Йо­го світ ви­мі­рю­вав­ся ві­чні­стю

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ -

8 ли­пня ви­пов­ню­є­ться 80 ро­ків від дня на­ро­дже­н­ня Ле­ся Та­ню­ка (1938—2016), ви­да­тно­го укра­їн­сько­го те­а­траль­но­го ре­жи­се­ра, по­лі­ти­ка, гро­мад­сько­го ді­я­ча, пе­да­го­га, на­ро­дно­го ар­ти­ста Укра­ї­ни, го­ло­ви Все­укра­їн­сько­го то­ва­ри­ства «Ме­мо­рі­ал» іме­ні Ва­си­ля Сту­са.

На вік Ле­ся Сте­па­но­ви­ча ви­па­ло чи­ма­ло ви­про­бу­вань, істо­ри­чних ка­та­клі­змів, але йо­го жи­т­тя спов­не­не і гу­чних пе­ре­мог, і ви­да­тних дер­жа­во­твор­чих звер­шень. Ни­ні го­ту­є­ться до дру­ку кни­га спо­га­дів про Ле­ся Та­ню­ка (очі­ку­є­мо її во­се­ни, якраз в уні­сон із ве­чо­ром пам’яті, який від­бу­де­ться в жов­тні в Цен­трі Ле­ся Кур­ба­са).

DT.UA про­по­нує чи­та­чам ли­ше ви­бра­ні сто­рін­ки з май­бу­тньої кни­ги. Це сто­рін­ки ще­му, за­хва­ту, лю­бо­ві, но­сталь­гії.

Він знав та­єм­ни­цю куль­ту­ри

Нел­лі КОРНІЄНКО, Ту­га втра­ти зав­жди не­зни­щен­на. Її ві­ро­лом­ства, як і ві­ро­лом­ства пам’яті, зда­тні здо­ла­ти хі­ба що Спо­га­ди, які бу­дять осо­бли­ву емо­цій­ну чуй­ність. Я знаю, як важ­ко пи­са­ти про Ле­ся — ре­не­сан­сну за ду­хом лю­ди­ну, зав­жди твор­чо ді­є­ву, яка пра­гне і в по­лі­ти­ку вне­сти єре­ти­чну пра­кти­ку по­лі­ти­ки мо­раль­ної і на­віть ху­до­жньої...

По­ки що все це — наш акту­аль­ний де­фі­цит.

Лесь Та­нюк не си­дів у ГУЛАГУ, хо­ча, за да­ни­ми укра­їн­сько­го КДБ, з яки­ми озна­йо­мив нас йо­го го­ло­ва Га­лу­шко пе­ред від’їздом до Мо­скви, був ор­дер на йо­го арешт. Гу­ла­гом ста­ла ви­му­ше­на емі­гра­ція і фа­кти­чно пов­на за­бо­ро­на на твор­чість — жо­дна на­зва дра­ма­ти­чних тво­рів, за­про­по­но­ва­на Та­ню­ком пі­сля за­па­мо­ро­чли­во­го успі­ху йо­го пер­ших ви­став у Мо­скві і ви­су­не­н­ня мо­ло­до­го ре­жи­се­ра на Дер­жав­ну пре­мію СРСР, не бу­ла прийня­та. Пі­сля під­пи­са­н­ня ли­ста про­ти по­лі­ти­чних ре­пре­сій у кра­ї­ні і за її де­мо­кра­ти­за­цію, який по­тра­пив в ООН, — до­ля бу­ла ви­рі­ше­на...

Однак йо­му вда­ло­ся зро­би­ти так ба­га­то, що Ми­ро­слав Ма­ри­но­вич мав усі під­ста­ви під­су­му­ва­ти: по­трі­бна ро­бо­та ба­га­тьох до­слі­дних ін­сти­ту­тів, щоб осво­ї­ти твор­чий до­ро­бок Ле­ся Та­ню­ка...

Та­нюк мрі­яв про не­за­ле­жну Укра­ї­ну на за­са­дах Куль­ту­ри — він знав та­єм­ни­цю куль­ту­ри і знав, як під­ні­ма­ти еко­но­мі­ку. Це ж від­кри­т­тя бу­ло ві­до­ме де Го­л­лю, який сво­го ча­су ви­вів Фран­цію в ряд най­пе­ре­до­ві­ших кра­їн Єв­ро­пи.

