Остап Укра­ї­нець: «Їха­ти з кра­ї­ни не пла­ную, хі­ба що тут по­чне­ться якась геть не­здо­ро­ва фі­гня»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Олег ВЕР­ГЕ­ЛІС

Мо­ло­до­го укра­їн­сько­го пи­сьмен­ни­ка Оста­па Укра­їн­ця, за вер­сі­єю DT.UA, ви­зна­но від­кри­т­тям 2017-го в на­шо­му лі­те­ра­тур­но­му про­сто­рі.

А не­що­дав­но Остап здій­снив про­сто фан­та­сти­чний куль­тма­со­вий ме­га-тро­лінг, при­му­сив­ши по­ві­ри­ти міль­йо­ни лю­дей в те, що ста­діон у Фран­ків­ську по­тре­бує не­гай­но­го «освя­че­н­ня» пі­сля кон­цер­ту Оле­га Вин­ни­ка (на­га­даю, та­ко­му тро­лін­гу пе­ре­ду­ва­ла ре­аль­на іні­ці­а­ти­ва ме­ра мі­ста, ко­трий під час фе­сти­ва­лю Porto Franko за­кли­кав «освя­ти­ти» па­лац По­то­цьких, де май­же без одя­гу ви­сту­пав гурт «Ха­мер­ман зни­щує ві­ру­си»). От­же, про Вин­ни­ка та «ві­ру­си», про ксе­но­фо­бію, емі­гра­цію та лі­те­ра­ту­ру — у роз­мо­ві з Укра­їн­цем.

Але перш ніж пе­ре­йти без­по­се­ре­дньо до діа­ло­гу, за­ува­жу сут­тє­ве: Оста­пу — 24 ро­ки, жи­ве в Іва­но­фран­ків­ську, за ко­ро­ткий пе­рі­од ви­пу­стив два по­мі­тних ро­ма­ни («Мал­хут», «Транс»). Лі­те­ра­тур­ні кри­ти­ки ви­со­ко оці­ню­ють йо­го твор­чий до­ро­бок у жан­рах істо­ри­чної про­зи та фен­те­зі. Всьо­го два ро­ки то­му він де­бю­ту­вав у ве­ли­кій лі­те­ра­ту­рі опо­віда­н­ням «Ма­лан­ка». Сьо­го­дні, ко­ли рі­зні гру­пи в FB се­гмен­ту­ю­ться за ра­ди­каль­ни­ми озна­ка­ми «ва­тни­ків» чи «ви­ши­ва­тни­ків» при­єм­но, що та­кі, як Остап — «аде­ква­тни­ки».

Упер­ше я йо­го твор­чо «іден­ти­фі­ку­вав», ко­ли Укра­ї­нець ли­шив у FB свій від­гук на ви­ста­ву «Гам­лет» в Іва­но-фран­ків­сько­му те­а­трі. Він від­чув і «про­чи­тав» її так при­скі­пли­во і про­ни­кли­во, що, пе­ре­ко­на­ний, з ньо­го міг би ви­йти ще й бли­ску­чий те­а­траль­ний кри­тик. Але за­раз про ін­ший «те­атр». — Оста­пе, як ві­до­мо, ти став іні­ці­а­то­ром скан­даль­ної пе­ти­ції що­до освя­че­н­ня Іва­но-фран­ків­сько­го ста­діо­ну, де у черв­ні ви­сту­пав з кон­цер­том Олег Вин­ник. Лю­ди по­ві­ри­ли. Де­які під­три­ма­ли, де­які обу­ри­ли­ся. На­ра­зі є ін­фор­ма­ція про подаль­ший пе­ре­біг по­дій? — На­справ­ді я шо­ко­ва­ний хай­пом, який вин­ник нав­ко­ло цьо­го пи­та­н­ня. Аб­сур­дна, по су­ті, си­ту­а­ція, якої не ма­ло тра­пи­тись — це ж про­сто ре­а­кція на скан­дал з гур­том «Ха­мер­ман зни­щує ві­ру­си», а не якесь ан­ти­вин­ни­ків­ське акціо­нер­ство.

Але тра­пи­ло­ся так, що цей ін­фо­при­від чо­мусь став сер­йо­зні­шим, і про пе­ти­цію ді­зна­ли­ся на­віть фа­на­тки Вин­ни­ка, ко­трі ні сном ні ду­хом про ХЗВ не чу­ли.

