На ме­жі сві­тів

Укра­ї­на: шлях до справ­жньої не­за­ле­жно­сті

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Во­ло­ди­мир ГАЗІН,

до­ктор істо­ри­чних на­ук (Кам’янець-по­діль­ський) До 1991 р. Укра­ї­на бу­ла не дер­жа­вою, а етні­чно-адмі­ні­стра­тив­ним утво­ре­н­ням без ознак су­ве­рен­но­сті, одні­єю із 15 улу­сів-ре­спу­блік, зав’яза­них на ви­ко­на­н­ня во­лі Крем­ля.

В її на­драх ко­по­ши­ла­ся тьма бю­ро­кра­тії, яку кон­тро­лю­ва­ла по­над три­міль­йон­на (1980-ті рр.) фі­лія КПРС — КПУ, що сво­їм нев­си­пу­щим оком про­ни­зу­ва­ла все: від еко­но­мі­ки до жи­т­тя окре­мої осо­би. Пра­во чи­нов­ни­ків на ке­рів­ну по­са­ду за­без­пе­чу­вав пар­тій­ний кви­ток. Йо­го по­збав­ле­н­ня озна­ча­ло кі­нець кар’єри.

З кра­хом ко­му­ні­зму по­тре­ба в КПУ від­па­ла. Її ка­дри, звіль­нив­шись від жорс­ткої опі­ки Мо­скви й ні­скіль­ки не ба­жа­ю­чи за­ли­ша­ти вла­дний мі­сток, при­сто­су­ва­ли ста­рі ор­га­ни вла­ди та управ­лі­н­ня до вла­сних по­треб, що на­сам­пе­ред зве­ли­ся до роз­по­ді­лу укра­їн­сько­го пи­ро­га. Мі­сце по­го­ни­ча, яке на­ле­жа­ло КПУ, зайня­ла рі­зно­ма­ста ко­ру­пція, що ір­жею в’їла­ся в су­спіль­ство на всіх по­вер­хах со­ці­у­му і пра­вить свій не­на­си­тний бал.

1991 р. на по­са­ді пре­зи­ден­та Укра­ї­ни об’єктив­но ма­ла з’яви­ти­ся но­ва лю­ди­на, на­ці­ле­на на пер­спе­кти­ви май­бу­тньо­го. Але, за від­су­тно­сті пра­кти­ки де­мо­кра­тії і ви­бо­рів, зав­дя­ки слаб­ко­сті та па­сив­но­сті на­ціо­наль­них сил пре­зи­ден­том став се­кре­тар ЦК КПУ, який при­вчив­ся бу­ти справ­ним ви­ко­нав­цем і аж ні­як не іні­ці­а­то­ром та ге­не­ра­то­ром но­вих і смі­ли­вих ідей. Та й су­спіль­ство ви­я­ви­ло­ся не на ви­со­ті. Три пер­шо­чер­го­вих зав­да­н­ня вну­трі­шньої і зов­ні­шньої без­пе­ки — вступ до НАТО, ЄС, ство­ре­н­ня на пів­остро­ві Крим­сько­та­тар­ської ав­то­ном­ної ре­спу­блі­ки — слід бу­ло не­гай­но ви­рі­шу­ва­ти на хви­лі пост­ко­му­ні­сти­чно­го ен­ту­зі­а­зму, що за­без­пе­чи­ло б за­хі­дну орі­єн­та­цію, де­мо­кра­ти­за­цію, транс­фор­ма­цій­ні про­це­си, ши­ро­ко від­чи­ни­ло б две­рі не тіль­ки в єв­ро­пей­ський світ. Однак, за­мість Брюс­се­ля, пре­зи­дент від­був у Бі­ло­везь­ку пу­щу.

Як на­слі­док, транс­фор­ма­цій­ні за­хо­ди в Укра­ї­ні імі­ту­ва­ли­ся про­же­кта­ми ре­форм і галь­му­ва­ли­ся пе­ре­фар­бо­ва­ною пар­тій­но­ра­дян­ською но­мен­кла­ту­рою. При­кла­дом мо­же слу­гу­ва­ти адмі­ні­стра­тив­но-те­ри­то­рі­аль­на ре­фор­ма, про­ект якої в 1997 р. був за­про­по­но­ва­ний пар­ла­мен­та­рі­я­ми Р.без­смер­тним, В.стре­то­ви­чем, І.юхнов­ським. Ре­фор­мою про­по­ну­ва­ло­ся об’єд­на­ти ра­йо­ни в окру­ги, в ра­зи змен­ши­ти кіль­кість чи­нов­ни­ків і бю­дже­тні ви­тра­ти на них. Однак Л.ку­чма її за­ве­ту­вав. До дру­гої пре­зи­дент­ської ка­ден­ції за­ли­ша­ло­ся ма­ло ча­су й дра­жни­ти чи­нов­ни­цтво як го­лов­но­го ви­бор­ця, що за­без­пе­чу­вав успіх, бу­ло не­до­ре­чно.

