Ко­ла­бо­ра­ція по-поль­ськи

Біль­шість по­ля­ків з усіх мун­ди­рів ча­сів Дру­гої сві­то­вої вій­ни но­си­ла мун­дир вер­ма­хту

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Юрій РУДНИЦЬКИЙ

Ре­кла­ма ви­ста­ви «То­ска» з уча­стю Са­ри Бер­нар

В укра­їн­сько-поль­ських су­пе­ре­чках про Дру­гу сві­то­ву вій­ну укра­їн­ській сто­ро­ні ча­сто за­ки­да­ють спів­ро­бі­тни­цтво з ІІІ Рей­хом. Однак мі­ністр за­кор­дон­них справ Укра­ї­ни Пав­ло Клім­кін у сво­їй не­дав­ній стат­ті «Укра­ї­на і Поль­ща. Ви­про­бо­ву­ва­н­ня істо­рі­єю» на­га­дав, що й су­сі­ди не бу­ли ви­ня­тком.

У Поль­щі про це на­пи­са­но сер­йо­зні істо­ри­чні до­слі­дже­н­ня. Ви­да­ю­ться ме­му­а­ри й фрон­то­ві що­ден­ни­ки ко­ли­шніх ко­ла­бо­ран­тів. Але в основ­ній ма­сі ні во­ни, ні їхні рі­дні не пра­гнуть афі­шу­ва­ти цих сто­рі­нок ро­дин­ної біо­гра­фії… Що про це пи­са­ли

Пер­ші на­у­ко­ві пу­блі­ка­ції на цю те­му з’яви­ли­ся ще в со­ці­а­лі­сти­чній Поль­щі, у 1960-х рр. (Serwański E. Hitlerowska polityka narodowościowa na Gу­rnym Śląsku. — PAX, Warszawa, 1963).

А пер­ші ко­ла­бо­рант­ські ме­му­а­ри ви­дав 1976 ро­ку ко­ли­шній сол­дат вер­ма­хту, а зго­дом істо­рик і жур­на­ліст, де­пу­тат се­йму со­ці­а­лі­сти­чної Поль­щі Ри­шард Гай­дук (Hajduk R. Pogmatwane drogi. — Wydawnictwo MON. Warszawa, 1976). У йо­го книж­ці йде­ться про до­лю взя­тих до гі­тле­рів­сько­го вій­ська мо­ло­дих уро­джен­ців Ополь­ської Сі­ле­зії, яка до вій­ни бу­ла ча­сти­ною ІІІ Рей­ху.

Се­ред тих, хто з рі­зних при­чин опи­нив­ся в ні­ме­цькій ар­мії, бу­ли по­пу­ляр­ні за «на­ро­дної Поль­щі» лю­ди. На­при­клад, за­снов­ник На­ціо­наль­но­го фе­сти­ва­лю поль­ської пі­сні в Опо­ле Ка­роль Му­сьол (1905—1983), ле­ген­дар­ний поль­ський фут­бо­ліст, чем­піон Олім­пі­а­ди-1972 в Мюн­хе­ні Ге­рард Це­слік (1927—2013).

Зня­т­тя іде­о­ло­гі­чно­го кон­тро­лю спри­я­ло в 1990-х рр. ви­дан­ню ме­му­а­рів і що­ден­ни­ків поль­ських за по­хо­дже­н­ням сол­да­тів гі­тле­рів­ської ар­мії. Одні­єю з та­ких ста­ла книж­ка спо­га­дів Лу­ці­а­на Ве­со­лов­сько­го «З на­ми Бог?» (Wesołowski Ł. Gott mit uns? — Warszawa, 1997). У 2000-х рр. те­ма отри­ма­ла роз­ви­ток. Поль­ський ав­тор Бо­г­дан Кру­шо­на опи­сав до­лю Ро­ма­на Ка­уф­фма­на — уро­джен­ця По­мор’я, охо­рон­ця в та­бо­рі для вій­сько­во­по­ло­не­них (Kruszona B. Wachman Stalagu XI A Altengrabow. — Pelplin, 2008).

