«За­по­рож­ці пи­шуть ли­ста ту­ре­цько­му сул­та­ну»:

За­хо­пли­ве ми­ну­ле й по­вчаль­не сьо­го­де­н­ня

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Оле­ксандр СЛІПЧЕНКО

140 ро­ків то­му, ли­пне­во­го дня 1878 ро­ку ком­па­нія мо­ло­дих ху­до­жни­ків, які про­во­ди­ли лі­то в абрам­цев­сько­му ма­є­тку ме­це­на­та Са­ви Ма­мон­то­ва, аж над­то роз­гу­ля­ла­ся.

Хтось уго­лос про­чи­тав зби­то­шне по­сла­н­ня з За­по­розь­кої Сі­чі ту­ре­цько­му сул­та­но­ві, що здав­на хо­ди­ло в чи­слен­них вер­сі­ях і впов­ні від­обра­жа­ло су­спіль­ні на­строї пі­сля пе­ре­мо­жної вій­ни з Осман­ською ім­пе­рі­єю, яка щой­но за­кін­чи­ла­ся. При­су­тній при то­му 33-рі­чний Іл­ля Рє­пін, уро­дже­нець укра­їн­ської Сло­бо­жан­щи­ни, по­вер­нув­шись до се­бе в сту­дію, від­ра­зу на­ки­дав ву­гі­л­лям ескіз сце­ни ко­за­цької твор­чо­сті. Во­на йо­му яви­ла­ся мов­би якась «сим­фо­нія люд­сько­го ре­го­ту», що вті­лю­ва­ла во­ро­хо­бний дух ко­за­цької воль­ни­ці. Але ці сло­ва з’яв­ля­ться по­тім, а то­ді ху­до­жник, ні­би роз­гу­бив­шись пе­ред скла­дні­стю за­ду­му, на­дов­го по­ки­нув ро­бо­ту над кар­ти­ною…

Однак тема вже не по­ли­ша­ла йо­го. Два ро­ки по то­му мар­шру­том, скла­де­ним істо­ри­ком Ми­ко­лою Ко­сто­ма­ро­вим, він ви­ру­шив у по­до­рож Укра­ї­ною, ви­вча­ю­чи істо­ри­чний ма­те­рі­ал, ро­бля­чи де­ся­тки етю­дів мі­сце­вих ти­па­жів. Пер­ві­сний за­дум («Ну й на­род! Го­ло­ва обер­том іде від їхньо­го га­мо­ру й шар­вар­ку, ве­се­лий на­род. Чор­тя­чий на­род!») де­да­лі глиб­шає, стає більш зна­чу­щим: «На­ше За­по­рож­жя ме­не за­хо­плює ці­єю во­лею, цим під­не­се­н­ням ли­цар­сько­го ду­ху, ця жме­ня зу­хваль­ців… не тіль­ки за­хи­щає всю Єв­ро­пу від схі­дних хи­жа­ків, а по­гро­жує на­віть їхній силь­ній то­ді цивілізації і від ду­ші ре­го­че над їхньою схі­дною пи­хою».

Ми­на­ють ро­ки, але кар­ти­на все не ви­хо­дить за рам­ки чи­слен­них ескі­зів. У ці­єї по­зір­ної за­галь­мо­ва­но­сті твор­чо­го про­це­су бу­ла, мо­жли­во, ще одна при­чи­на, яку по­мі­ча­єш, зі­став­ля­ю­чи да­ти, а та­кож по­дії, що ото­чу­ва­ли ху­до­жни­ка. Са­ме в цей час стар­ший то­ва­риш Рє­пі­на, та­кож уро­дже­нець Сло­бо­жан­щи­ни, Іван Крам­ськой за­кін­чив свій зна­ме­ни­тий «Ре­гіт» — кар­ти­ну, на якій юр­ба рим­ських ле­гіо­не­рів ре­го­че над Хри­стом, який зі­щу­лив­ся в очі­ку­ван­ні стра­ти. За всі­єї не­схо­жо­сті сю­же­тів і пер­со­на­жів не мо­жна від­скі­па­ти­ся від дум­ки, що Рє­пі­на мо­гло стри­му­ва­ти від­чу­т­тя яко­їсь вто­рин­но­сті йо­го ро­бо­ти. По су­ті, і там, і в ньо­го зов­сім рі­зні те­ми роз­кри­ва­ли­ся схо­жим при­йо­мом: зо­бра­же­н­ням чо­ло­ві­чої юр­би, що ре­го­че. То­му зда­є­ться не­ви­пад­ко­вим, що пер­ший ескіз «За­по­рож­ців» олі­єю з’явив­ся май­же че­рез 10 ро­ків пі­сля Абрам­це­ва, то­го ж та­ки 1887 ро­ку, ко­ли по­мер Крам­ськой…