Ме­ні на­віть пи­са­ли по­гро­зи в при­ват. Але хай­пи в нас ко­ро­ткі — цей про­три­вав чо­ти­ри дні при­бли­зно, з них два з по­ло­ви­ною сер­віс ви­сів і про­го­ло­су­ва­ти бу­ло не­мо­жли­во.

За­раз там 111 під­пи­сів, і я не ду­маю, що до кін­ця тер­мі­ну їх ста­не більш ніж 120. І це не про­бле­ма, на­справ­ді. Суть бу­ла в то­му, щоб ви­кли­ка­ти ре­зо­нанс, але це за­йшло зна­чно да­лі, ніж я га­дав. — А як спри­йма­єш твор­чість гур­ту ХЗВ, який так гу­чно роз­пі­а­рив­ся са­ме зав­дя­ки ста­ра­н­ням Іва­но-фран­ків­ських чи­нов­ни­ків у рам­ках Porto Franko? Про та­кий пі­ар мо­жна тіль­ки мрі­я­ти. — Твор­чі­стю мо­жна на­зва­ти все, що тво­рять лю­ди, не­за­ле­жно від ху­до­жньої вар­то­сті. Це мо­же по­до­ба­тись, не по­до­ба­тись, за­хо­плю­ва­ти, обу­рю­ва­ти, але за­бо­ро­ня­ти це не мо­жна.

Якщо є чі­тке по­ру­ше­н­ня за­ко­ну — ста­ви­ти­ся до цьо­го як до кон­кре­тно­го по­ру­ше­н­ня, а не як до по­дії, ви­ня­тко­вої че­рез свою «амо­раль­ність».

Я був на кон­цер­ті ХЗВ, і му­шу ска­за­ти, що во­ни ме­ні рад­ше по­до­ба­ю­ться, ніж ні.

Во­ни — це те, що сво­го ча­су на­ма­гав­ся ро­би­ти Ку­зьма Скря­бін, тіль­ки в зна­чно ра­ди­каль­ні­шій фор­мі. Во­ни не хо­ро­ші му­зи­кан­ти, а са­ме ці­ка­ві му­зи­кан­ти, та­ка му­зи­ка не зо­бов’яза­на бу­ти пре­кра­сною.

І якщо ми до­пу­ска­є­мо існу­ва­н­ня му­зи­ки, яку ви­ко­ну­ють май­же ого­ле­ні вро­дли­ві жін­ки, то як мо­же­мо за­су­джу­ва­ти му­зи­ку, яку ви­ко­ну­ють май­же ого­ле­ні не­гар­ні чо­ло­ві­ки?

По­трі­бно ж до­три­му­ва­ти­ся яко­гось прин­ци­пу, крім осо­би­стих по­гля­дів. А за те, що гурт роз­пі­а­рив­ся, я ра­дий! Там, до ре­чі, є ще один ва­го­мий на­слі­док — це впер­ше на мо­їй пам’яті все мі­сто, без ви­ня­тків, обго­во­рю­ва­ло ми­сте­цьку по­дію. І то обго­во­рю­ва­ло дов­го і пал­ко. Чи ж це не по­трі­бний по­зи­тив? — Ну і, без­пе­ре­чно, пі­сля та­кої роз­ло­гої роз­від­ки про ХЗВ не мо­жу не по­чу­ти твою фа­хо­ву дум­ку ін­те­ле­кту­ла-гу­ма­ні­та­рія вже про Оле­га Вин­ни­ка, який без пе­ре­по­чин­ку зби­рає ста­діо­ни, дра­тує кон­ку­рен­тів, ін­те­ле­кту­а­лів. — До Вин­ни­ка я став­лю­ся десь як до Дзі­дзя для до­ро­слих. Во­ни обоє лю­ди з гар­ним го­ло­сом, про­фе­сій­ні ви­ко­нав­ці, які по­тен­цій­но зда­тні на ду­же хо­ро­шу му­зи­ку.

Вин­ник уза­га­лі ви­ко­ну­вав пар­тію Валь­жа­на в мю­зи­клі «Зне­до­ле­ні», а во­на не про­ста — це до­брих со­рок ро­ків жи­т­тя пер­со­на­жа, впро­довж яких він по­мі­тно ста­ріє.

