль­ни­ки віль­ної сво­бо­ди мо­жуть по­спе­ре­ча­ти­ся з Арі­сто­те­лем, ко­трий ви­зна­чив лю­ди­ну як «по­лі­ти­чну тва­ри­ну».

За­гро­за жи­т­тю ста­вить лю­ди­ну в умо­ви так зва­но­го ек­зи­стен­ці­аль­но­го ви­бо­ру, і во­на то­ді ви­яв­ляє всі свої яко­сті — як лі­пші, так і гір­ші. Це не са­мо­ціль, а та­ка «вну­трі­шня пе­ре­кли­чка» на пре­дмет то­го, на чо­му най­цін­ні­шо­му слід зо­се­ре­ди­ти зу­си­л­ля для ви­жи­ва­н­ня.

Тоб­то лю­ди­на, отри­му­ю­чи ін­фор­ма­цію про смерть ін­ших лю­дей, не­за­ле­жно від то­го, що во­на з нею ро­бить, вну­трі­шньо стає ви­ра­зні­шою, ефе­ктив­ні­шою. Тут ва­жли­вий ню­анс, бо як со­ці­аль­на істо­та лю­ди­на схиль­на ме­ха­ні­чно при­пи­су­ва­ти вла­сні прі­о­ри­те­ти ін­шим лю­дям. І осо­би­сте вну­трі­шнє зро­ста­н­ня пе­ре­тво­рю­ва­ти на по­до­бу по­лі­ти­чної про­гра­ми.

Ін­фор­ма­ція про все, що від­бу­ва­ло­ся на Май­да­ні й на фрон­ті, вкрай ва­жли­ва для ко­жної лю­ди­ни осо­би­сто. Але, по­вто­рю­ся, че­рез її ек­зи­стен­ці­аль­ність та­ку ін­фор­ма­цію ду­же важ­ко ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти по­лі­ти­кам для вла­сної ви­го­ди й еле­кто­раль­них ма­ні­пу­ля­цій. То­му во­ни вва­жа­ють за кра­ще її вза­га­лі на­зов­ні не ви­пу­ска­ти.

Це не окре­ма укра­їн­ська істо­рія: по­лі­ти­чні та­єм­ни­ці, се­кре­ти, стро­ки дав­но­сті для не­зру­чних си­ту­а­цій існу­ють в усьо­му сві­ті. Але, як ішло­ся ви­ще, ви­со­кий рі­вень та­єм­но­сті всьо­го в усіх — же­реб то­та­лі­тар­них ре­жи­мів або їхніх ко­ли­шніх, на­дмі­ру пи­ха­тих ко­ло­ній.

В укра­їн­сько­му ви­пад­ку си­ту­а­ція з при­хо­ву­ва­н­ням най­рі­зно­ма­ні­тні­шої ін­фор­ма­ції по­чи­нає «під­го­ра­ти» для всіх по­лі­ти­ків з усіх бо­ків. Во­ни зма­га­ю­ться в то­му, хто роз­по­вість най­більш пе­ре­кон­ли­вий на­ра­тив, і обра­жа­ю­ться, що су­спіль­ство спри­ймає це як оги­дну кло­у­на­ду. Як ді­ти, че­сне сло­во.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.