2011 ро­ку ко­ли­шній сол­дат лю­фтваф­фе, а по­тім спо­сте­ре­жної авіа­ції поль­ських зброй­них сил на За­хо­ді Ан­то­ній Ель­снер ви­дав свій по­льо­вий що­ден­ник «Ме­та­мор­фо­зи» (Elsner A. Metamorfozy. — Chorzуw, 2011). Окрім де­таль­но­го опи­су пе­ре­жи­тих по­дій, книж­ка мі­стить ре­фле­ксії ав­то­ра над сво­єю фрон­то­вою до­лею, а та­кож пе­ре­о­сми­сле­н­ня сво­їх то­ді­шніх спосо­бу ми­сле­н­ня й си­сте­ми цін­но­стей.

2014 ро­ку у Вар­ша­ві опу­блі­ку­ва­ли ме­му­а­ри Йо­а­хі­ма Це­ра­фі­цько­го «Вас­сер­по­ля­кен» (Ceraficki J. Wasserpolacken. — Arta, Warszawa, 2014). Так на­зи­ва­ли жи­те­лів Сі­ле­зії і всьо­го поль­сько-ні­ме­цько­го при­кор­до­н­ня, які ста­но­ви­ли біль­шість поль­сько­го кон­тин­ген­ту вер­ма­хту. Ав­тор по­дає кар­ти­ни що­ден­но­го сол­дат­сько­го по­бу­ту і сто­сун­ків в ар­мії між нім­ця­ми і по­ля­ка­ми.

Се­ред на­у­ко­вих праць на цю те­му най­ві­до­мі­шою є книж­ка «По­ля­ки у вер­ма­хті» (Kaczmarek R. Polacy w Wehrmachcie. — Wydawnictwo Literackie, Krakуw, 2010). Її ав­тор — до­ктор істо­рії, ко­ли­шній ди­ре­ктор Ін­сти­ту­ту істо­рії Шльон­сько­го уні­вер­си­те­ту про­фе­сор Ри­шард Ка­чма­рек.

Не зай­вим бу­де зга­да­ти і книж­ку «Ді­дусь у вер­ма­хті» жур­на­ліс­тки Бар­ба­ри Ще­пу­ли (Szczepuła B. Dziadek w Wehrmachcie. — Słowo/obraz Terytoria, Gdańsk, 2007). Її цен­траль­ний пер­со­наж — Юзеф Туск, ді­дусь ни­ні­шньо­го го­ло­ви Ра­ди Єв­ро­пи До­наль­да Ту­ска. Книж­ка ви­йшла че­рез два ро­ки пі­сля пре­зи­дент­ських ви­бо­рів у Поль­щі, які за­пам’ята­ли­ся ве­ли­че­зним скан­да­лом. Спра­ва «ді­ду­ся у вер­ма­хті» Го­лов­ни­ми су­пер­ни­ка­ми на ви­бо­рах 2005 р. бу­ли До­нальд Туск (на той час прем’єр-мі­ністр Поль­щі) й очіль­ник пар­тії «Пра­во і спра­ве­дли­вість» Лех Ка­чин­ський. Під час ви­бо­рів ді­яч ПІС Яцек Кур­ський (ни­ні ген­ди­ре­ктор Поль­сько­го те­ле­ба­че­н­ня — TVP) за­явив, що Юзеф Туск пі­шов у вер­махт до­бро­віль­но. На­справ­ді ж спо­ча­тку він був ви­сла­ний на при­му­со­ві ро­бо­ти, по­тім два ро­ки від­си­дів у кон­цта­бо­рі Штутт­гоф, а в сер­пні 1944-го був при­зва­ний до вер­ма­хту, звід­ки втік до Поль­ських зброй­них сил на За­хо­ді. Ко­ли все з’ясу­ва­ло­ся, Кур­сько­го ви­клю­чи­ли і з пе­ред­ви­бор­ної ко­ман­ди Ка­чин­сько­го, і з пар­тії (що­прав­да, пі­сля пе­ре­мо­ги Ка­чин­сько­го був по­нов­ле­ний у ПІС).