Ни­ні­шня кам­па­нія ство­ре­н­ня гро­мад ні­ве­лює по­тре­бу в ра­йон­но­му рів­ні, що ціл­ком зро­зумі­ло. Є ви­пад­ки, ко­ли, фор­му­ю­чись, гро­ма­да ви­хо­дить за ме­жі ра­йо­ну (еко­но­мі­чне тя­жі­н­ня до пев­но­го цен­тру, транс­порт­ні шля­хи то­що). На мі­сце 4–6 ра­йо­нів, що й про­по­ну­ва­ло­ся у 1997 р., про­си­ться один округ. У та­ко­му ра­зі при­зна­че­н­ня і фун­кції обла­сно­го рів­ня по­тре­бу­ють про­ду­ма­но­го ре­фор­му­ва­н­ня та онов­ле­н­ня, оскіль­ки ча­сти­ну йо­го пре­ро­га­тив пе­ре­бе­руть на се­бе окру­ги. Зокре­ма, від­па­дає по­тре­ба в обла­сних від­ді­лах куль­ту­ри, осві­ти, охо­ро­ни здо­ров’я. В обла­сно­му цен­трі мо­жуть ство­рю­ва­ти­ся па­лі­а­тив­ні слу­жби для ви­ко­на­н­ня пев­но­го ро­ду ва­жли­вих зав­дань, об­умов­ле­них ча­сом. Бю­ро­кра­тія, яка в ба­га­то­рів­не­вій си­сте­мі роз­ви­ва­ла­ся су­то ве­ге­та­тив­ним спосо­бом, прой­де сер­йо­зну шко­лу очи­ще­н­ня. Чи­нов­ни­кам, що «ви­жи­вуть», до­ве­де­ться змі­ню­ва­ти стиль і фор­ми ро­бо­ти, де­мо­кра­ти­зу­ва­ти­ся, ста­ва­ти до­сту­пни­ми для гро­ма­дян.

Від­су­тність до­сві­ду дер­жав­но­го бу­дів­ни­цтва, від­ста­лість но­вих кра­їн ство­ри­ли спри­я­тли­ві умо­ви для ін­ва­зії «рус­ско­го ми­ра» на пост­ра­дян­сько­му про­сто­рі. Ро­сія, зба­га­тив­шись на екс­пор­ті енер­го­но­сі­їв, вда­ла­ся до від­нов­ле­н­ня ім­пе­рії. Се­ред ін­шо­го, цьо­му спри­я­ли не­по­го­дже­ність дій Єв­ро­пи, її по­діл на три рі­зні за рів­нем роз­ви­тку ма­те­ри­ки: ста­ру, но­ву, що зна­йшла се­бе в член­стві ЄС і НАТО, й ту, пост­ра­дян­ську (Бі­ло­русь, Мол­до­ва, Укра­ї­на), яка вна­слі­док по­пе­ре­дньо­го ста­ту­су за­ли­ши­ла­ся в зо­ні осо­бли­вих ін­те­ре­сів РФ, що не­вдов­зі по­ча­ли ма­те­рі­а­лі­зу­ва­ти­ся. Вій­ни про­ти Гру­зії — щоб упо­ко­ри­ти Кав­каз, Укра­ї­ни — як го­лов­ної опо­ри ще до­сить слаб­кої кон­стру­кції не­за­ле­жно­сті но­вих дер­жав, яка ста­ла не­чу­ва­ним ви­кли­ком ав­то­ри­тар­но-ім­пер­ській тра­ди­ції Ро­сії. Під­трим­ка 1 бе­ре­зня 2014 р. Ра­дою Фе­де­ра­ції звер­не­н­ня на за­сто­су­ва­н­ня зброй­них сил в Укра­ї­ні ста­ла кри­чу­щим по­ру­ше­н­ням між­на­ро­дно­го пра­ва й уза­ко­не­н­ням вій­ни на те­ре­нах СНД. Вдав­шись до ане­ксії чу­жих те­ри­то­рій (При­дні­стров’я, Аб­ха­зія, Пів­ден­на Осе­тія, Крим, Дон­бас), Кремль іні­ці­ю­вав но­ву хо­ло­дну вій­ну як пер­шої фа­зи від­нов­ле­н­ня втра­че­них пі­сля 1991 р. по­зи­цій.

