У по­шу­ках сми­слів со­ро­мі­цько­го

Ре­цен­зія на пу­блі­ка­цію збір­ни­ка «Кри­пта­дії Фе­до­ра Вов­ка: ви­на­йде­н­ня со­ро­мі­цько­го. Етно­гра­фія се­ксу­аль­но­сті на ме­жі ХІХ—ХХ сто­літь»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Юрій ОЛІЙНИК

Сво­го ча­су, пу­блі­ку­ю­чи в ча­со­пи­сі «Ста­ро­жи­тно­сті» при­за­бу­ту статтю зна­но­го укра­їн­сько­го до­слі­дни­ка Ві­кто­ра Пе­тро­ва про фоль­клор пра­во­по­ру­шни­ків, я пе­ре­ймав­ся пи­та­н­ням, до­бре це чи зле, що в укра­їн­ській мо­ві не­має сво­го слен­гу, по­ді­бно­го до фран­цузь­ко­го «ар­го», ан­глій­сько­го «ко­кні» чи тих­та­ки ро­сій­ських «ма­ту» і «фе­ні».

Я схи­ляв­ся до дру­го­го ва­рі­ан­та (одно­зна­чно — зле), вва­жа­ю­чи, що мо­ва жи­ва ли­ше то­ді, ко­ли пов­но­кров­но фун­кціо­нує у всіх сво­їх фор­мах — від ді­а­ле­ктних до на­ціо­наль­них по го­ри­зон­та­лі й від ни­зин­них, об­сцен­них і сур­жи­ко­вих до ви­шу­ка­них, лі­те­ра­тур­них, елі­тар­них по вер­ти­ка­лі (див.: Олійник, Ю.М. Щоб не опи­ни­ти­ся в Шу­ме­рі () Ста­ро­жи­тно­сті. — 1994. — Ч. 1—2 (60—61). Ви­слу­хо­ву­ю­чи аж над­то емо­цій­ні від­гу­ки «бор­ців за чи­сто­ту мо­ви» на ту пу­блі­ка­цію, я ду­мав про те, що: 1) бор­ці (за ви­зна­че­н­ням цьо­го тер­мі­на) ма­ють бо­ро­ти­ся, а до­слі­дни­ки (так са­мо) — до­слі­джу­ва­ти; 2) об­сцен­на (не­нор­ма­тив­на) ле­кси­ка ті­сно пов’яза­на з емо­цій­ним фа­кто­ром мо­ви і по­ве­дін­ки лю­ди­ни, а без­емо­цій­ність, як ві­до­мо, свід­чить про те, що лю­ди­на (і мо­ва) або мер­тва, або хво­ра; 3) за від­су­тно­сті сво­го слен­гу з тих чи тих при­чин будь-яка мов­на спіль­но­та зав­жди за­по­зи­чує об­сцен­ну ле­кси­ку з ін­ших мов, і це є нор­маль­ним і аде­ква­тним про­це­сом мо­во­тво­ре­н­ня.

Однак то­ді я на­віть уяви­ти не міг, якою не­озо­рою є ца­ри­на жи­т­тя будь-яко­го на­ро­ду, що «уосо­бле­на» в йо­го не­нор­ма­тив­ній ле­кси­ці й фоль­кло­рі, і яким гли­бо­че­зним і пра­дав­нім є на­справ­ді ко­рі­н­ня об­сцен­но­го, со­ро­мі­цько­го в жит­ті, зокре­ма укра­їн­ців.

Хри­сти­ян­ська тра­ди­ція і ро­ки не­за­ле­жно­сті при­вчи­ли нас ста­ви­ти­ся до пов­сяк­ден­но­го на­ро­дно­го жи­т­тя укра­їн­ців, над­то укра­їн­ців кін­ця ХІХ — по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя, ска­за­ти б, по-му­зей­но­му. Себ­то ві­та­ти ша­ро­ва­ри й ви­ши­ван­ки і мов­ча­ти про те, що ті ша­ро­ва­ри й ви­ши­ван­ки при­кри­ва­ли; ві­та­ти плу­ги й ко­си і мов­ча­ти про те, з якою на­ту­гою і ма­тю­ка­ми на­ші пра­щу­ри за­зви­чай ті плу­ги пер­ли і з яким со­ро­мі­цьким кля­т­тям ти­ми ко­са­ми ма­ха­ли; ві­та­ти тра­ди­ції ве­чор­ниць і мов­ча­ти про те, що ж са­ме на тих ве­чор­ни­цях від­бу­ва­ло­ся; ві­та­ти пі­сні про ко­ха­н­ня і мов­ча­ти, на­при­клад, про та­ку: «І ти дів­ка, і я дів­ка, ( Чо­го в те­бе біль­ша дір­ка? ( Ме­не хло­пці спо­до­ба­ли, ( Біль­шу дір­ку про­дов­ба­ли». Ба біль­ше, нам і до­сі втов­кма­чу­ють, що то­го, про що слід мов­ча­ти, вза­га­лі ні­ко­ли не бу­ло, а якщо й бу­ло, то зав­жди в оде­жі чу­жо­го, прив­не­се­но­го, не при­та­ман­но­го укра­їн­ству як та­ко­му.