Цей ескіз Рє­пін по­да­ру­вав зов­сім іще мо­ло­до­му зем­ля­ко­ві Дми­тру Явор­ни­цько­му. Во­ни щой­но по­зна­йо­ми­ли­ся, і від­то­ді обда­ро­ва­ний ар­хе­о­лог і етно­граф, що був під пі­до­зрою в «пів­ден­но­слов’ян­сько­му се­па­ра­ти­змі», стає дру­гом і по­ра­дни­ком ху­до­жни­ка у пи­та­н­нях ко­за­цьких ста­ро­жи­тно­стей. Він не тіль­ки від­кри­ває йо­му свої ко­ле­кції пре­дме­тів за­по­розь­ко­го по­бу­ту, на­ди­хає на три­ва­лу по­до­рож на Ку­бань, де жи­вуть на­щад­ки пе­ре­се­ле­них Ка­те­ри­ною II сі­чо­ви­ків, а й не­рід­ко під­шу­кує для ньо­го жи­ву на­ту­ру, що вті­лю­є­ться пен­злем ху­до­жни­ка в обра­зи пер­со­на­жів ве­ли­че­зно­го по­ло­тна. То­му й по­мі­стив йо­го Рє­пін, ні­би на знак ви­зна­н­ня за­слуг, у са­мі­сінь­кий центр усі­єї ком­по­зи­ції в обра­зі пи­са­ря, без яко­го, слід ду­ма­ти, не бу­ло б і са­мо­го ли­ста.

Та чи існу­вав він уза­га­лі як прав­ди­вий істо­ри­чний до­ку­мент? Ма­буть, справ­жню істо­ри­чну ві­ро­гі­дність має ли­ше адре­сат ли­ста — сул­тан Осман­ської ім­пе­рії Ме­хмед IV, і весь цей епі­зод з ли­сту­ва­н­ням мав (або міг би ма­ти) мі­сце в 1675–1676 ро­ках. Бу­ли й ін­ші вер­сії, а вже що­до текс­ту са­мо­го за­по­розь­ко­го по­сла­н­ня, то їх уза­га­лі не злі­чи­ти, що від­но­сить зна­ме­ни­тий лист ско­рі­ше до жан­ру на­ро­дно­го мі­фу. Хо­ча текст пер­ві­сно­го звер­не­н­ня сул­та­на до за­по­рож­ців до­бре ві­до­мий і ціл­ком до­сто­вір­ний. Мо­жна ска­за­ти, що він сам і спро­во­ку­вав та­ку різ­ку па­ро­дій­ну від­по­відь. Су­діть са­мі: «Я, сул­тан і вла­ди­ка Осяй­ної Пор­ти, брат Сон­ця і Мі­ся­ця, на­мі­сник Ал­ла­ха на Зем­лі, во­ло­дар царств — Ма­ке­дон­сько­го, Ва­ви­лон­сько­го, Єру­са­лим­сько­го, Ве­ли­ко­го й Ма­ло­го Єги­пту, цар над ца­ря­ми, во­ло­дар над во­ло­да­ря­ми, не­зрів­нян­ний ли­цар, ні­ким не пе­ре­мо­же­ний во­їн, во­ло­дар де­ре­ва жи­т­тя, не­від­сту­пний хра­ни­тель гро­бу Ісу­са Хри­ста, по­пе­чи­тель са­мо­го Бо­га, на­дія й уті­шник му­суль­ман, стра­ши­тель і ве­ли­кий за­хи­сник хри­сти­ян, ве­лю вам, за­по­розь­кі ко­за­ки, зда­ти­ся ме­ні до­бро­віль­но й без уся­ко­го опо­ру і ме­не ва­ши­ми на­па­да­ми не зму­шу­ва­ти бен­те­жи­ти­ся».