Цю стра­те­гію ще на­ле­жить опа­ну­ва­ти мо­ло­дій укра­їн­ській де­мо­кра­тії — адже їй жи­ти в ХХІ і ХХІІ сто­лі­т­тях. Сто­лі­т­тях ін­ших ре­аль­но­стей.

Пам’ять лю­дей куль­ту­ри зав­жди чуй­на до ста­нів люд­ської дра­ми, по­нять до­бра і зла, есте­ти­чних екві­ва­лен­тів до­лі. То­му в цих спо­га­дах, га­даю, чи­тач по­чує не тіль­ки по­ва­гу, ні­жність, лю­бов до Ле­ся Та­ню­ка, а й ін­то­на­ції ті­єї тра­гі­чної не­узго­дже­но­сті йо­го з ча­сом, не­ро­зу­мі­н­ня на­віть у, зда­ва­ло­ся б, рі­дно­му ко­лі, в те­а­трі, се­ред лю­дей куль­ту­ри.

«Со­вок» у го­ло­вах, мо­раль­на не­спро­мо­жність, брак гро­ма­дян­ської сві­до­мо­сті — цей не­без­пе­чний «нар­ко­ти­чний» вимір ви­явив­ся вбив­чим для те­а­тру і для йо­го то­ді­шньо­го лі­де­ра. На­вряд чи тре­ба го­во­ри­ти про те, що це не до­да­ло йо­му жи­т­тя... А те­атр на­дов­го по­зба­ви­ло пра­ва на са­мо­по­ва­гу і зда­тність до ПРЯМОСТОЯННЯ. За­ко­ни мо­ра­лі не­ща­дні.

У будь-яко­го жи­т­тя є та­єм­ни­ця. Та­ї­на — це про­ект тих ре­аль­но­стей, які не­до­вті­лив ми­тець. Має при­йти той, хто про­дов­жить...

Ре­жи­сер мо­єї юно­сті

Юрій РИБЧИНСЬКИЙ, Не ко­жно­му хло­пчи­ко­ві, не ко­жно­му юно­му по­е­ту Бог по­си­лає лю­ди­ну, яка стає на дов­гі ро­ки про­від­ни­ком, аб­со­лю­тним ав­то­ри­те­том, взір­цем.

Сла­ва Бо­гу, ме­ні по­та­ла­ни­ло ще в шкіль­ні ро­ки зу­стрі­ти та­ку осо­би­стість.

Ста­ло­ся це так. До на­шої шко­ли за­ві­та­ла сту­ден­тка те­а­траль­но­го ін­сти­ту­ту іме­ні Кар­пен­ка-ка­ро­го Іра Са­мій­лен­ко, щоб до­по­мог­ти на­шій учи­тель­ці з лі­те­ра­ту­ри по­ста­ви­ти в драм­гур­тку «Бо­ри­са Го­ду­но­ва».

Ме­ні ді­ста­ла­ся роль Гри­шки Отреп’єва, тоб­то Лже­дми­трія.

Під час одні­єї з ре­пе­ти­цій я по­ка­зав їй свої вір­ші, які пи­сав уже рік-пів­то­ра.

Не роз­кри­ва­ю­чи зо­ши­та з мо­ї­ми ка­ра­ку­ля­ми, Іра ска­за­ла, що по-справ­жньо­му оці­ни­ти мої опу­си мо­же не во­на, а юнак, який вчи­ться з нею в ін­сти­ту­ті на ре­жи­сер­сько­му фа­куль­те­ті.

А че­рез де­який час во­на по­зна­йо­ми­ла ме­не з юна­ком, який був на сім ро­ків стар­ший за ме­не. Це був Ле­о­нід Та­нюк, але всі, звер­та­ю­чись до ньо­го, на­зи­ва­ли йо­го Ле­сем.

Це дру­ге ім’я, яке із ча­сом ста­ло йо­го го­лов­ним іме­нем, він узяв со­бі, то­му що був за­ко­ха­ний у твор­чість Ле­ся Кур­ба­са.

Лесь Та­нюк з пер­шої зу­стрі­чі став для ме­не ку­ми­ром і ду­хов­ним го­ри­зон­том.