До чо­го мо­же при­зве­сти та­ке «му­зей­не» став­ле­н­ня до укра­їн­сько­го? Одно­зна­чно: іде­а­лом є пе­ре­тво­ре­н­ня Укра­ї­ни на фі­лію Му­зею ма­дам Тюс­со, де все пре­тен­дує на ори­гі­на­ли, але на­справ­ді є ко­пі­я­ми, де все є ні­би жи­вим, але на­справ­ді мер­тве, де роз­ли­то па­хо­щі ви­шу­ка­них пар­фу­мів, але на­справ­ді тхне тру­ти­зною. Та­ке став­ле­н­ня при­зво­дить до то­го, що, зна­ю­чи, як нам зда­є­ться, про на­ро­дне жи­т­тя все або май­же все, ми на­справ­ді ні­чо­го про ньо­го не зна­є­мо.

Схо­же, що остан­нє якраз і є ті­єю іскрою істи­ни, що нею ке­ру­ва­ли­ся укла­да­чі й ви­дав­ці, го­ту­ю­чи до дру­ку уні­каль­не ви­да­н­ня — «Кри­пта­дії Фе­до­ра Вов­ка: ви­на­йде­н­ня со­ро­мі­цько­го. Етно­гра­фія се­ксу­аль­но­сті на ме­жі ХІХ—ХХ сто­літь» (Упо­ряд., під­гот. текс­тів, ко­мент. та по­кажч., ар­хе­огр. і бі­бліогр. опрац. Ма­рії Ма­єр­чик і Оле­ни Бо­ряк; вступ. ста­т­тя Ма­рії Ма­єр­чик. — Ки­їв: Кри­ти­ка, 2018. — 464 с., іл., ко­мент., бібл., по­кажч.).

Фе­дір Кін­дра­то­вич Вовк (1847—1918) — уче­ний зі сві­то­вим ім’ям, зна­ний укра­їн­ський ар­хе­о­лог, етно­граф і ан­тро­по­лог, ав­тор чи­слен­них на­у­ко­вих праць («Сту­дії з укра­їн­ської етно­гра­фії та ан­тро­по­ло­гії», «Укра­їн­ський на­род у ми­ну­ло­му й су­ча­сно­му», «Шлю­бний ри­ту­ал та обря­ди на Укра­ї­ні» та ін.), які ви­да­ва­ли­ся в Ро­сії, Бол­га­рії, Че­хії, Фран­ції і, спро­сто­ву­ю­чи ім­пер­ську (ро­сій­ську) ідею про Укра­ї­ну як окра­ї­ну Ве­ли­кої Ро­сії, спри­я­ли ши­ро­кій по­пу­ля­ри­за­ції укра­ї­ні­ки у сві­ті. Упро­довж три­ва­ло­го пе­рі­о­ду вче­ний осо­би­сто зби­рав зраз­ки укра­їн­сько­го фоль­кло­ру, в то­му чи­слі й т. зв. со­ро­мі­цько­го, в Укра­ї­ні та на при­ле­глих те­ри­то­рі­ях (у Во­ро­незь­кій, Кур­ській гу­бер­ні­ях, на Ку­ба­ні), а та­кож се­ред укра­їн­ців До­бру­джі (Ру­му­нія) і в Га­ли­чи­ні (що вхо­ди­ла то­ді до скла­ду Ав­стро-угор­щи­ни). У ча­си ви­му­ше­ної емі­гра­ції (з 1879 р.) він отри­му­вав фоль­клор­ні ма­те­рі­а­ли від чи­слен­них ко­ре­спон­ден­тів, зокре­ма Б.грін па­нен­ка та ін., і пу­блі­ку­вав їх у «Кри­пта­ді­ях» — що­рі­чни­ку, що ви­да­вав­ся в Па­ри­жі (з 1883 по 1911 р.) ба­га­тьма мо­ва­ми і спе­ці­а­лі­зу­вав­ся на, як те­пер ка­жуть, «не­фор­ма­тних» етно­гра­фі­чних ма­те­рі­а­лах рі­зних на­ро­дів.