І во­ни є обоє свід­че­н­ням то­го, що ри­нок вно­сить свої ко­ре­кти­ви. Хо­ро­ший ав­тор мо­же ком­по­ну­ва­ти які­сну, а мо­же — при­мі­тив­ну му­зи­ку. Це не в остан­ню чер­гу ро­бо­та на пу­блі­ку і ви­бір лю­ди­ни. В цьо­му не­має ні­чо­го по­га­но­го. Але це не для ме­не — так бу­де най­ла­ко­ні­чні­ше. — А вза­га­лі у те­бе є від­чу­т­тя яко­гось жан­ру «аб­сур­ду», що про­гре­сує, впев­не­но пе­ре­ма­гає — і в окре­мих мі­стах, і ін­ко­ли в ці­лій кра­ї­ні? Ко­ли один ска­че, дру­гий пла­че, а тре­тій у «грі» під­ки­дає будь-які дро­ва в ба­га­т­тя за­ра­ди по­лі­ти­чних ди­ві­ден­дів? Чи мо­же «так» бу­ло і бу­де зав­жди? І «до» вій­ни ми на це про­сто не так ре­а­гу­ва­ли? — Ну, де­хто вза­га­лі вва­жає, що аб­сурд є не­від­діль­ною ча­сти­ною існу­ва­н­ня. І що на­си­че­ні­ше ін­фор­ма­цій­но і по­ді­є­во існу­ва­н­ня, то біль­ше аб­сур­ду, від­по­від­но, на­ко­пи­чу­є­ться.

Га­даю, по­мі­ча­ти йо­го ми кра­ще не ста­ли, але ре­а­гу­є­мо го­стрі­ше, бо кра­ще ро­зу­мі­є­мо мо­жли­ві на­слід­ки. — Іва­но-фран­ківськ є по­стій­нім си­но­ні­мом кра­си­во­го обра­зно­го сло­во­спо­лу­че­н­ня «Ста­ні­слав­ський фе­но­мен», тоб­то фе­но­ме­наль­них твор­чих осо­би­сто­стей. А чо­му ж то­ді оцей «фе­но­мен» (ві­до­мі пер­со­ни мі­ста) май­же не від­ре­а­гу­ва­ли на фан­та­сти­чну си­ту­а­цію дов­ко­ла фе­сти­ва­лю — тоб­то на ви­кли­ки в по­лі­цію ві­до­мих лю­дей, на під­мі­ну «арт­тре­шу» яки­мись чи­сти­ми по­лі­ти­чни­ми роз­кла­да­ми? Со­вість є? — Ну, я на­віть не пе­вен, що «фе­но­мен» існує як щось кон­со­лі­до­ва­не. Зви­чай­но, є лю­ди і на­віть ор­га­ні­за­ції, ко­трі мо­гли би на це від­ре­а­гу­ва­ти, і обме­жи­ли ви­слов­ле­н­ня пу­блі­чної по­зи­ції в кра­що­му ра­зі ста­т­тя­ми.

Але я не ду­маю, що тут мо­жли­ва якась ді­є­ва, а не про­сто кра­си­ва ре­а­кція. Ви­ма­га­ти від­став­ки ме­ра че­рез по­ру­ше­н­ня Кон­сти­ту­ції? В ньо­го це по­ру­ше­н­ня не впер­ше, а три­ває не­пе­рерв­но від по­ча­тку ка­ден­ції.

Усі ми жи­ве­мо в Укра­ї­ні і, ду­маю, ро­зу­мі­є­мо, на­скіль­ки це не­здій­снен­на ви­мо­га.

То­му ефе­ктив­ні­ше про­сто роз­по­від­а­ти і до­но­си­ти до за­га­лу аб­сур­дність си­ту­а­ції, по змо­зі не да­ва­ти окре­мим по­са­дов­цям ро­би­ти свій рей­тинг на по­пу­ляр­них ви­сло­вах про ми­сте­цтво, в яко­му во­ни не тям­лять.

Між ін­шим, я ні­де не ба­чив яко­їсь за­яви від де­пар­та­мен­ту куль­ту­ри з цьо­го при­во­ду. Га­даю, це на кра­ще.