До­ктор істо­рії, про­фе­сор Ін­сти­ту­ту істо­рії Вар­шав­сько­го уні­вер­си­те­ту Єжи Ко­ха­нов­ський вва­жає, що це «на­пев­но впли­ну­ло на те, що Туск не став пре­зи­ден­том Поль­щі». Втім, на дум­ку вче­но­го, скан­дал нав­ко­ло Ту­ско­во­го ді­ду­ся спри­чи­нив­ся до збіль­ше­н­ня кіль­ко­сті ме­му­а­рів і на­у­ко­вих праць на те­му ко­ла­бо­ра­ції по­ля­ків із ІІІ Рей­хом. Скіль­ки їх бу­ло і ко­го бра­ли на слу­жбу То­чна кіль­кість поль­ських вій­сько­вих ко­ла­бо­ран­тів не­ві­до­ма. Вой­цех Зми­сьльо­ний, ав­тор те­ма­ти­чно­го сай­ту «У не­на­ви­сно­му мун­ди­рі» , на­зи­ває ци­фру 375 ти­сяч. З них близь­ко 60% (при­бли­зно 200—250 тис.) — гро­ма­дя­ни між­во­єн­ної Поль­щі (за да­ни­ми Ін­сти­ту­ту на­ціо­наль­ної пам’яті Укра­ї­ни, при­бли­зно стіль­ки ж укра­їн­ців во­ю­ва­ло на бо­ці на­цист­ської Ні­меч­чи­ни). Ре­шту 40% ста­но­ви­ли по­ля­ки з «етні­чних» поль­ських те­ри­то­рій, які до вій­ни на­ле­жа­ли ІІІ Рей­ху.

Про­фе­сор Ін­сти­ту­ту істо­рії Вар­шав­сько­го уні­вер­си­те­ту до­ктор Єжи Ко­ха­нов­ський на­во­дить зна­чно біль­шу кіль­кість — «між 400 ти­ся­ча­ми і 0,5 млн». При цьо­му він до­дає: «…йде­ться не про по­ля­ків як та­ких, а про гро­ма­дян між­во­єн­ної Поль­щі, бо це не зов­сім те са­ме». Але, на йо­го дум­ку біль­шість із них по­чу­ва­ла се­бе по­ля­ка­ми.

З ним по­го­джу­є­ться й Ри­шард Ка­чма­рек: «…з те­ри­то­рії всі­єї оку­по­ва­ної Поль­щі в 1940—1945 ро­ках бу­ло при­зва­но до ні­ме­цької ар­мії прав­до­по­ді­бно близь­ко 450—500 ти­сяч осіб». Істо­рик уто­чнює, що йде­ться про впи­са­них до тре­тьої гру­пи так зва­них фоль­кслі­стів (Deutsche Volksliste — DVL) — до­ку­мен­тів про на­ле­жність жи­те­лів оку­по­ва­них те­ри­то­рій до «ні­ме­цької на­ціо­наль­ної спіль­но­ти».

«Фоль­кслі­сти» ді­ли­ли на­се­ле­н­ня оку­по­ва­ної Поль­щі на чо­ти­ри гру­пи, за­ле­жно від сту­пе­ня їх гер­ма­ні­за­ції. Пер­ші дві скла­да­ли гро­ма­дя­ни Поль­щі ні­ме­цько­го по­хо­дже­н­ня, які про­жи­ва­ли на «схі­дних зем­лях, при­єд­на­них до Рей­ху» (eingegliederte Ostgebieten), тоб­то в Сі­лезь­ко­му, По­знан­сько­му і По­мор­сько­му воє­вод­ствах, а та­кож по­ча­сти в Бі­ло­сто­цько­му, Ке­ле­цько­му, Кра­ків­сько­му, Ло­дзь­ко­му і Вар­шав­сько­му; ре­шта зе­мель між­во­єн­ної Поль­щі, ра­зом із за­хі­дно­укра­їн­ськи­ми зем­ля­ми, — це бу­ло так зва­не ге­не­рал-гу­бер­на­тор­ство.

Осо­би пер­шої і дру­гої груп вва­жа­ли­ся пов­но­прав­ни­ми нім­ця­ми. Во­ни рі­зни­ли­ся ли­ше рів­нем про­ні­ме­цької по­лі­ти­чної актив­но­сті в до­во­єн­ній Поль­щі, але ма­ли всі гро­ма­дян­ські пра­ва.

Пе­ре­ва­жну біль­шість по­ля­ків на «при­єд­на­них» зем­лях за­пи­са­ли в «нім­ці» тре­тьої і че­твер­тої груп. Тре­тя гру­па — пе­ре­ва­жно сі­лез­ці, ка­шу­би, ма­зу­ри, ви­хід­ці з поль­сько-ні­ме­цьких ро­дин — й бу­ла основ­ним «по­ста­чаль­ни­ком» по­ля­ків до вер­ма­хту. Їм на­да­ва­ло­ся «про­бне гро­ма­дян­ство» на де­сять ро­ків. Пов­не гро­ма­дян­ство тре­ба бу­ло за­слу­жи­ти сво­єю ді­яль­ні­стю і по­лі­ти­чною по­зи­ці­єю. Че­твер­ту гру­пу скла­да­ли «по­ло­ні­зо­ва­ні нім­ці», які до вій­ни актив­но ді­я­ли в поль­ських по­лі­ти­чних і гро­мад­ських ор­га­ні­за­ці­ях. Про­бне гро­ма­дян­ство їм на­да­ва­ло­ся ли­ше в ін­ди­ві­ду­аль­но­му по­ряд­ку пі­сля «ра­со­вих до­слі­джень».