За та­ких умов Укра­ї­на, роз­шма­то­ва­на кла­но­ви­ми усо­би­ця­ми за вла­дні крі­сла й пост­ра­дян­ську здо­бич, опи­ни­ла­ся в цен­трі про­ти­сто­я­н­ня «рус­ско­го ми­ра» і за­хі­дної де­мо­кра­тії. Якщо її від­но­си­ни зі ста­рою Єв­ро­пою біль­шменш скла­да­ю­ться, то з но­вою — не все га­разд. Ру­му­нія, Угор­щи­на, Бол­га­рія за­пу­сти­ли ка­ру­сель мов­но­го пи­та­н­ня. По­лі­ти­ки Поль­щі вда­ли­ся до екс­кур­су в ми­ну­ле. Пре­зи­дент Че­хії Мі­лош Зе­ман, ви­сту­пив­ши за зня­т­тя сан­кцій з Мо­скви, фа­кти­чно під­три­мав агре­сію РФ про­ти Укра­ї­ни. На­че не бу­ло 1968 р. і 26-рі­чний Мі­лош не ба­чив, як йо­го спів­ві­тчи­зни­ки зі сльо­за­ми на очах сто­я­ли оба­біч до­ріг, з яких за ніч 21 сер­пня зня­ли два міль­йо­ни до­ро­жніх зна­ків, і за­ки­да­ли ка­мі­н­ням ра­дян­ські вій­ська, що втор­гну­ли­ся в Че­хо­сло­вач­чи­ну, ви­на якої бу­ла тіль­ки в пра­гнен­ні «со­ці­а­лі­зму з люд­ським облич­чям»?

Чи не ра­но ЄС і НАТО на­да­ли член­ство пост­ко­му­ні­сти­чним кра­ї­нам ЦСЄ? Ма­буть, ні. Ста­ра Єв­ро­па спів­чу­ва­ла їм. А мо­же, слід бу­ло про­лон­гу­ва­ти уго­ди? З Укра­ї­ною чи­нить су­во­ро й до­ни­ні.

В умо­вах гло­ба­лі­за­ції, щоб впли­ва­ти на світ, не кон­че во­ло­ді­ти ве­ли­ки­ми те­ри­то­рі­я­ми. Свої на­ціо­наль­ні ін­те­ре­си США про­су­ва­ють з ура­ху­ва­н­ням за­пи­тів пар­тне­рів. РФ цьо­го ро­би­ти не вміє і, як пра­ви­ло, в сен­сі роз­ши­ре­н­ня «рус­ско­го ми­ра» вда­є­ться до агре­сії.

У гі­бри­дних вій­нах із не­ви­со­кою бо­йо­вою актив­ні­стю, які ве­де Ро­сія, ва­жли­вим ком­по­нен­том ста­ла ін­фор­ма­ція. Її зна­чу­щість і вплив на гро­мад­ську дум­ку за­свід­чує обу­ре­н­ня в РФ ви­сту­пом у Бун­де­ста­зі шко­ля­ра з Но­во­го Урен­гоя Де­ся­тни­чен­ка, який ска­зав, що по­ле­глі ні­ме­цькі сол­да­ти ні в чо­му не вин­ні. З по­гля­ду мо­ра­лі, пи­та­н­ня де­лі­ка­тне. У по­е­мі «Ва­си­лий Т¸ркин» О.твар­дов­ський у фра­зі «Го­ро­да сда­ют сол­да­ты, ге­не­ра­лы их бе­рут» за­ко­ду­вав гли­бо­кий фі­ло­соф­ський ме­седж, адре­со­ва­ний май­бу­тнім по­ко­лі­н­ням для роз­ду­мів.