У пев­но­му сен­сі го­ло­си «про­ти» по­зи­ції ме­ра лу­на­ли гу­чні­ше і ре­зо­нан­сні­ше, ніж го­ло­си «за». На­стіль­ки, що мер на­віть дав роз­ло­ге ін­терв’ю, де дов­го по­ясню­вав, що в цьо­му ра­зі він по­га­ря­чку­вав і ні про які ре­аль­ні на­слід­ки не йде­ться. — Сьо­го­дні і з Фран­ків­ська, і з ін­ших укра­їн­ських міст мо­лодь, твої ро­ве­сни­ки — їдуть, їдуть, їдуть. Хто ку­ди, хто по що. Ви­бач за на­їв­не за­пи­та­н­ня пи­сьмен­ни­ко­ві від на­їв­но­го кри­ти­ка — а вза­га­лі мо­жна щось «ви­га­да­ти», аби «во­ни» ще й іно­ді по­вер­та­ли­ся? І аби жанр аб­сур­ду бо­дай тим­ча­со­во змі­нив­ся на не всі­ма ша­но­ва­ний жанр — ре­а­лізм? Зві­сно, не «со­ці­а­лі­сти­чний». — Мо­жна ви­га­да­ти хі­ба щось, що до­дасть до їхньої мо­ти­ва­ції по­вер­ну­ти­ся. Щоб за нор­маль­ни­ми пер­спе­кти­ва­ми для са­мо­ре­а­лі­за­ції не обов’яз­ко­во бу­ло ті­ка­ти в ін­ші кра­ї­ни.

Ці пер­спе­кти­ви і за­раз є, але їх вель­ми важ­ко шу­ка­ти. За­ва­жає по­вто­рю­ва­на дум­ка про те, що їх тут не­має — от ба­га­то хто на­віть не шу­кає.

Я осо­би­сто їха­ти з кра­ї­ни не пла­ную, хі­ба що тут по­чне­ться якась геть не­здо­ро­ва фі­гня, яку я за­раз на­віть уяви­ти не мо­жу.

А що­до аб­сур­ду, про який ми го­во­ри­мо, то він уже поволі мі­ня­є­ться ре­а­лі­змом. Ти ж ро­зу­мі­єш, що ре­а­лізм має на­ма­га­ти­ся від­би­ва­ти дій­сність?

Якщо в осно­ві ре­аль­но­сті ле­жить аб­сурд — та­ким бу­де і ре­а­лізм.

«Про­цес» по-сво­є­му — над­зви­чай­но ре­а­лі­сти­чний текст. Тут уже пи­та­н­ня, що ми з цим аб­сур­дом ро­би­мо і як йо­го спри­йма­є­мо. Бо якщо вже він не­ми­ну­чий, то тре­ба бо­дай спро­бу­ва­ти зро­би­ти з ньо­го щось при­стой­не. — У тво­є­му до­роб­ку два ро­ма­ни — «Мал­хут» і «Транс». Не як про­за­їк, а як кри­тик, що ска­жеш про силь­ні і слаб­кі сто­ро­ни цих тво­рів? І, до ре­чі, як роз­хо­дя­ться на­кла­ди? — Роз­хо­дя­ться не­по­га­но, якщо ві­ри­ти ви­дав­цям. Я сам ба­чу ли­ше фі­дбе­ки, а во­ни лу­на­ють від мен­шо­сті чи­та­чів. При­єм­но те, що біль­шість із них схваль­ні. Для ме­не най­ви­щою по­хва­лою ста­ло те, що «Транс» по­хва­ли­ла моя ви­кла­да­чка, куль­ту­ро­ло­ги­ня.

Це той рі­вень чи­та­чів, про який я ще рік то­му міг хі­ба мрі­я­ти. Тоб­то, якщо вже зна­чно осві­че­ні­ші від ме­не лю­ди зна­хо­дять у мо­їх книж­ках щось вар­ті­сне, — це не мо­же не ті­ши­ти.

Що­до силь­них і слаб­ких сто­рін — то це про­сто. «Мал­хут» на­справ­ді не роз­по­від­ає істо­рію, а про­по­нує роз­ло­гий на­бір по­дій, за яки­ми цю істо­рію мо­жна уяви­ти. Па­ро­ді­ю­ю­чи ро­ма­ни та­єм­ниць і те­о­рії змо­ви, він на­ма­га­є­ться зро­би­ти са­мо­го чи­та­ча спів­у­ча­сни­ком ці­єї те­о­рії змо­ви, зму­си­ти йо­го по­ві­ри­ти в не­і­сну­ю­че тіль­ки то­му, що в це ві­рять ін­ші. Це зу­ми­сний хід, але по­до­ба­є­ться він да­ле­ко не всім чи­та­чам, і фі­нал, по­при не­пе­ре­дба­чу­ва­ність, де­ко­го роз­ча­ру­вав са­ме «па­ро­ді­єю на ка­тар­сис», як про це ви­сло­ви­лась Ган­на Улю­ра.