Вій­сько­вий обов’язок по­ши­рю­вав­ся на пер­ші три гру­пи. Але пі­сля по­раз­ки Ні­меч­чи­ни під Ста­лін­гра­дом і від­кри­т­тя со­ю­зни­ка­ми фрон­тів в Іта­лії і Нор­ман­дії по­ля­ків із «вклю­че­них» зе­мель по­ча­ли ма­со­во впи­су­ва­ти до тре­тьої гру­пи «фоль­кслі­стів». По­тім уже при­зи­ва­ли до вій­ська і впи­са­них до че­твер­тої гру­пи. Вій­на на три фрон­ти зму­шу­ва­ла на­ци­стів крізь паль­ці ди­ви­ти­ся на «ра­со­ві те­о­рії».

На від­мі­ну від Зми­сльо­но­го, ані Ка­чма­рек, ані Ко­ха­нов­ський не зга­ду­ють про етні­чних по­ля­ків, які до 1 ве­ре­сня 1939 р. жи­ли в ІІІ Рей­ху. Якщо вра­ху­ва­ти ще й їх (а це 125— 175 тис.), то чи­сло поль­ських ко­ла­бо­ран­тів мо­же ко­ли­ва­ти­ся в ме­жах 525—675 ти­сяч.

Це без ура­ху­ва­н­ня ін­ших си­ло­вих стру­ктур ІІІ Рей­ху, де слу­жи­ли по­ля­ки: вну­трі­шньої по­лі­ції в Ге­не­рал-гу­бер­на­тор­стві («гра­на­то­вої по­лі­ції», зва­ної так че­рез осо­бли­вий ко­лір мун­ди­рів); до­бро­воль­чої до­по­мі­жної по­лі­ції (шу­цма­нів) у Пра­в­обе­ре­жній і Цен­траль­ній Укра­ї­ні («рей­хско­мі­са­рі­ат Укра­ї­на»).

Де­я­кі по­ля­ки бу­ли за­бра­ні або до­бро­віль­но йшли до військ СС (Waffen-ss). То­чна їх кіль­кість не­ві­до­ма, але істо­ри­ки ка­жуть, що во­на не бу­ла зна­чною. Як во­ни слу­жи­ли Поль­ських ре­кру­тів ви­ще ко­ман­ду­ва­н­ня вер­ма­хту вва­жа­ло лю­дьми дру­го­го сор­ту, не­на­дій­ни­ми, го­то­ви­ми де­зер­ти­ру­ва­ти. Ча­сто так і бу­ло. Хо­ча й не зав­жди з па­трі­о­ти­чних по­чут­тів, а че­рез про­я­ви дис­кри­мі­на­ції або й з та­кої про­за­ї­чної при­чи­ни, як не­о­три­ма­н­ня обов’яз­ко­вої від­пус­тки.

«Не­пов­ні» гро­ма­дя­ни Рей­ху не мо­гли роз­ра­хо­ву­ва­ти на про­су­ва­н­ня по слу­жбі ви­ще, ніж зва­н­ня ка­пра­ла, не ка­жу­чи вже про офі­цер­ський чин. По­ля­ків ске­ро­ву­ва­ли зде­біль­шо­го до пі­хо­ти. До­ступ до авіа­ції (крім на­зем­них служб), роз­від­ки, тан­ко­вих військ і ар­ти­ле­рії був ду­же обме­же­ний.

Але по­га­ни­ми сол­да­та­ми во­ни не бу­ли. На­рів­ні з нім­ця­ми їх ча­сто від­зна­ча­ли бо­йо­ви­ми на­го­ро­да­ми — зокре­ма й За­лі­зни­ми Хре­ста­ми, зо­ло­ти­ми Ві­дзна­ка­ми за ру­ко­па­шний бій то­що.