Він від­крив ме­ні без­край­ній світ укра­їн­ської і сві­то­вої по­е­зії, яку знав як ні­хто, бо сам був та­ла­но­ви­тим по­е­том, знав іно­зем­ні мо­ви і пе­ре­кла­дав з фран­цузь­кої. Зав­дя­ки Ле­сю Та­ню­ку в моє жи­т­тя вві­йшли мо­ло­дий Ти­чи­на, Плу­жник, Олесь, Се­мен­ко, Ми­ко­ла Ку­ліш, Кур­бас, Пре­вер, Апол­лі­нер, Хі­кмет…

Че­рез де­який час Лесь Та­нюк став пре­зи­ден­том Клу­бу твор­чої мо­ло­ді, а я — най­мо­лод­шим нео­фі­том цьо­го клу­бу, де під час хру­щов­ської «від­ли­ги» мо­жна бу­ло по­зна­йо­ми­тись з Іва­ном Дзю­бою, Іва­ном Ми­ко­лай­чу­ком, Ми­ко­лою Він­гра­нов­ським, Іва­ном Сві­тли­чним, Ал­лою Гор­ською, ба­га­тьма мо­ло­ди­ми та­ла­но­ви­ти­ми му­зи­кан­та­ми і ху­до­жни­ка­ми.

Я вже вчив­ся в Уні­вер­си­те­ті іме­ні Шев­чен­ка, але май­же що­дня ба­чив­ся з Ле­сем, до­шку­ляв йо­му сво­ї­ми вір­ша­ми, які він зав­жди ува­жно чи­тав, а по­тім при­скі­пли­во ана­лі­зу­вав.

Ко­жне йо­го сло­во для ме­не бу­ло на ва­гу зо­ло­та.

Ма­буть то­му, що в ме­не був та­кий Учи­тель, я ра­но по­чав дру­ку­ва­ти­ся, а че­рез де­який час, ко­ли ме­ні ви­пов­ни­ло­ся ві­сім­над­цять, мої вір­ші по­ча­ли зву­ча­ти у фі­лар­мо­ні­ях у ви­ко­нан­ні В’яче­сла­ва Со­мо­ва, най­кра­що­го на той час по­пу­ля­ри­за­то­ра сві­то­вої по­е­зії.

Так са­мо як у спор­ті я хо­тів по­до­ба­ти­ся сво­є­му тре­не­ру, у твор­чо­сті я хо­тів, щоб мій Учи­тель Лесь Та­нюк пи­шав­ся мною як сво­їм учнем.

Я був не са­мо­тній у сво­їх ба­жа­н­нях — ба­га­то юна­ків і дів­чат хо­ті­ли отри­ма­ти від Ле­ся по­ра­ду.

Йо­му з юних ро­ків був при­та­ман­ний ма­гне­тизм кра­си­вої зов­ні­шно­сті і вну­трі­шньо­го по­лум’я.

То­му він зав­жди при­тя­гу­вав до се­бе твор­чих лю­дей, зав­жди був фор­маль­ним і не­фор­маль­ним лі­де­ром.

Спіл­ку­ю­чись із Та­ню­ком упро­довж усьо­го жи­т­тя, я ро­зу­мів, що Лесь має пра­во на лі­дер­ство не тіль­ки то­му, що має та­лант ре­жи­се­ра і по­е­та, а то­му, що ко­жен день на­пов­нює се­бе зна­н­ня­ми.

Він був справ­жньою ен­ци­кло­пе­ді­єю знань, яких йо­му зав­жди за­ма­ло, хо­тів зна­ти яко­мо­га біль­ше…

…І як­би я не зу­стрів на по­ча­тку 1960-х Ле­ся Та­ню­ка, у 1970-х не з’яви­ли­ся б мої «Ди­кі гу­си», «Ча­рів­на скри­пка», «Зе­лен клен» та ін­ші пі­сні, на­пи­са­ні в спів­ав­тор­стві з ком­по­зи­то­ром Іго­рем По­кла­дом.

Лесь зав­жди ще­дро й щи­ро ді­лив­ся всім, що мав, і я, ма­буть, успад­ку­вав це ба­жа­н­ня від­да­рю­ва­ти ін­шим те, що на­ко­пи­чу­вав ро­ка­ми.

Лесь ні­ко­ли ні­ко­му не за­здрив і зав­жди ра­дів успі­хам сво­їх дру­зів.