«Транс» — аб­со­лю­тно ін­ший, і про­бле­ми в ньо­го та­кож геть ін­ші. Він мі­сця­ми за­над­то па­фо­сний і па­те­ти­чний у то­му, як по­дає і до­но­сить свої ідеї.

Це по­ча­сти по­бі­чний ефект то­го, що я йо­го май­же пов­ні­стю склав з ін­тер­текс­ту і зі сво­го, до­во­лі спе­ци­фі­чно­го, по­чу­т­тя гу­мо­ру, ма­ло орі­єн­ту­ю­чись на чи­та­ча. Я ро­зу­мію, що лю­ди, ко­трі по­чнуть чи­та­ти йо­го як про­сто сю­же­тний ро­ман, десь бі­ля по­ло­ви­ни оста­то­чно втра­тять ро­зу­мі­н­ня то­го, що від­бу­ва­є­ться і, ско­ріш за все, на­зав­жди від­кла­дуть книж­ку.

Для ме­не це ви­му­ше­на жер­тва, але маю ви­зна­ти, що ба­лан­су між умов­ною «ма­со­вою» лі­те­ра­ту­рою і спро­бою на­пи­са­ти щось «елі­тне» я все ж не до­три­мав. Свої чи­та­чі в ньо­го є, і чи­ма­ло, але це ду­же си­ту­а­тив­ні чи­та­чі, так що я до­ни­ні не мо­жу впев­не­но ска­за­ти, на ко­го са­ме роз­ра­хо­ва­но цю книж­ку. — По­вер­та­ю­чись до аб­сур­ду, в одно­му з по­стів у FB ти на­тя­кав, що, мов­ляв, до­ве­де­ться шу­ка­ти якусь ін­шу кра­ї­ну, якщо у Льво­ві не до­ве­дуть до кін­ця роз­слі­ду­ва­н­ня, пов’яза­не з по­гро­мом ро­мів, зокре­ма вбив­ством юна­ка­ци­га­на. Якщо ку­дись їха­ти, то яка це мо­гла би бу­ти кра­ї­на? І чо­му, на твій погляд, сьо­го­дні, на жаль, зро­ста­ють хви­лі ксе­но­фо­бії, не­тер­пи­мо­сті? Вже є на­віть пев­на «вто­ма» від кіль­ко­сті ін­фор­ма­ції у ЗМІ на цю те­му. — Я не знаю, який тер­мін вва­жа­є­ться до­ста­тнім, аби ка­за­ти, що я «жив» у якійсь кра­ї­ні, але у по­до­ро­жах я зав­жди на­ма­га­ю­ся зу­пи­ня­ти­ся у мі­сце­вих — так мо­жна вни­кну­ти не ли­ше в ту­ри­сти­чні атра­кції, а й у по­бут, ру­ти­ну, со­ці­аль­ні та по­лі­ти­чні про­бле­ми.

Якось я до тре­тьої но­чі слу­хав, як один хост роз­по­від­ав про іта­лій­ський по­лі­ти­кум пі­сля Му­со­лі­ні. Роз­по­від­ав ´рун­тов­но, зі зна­н­ням спра­ви. Я зу­пи­няв­ся і в кон­сер­ва­то­рів, і в комуністів, то­му в ба­га­тьох кра­ї­нах на­слу­хав­ся ба­че­н­ня рі­зних сто­рін.

Із тих двад­ця­ти з хво­сти­ком кра­їн, де я по­бу­вав, най­при­єм­ні­ши­ми зда­ли­ся пів­ні­чна Іта­лія і Ка­та­ло­нія. На­стіль­ки, що я по­ду­мую про те, щоб якось під­шу­ка­ти десь там квар­ти­ру на мі­сяць-два і про­сто по­жи­ти їхнім ри­тмом.

А фра­за про пе­ре­їзд бу­ла на­пи­са­на зо­па­лу і ско­рі­ше сто­су­є­ться ба­жа­н­ня ру­ху і ба­жа­н­ня бо­дай іно­ді опи­ня­ти­ся в се­ре­до­ви­щі, яке до­зво­ляє зна­чною мі­рою не ду­ма­ти про акту­аль­ні про­бле­ми кра­ї­ни, яка все одно за­ли­ши­ться ме­ні рі­дною.

