Ро­сій­ський пол­ков­ник з укра­їн­ською ду­шею

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ро­ман ЯКЕЛЬ

(Тер­но­піль) Пі­сля утво­ре­н­ня в бе­ре­зні 1917-го Цен­траль­ної Ра­ди, в Укра­ї­ни з’явив­ся шанс роз­бу­ду­ва­ти вла­сні зброй­ні си­ли.

Ви­щі офі­цер­ські чи­ни укра­їн­сько­го вій­ська ре­кру­ту­ва­ли­ся з ро­сій­ської ар­мії. Одним з них був Єв­ген Ми­шков­ський — пол­ков­ник, який сприйняв укра­їн­ську ідею і став на слу­жбу до зброй­них сил від­нов­ле­ної Укра­їн­ської дер­жа­ви. Йо­го шлях був схо­жий на той, яким про­йшли пол­ков­ни­ки цар­сько­го вій­ська Ми­хай­ло Оме­ля­но­вич-пав­лен­ко, Оле­ксандр Жу­ков­ський, Оле­ксандр Осе­цький, ге­не­рал­ма­йор Оле­ксандр Гре­ков… Са­ме їм у най­дра­ма­ти­чні­ший пе­рі­од ста­нов­ле­н­ня укра­їн­ської дер­жав­но­сті до­ве­ло­ся ке­ру­ва­ти дво­ма ар­мі­я­ми — УГА й ар­мі­єю УНР. У чо­му ж се­крет на­ціо­наль­но­го про­зрі­н­ня вчо­ра­шньо­го офі­це­ра цар­ської ар­мії?

Єв­ген Ми­шков­ський на­ро­див­ся 12 кві­тня 1882 р. в Ки­є­ві. По­хо­див з ко­за­цько-стар­шин­сько­го ро­ду на Пол­тав­щи­ні.

Єв­ген на­віть на­вчав­ся у Пол­тав­ській ду­хов­ній се­мі­на­рії, май­же во­дно­час із Си­мо­ном Пе­тлю­рою. Та вдя­гну­ти ря­су не су­ди­ло­ся: пі­сля двох ро­ків на­вча­н­ня за­ли­шив її і пі­шов на слу­жбу до 174-го Ро­мен­сько­го пі­хо­тно­го пол­ку. Юна­ка при­ва­блю­ва­ла кар’єра вій­сько­во­го. То­му він всту­пив до Чу­гу­їв­сько­го пі­хо­тно­го юн­кер­сько­го учи­ли­ща, яке бу­ло на той час пре­сти­жним вій­сько­вим за­кла­дом. У кві­тні 1905 р. ви­пу­скни­ка «чу­гу­їв­ки» під­по­ру­чи­ка Є.ми­шков­сько­го на­пра­ви­ли до 198-го пі­хо­тно­го ре­зерв­но­го Оле­ксан­дро­нев­сько­го пол­ку ке­ру­ва­ти йо­го на­вчаль­ною ко­ман­дою. Зго­дом він з від­зна­кою за­кін­чив офі­цер­ську шко­лу в Пе­тер­бур­зі.

Пі­сля на­вча­н­ня у пре­сти­жній Ми­ко­ла­їв­ській ака­де­мії Ге­не­раль­но­го шта­бу Є.ми­шков­ський отри­мав зва­н­ня штаб­ска­пі­та­на й офі­цер­ську від­зна­ку — ор­ден свя­то­го Ста­ні­сла­ва 3-го сту­пе­ня. Та ко­ли в сер­пні 1914 р. ви­бу­хну­ла Пер­ша сві­то­ва вій­на, він дов­го не роз­ду­му­вав — по­про­сив­ся на фронт. У ли­сто­па­ді 1914-го Єв­ге­на Ми­шков­сько­го від­ря­ди­ли до пі­хо­тної ди­ві­зії ро­сій­ської ар­мії. У бо­ях з ав­стро-угор­ськи­ми вій­ська­ми в Кар­па­тах офі­цер бив­ся як лев. І вже ли­сто­па­ді 1914-го за му­жність був на­го­ро­дже­ний ор­де­ном Свя­то­го Ге­ор­гія, за кіль­ка мі­ся­ців — ор­де­ном Свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра 4-го сту­пе­ня з ме­ча­ми й бан­том, а на­сту­пно­го ро­ку йо­го від­зна­че­но Ге­ор­гі­їв­ською збро­єю.