Ка­пі­тан Ханс Апель, від­по­від­аль­ний за на­бір ре­кру­тів на оку­по­ва­них поль­ських зем­лях, за­зна­чав, що на Схі­дно­му фрон­ті «в ці­ло­му верх­ньо­сі­лезь­кий сол­дат бив­ся до­бре, чим по­ка­зу­вав, що по­ва­жно тра­ктує свою ні­ме­цькість». Апель та­кож пи­сав про ве­ли­ку кіль­кість поль­ських до­бро­воль­ців до вер­ма­хту з по­ча­тком схі­дної кам­па­нії і шко­ду­вав, що їх зби­ра­ли­ся ви­ко­ри­ста­ти не в бою, а в ро­бі­тни­чих ба­таль­йо­нах.

На­віть якщо по­ля­ки не­охо­че йшли на при­зов, во­ни, пи­ше Ри­шард Ка­чма­рек, «до­бре ви­ко­ну­ва­ли свої сол­дат­ські обов’яз­ки». По­ка­зо­ви­ми є по­чу­т­тя зга­да­но­го ви­ще Йо­а­хі­ма Це­ра­фі­цько­го, ко­трий, як пи­сав Єжи Ко­ха­нов­ський, «іде до вер­ма­хту як по­ляк, по­чу­ва­є­ться в ньо­му по­ля­ком, а під час на­вчань ро­бить усе, аби до­ве­сти, що він справ­жній сол­дат». Юзеф Сто­ле­цький з Хел­му­шльон­сько­го в ли­стах до ма­те­рі не без гор­до­сті опи­су­вав свої успі­хи в стріль­бі й бі­гу під час на­вча­н­ня.

Якась ча­сти­на по­ля­ків з «при­єд­на­них зе­мель» пра­гну­ла зна­йти се­бе за ні­ме­цької вла­ди. «1 ве­ре­сня 1939 ро­ку ме­не роз­бу­ди­ло до­сить ра­но ре­ві­н­ня лі­та­ків, — роз­по­від­ав ко­ли­шній до­бро­во­лець вер­ма­хту, уро­дже­нець мі­сте­чка Яно­ва сі­ле­зець Ві­ктор (прі­зви­ща у спо­га­дах не вка­за­но. — Ю.Р.), 1922 ро­ку на­ро­дже­н­ня. — Ба­тько при­їхав ра­ні­ше з ро­бо­ти, по­ві­до­мив нам, що від­бу­ва­є­ться. Я хо­тів, як де­я­кі мої при­я­те­лі, з вла­сної на­їв­но­сті йти во­ю­ва­ти з нім­ця­ми, але ба­тько ме­не успі­шно від­мо­вив від цьо­го, за що я йо­му й до сьо­го­дні вдя­чний. На­ша су­сід­ка по­ча­ла одра­зу 1 ве­ре­сня зби­ра­ти по су­сі­дах на­шо­го бу­дин­ку гро­ші всклад на ні­ме­цький пра­пор. Ще то­го ж са­мо­го дня вве­че­рі на на­шо­му бу­дин­ку ви­сі­ло ве­ли­ке чер­во­не по­ло­тни­ще з чор­ним «га­кен­крой­цем». Ці спо­га­ди на­вів у сво­їй книж­ці Ри­шард Ка­чма­рек.

1942 ро­ку Ві­кто­ра за­бра­ли до вер­ма­хту й від­пра­ви­ли на Схі­дний фронт. Про пе­ре­хід на бік со­вє­тів він не ду­мав. Ви­пад­ки де­зер­тир­ства по­ля­ків бу­ли там мі­ні­маль­ни­ми — го­лов­ним чи­ном то­му, за­зна­чає Ри­шард Ка­чма­рек, що ста­ло ві­до­мо про Ка­тин­ський зло­чин. Пі­сля цьо­го ра­дян­ський біль­шо­визм для поль­ських сол­да­тів вер­ма­хту ста­вав аб­со­лю­тним злом, осо­бли­во ко­ли се­ред за­мор­до­ва­них бу­ли їхні рі­дні й близь­кі.

А от на За­хі­дно­му фрон­ті по­тра­пи­ти в по­лон до бри­тан­ців чи аме­ри­кан­ців вва­жа­ло­ся ве­ли­ким ве­зі­н­ням. І де­зер­тир­ства там бу­ли до­сить ча­сти­ми.