А ці про­бле­ми — це якраз ксе­но­фо­бія, не­тер­пи­мість і, зви­чай­но, те, що дер­жа­ва все ще пра­цює да­ле­ко не так до­бре, як ма­ла би пра­цю­ва­ти.

Якщо з остан­нім пов’яза­но ба­га­то чин­ни­ків, то ксе­но­фо­бія і не­тер­пи­мість — це ба­жа­н­ня про­стих від­по­від­ей і про­стих рі­шень, як ме­ні зда­є­ться.

А най­про­сті­ше рі­ше­н­ня зав­жди одна­ко­ве — пе­ре­кла­да­н­ня від­по­від­аль­но­сті на ко­гось ін­шо­го. І дум­ка про те, що ко­ли ми роз­бе­ре­мо­ся з цим офір­ним ца­пом, то не ста­не й ре­шти про­блем.

Хо­ча ва­жли­ві­ший, зві­сно, про­цес бо­роть­би, у який мо­жна пір­ну­ти з го­ло­вою для то­го, щоб не по­мі­ча­ти ча­сти­ну про­блем, ігно­ру­ва­ти скла­дні­ші та ді­є­ві­ші ме­то­ди і, зві­сно, ма­ти від­по­відь на пи­та­н­ня «чо­му ми не ро­би­мо ні­чо­го кон­стру­ктив­но­го, а про­сто шу­ка­є­мо вин­них?».

Тут від­по­відь із са­мо­го пи­та­н­ня ви­пли­ває: «Ми не ро­би­мо ні­чо­го кон­стру­ктив­но­го, бо шу­ка­є­мо вин­них». — Твої біо­гра­фи пи­шуть, ще шко­ля­рем ти чи­тав в ори­гі­на­лі тво­ри ан­гло­мов­них ав­то­рів. Які то бу­ли тво­ри й які з них те­бе най­біль­ше «пе­ре­ора­ли»? — Що­до «пе­ре­орю­ва­н­ня» важ­ко ска­за­ти, а от чи­тав — що бу­ло в скром­но­му ін­шо­мов­но­му фон­ді шкіль­ної бі­бліо­те­ки. «Ко­нан», «Без­со­н­ня» Сті­ве­на Кін´а, Елі­о­та і Па­ун­да зна­хо­див че­рез Ін­тер­нет.

По су­ті, якраз остан­ні два спра­ви­ли на ме­не ду­же сер­йо­зний вплив. Я пе­ре­кла­дав їхню по­е­зію, в уні­вер­си­те­ті на де­яких се­ме­стро­вих ро­бо­тах до­слі­джу­вав са­ме їхню твор­чість. І са­ме во­ни не в остан­ню чер­гу впли­ну­ли на «Транс», мій дру­гий ро­ман.

Ну і Лав­крафт, ко­тро­го я про­бу­вав пе­ре­кла­да­ти ще в де­ся­то­му кла­сі. На­справ­ді я ду­же шко­дую, що в шкіль­ні ро­ки ме­ні не тра­пля­ли­ся ці­ка­ві книж­ки слов’ян­ськи­ми мо­ва­ми: поль­ською, че­ською чи бі­ло­ру­ською. Бо ни­ми я по­чав чи­та­ти вже в уні­вер­си­те­ті, а це був пе­рі­од, ко­ли чи­та­ти у своє за­до­во­ле­н­ня скла­дно, а вчи­ти іно­зем­ні мо­ви мо­жна хі­ба у віль­ний час.

Вза­га­лі ж за від­чу­т­тя­ми шко­ла (не ли­ше в мо­є­му ви­пад­ку) за­би­рає біль­ше, ніж дає. Бо за­би­рає во­на стіль­ки ча­су, скіль­ки мо­же, а зна­н­ня дає пе­ре­ва­жно за обме­же­ною про­гра­мою. Мо­жеш біль­ше, хо­чеш біль­ше — ро­би це у свій віль­ний час.

— І на­о­ста­нок, ко­ре­ктне уто­чне­н­ня: «Укра­ї­нець» — це все-та­ки справ­жнє прі­зви­ще чи твор­чий псев­до­нім?

— Справ­жнє. Але цим ці­кав­ля­ться на­стіль­ки ча­сто, що хоч бе­ри та мі­няй прі­зви­ще на ді­до­ве — Лі­сов­ський — а прі­зви­ще Укра­ї­нець за­ли­шай як псев­до­нім.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.