Улі­тку 1915-го ро­сій­ська ди­ві­зія, в якій слу­жив Є.ми­шков­ський, сто­я­ла над рі­чкою Стри­пою на По­діл­лі. Про­ти­сто­яв їй полк Укра­їн­ських сі­чо­вих стріль­ців — той са­мий, з яки­ми йо­му зго­дом до­ве­де­ться від­би­ва­ти біль­шо­ви­цьку агре­сію. Є.ми­шков­ський до­слу­жив­ся до на­чаль­ни­ка шта­бу зв’яз­ку 11-ї ро­сій­ської ар­мії. Та на­при­кін­ці 1916 р. йо­го від­кли­ка­ли у вій­сько­вих спра­вах до Пе­тер­бур­га. Са­ме тут, у мі­сті на Не­ві, він зу­стрів Лю­тне­ву ре­во­лю­цію 1917-го. За свід­че­н­ня­ми дру­жи­ни Єли­за­ве­ти Ве­се­лов­ської, на­товп ма­тро­сів хо­тів роз­стрі­ля­ли йо­го ра­зом з ін­ши­ми ге­не­ра­ла­ми, яких за­а­ре­шту­ва­ли в го­те­лі «Асто­рія». До­по­міг уря­ту­ва­ти­ся ща­сли­вий ви­па­док: усіх за­хо­ва­ли в Тав­рій­сько­му па­ла­ці, де роз­мі­стив­ся штаб О.ке­рен­сько­го.

Не­вдов­зі Є.ми­шков­ський очо­лив штаб 105-ї пі­хо­тної ди­ві­зії, зго­дом, уже в ран­зі пол­ков­ни­ка, по­вер­нув­ся на Во­линь, де ке­ру­вав шта­бом 1-ї Тур­ке­стан­ської стрі­ле­цької ди­ві­зії.

Ро­сій­ська ар­мія роз­ва­лю­ва­ла­ся на очах. Сол­да­ти, обду­ре­ні біль­шо­ви­цькою про­па­ган­дою, бун­ту­ва­ли. За спо­га­да­ми пи­сьмен­ни­ка Єв­ге­на Ма­ла­ню­ка, який слу­жив ра­зом із Ми­шков­ським, «тіль­ки Ми­шков­ський зу­мів при­бор­ка­ти роз’юше­ні сол­дат­ські ма­си й ор­га­ні­зо­ва­но при­ве­сти стрі­ле­цьку ди­ві­зію до Ки­є­ва, де її оста­то­чно роз­фор­му­ва­ли».