Пра­це­зда­тність йо­го ста­ла при­тчею во язи­цех, бо ко­жно­го дня він при­му­шу­вав се­бе пи­са­ти що­ден­ник ХХ сто­річ­чя — Що­ден­ник, у яко­му не втра­че­но жо­дної хви­ли­ни істо­рії, істо­рії, в якій Лесь ні­ко­ли не був гля­да­чем. Він зав­жди був ді­є­вою осо­бою.

Са­ме він був одним з ор­га­ні­за­то­рів РУ­ХУ, бор­цем зі ста­лі­ні­змом, фун­да­то­ром Не­за­ле­жно­сті, пра­вою ру­кою В’яче­сла­ва Чор­но­во­ла.

І якщо я вва­жаю се­бе ща­сли­вою лю­ди­ною, то це, ма­буть, то­му, що ко­лись Го­сподь по­да­ру­вав ме­ні та­ко­го Вчи­те­ля.

Пра­гнув змі­ни­ти жи­т­тя

Ген­ріх АЛТУНЯН, Пи­са­ти про Ле­ся Та­ню­ка і лег­ко, бо, зда­є­ться, знаю про ньо­го все, і важ­ко, бо ко­жен но­вий день від­кри­ває йо­го для ме­не за­но­во.

Ба­га­то но­во­го від­кри­ло­ся ме­ні й у йо­го книж­ці «Мо­но­ло­ги» (Х., 1994). А про­те це ли­ше не­ве­ли­чка ча­сти­на зро­бле­но­го ним.

Йо­го твор­чий до­ро­бок — це по­над 60 те­а­траль­них ви­став, кі­но- і те­ле­філь­мів, чи­слен­ні пу­блі­ка­ції, до­брий де­ся­ток кни­жок, пе­ре­кла­ди — з ан­глій­ської, фран­цузь­кої, ні­ме­цької, іта­лій­ської (у пе­ре­клад тра­ди­цій­но вті­ка­ли всі пе­ре­слі­ду­ва­ні укра­їн­ські лі­те­ра­то­ри).

Це збір­ка по­е­зій «Спо­відь» (1968), це мо­но­гра­фія про йо­го вчи­те­ля Мар’яна Кру­шель­ни­цько­го, яку в Укра­ї­ні зу­стрі­ли в ба­гне­ти, бо ав­тор-ди­си­дент зга­ду­вав у ній «не­за­кон­ні» іме­на уби­тої Ал­ли Гор­ської, ре­пре­со­ва­но­го ста­лін­ським ре­жи­мом Йо­си­па Гір­ня­ка. Про са­мо­го Ле­ся Кур­ба­са то­ді бу­ло ри­зи­ко­ва­но пи­са­ти.

Це дво­том­не — пер­ше в Укра­ї­ні — пов­не ви­да­н­ня п’єс Ми­ко­ли Ку­лі­ша, це збір­ка ма­те­рі­а­лів про укра­їн­ське ГКЧП «Хро­ні­ка опо­ру», це книж­ка «Хто з’їв моє м’ясо?» — про те, хто, ко­ли і за скіль­ки роз­кра­дав Укра­ї­ну.

Це до­ку­мен­таль­не до­слі­дже­н­ня «Як ру­ба­ли фер­ме­рів під ко­рінь, або Де­що про «ку­ку­ру­дзя­ні по­дви­ги» Оле­ксан­дра Тка­чен­ка, пре­зи­ден­та, му­че­ни­ка й па­трі­о­та» (Ки­їв, 1994).

Пі­сля на­пи­са­н­ня книж­ки, ти­раж якої вмить роз­ле­тів­ся Укра­ї­ною, кіль­ка груп агра­рі­їв усер­йоз за­про­по­ну­ва­ли Ле­се­ві… очо­ли­ти фер­мер­ську асо­ці­а­цію, на­стіль­ки пе­ре­кон­ли­во ово­ло­дів він но­вою для се­бе про­бле­мою. Бо це для ньо­го нор­ма — ро­би­ти все, за що взяв­ся, ´рун­тов­но й гли­бин­но.