У си­сте­мі ін­фо­кра­тії РФ за­ді­я­ні чи­слен­ні стру­кту­ри агі­т­про­пу: ЗМІ, вну­трі­шні й зов­ні­шні аген­ції, по­лі­ти­чні ток-шоу на ТБ. Усі ще­дро фі­нан­су­ю­ться. Чи­ма­ло про­фе­сій­них іде­о­ло­гів і те­о­ре­ти­ків, ке­ру­ю­чись прин­ци­пом «peсunia non olet», пра­гнуть по­тра­пи­ти в їх актив. Се­ред них за­кор­дон­ні аген­ти впли­ву, лю­ди з ото­че­н­ня Яну­ко­ви­ча. Всі ра­зом на за­мов­ле­н­ня вла­ди го­ту­ють су­спіль­но­по­лі­ти­чну на­жив­ку для за­га­лу «рус­ско­го ми­ра». На цій ни­ві ледь не що­ден­но вправ­ля­ю­ться то­кшоу «Пра­во го­ло­са» та «Пра­во знать». Дис­ку­сія на них під­мі­не­на ку­хнею уні­фі­ка­ції умів, на якій будь-яка твор­чість втра­чає сенс. Че­сна оцін­ка по­лі­ти­ки РФ ка­те­го­ри­чно не при­йма­є­ться , — «хто не з на­ми, той про­ти нас».

Зокре­ма, «Пра­во го­ло­са» спе­ці­а­лі­зу­є­ться на зве­ли­чен­ні РФ та огуль­но­му па­плю­жен­ні Укра­ї­ни. Пе­ре­па­дає США й НАТО, що бу­ли й за­ли­ша­ю­ться го­лов­ни­ми опо­нен­та­ми Ро­сії. До 1991 р. — стри­му­ва­ли роз­пов­за­н­ня ко­му­ні­зму, пі­сля — пе­ре­шко­джа­ють від­нов­лен­ню втра­че­них Мо­сквою по­зи­цій над­дер­жа­ви. До то­го ж «рус­ский мир» зав­жди кимсь тре­ба ля­ка­ти, іна­кше він мо­же пе­ре­клю­чи­ти­ся на го­стрі вну­трі­шні про­бле­ми, роз­лу­чи­ти­ся з лю­бов’ю до вла­ди та збай­ду­жі­ти до са­краль­ної трі­а­ди, сфор­му­льо­ва­ної ще 1833 р. мі­ні­стром осві­ти С.ува­ро­вим: «пра­во­слав­не, са­мо­дер­жа­вие, на­ро­дность». Це на­рі­жні скрі­пи «рус­ско­го ми­ра» — спле­ті­н­ня не за­ли­ше­но­го істо­рії ми­ну­ло­го, су­ча­сно­го та май­бу­тньо­го.

На ток-шоу й до­сі пе­ре­ко­на­ні, що світ зда­тний змі­ню­ва­ти­ся ли­ше за ле­ка­ла­ми Мо­скви. Зокре­ма, ствер­джу­є­ться, що ні­би­то Ро­сія 1990 р. да­ла до­звіл на об’єд­на­н­ня Ні­меч­чи­ни. А що, ял­тин­ських і по­тс­дам­ських угод 1945 р. не бу­ло? Ба біль­ше. СРСР був єди­ною кра­ї­ною, яка їх не ви­ко­ну­ва­ла. Іна­кше вже до кін­ця 40-х — по­ча­тку 50 рр. ХХ ст. Ні­меч­чи­на бу­ла б єди­ною. Ко­му адре­со­ва­ні та­кі сен­тен­ції?