Тим ча­сом у Ки­є­ві вла­да пе­ре­йшла до Цен­траль­ної Ра­ди, яка IV Уні­вер­са­лом від 22 сі­чня 1918 р. про­го­ло­си­ла не­за­ле­жність Укра­ї­ни і роз­по­ча­ла фор­му­ва­ти укра­їн­ське вій­сько. Пол­ков­ник Ми­шков­ський пра­цює в Ге­не­раль­но­му шта­бі. Йо­му як до­свід­че­но­му вій­сько­во­му ке­рів­ни­ко­ві вда­ло­ся втри­ма­ти­ся в Ген­шта­бі і пі­сля геть­ман­сько­го пе­ре­во­ро­ту, що став­ся у кві­тні 1918-го. Як за­зна­чає істо­рик Яро­слав Тин­чен­ко в ´рун­тов­но­му до­слі­джен­ні «Офі­цер­ський кор­пус Ар­мії Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки (1917–1921)», Ми­шков­ський як на­чаль­ник опе­ра­тив­но­го від­ді­лу, який був моз­ком Ген­шта­бу, за­хи­щав про­укра­їн­ськи на­ла­што­ва­них мо­ло­дих офі­це­рів від звіль­нень з Ген­шта­бу й ар­мії за­га­лом. Він був одним з не­ба­га­тьох офі­це­рів, хто у пе­рі­од геть­ма­на­ту П.ско­ро­пад­сько­го на­ма­гав­ся хоч якось бо­ро­ти­ся з ма­со­вим на­пли­вом на ке­рів­ні по­са­ди в укра­їн­сько­му вій­ську ге­не­ра­лів і пол­ков­ни­ків ро­сій­ської ар­мії, які не при­хо­ву­ва­ли шо­ві­ні­сти­чних по­гля­дів і ба­чи­ли Укра­їн­ську дер­жа­ву тим­ча­со­вим яви­щем, пе­ре­хі­дним ета­пом до від­ро­дже­н­ня «еди­ной и не­де­ли­мой» Ро­сії.

Під час ан­ти­геть­ман­сько­го пов­ста­н­ня в ли­сто­па­ді 1918-го пол­ков­ни­ка Є.ми­шков­сько­го і ге­не­ра­ла М.оме­ля­но­ви­ча­пав­лен­ка за­а­ре­шту­ва­ли у Фа­сто­ві пов­стан­ці Ди­ре­кто­рії. Та зго­дом від­кри­ла­ся кра­ща сто­рін­ка в йо­го жит­ті. На про­ха­н­ня вій­сько­во­го мі­ні­стра За­хі­дно­укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки (ЗУНР) пол­ков­ни­ка Дми­тра Ві­тов­сько­го го­лов­ний ота­ман Си­мон Пе­тлю­ра від­ря­див ге­не­ра­ла Оме­ля­но­ви­ча-пав­лен­ка в Га­ли­чи­ну ко­ман­ду­ва­ти Укра­їн­ською га­ли­цькою ар­мі­єю. Є.ми­шков­сько­го не­вдов­зі при­зна­чи­ли на­чаль­ни­ком шта­бу ці­єї ж ар­мії. За кіль­ка днів, ко­ли ко­ман­дарм Оме­ля­но­ви­чпав­лен­ко за­хво­рів, но­во­ство­ре­ною Укра­їн­ською Га­ли­цькою ар­мі­єю фа­кти­чно ке­ру­вав Єв­ген Ми­шков­ський.

У сі­чні 1919 р. бу­ло ство­ре­но, по су­ті, но­ву Укра­їн­ську Га­ли­цьку ар­мію з ін­шою стру­кту­рою: три кор­пу­си, до скла­ду яких вхо­ди­ли чо­ти­ри пі­хо­тні бри­га­ди. Пол­ков­ник Є.ми­шков­ський роз­ро­бив план від­во­ю­ва­н­ня Льво­ва у по­ля­ків, про­те за­хі­дно­укра­їн­ське вій­сько за всі­ма па­ра­ме­тра­ми по­сту­па­ло­ся поль­ським фор­му­ва­н­ням, які під­три­му­ва­ла Ан­тан­та, і то­му не змо­гло від­би­ти сто­ли­цю Схі­дної Га­ли­чи­ни.