У ше­сти­том­но­му ви­дан­ні пер­шо­го укра­їн­сько­го Шек­спі­ра є два Ле­се­ві пе­ре­кла­ди — «Кі­нець ді­ло хва­лить» і «Скар­га за­ко­ха­ної». Ви­хо­див в Укра­ї­ні ро­ман Ж.кес­се­ля «Лев» у пе­ре­кла­ді Та­ню­ка з фран­цузь­кої. А пе­ред са­мим при­хо­дом з без­ро­бі­тних у пар­ла­мент (пі­сля то­го як мі­ністр куль­ту­ри і ком­пар­тій­ні во­жді скан­даль­но звіль­ни­ли Та­ню­ка з Мо­ло­ді­жно­го те­а­тру) він пе­ре­клав з ан­глій­ської і ви­дав роз­ло­гий ро­ман Джой­са Ке­рі «Улю­бле­нець сла­ви». Ра­джу ко­жно­му, ко­му кор­тить пі­ти «у ви­со­ку по­лі­ти­ку», про­чи­та­ти цю по­вчаль­ну істо­рію кар’єри й за­не­па­ду одно­го ан­глій­сько­го прем’єр-мі­ні­стра — на тлі ни­ще­н­ня йо­го ро­дин­но­го жи­т­тя.

А ще — він спів­ав­тор сце­на­рію філь­му «Го­лод-33», де впер­ше по­да­но стра­хі­тні кар­ти­ни укра­їн­сько­го го­ло­до­мо­ру.

А ще бу­ла се­рія те­ле­філь­мів про ро­зіп’ятих на хре­сті істо­рії М.хви­льо­во­го, Л.кур­ба­са, М.йо­ган­се­на, М.гру­шев­сько­го, М.ку­лі­ша. А ще... Та хі­ба все пе­ре­лі­чиш? Якось жур­на­ліст за­пи­тав йо­го — і як ви все це всти­га­є­те? Лесь за зви­чкою віджар­ту­вав­ся: «Як не п’ю, то гу­ляю, а без ді­ла не си­джу».

А ще бу­ли пе­ре­кла­ди з Пі­ран­дел­ло, Кре­га, Та­го­ра, Еду­ар­до де Фі­ліп­по, Апол­лі­не­ра, Гей­не...

Я не ба­чив йо­го ви­став у Мо­скві, де Та­ню­ка вва­жа­ли одним з най­силь­ні­ших ре­жи­се­рів но­вої (пі­сля Ефро­са, Єфре­мо­ва, Лю­би­мо­ва) ге­не­ра­ції. То­му кра­ще про­ци­тую Оле­га Єфре­мо­ва.

«Лесь Та­нюк — лю­ди­на, яку я лю­блю і по­ва­жаю, до­ля якої ме­ні не­бай­ду­жа. Йо­го жи­т­тя в Мо­скві про­хо­ди­ло на мо­їх очах, і я, як міг, до­по­ма­гав йо­му. Пі­сля гу­чно­го успі­ху йо­го пер­ших ви­став у Мо­скві Та­ню­ка бу­ло звіль­не­но з ЦДТ за під­пис ли­ста на за­хист де­мо­кра­тії і гла­сно­сті по­лі­ти­чних про­це­сів, що бу­ло то­ді рів­но­зна­чно вов­чо­му кви­тку. Як не­ба­жа­но­го для гри­шин­ської пар­тно­мен­кла­ту­ри йо­го звіль­ни­ли по­тім з те­а­тру Ста­ні­слав­сько­го. Не лег­шою бу­ла йо­го до­ля і в те­а­трі Пу­шкі­на. Йо­го ви­ста­ви дов­ба­ли у пре­сі, ні­ве­чи­ли й за­бо­ро­ня­ли, і він, яко­го так ви­со­ко ці­ну­ва­ли в ро­бо­ті Ві­ра Ма­ре­цька, Ва­лен­ти­на Спе­ран­то­ва, Юрій За­вад­ський, Ге­ор­гій Бур­ков, — хто-хто, а во­ни ро­зумі­ли­ся на ре­жи­се­рах! — ро­ка­ми хо­див без­ро­бі­тний і був зму­ше­ний пе­ре­би­ва­ти­ся пе­ре­кла­да­ми і ста­т­тя­ми. Для ко­гось він був укра­їн­ським на­ціо­на­лі­стом, для ко­гось — ди­си­ден­том; а він про­сто ро­бив свою спра­ву — ста­вив гар­ні ви­ста­ви, пи­сав кни­ги, ви­да­вав Ми­ко­лу Ку­лі­ша і Ле­ся Кур­ба­са (за­ня­т­тя на ті ча­си не­без­пе­чне), про­па­гу­вав у Мо­скві справ­жню Укра­ї­ну».