Усе, що пов’яза­но з «Крим­на­шом», агре­сі­єю та по­лі­ти­кою ре­ван­шу за 1989–1991 рр., «пред­став­ни­ки на­ро­ду», які тов­пля­ться за спи­на­ми шо­у­ме­нів, схва­лю­ють опле­ска­ми, то­ді як не­смі­ли­ві ре­а­лі­сти­чні по­гля­ди на си­ту­а­цію, що скла­ла­ся у сві­ті й на пост­ра­дян­сько­му про­сто­рі, зу­стрі­ча­ють гні­тю­чим мов­ча­н­ням. Во­но свід­чить про мас­шта­бну за­ра­же­ність су­спіль­ства мі­кро­бом агре­сії та не­на­ви­сті, що вки­да­є­ться в ма­си ЗМІ й аде­пта­ми іде­о­ло­гії во­ро­жне­чі. У за­галь­но­му роз­гар­ді­я­ші осу­ду, адре­со­ва­но­му не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни, лу­на­ють оди мо­сков­ській ім­пе­рії та ни­ні­шній вла­ді. Се­ред го­ло­сів на ток-шоу «Пра­во го­ло­са» по­мі­тний по­лі­то­лог і ге­не­раль­ний ди­ре­ктор ін­сти­ту­ту по­лі­ти­чних до­слі­джень С.мар­ков. Цей «вче­ний», ку­стар­ний ви­ріб ра­дян­сько­го агі­т­про­пу, чиї мір­ку­ва­н­ня по­збав­ле­ні еле­мен­тар­ної ло­гі­ки, за­хли­на­ю­чись від про­клять Укра­ї­ні, ша­ле­ніє на­стіль­ки, що на­віть одно­дум­ці не ви­три­му­ють йо­го фаль­ші. До па­ри Мар­ко­ву й ве­ду­чий, який без­це­ре­мон­но за­ту­ляє рот ко­жно­му, хто ви­хо­дить за ме­жі до­зво­ле­но­го. Спро­би укра­їн­ських по­лі­то­ло­гів (а чи не «за­сла­них ко­за­чків»?) по­да­ти свою то­чку зо­ру ви­гля­да­ють анек­до­ти­чно. Їх пе­ре­кри­ку­ють, за­смі­ю­ють, До­не­сти до слуг ім­пер­ської іде­о­ло­гії істи­ну — річ без­на­дій­на. Ве­ду­чий Ба­ба­ян тут-та­ки на­цько­вує за­тя­тих укра­ї­но­фо­бів. Остан­нє сло­во, «єди­но вір­не», як ле­нін­ське вче­н­ня, зав­жди за­ли­ша­є­ться за ним: «Ми їм (аме­ри­кан­цям, єв­ро­пей­цям) го­во­ри­мо — хло­пці, так ро­би­ти не мо­жна. Але нас не слу­ха­ють, про­сто не ро­зу­мі­ють».

В урі­за­ній і обра­же­ній 1991 р. ро­сій­ській ім­пе­рії про­сте­жу­ю­ться су­спіль­но-по­лі­ти­чні яви­ща, ха­ра­ктер­ні для Ні­меч­чи­ни пі­сля 1918 р.: не­прийня­т­тя но­вої по­лі­ти­чної кар­ти сві­ту і вла­сно­го ста­ту­су на ній, усу­не­н­ня від ви­рі­ше­н­ня сві­то­вих про­блем, від­но­син За­хо­ду з кра­ї­на­ми, які, на дум­ку Крем­ля, не­ві­до­мо для чо­го з’яви­ли­ся вздовж кор­до­нів РФ («що це за гео­гра­фі­чні но­ви­ни»). Якщо на­ци­сти на­ді­ля­ли нім­ців «нор­ди­чним ха­ра­кте­ром», то в Ро­сії за­го­во­ри­ли про осо­бли­вий «рус­ский ха­ра­ктер», що «рус­ско­го мо­жет по­бе­дить толь­ко два рус­ских». Впра­ви в гі­пер­бо­лі­за­ції при­лє­пін­сько­го сти­лю ма­ють на ме­ті при­ще­пи­ти ро­сі­я­нам від­чу­т­тя вла­сної пе­ре­ва­ги над усі­ма ін­ши­ми. З цьо­го пі­сля 1918 р. по­чи­нав­ся ре­ван­шизм і на­цизм в Ні­меч­чи­ні.