Са­ме то­му нім­ці не на­ва­жу­ва­ли­ся на окре­мі поль­ські фор­му­ва­н­ня у вер­ма­хті. По­ля­ків роз­по­ді­ля­ли так, щоб у ко­жній ро­ті їх бу­ло не біль­ше ніж 5—12%. Та все ж у черв­ні 1944го, пе­ред бо­я­ми в Нор­ман­дії, Гі­тлер сан­кціо­ну­вав ство­ре­н­ня окре­мих поль­ських під­роз­ді­лів із сол­да­тів з тре­тьої гру­пи «фоль­кслі­стів». Скін­чи­ло­ся все тим, що по­ля­ки або уни­ка­ли бо­їв із со­ю­зни­ка­ми, або від­кри­то пе­ре­хо­ди­ли на їхній бік.

Ще одна спро­ба бу­ла в жов­тні 1944 р. Фю­рер хо­тів ство­ри­ти поль­ські до­бро­віль­ні до­по­мі­жні ча­сти­ни (Hi-wi) при вер­ма­хті на пра­вах ан­ти­пар­ти­зан­ських «Схі­дних ле­гіо­нів» з уро­джен­ців Се­ре­дньої Азії й Кав­ка­зу. Але з пла­но­ва­них 12 ти­сяч для «Поль­сько­го ле­гіо­ну» за­ле­две вда­ло­ся на­бра­ти 471 ре­кру­та. Чо­му во­ни йшли на слу­жбу до на­ци­стів У біль­шо­сті праць на те­му поль­ської вій­сько­вої ко­ла­бо­ра­ції пе­ре­ва­жає дум­ка, що по­ля­ки йшли до гі­тле­рів­ської ар­мії зде­біль­шо­го під при­му­сом, що­би по­тім при­єд­на­ти­ся до Ан­ти­гі­тле­рів­ської ко­а­лі­ції.

Зре­штою, не­без­під­став­но. Істо­рик Марк Остров­ський пи­сав, що Поль­ські зброй­ні си­ли на За­хо­ді більш ніж на тре­ти­ну (35,8%, або 89 300 осіб) скла­да­ли­ся з по­ля­ків, які вте­кли з ні­ме­цької ар­мії або бу­ли взя­ті в по­лон. З них че­рез ар­мію Вла­ди­сла­ва Ан­дер­са (ІІ кор­пус ПЗСЗ) про­йшло 35 ти­сяч осіб. Ін­ші де­зер­ти­ри йшли до Ар­мії Кра­йо­вої або до ан­ти­на­цист­ських пар­ти­зан­ських за­го­нів кра­їн, де їм до­ве­ло­ся слу­жи­ти. Але де­я­кі мо­ло­ді лю­ди, пи­ше Єжи Ко­ха­нов­ський, «ішли до ар­мії, тра­кту­ю­чи це як при­го­ду, по­при те що вдя­га­ли ні­ме­цький мун­дир. Ча­сти­на — вва­жаю, що аб­со­лю­тно мар­гі­наль­ний від­со­ток, — йшла вна­слі­док пе­ре­ко­нань».

Ри­шард Ка­чма­рек, по­си­ла­ю­чись на спо­га­ди поль­ських ве­те­ра­нів гі­тле­рів­ських військ, за­зна­чає, що те­му «за­хо­пле­н­ня вій­ною, тра­кту­ва­н­ня її як при­го­ди» до­слі­дни­ки ча­сто оми­на­ють. А та­ка мо­ти­ва­ція «ви­да­є­ться до­сить при­ро­дною се­ред мо­ло­дих лю­дей, осо­бли­во в по­ча­тко­вий пе­рі­од ні­ме­цьких вій­сько­вих успі­хів під час «бли­ска­ви­чної вій­ни» 1939—1941 ро­ків».