Від­так по­стає слу­шне за­пи­та­н­ня: на­ві­що зраз­ки та­ко­го «не­фор­ма­тно­го» фоль­кло­ру зби­ра­ли і пу­блі­ку­ва­ли? По­ча­сти я вже від­по­вів на це за­пи­та­н­ня — одно­бі­чне ба­че­н­ня укра­їн­сько­го ра­но чи пі­зно та­ки при­ве­де нас до ма­дам Тюс­со. Однак слід зва­жи­ти й на ін­ше. Фе­дір Вовк був пал­ким при­хиль­ни­ком ди­фу­зіо­ні­зму (зокре­ма те­о­рії куль­тур­них кіл) — одно­го з най­по­пу­ляр­ні­ших у той час на­пря­мів культурної ан­тро­по­ло­гії, — що ви­зна­че­ний у пра­цях ні­ме­цьких до­слі­дни­ків Ф.ра­тце­ля, Л.фро­бе­ні­у­са, Ф.гре­бне­ра та ін. У рам­ках ці­єї те­о­рії куль­ту­ру ко­жно­го на­ро­ду роз­гля­да­ли як жи­вий (у біо­ло­гі­чно­му сен­сі) ор­га­нізм, що має ду­шу, а всі атри­бу­ти куль­ту­ри (вклю­чно з лю­дьми і по­ді­я­ми) — як про­я­ви ці­єї ду­ші. Від­так одна­ко­во вар­ту­ва­ли всі ри­си куль­ту­ри, ко­ли при­стой­не і не­при­стой­не роз­гля­да­ли­ся як фе­но­ме­ни вза­є­мо­зу­мов­ле­ні і та­кі, що ма­ли одна­ко­вий пі­зна­валь­ний ста­тус.

До збір­ни­ка, ви­да­но­го «Кри­ти­кою», уві­йшли до­бір­ки укра­їн­сько­го та ро­сій­сько­го со­ро­мі­цько­го фоль­кло­ру і слов­ни­чок єв­рей­ської лай­ки, що бу­ли на­дру­ко­ва­ні у п’ято­му і во­сьмо­му ви­пу­сках «Кри­пта­дій», а та­кож ма­те­рі­а­ли від ко­ре­спон­ден­тів, яких Ф.вовк не встиг опу­блі­ку­ва­ти. Крім то­го, зав­дя­ки ко­пі­ткій пра­ці укла­да­чів, етно­гра­фі­чні ма­те­рі­а­ли, що мі­стя­ться в збір­ни­ку, су­про­во­дже­ні кон­це­пту­аль­ною всту­пною стат­тею, ши­ро­ким на­у­ко­вим ко­мен­та­рем, ар­хе­о­гра­фі­чни­ми до­від­ка­ми, бі­бліо­гра­фі­єю, пре­дме­тно-те­ма­ти­чним по­каж­чи­ком, по­каж­чи­ка­ми гео­гра­фі­чних назв та імен.

Тоб­то збір­ник ви­да­но за всі­ма пра­ви­ла­ми ва­го­мих на­у­ко­вих пу­блі­ка­цій, а йо­го укла­да­ча­ми ви­сту­пи­ли зна­ні укра­їн­ські на­у­ков­ці — кан­ди­да­тка істо­ри­чних на­ук, фа­хів­чи­ня з пи­тань со­ці­аль­ної ан­тро­по­ло­гії та ген­дер­ної про­бле­ма­ти­ки, ав­тор­ка ре­зо­нан­сної пра­ці «Ті­ло та ри­ту­ал. Стру­ктур­но-се­ман­ти­чний ана­ліз укра­їн­ських обря­дів ро­дин­но­го ци­клу» Ма­рія Ма­єр­чик і до­ктор­ка істо­ри­чних на­ук, етно­ло­ги­ня, ав­тор­ка низ­ки на­у­ко­вих мо­но­гра­фій, при­свя­че­них на­ро­дним зви­ча­ям та обря­дам, пов’яза­ним із тка­цтвом, по­ло­га­ми та на­ро­дже­н­ням ди­ти­ни, ді­я­ми по­хо­валь­но­го ци­клу то­що, Оле­на Бо­ряк.