За та­ких умов ві­дмо­ва від іде­о­ло­гії й пра­кти­ки ко­му­ні­зму не озна­ча­ла кі­нець ім­пер­ської ра­дян­щи­ни як пло­ду ко­му­ні­зму, за­ча­то­го біль­шо­ви­ка­ми в «рус­ском ми­ре». Фа­шизм і ко­му­нізм, ска­зав би сьо­го­дні Ма­я­ков­ський, «бли­зне­цы-бра­тья». Їхній спіль­ний ко­рінь — то­та­лі­та­ризм. Ав­то­ри­та­ри­зму, йо­го пер­шо­му сту­пе­ню, при­та­ман­ні не­за­пе­ре­чна вла­да во­ждя, вір­ність зом­бо­ва­но­го ін­фо­кра­ті­єю на­ро­ду, кон­сти­ту­ція як ка­му­фляж ди­кта­ту­ри. Зміст іде­о­ло­гії ав­то­кра­тії — зве­ли­че­н­ня пра­ви­те­ля. Так, ве­ду­чий ток-шоу «Пра­во знать» Д.ку­ли­ков, по­пор­пав­шись в істо­рії сон­му пра­ви­те­лів Ро­сії, зна­йшов трьох ве­ли­ких і успі­шних: Ле­ні­на, Ста­лі­на, Пу­ті­на. Чи вар­то бен­те­жи­ти­ся, що пер­ший став «ре­во­лю­ціо­не­ром йо­го ве­ли­чно­сті Віль­гель­ма ІІ» за 50 млн зо­ло­тих ма­рок на пе­ре­во­рот 1917 р., на со­ві­сті дру­го­го — де­ся­тки міль­йо­нів жертв те­ро­ру й го­ло­до­мо­ру. Мі­ри­лом ве­ли­ко­сті й успі­шно­сті для обох — збе­ре­же­н­ня і при­мно­же­н­ня про­сто­рів ім­пе­рії. Їхні ім­пер­ські спра­ви ста­ли ке­рів­ни­цтвом до дії для крем­лів­ської вла­ди, яка вій­ни на пост­ра­дян­сько­му про­сто­рі при­кри­ває бо­роть­бою з на­ци­змом. Хо­ча жо­ден зна­ний істо­рик ні­ко­ли не ствер­джу­вав, що ма­лим і се­ре­днім кра­ї­нам, на від­мі­ну від ве­ли­ких, вла­сти­вий, за пев­них умов, фа­шизм із йо­го ім­пе­рі­а­лі­сти­чни­ми ці­ля­ми. У них їх про­сто не мо­же бу­ти. По­сту­ла­ти, що в ро­ки вій­ни Бол­га­рія, Ру­му­нія, Угор­щи­на бу­ли фа­шист­ськи­ми дер­жа­ва­ми, по­збав­ле­ні будь-яких під­став. То­ді пе­ред ни­ми сто­я­ла ди­ле­ма: пі­ти на уго­ду з Гі­тле­ром і збе­рег­ти не­за­ле­жність — чи роз­ді­ли­ти до­лю Поль­щі, Че­хо­сло­вач­чи­ни, Юго­сла­вії. Як ко­лись Одіс­сей, во­ни ви­бра­ли Сціл­лу. Чи спра­ве­дли­во кле­ї­ти їм фа­шист­ські яр­ли­ки? А ось Ф.фран­ко пі­сля 1945 р. пе­ре­мож­ці зви­ну­ва­ти­ли у фа­ши­змі. Пра­во­мір­но? В.чер­чилль з цьо­го при­во­ду пи­сав у 1949 р.: «Не­ймо­вір­но ма­ти по­сла в Мо­скві і не ма­ти в Ма­дри­ді. Жи­т­тя окре­мо­го іспан­ця на­ба­га­то ща­сли­ві­ше й віль­ні­ше за жи­т­тя окре­мо­го ро­сі­я­ни­на, по­ля­ка, че­ха».

Спро­би йти впе­ред, не звіль­нив­шись від яр­ма не­га­ти­ву ми­ну­ло­го, обер­та­ю­ться від­ко­чу­ва­н­ням на­зад. Ро­сія зно­ву, вко­тре в істо­рії, ство­рює со­бі й сві­ту про­бле­ми. Сьо­го­дні — це зу­си­л­ля по­вер­ну­ти ім­пе­рію, ча­си якої за­кін­чи­ли­ся 100 ро­ків то­му. Для цьо­го го­ди­ться все. На­віть дру­жба з КНДР, що до­сі є чи не єди­ною нев­ре­гу­льо­ва­ною спад­щи­ною Дру­гої сві­то­вої, оскол­ком ко­му­ні­сти­чно­го ма­те­ри­ка, який ка­нув у ми­ну­ле, ви­сту­пає в ро­лі опу­да­ла для за­ля­ку­ва­н­ня люд­ства ядер­ною вій­ною і від­вер­та­н­ня ува­ги сві­ту від го­стрих про­блем. Чи вда­сться си­ту­а­цію, як вва­жає пре­зи­дент РФ, «за­чи­сти­ти, за­гла­ди­ти, за­спо­ко­ї­ти»? Чи сха­ме­не­ться «гра­мо­тний і зрі­лий по­лі­тик» Кім Чен Ин і не пе­ре­сту­пить ме­жу не до­зво­ле­но­го ні­ко­му?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.