Одним з та­ких «шу­ка­чів при­год» був Аль­фонс Бя­ле­цький. Ви­пу­скник поль­ської гім­на­зії Хел­му-шльон­сько­го, він 1940 ро­ку був при­зва­ний до са­пер­них військ, але по­про­сив­ся в па­ра­шу­ти­сти. До­слу­жив­ся до по­ру­чи­ка, отри­мав Ли­цар­ський За­лі­зний Хрест — і вже пі­сля цьо­го був впи­са­ний до «фоль­кслі­стів», і то ли­ше до тре­тьої гру­пи. Бя­ле­цький зав­жди під­кре­слю­вав свою верх­ньо­сі­лезь­ку іден­ти­чність, вдо­ма роз­мов­ляв сі­лезь­ким ді­а­ле­ктом поль­ської мо­ви і на­віть ви­ко­ри­сто­ву­вав свій ав­то­ри­тет для звіль­не­н­ня де­яких зем­ля­ків з Ау­шві­ца. Бу­ли й та­кі, пи­ше Ри­шард Ка­чма­рек, які, бу­ду­чи при­зва­ни­ми до гі­тле­рів­ської ар­мії при­му­со­во, «швид­ко за­хо­плю­ва­ли­ся но­вим сол­дат­ським жи­т­тям, осо­бли­во ко­ли во­но про­хо­ди­ло в оку­по­ва­них кра­ї­нах За­хі­дної Єв­ро­пи».

На­віть в остан­ні мі­ся­ці вій­ни до ні­ме­цько­го вій­ська йшли поль­ські до­бро­воль­ці. Істо­рик Яро­слав Гдан­ський по­дає до­по­відь ко­ман­ду­ва­н­ня 523-го ре­зерв­но-на­вчаль­но­го пол­ку від 15 сі­чня 1945 р. про кіль­кох та­ких хло­пців 18—23 ро­ків. Во­ни пра­гну­ли всту­пи­ти до вер­ма­хту або Waffen SS, бо хо­ті­ли би­ти­ся про­ти біль­шо­ви­зму, уосо­блю­ва­но­го ра­дян­ськи­ми вій­ська­ми, які на­сту­па­ли. І та­ка мо­ти­ва­ція зна­хо­ди­ла ро­зу­мі­н­ня у на­се­ле­н­ня «вклю­че­них» до ІІІ Рей­ху поль­ських зе­мель.

Бу­ли й ті, хто три­мав­ся сво­го поль­сько­го по­хо­дже­н­ня і мрі­яв про віль­ну Поль­щу. «Хо­ча я з са­ми­ми ли­ше нім­ця­ми, — пи­сав один з сі­лез­ців у 1943 р., — але на­віть так нім­ця з ме­не во­ни не ма­ти­муть. Я це вже дав­но мо­вив і іна­кше не мо­ви­ти­му, а те, про що ду­маю, зно­ву по­вер­не­ться».

Ри­шард Ка­чма­рек про­сте­жує три го­лов­ні гру­пи по­ве­дін­ко­вої стра­те­гії сво­їх ге­ро­їв. Пер­ша — про­поль­ська па­трі­о­ти­чна, ко­ли по­ля­ки у вер­ма­хті ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли будь-яку мо­жли­вість для спро­ти­ву — від па­сив­но­го опо­ру до де­зер­тир­ства. Дру­га — про­ні­ме­цька. Це по­ля­ки, які прийня­ли на­ціо­нал-со­ці­а­лі­сти­чну іде­о­ло­гію, пра­гну­ли отри­ма­ти про­су­ва­н­ня по слу­жбі й ви­рі­зня­ли­ся ста­ран­ні­стю у ви­ко­нан­ні зав­дань. Тре­тя, най­чи­слен­ні­ша, — опор­ту­ні­сти­чна. Ці по­ля­ки не ма­ли про­на­цист­ських сим­па­тій, але за­ра­ди ви­жи­ва­н­ня бу­ли го­то­ві до будь-яких ком­про­мі­сів, зокре­ма й мо­раль­них. Що бу­ло пі­сля вій­ни Ще в дру­гій по­ло­ви­ні 1940-х рр., за­дов­го до то­го, як істо­ри­ки спро­бу­ва­ли під­ра­ху­ва­ти за­галь­ну кіль­кість поль­ських ко­ла­бо­ран­тів, ста­ло ясно, що йде­ться про яви­ще ма­со­ве, не­за­ле­жно від йо­го при­чин.

На той час у «на­ро­дній» Поль­щі йшла бо­роть­ба з «нім­чи­зною». Ро­ди­чам за­ги­блих сол­да­тів вер­ма­хту за­бо­ро­ня­ло­ся ста­ви­ти на­пи­си на їхніх на­д­гроб­ках ні­ме­цькою мо­вою, а та­кож зга­ду­ва­ти в них про вій­сько­ву слу­жбу по­кій­них. Це роз­по­ря­дже­н­ня ма­со­во ігно­ру­ва­ло­ся. То­ді ви­да­ли на­каз про зни­ще­н­ня тих на­д­гроб­ків. Зре­штою, до­зво­ли­ли їх ста­ви­ти, але на­пи­си ма­ли бу­ти поль­ською й обме­жу­ва­ти­ся ли­ше іме­нем (при­чо­му не ні­ме­цьким, а йо­го поль­ським екві­ва­лен­том: на­при­клад, Ян за­мість Йо­ганн), прі­зви­щем і да­та­ми жи­т­тя по­хо­ва­но­го.