До­пов­не­ний не ви­пад­ко­ви­ми фо­то і до­ре­чни­ми ілю­стра­ці­я­ми збір­ник має со­лі­дний ви­гляд, до чо­го, га­даю, до­кла­ло чи­ма­ло зу­силь і са­ме ви­дав­ни­цтво, не по­шко­ду­вав­ши ко­штів на до­брий па­пір і вда­лу об­кла­дин­ку.

У змі­стов­ній всту­пній стат­ті «Еро­ти­чний фоль­клор» як ди­скур­сив­на ка­те­го­рія» ува­гу зо­се­ре­дже­но го­лов­но на до­слі­дни­цько­му аспе­кті со­ро­мі­цько­го фоль­кло­ру. Оче­ви­дно, що зав­да­н­ня ав­тор­ки (М.ма­єр­чик) по­ля­га­ло пе­ре­д­усім у то­му, що­би: 1) по­ка­за­ти, як на­при­кін­ці ХІХ сто­лі­т­тя фор­му­ва­ла­ся не ві­до­ма до­ти етно­ло­гі­чна ди­сци­плі­на «етно­гра­фія се­ксу­аль­но­сті»; 2) ви­зна­чи­ти го­лов­ну ме­ту пу­блі­ка­ції всьо­го збір­ни­ка. А ме­та ця — знай­ти від­по­віді на пи­та­н­ня «як кон­це­пту­а­лі­зу­ва­ли «со­ро­мі­цький фоль­клор» в рам­ках етно­гра­фії се­ксу­аль­но­сті, з яких фра­гмен­тів на­ро­дної куль­ту­ри йо­го кштал­ту­ва­ли і яки­ми сен­са­ми осна­щу­ва­ли, який прин­цип ле­жав в осно­ві озна­че­н­ня пев­них текс­тів як со­ро­мі­цьких?»

Зви­чай­но, цей бік со­ро­мі­цько­го фоль­кло­ру, що йо­го мо­жна на­зва­ти су­то фа­хо­вим або фор­маль­ним, упев­не­ний, за­ці­ка­вить на­у­ко­ву спіль­но­ту. Про­те, як на ме­не, укла­да­ю­чи збір­ник, не за­ва­ди­ло б зва­жи­ти й на те, що він ма­ти­ме на­ба­га­то шир­шу ау­ди­то­рію — ба на­віть ду­же да­ле­ку від озна­че­них пи­тань. А то­му до­ре­чною в ньо­му бу­ла б окре­ма ста­т­тя, при­свя­че­на пси­хо­ло­гії об­сцен­но­го як та­ко­го, йо­го су­спіль­ній ро­лі та фун­кці­ям на ле­кси­чно­му і по­ве­дін­ко­во­му рів­нях, — ста­т­тя, до­пов­не­на ши­ро­ки­ми істо­ри­чни­ми па­ра­ле­ля­ми з пов­сяк­ден­но­го жи­т­тя бо­дай у тій-та­ки Гре­ції (фа­лі­чні куль­ти, елев­сін­ські мі­сте­рії, бо­ги­ня Ба­у­бо то­що), яки­ми мо­жна бу­ло б по­ка­за­ти ті­сний зв’язок об­сцен­но­го в Укра­ї­ні з гли­бин­ним язи­чни­цтвом і з об­сцен­ним у куль­ту­рах ін­ших на­ро­дів. Адже на ле­кси­чно­му рів­ні лай­ка і со­ро­мі­цькі ви­ра­зи в куль­ту­рі бу­дья­ко­го на­ро­ду ві­ді­гра­ва­ли і ві­ді­гра­ють да­ле­бі не роль ви­гу­ку як ча­сти­ни мо­ви. А об­сцен­на по­ве­дін­ка не бу­ла і не є ви­пад­ко­вою. Крім то­го, у пе­ре­ва­жній біль­шо­сті та­кі ле­кси­ка і по­ве­дін­ка не є про­я­вом ко­про­ла­лії, син­дро­му Ту­рет­та чи по­ді­бних пси­хі­чних па­то­ло­гій. Нав­па­ки, об­сцен­не як та­ке зав­жди ви­ко­ну­ва­ло і ви­ко­нує чі­ткі фун­кції в су­спіль­но­му жит­ті за­га­лом та вузь­ких між­люд­ських вза­є­ми­нах зокре­ма. У всту­пній стат­ті до збір­ни­ка роз­гля­ну­то ли­ше одну фун­кцію — про­те­стну: об­сцен­ні ле­кси­ка і фоль­клор як про­ти­став­ле­н­ня цер­ков­но­му й вла­дно­му офі­ці­о­зам, ре­лі­гій­ним та­бу. Однак фун­кції об­сцен­но­го на­ба­га­то шир­ші. На осно­ві до­слі­дже­н­ня не­нор­ма­тив­них ле­кси­ки та по­ве­дін­ки в рі­зних на­ро­дів ви­рі­зня­ють по­над два де­ся­тки та­ких фун­кцій. Як-от: ма­гі­чна фун­кція (об­сцен­не як спо­сіб впли­ву на по­дії), за­хи­сна (об­сцен­не як апо­тро­пе­ї­чне), фун­кція ви­смі­ю­ва­н­ня як обе­рі­га­н­ня, фун­кція до­ся­гне­н­ня со­ці­аль­ної сво­бо­ди, кор­по­ра­тив­на фун­кція (об­сцен­не як па­роль со­ці­аль­ної чи ві­ко­вої гру­пи), фун­кція по­ни­же­н­ня со­ці­аль­но­го ста­ту­су адре­са­та, фун­кція при­вер­не­н­ня ува­ги, ка­тар­си­чна фун­кція (від­чу­т­тя пси­хо­ло­гі­чно­го по­лег­ше­н­ня), фун­кція від­чу­т­тя вла­ди над вла­сною се­ксу­аль­ні­стю, фун­кція са­мо­ствер­дже­н­ня (і са­мо­при­ни­же­н­ня), фун­кція під­твер­дже­н­ня ста­ті («справ­жній» чо­ло­вік), лі­ку­валь­на фун­кція (як за­сіб від ста­те­вих роз­ла­дів), фун­кція вер­баль­ної агре­сії то­що (див.: Жель­вис, В.И. По­ле бра­ни. Сквер­но­сло­вие как со­ци­аль­ная про­бле­ма. — М.: Ла­до­мир, 2001. — С. 109—130).