Про­чи­тай­те йо­го кни­гу спо­га­дів «Па­ра­стас» — про А.гор­ську, І.сві­тли­чно­го, В.глу­хо­го і М.кру­шель­ни­цько­го. Який ціл­ком не­спо­ді­ва­ний ра­курс жи­т­тя!

Про­те й тут Лесь не роз­по­вів, на­при­клад, як ре­да­гу­вав і пе­ре­дав за кор­дон вкрай ри­зи­ко­ва­ні спо­га­ди Окса­ни Ме­шко, на­дру­ко­ва­ні в бан­де­рів­сько­му ча­со­пи­сі «Шлях пе­ре­мо­ги». Не роз­по­вів, як йо­го звіль­ни­ли з те­а­тру за під­пис ли­ста на за­хист О.гін­збур­га і Ю.га­лан­ско­ва. Не роз­по­вів про свої зу­стрі­чі з А.са­ха­ро­вим, Л.ко­пе­ле­вим, А.амаль­рі­ком, І.га­ба­єм, В.де­ло­не...

…У Ле­ся Та­ню­ка бу­ло ба­га­то дру­зів. Але чи­ма­ло й во­ро­гів. Адже він пра­гнув змі­ни­ти жи­т­тя, а в та­ких ви­пад­ках мер­твий зав­жди ха­пає жи­во­го.

Про­ме­ні пам’яті

Га­ли­на СТЕФАНОВА, Одна з основ­них рис Ле­ся Та­ню­ка — пам’ять, збе­ре­же­н­ня пам’яті. Йо­го світ сьо­го­дні, тут і за­раз, не ви­мі­рю­вав­ся хви­ли­ною чи до­бою — ви­мі­рю­вав­ся Ві­чні­стю.

Лесь Сте­па­но­вич при­йшов у Мо­ло­ді­жний те­атр у той чор­но­биль­ський рік, ко­ли хтось ста­рав­ся ви­їха­ти з Укра­ї­ни, а він — по­вер­тав­ся.

І тут це ста­ло одним з го­лов­них йо­го зав­дань — по­вер­та­ти іме­на за­бу­ті й за­гу­бле­ні.

Пер­ша ро­змо­ва з актор­ською тру­пою по­ча­ла­ся з твор­чих пла­нів, але пе­ре­ро­сла в емо­цій­ну до­вір­ли­ву про те, як нам тут жи­ти і пе­ре­тво­рю­ва­ти наш те­атр на сер­це куль­тур­но­го про­сто­ру Ки­є­ва.

То бу­ла йо­го мрія, щоб наш те­атр став осер­дям ін­те­ле­кту­аль­них, та­ла­но­ви­тих, іні­ці­а­тив­них лю­дей з рі­зних сфер. Оче­ви­дно — щоб Мо­ло­ді­жний те­атр пе­ре­йняв еста­фе­ту від ле­ген­дар­но­го Клу­бу твор­чої мо­ло­ді, ді­яль­ність яко­го бу­ла бру­таль­но й жор­сто­ко пе­ре­р­ва­на то­ді­шнім ре­жи­мом.

Ро­бо­та над п’єсою М.ша­тро­ва «Ре­во­лю­цій­ний етюд» ви­хо­ди­ла за ме­жі ре­пе­ти­цій­ної за­ли. Ро­збу­до­ву­вав­ся кон­текст. Ме­ні Лесь Сте­па­но­вич до­ру­чив під­ня­ти в ЦНБ укра­їн­ські га­зе­ти 1920-х ро­ків.

Так з’яви­ли­ся вір­шо­ва­ні агі­тки то­го ча­су, пі­сні, га­сла, яких не бу­ло у п’єсі. На­при­клад, пі­сня «Ре­ве та сто­гне люд го­ло­дний» на мо­тив «Ре­ве та сто­гне Дніпр ши­ро­кий». Хор ком­со­моль­ців зву­чав від спів­чу­тли­во-ви­зволь­но­го до зло­ві­сно­го го­ло­су тих, хто при­йде в 1933-му до­по­ма­га­ти ЧК ви­мо­рю­ва­ти тих же се­лян.