Кри­мі­наль­ні пе­ре­слі­ду­ва­н­ня «за зра­ду Ба­тьків­щи­ни» тор­кну­ли­ся від­но­сно не­ба­га­тьох ко­ли­шніх поль­ських бій­ців вер­ма­хту. В 1960-х рр. де­я­кі з них (Єжи Ко­ха­нов­ський на­во­дить ци­фру 30 ти­сяч) на­віть отри­му­ва­ли по­штою вій­сько­ві пен­сії з Фе­де­ра­тив­ної Ре­спу­блі­ки Ні­меч­чи­ни. Ко­му­ні­сти­чна вла­да в Поль­щі за­плю­щу­ва­ла на це очі. Гро­ші, які над­хо­ди­ли, вли­ва­ли­ся у вну­трі­шньо­поль­ский обіг, а ко­му­ні­сти­чна еко­но­мі­ка по­тре­бу­ва­ла ва­лю­ти.

На­ци­сти, однак, за­ли­ши­ли по со­бі та­ку пам’ять у Поль­щі, що бу­дья­ка згад­ка про по­ля­ків які слу­жи­ли у вер­ма­хті, по­га­но спри­йма­ла­ся су­спіль­ством. На­віть якщо хтось по­тра­пив ту­ди з при­му­су і по­тім пе­ре­йшов до Ар­мії Кра­йо­вої, ар­мії Ан­дер­са чи хоч би й до про­ко­му­ні­сти­чно­го На­ро­дно­го Вій­ська Поль­сько­го.

І за­раз, ко­ли вже ні­би­то не­має при­чин бо­я­ти­ся пе­ре­слі­ду­вань чи осу­ду, ко­ли­шні поль­ські сол­да­ти вер­ма­хту й їхні ро­ди­чі не­охо­че опри­лю­дню­ють цей епі­зод з їхньо­го ми­ну­ло­го. Той-та­ки До­нальд Туск спо­ча­тку за­пе­ре­чу­вав істо­рію зі сво­їм ді­дом, хо­ча со­ро­ми­ти­ся йо­му, за ве­ли­ким ра­хун­ком, бу­ло ні­чо­го. За­мість епі­ло­гу «До 1944 ро­ку най­біль­ша гру­па по­ля­ків, які но­си­ли будь-який мун­дир, но­си­ла мун­дир вер­ма­хту», — ствер­джує Єжи Ко­ха­нов­ський.

Ри­шард Ка­чма­рек, сво­єю чер­гою, ста­вить пи­та­н­ня про по­ля­ків у гі­тле­рів­ській ар­мії не ли­ше як про жертв на­цист­ської на­ціо­наль­ної по­лі­ти­ки, а й як про тих, «що роз­ді­ля­ли до­лю нім­ців, які слу­жи­ли у вер­ма­хті, за­рів­но як її тра­гі­чні, так і га­не­бні сто­рін­ки».

Однак на­вряд чи ця те­ма ма­ти­ме роз­ви­ток у су­ча­сній Поль­щі. Не­кри­ти­чний по­гляд на істо­рію сво­го на­ро­ду ри­зи­кує ста­ти там нор­мою не ли­ше мо­раль­но-ети­чною, а й пра­во­вою. Іде­ться про но­ву вер­сію за­ко­ну про Ін­сти­тут на­ціо­наль­ної пам’яті Поль­щі, що очі­кує на вер­дикт у Кон­сти­ту­цій­но­му три­бу­на­лі. Пи­та­н­ня в то­му, чи ство­рить він про­бле­ми істо­ри­кам, які на­ва­жа­ться ста­ви­ти пи­та­н­ня про спів­від­по­від­аль­ність тих по­ля­ків, які слу­жи­ли у вер­ма­хті, Waffen SS і в шу­цма­нах, за зло­чи­ни на­цист­ської Ні­меч­чи­ни.

Об­кла­дин­ка книж­ки Йо­а­хі­ма Це­ра­фі­цько­го «Вас­сер­по­ля­кен»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.