Себ­то до­ре­чним був би ана­ліз як по­зи­тив­них, так і не­га­тив­них сто­рін об­сцен­но­го як со­ці­аль­но­го фе­но­ме­ну, на­яв­но­го в куль­ту­рі ко­жно­го на­ро­ду. Мо­жли­во, то­ді б зраз­ки укра­їн­сько­го со­ро­мі­цько­го фоль­кло­ру ста­ли зро­зумі­лі­ши­ми для чи­та­ча з ті­єї шир­шої ау­ди­то­рії, яка да­ле­ка від фа­хо­вих етно­гра­фі­чних про­блем.

Втім, я чу­до­во ро­зу­мію, що вмі­сти­ти та­кий все­о­хо­пний ана­ліз у рам­ки одно­го ви­да­н­ня — спра­ва май­же без­на­дій­на. То­му мої за­ува­ги слід адре­су­ва­ти не так укла­да­чам збір­ни­ка, як май­бу­тнім до­слі­дни­кам, які, упев­не­ний, ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти­муть йо­го як фа­хо­вий по­сі­бник з етно­гра­фії се­ксу­аль­но­сті.

Окре­мо за­зна­чу: збір­ник є уні­каль­ним ви­да­н­ням бо­дай то­му, що, по-пер­ше, вво­дить чи­та­ча в ди­скурс етно­гра­фії се­ксу­аль­но­сті — ди­сци­плі­ни, геть упо­слі­дже­ної в ча­си ра­дян­щи­ни; по-дру­ге, впро­ва­джує в на­у­ко­вий та пу­блі­чний обіг ма­сив фоль­кло­ру, вив­че­н­ня яко­го зав­жди бу­ло та­бу­йо­ва­ним і який зав­жди на­ма­га­ли­ся викреслити, зокре­ма й з укра­їн­ської куль­ту­ри; по-тре­тє, від­кри­ває гли­бин­ні про­я­ви куль­ту­ри — те, що ле­жить під спо­дом ви­со­ко­го і са­краль­но­го, але що жи­вить йо­го, зре­штою ро­бить йо­го ви­со­ким і са­краль­ним; по-че­твер­те, спо­ну­кає нас роз­гля­да­ти куль­ту­ру будь-яко­го на­ро­ду (і не ли­ше укра­їн­сько­го) як справ­ді жи­ве єство, а не очу­жі­лий му­зей­ний екс­по­нат за тов­стим склом.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.