Осо­бли­вим яви­щем ста­ли по­е­ти­чні й ми­сте­цькі ве­чо­ри. 25 лю­то­го 1987 ро­ку вша­но­ву­ва­ли 100-річ­чя Ле­ся Кур­ба­са в Бу­дин­ку куль­ту­ри Ки­їв­ме­тро­бу­ду, де на той час осе­лив­ся Мо­ло­ді­жний те­атр. Се­ред чи­слен­них го­стей — Іри­на Сте­шен­ко, кур­ба­сів­ська актри­са, пе­ре­кла­да­чка, ону­ка Ми­хай­ла Ста­ри­цько­го. Зга­ду­ю­чи Ле­ся Кур­ба­са, па­ні Ори­ся не оми­ну­ла й Ле­сю Укра­їн­ку, бо це і Ле­син день на­ро­дже­н­ня. Роз­по­ві­ла, як ма­лою ще дів­чин­кою зу­стрі­ла Ле­сю бі­ля Зо­ло­тих Во­ріт. Та по­віль­но йшла з па­ли­чкою, а ма­лень­ка Ірин­ка об­бі­га­ла її ве­ли­ки­ми ко­ла­ми, щоб зно­ву й зно­ву йти їй на­зу­стріч і ба­чи­ти Ле­син погляд. Та­ким при­тя­галь­ним і ма­гі­чно осо­бли­вим він був для неї...

Та­нюк за­про­сив з Тер­но­по­ля ле­ген­дар­но­го ми­сте­цтво­знав­ця, гро­мад­сько­го ді­я­ча Іго­ря Ге­ре­ту, за­снов­ни­ка му­зею-са­ди­би Ле­ся Кур­ба­са в Ста­ро­му Ска­ла­ті.

Усіх го­стей то­го ве­чо­ра не пе­ре­лі­чи­ти. Фор­му­вав­ся но­вий куль­ту­ро­ло­гі­чний осе­ре­док дов­ко­ла Мо­ло­ді­жно­го те­а­тру.

Сам Лесь Та­нюк, зда­ва­ло­ся, сві­тив­ся від ща­стя, що це свя­тку­ва­н­ня від­бу­ва­є­ться тут, на Про­рі­зній, де че­рез кіль­ка бу­дин­ків уго­рі мі­стив­ся Мо­ло­дий те­атр Ле­ся Кур­ба­са, де йо­го ста­ра­н­ня­ми від­кри­ли на­ре­шті пам’ятний знак Кур­ба­со­ві, ку­ди ми вже за кіль­ка мі­ся­ців ма­ли пе­ре­їха­ти на­шим те­а­тром.

Ко­ли зга­ду­єш до­ро­гу лю­ди­ну, що вже пі­шла в По­за­сві­ти, хо­чеш від­тво­ри­ти по­дії, свід­ком яких ти бу­ла, роз­по­ві­сти щось ці­ка­ве, мо­жли­во не ві­до­ме за­га­ло­ві, але як ре­став­ру­ва­ти не­по­втор­ні від­чу­т­тя і ми­ті спіл­ку­ва­н­ня, осо­бли­во ті, що на­пов­не­ні ім­пуль­са­ми до­бро­ти та при­я­зні.

Зга­ду­є­ться сміх Та­ню­ка, а над­то «пре­лю­дія до смі­ху» — спо­ча­тку тро­хи по­ди­во­ва­ний ви­раз очей, а то­ді та­кий упо­віль­не­ний «та­нець уст», які не­мов роз­га­ня­ли­ся до не­стрим­но­го ви­ли­ву емо­ції. Він умів ще­дро смі­я­ти­ся. Це стра­шен­но під­три­мує атмо­сфе­ру до­ві­ри в ре­пе­ти­ції, ко­ли ре­жи­сер від­кри­ті­стю пле­кає твор­чу не­ви­му­ше­ність і без­о­гля­дність.

Зна­ко­вим для ме­не був мо­мент, ко­ли пі­сля рі­чної пе­ре­р­ви по­нов­лю­ва­лась ви­ста­ва «Сті­на» за п’єсою Юрія Щер­ба­ка, а по­ста­нов­ни­ка Ми­ко­ли Іва­но­ви­ча Мер­злі­кі­на не бу­ло в Ки­є­ві. Лесь Сте­па­но­вич про­ва­див ці ре­пе­ти­ції сам. Не­ймо­вір­на чу­тли­вість, ува­жність, ко­ре­ктність у став­лен­ні до ви­ста­ви ін­шо­го ре­жи­се­ра. Шев­чен­ко і Рє­пні­на. Ду­же то­чни­ми за­пи­та­н­ня­ми до­по­ма­гав нам ру­ха­тись від одні­єї сце­ни до ін­шої. Роз­мо­ви ви­хо­ди­ли да­ле­ко за ме­жі са­мої ви­ста­ви, тор­ка­ли­ся най­бо­лю­чі­ших пи­тань люд­ських вза­є­мин, най­по­та­єм­ні­ших мо­мен­тів бу­т­тя.