На­при­кін­ці лю­то­го 1919 р. Є.ми­шков­сько­го при­зна­чи­ли на­чаль­ни­ком шта­бу схі­дно­го фрон­ту ар­мії УНР про­ти біль­шо­ви­ків. Гір­кі по­раз­ки під Він­ни­цею, Жме­рин­кою, Про­ску­ро­вом... У бе­ре­зні ота­ман Оме­лян Во­лох під ду­ла­ми гвин­ті­вок гай­да­ма­ків про­по­нує стар­ши­нам ар­мії УНР під­пи­са­ти ві­до­зву про ви­зна­н­ня ра­дян­ської вла­ди. Є.ми­шков­ський від­мо­вив­ся це зро­би­ти. Ча­сти­ни, що бу­ли йо­му під­по­ряд­ко­ва­ні, об­стрі­ля­ли по­зи­ції во­ло­хів­ців, щоб зі­рва­ти пе­ре­го­во­ри з чер­во­но­ар­мій­ця­ми. Зго­дом за на­ка­зом С.пе­тлю­ри Є.ми­шков­ський був від­ря­дже­ний до Ру­му­нії для пе­ре­го­во­рів що­до про­хо­ду ча­стин УНР на те­ри­то­рію ці­єї дер­жа­ви. Їм да­ли до­звіл на ева­ку­а­цію до Бес­са­ра­бії. Про­те за спи­на­ми кри­ла­ся під­сту­пна зра­да: ру­му­ни, ма­ю­чи поль­ську но­ту ні­би­то для змі­цне­н­ня ра­зом із по­ля­ка­ми ан­ти­біль­шо­ви­цько­го фрон­ту на схо­ді, роз­збро­ї­ли укра­їн­ські під­роз­ді­ли. Во­я­ки УНР по­вер­ну­ли­ся на ба­тьків­щи­ну. Пол­ков­ник Ми­шков­ський ве­де пе­ре­го­во­ри про по­вер­не­н­ня їм озбро­є­н­ня, про­те без­успі­шно. Зго­дом йо­го при­зна­чи­ли вій­сько­вим пред­став­ни­ком УНР у Ру­му­нії.

Ко­ли на­при­кін­ці ли­пня 1919 р. Ді­є­вою ар­мі­єю УНР ке­ру­вав Ва­силь Тю­тюн­ник, а пол­ков­ник Ві­ктор Осмо­лов­ський — Во­лин­ською гру­пою, Єв­ген Ми­шков­ський прийняв ко­ман­ду­ва­н­ня шта­бом ці­єї гру­пи. У ве­ре­сні під­по­ряд­ко­ва­ні йо­му ча­сти­ни ви­би­ли бі­ло­гвар­дій­ців з се­ли­ща Сав­ра­ні (Оде­щи­на) й се­ла Кам’яну­ва­тка (Кі­ро­во­град­щи­на). 20 ли­сто­па­да Є.ми­шков­сько­го при­зна­чи­ли на­чаль­ни­ком шта­бу Ді­є­вої ар­мії УНР. Про­те не­вдов­зі він за­хво­рів на тиф, і йо­го з ін­ши­ми тяж­ко­хво­ри­ми від­пра­ви­ли до Рів­но­го. На той час мі­сто вже зайня­ли по­ля­ки, з яки­ми Пе­тлю­ра уклав вій­сько­вий до­го­вір.

Пі­сля оду­жа­н­ня Є.ми­шков­ський по­вер­та­є­ться до лав укра­їн­ської ар­мії на по­са­ду на­чаль­ни­ка мо­бі­лі­за­цій­ної упра­ви Ген­шта­бу УНР. Та вже в лю­то­му 1920 р. Си­мон Пе­тлю­ра ви­кли­кає йо­го до Вар­ша­ви і пі­сля ін­стру­кта­жу від­ря­джає до Кре­мен­ця (ни­ні — Тер­но­піль­щи­на). До­свід­че­ний воє­на­чаль­ник Ми­шков­ський отри­мав не­про­сте зав­да­н­ня — сфор­му­ва­ти ге­не­раль­ний штаб ар­мії УНР, яка спіль­но з поль­ськи­ми вій­ська­ми ма­ла ви­сту­пи­ти про­ти біль­шо­ви­ків. Пі­сля за­вер­ше­н­ня ці­єї не­про­стої ро­бо­ти він отри­мав ранг пер­шо­го ге­не­рал-квар­тир­мей­сте­ра ген­шта­бу.