На го­дин­ник ні­хто не ди­вив­ся, то­нень­кий го­лос по­мре­жа на­га­ду­вав, що над­хо­дить час го­ту­ва­тись до ве­чір­ньої ви­ста­ви. Я не зна­ла то­ді, але від­чу­ва­ла, які не­ви­ди­мі про­ме­ні пов’язу­ють Та­ню­ка і Мер­злі­кі­на — лю­дей одно­го по­ко­лі­н­ня.

1998 рік — юві­лей Ле­ся Та­ню­ка в Укра­їн­сько­му до­мі. Ша­ле­на ли­пне­ва зли­ва. Рі­ки те­чуть ки­їв­ськи­ми до­ро­га­ми. Бли­ска­ви­ці! Гро­мо­ви­ці! Ми­ко­ла Мер­злі­кін при­йшов із си­ном Ми­хай­лом при­ві­та­ти дав­ньо­го дру­га. І не­мов схо­дя­ться па­зли — те, що роз­по­чи­на­ло­ся в Клу­бі твор­чої мо­ло­ді, має своє про­дов­же­н­ня і ні­ко­ли не ма­ти­ме кін­ця.

…На­став та­кий день, ко­ли на­пи­са­ло­ся на одно­му зой­ку, на одній сльо­зі:

«Якось під­сту­пно-зу­хва­ло кри­чить твоє е´о з ну­тра: «Вже не за­те­ле­фо­ну­єш, не за­пи­та­єш, не по­ра­ди­шся...»

А вже до­ста­тньо до­ро­сле твоє сер­це, по­дзюр­ко­ва­не втра­та­ми, знає, хто кри­чить, і при­слу­ха­є­ться до сво­їх ін­ших го­ло­сів: «Як Він умів усмі­ха­тись... як умів слу­ха­ти... як мит­тє­во ре­а­гу­вав на по­дії... як без­о­гля­дно до­по­ма­гав без жо­дних ва­гань... як твер­до і пе­ре­кон­ли­во ухва­лю­вав рі­ше­н­ня... скіль­ки Він чи­тав... скіль­ки знав... як не­втом­но пра­цю­вав… як нев­си­ти­мо ви­хо­плю­вав но­ве й ці­ка­ве... як від­ва­жно бо­ро­нив те, у що ві­рив... як ці­ка­во бу­ло з ним... як на­дій­но... як ди­сци­плі­но­ва­но пи­сав свій що­ден­ник, де­ся­ти­лі­т­тя­ми об­кра­да­ю­чи вла­сний сон... як ті­шив­ся мо­ло­ди­ми зу­хва­ли­ми та­лан­та­ми... як лю­бив сво­їх най­до­рож­чих...» Той мо­но­лог сер­ця ні­ко­ли не ви­чер­па­є­ться, бо трид­цять ро­ків то­му, до­що­во­го ки­їв­сько­го ве­чо­ра, про­мов­ляв пе­ред акто­ра­ми Мо­ло­ді­жно­го те­а­тру за­паль­ний Ре­жи­сер із про­ме­ни­сти­ми очи­ма про зав­тра­шній День тво­ре­н­ня, де всяк вхо­дя­щий при­не­се свій та­лант і труд, і по­шук, і ві­ру, і вір­ність, і пам’ять, і гі­дність, і од­кро­ве­н­ня, і пре­о­бра­же­н­ня... і тра­ди­цію та зна­н­ня від Май­стра — Кур­ба­са, яко­му ко­жен при­ся­гне сам, як уміє і зда­тен... А по­тім ти ішла ні­чним Ки­є­вом, і дощ від­ці­ло­ву­вав твої сльо­зи за­хо­пле­н­ня і на­дій... Пу­блі­ка­цію під­го­ту­ва­ли Олег Вер­ге­ліс, Ка­те­ри­на Кон­стан­ти­но­ва Фо­то Ва­си­ля Ар­тю­шен­ка

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.