На по­ча­тку ли­пня 1920 р. го­ло­ва Ди­ре­кто­рії Си­мон Пе­тлю­ра й Ген­штаб ар­мії УНР пе­ре­бу­ва­ли у Про­ску­ро­ві (ни­ні — Хмель­ни­цький). Однак 5 ли­пня чер­во­на кін­но­та С.бу­дьон­но­го прор­ва­ла фронт. Мі­сту за­гро­жу­ва­ло ото­че­н­ня. Пол­ков­ник Є.ми­шков­ський був зму­ше­ний ева­ку­ю­ва­ти штаб ар­мії. Ге­не­рал ар­мії УНР М.ка­пу­стян­ський зга­ду­вав, що по­тя­гу го­лов­но­го ота­ма­на вда­ло­ся про­ско­чи­ти че­рез най­більш за­гроз­ли­ве се­ли­ще Чор­ний Острів на Хмель­нич­чи­ні, а пол­ков­ник Ми­шков­ський за­ли­шив мі­сто в остан­ньо­му еше­ло­ні. На­сту­пно­го дня, 6 ли­пня, то­чив­ся за­пе­клий бій з біль­шо­ви­ка­ми. Пі­зні­ше дру­жи­на Єли­за­ве­та пи­са­ла у спо­га­дах: «За­ли­шив­ши при по­тя­зі під­пол­ков­ни­ка Ча­га­нів­сько­го, пол­ков­ник Ми­шков­ський із гвин­тів­кою в ру­ках на чо­лі сво­єї ла­ви став на­сту­па­ти на го­лов­ні во­ро­жі си­ли. Силь­ним во­гнем із гвин­ті­вок при­му­сив біль­шо­ви­цьку кін­но­ту від­сту­пи­ти, пе­ре­слі­ду­вав їх, аж по­ки не впав, по­ра­не­ний у сте­гно і ру­ку». З по­ля бою йо­го ви­ніс со­тник Ан­дрій Чи­сто­сер­дов.

Пол­ков­ни­ка до­пра­ви­ли до лі­кар­ні в Тер­но­по­лі ли­ше че­рез три дні. Щоб збе­рег­ти йо­му жи­т­тя, кон­си­лі­ум хі­рур­гів ви­рі­шив не­гай­но ам­пу­ту­ва­ти но­гу, однак по­ча­ла­ся ган­гре­на, яка й спри­чи­ни­ла смерть.

По­хо­ва­ли Єв­ге­на Ми­шков­сько­го на Ми­ку­ли­не­цько­му цвин­та­рі Тер­но­по­ля. А го­ло­ва ди­ре­кто­рії УНР С.пе­тлю­ра по­смер­тно при­сво­їв йо­му зва­н­ня ге­не­рал­хо­рун­жо­го.

Пі­сля за­ги­бе­лі Ми­шков­сько­го йо­го дру­жи­на Єли­за­ве­та пра­цю­ва­ла лі­ка­рем Во­лин­ської ди­ві­зії УНР під про­во­дом ге­не­ра­ла Оле­ксан­дра За­грод­сько­го. Ко­ли ди­ві­зія бу­ла ін­тер­но­ва­на в Поль­щі й роз­та­шу­ва­ла­ся в мі­сті Ка­лі­ші, па­ні Ми­шков­ська пра­цю­ва­ла в ке­рів­ни­цтві та­бір­но­го Со­ю­зу укра­ї­нок, Укра­їн­сько­го Чер­во­но­го Хре­ста. По­тім во­на ста­ла одним з ор­га­ні­за­то­рів Укра­їн­ської бі­бліо­те­ки іме­ні Си­мо­на Пе­тлю­ри в Па­ри­жі, яка до­сі є одним з най­біль­ших осе­ред­ків укра­їн­ської куль­ту­ри у сві­ті.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.