У ту во­йов­ни­чу до­бу ле­кси­ка та­ких епі­стол не ви­рі­зня­ла­ся осо­бли­вою ви­шу­ка­ні­стю. Сул­тан, на­при­клад, пря­мо по­ві­дом­ляв ім­пе­ра­то­ро­ві Свя­щен­ної Рим­ської ім­пе­рії Ле­о­поль­ду I Габс­бур­гу, що ста­не йо­го па­ном, а з ім­пе­рі­єю зро­бить «те, що йо­му за­ма­не­ться» і за­ли­шить у ній пам’ять про свій «стра­хі­тли­вий меч».

По­рів­ня­но із ци­ми по­гро­за­ми ви­мо­ги, ви­су­ну­ті за­по­рож­цям, не мо­жна ви­зна­ти осо­бли­во жорс­тки­ми й крив­дни­ми. Ско­рі­ше, сул­тан тут про­по­нує своє за­сту­пни­цтво. Тим біль­ше що не за­бу­ває по­ка­за­ти й свої че­сно­ти як хра­ни­те­ля гро­бу Ісу­са Хри­ста й за­хи­сни­ка хри­сти­ян, тоб­то га­ран­тує їм сво­бо­ду ві­ро­спо­віда­н­ня. Але на Сі­чі та­кі аван­си ні­ко­го не мо­гли обду­ри­ти. Від­по­відь мо­жна бу­ло лег­ко пе­ред­ба­чи­ти. І на­ро­дна твор­чість на­да­ла їй від­по­від­ної фор­ми.

«Ти — шай­тан ту­ре­цький, про­кля­то­го чор­та брат і то­ва­риш, і са­мо­го лю­ци­пе­ра се­кре­тар! Який ти в чор­та ли­цар? Чорт ви­ки­дає, а твоє вій­сько по­жи­рає. Не бу­деш ти го­ден си­нів хри­сти­ян­ських під со­бою ма­ти; тво­го вій­ська ми не бо­ї­мось, зем­лею і во­дою бу­дем би­ти­ся з то­бою. Ва­ві­лон­ський ти ку­хар, ма­ке­дон­ський ко­ле­сник, єру­са­лим­ський бро­вар­ник, оле­ксан­дрій­ський ко­зо­луп, Ве­ли­ко­го й Ма­ло­го Єги­пта сви­нар, вір­мен­ська сви­ня, та­тар­ський са­гай­дак, ка­ме­не­цький кат, по­до­лян­ський зло­ді­ю­ка, са­мо­го га­спи­да внук і всьо­го сві­ту і від­сві­ту бла­зень, а на­шо­го Бо­га ду­рень, сви­ня­ча мор­да, ко­би­ля­ча с...а, рі­зни­цька со­ба­ка, не­хре­ще­ний лоб, хай би взяв те­бе чорт! Отак то­бі ко­за­ки від­ка­за­ли, плю­гав­че! Нев­го­ден єси ма­те­рі вір­них хри­сти­ян! Чи­сла не зна­єм, бо ка­лен­да­ря не ма­єм, мі­сяць у не­бі, год у кни­зі, а день та­кий у нас, як і у вас, по­ці­луй за те ось ку­ди нас!.. Ко­шо­вий ота­ман Іван Сір­ко зо всім ко­шом за­по­розь­ким».

Цей ва­рі­ант ли­ста да­ле­ко не най­силь­ні­ший з по­гля­ду мі­цних ви­сло­вів. Але йо­го взяв сам Явор­ни­цький для йо­го «Істо­рії за­по­розь­ких ко­за­ків». А хто мо­же зна­ти лі­пше зміст ли­ста, ніж сам «пи­сар»?

Мі­фо­ло­гі­чний ха­ра­ктер по­сла­н­ня на­о­чно ви­дно в по­рів­нян­ні зі справ­жнім ли­стом Сір­ка до крим­сько­го ха­на, на­пи­са­ним при­бли­зно в той са­мий час. При­чо­му від­ра­зу ж пі­сля пе­ре­мо­жно­го по­хо­ду на Крим, ко­ли, зда­ва­ло­ся б, мо­жна бу­ло й не ду­же сти­да­ти­ся у ви­сло­вах. Ось, на­при­клад, які фор­му­ли по­лі­те­су обрам­ля­ють йо­го звер­не­н­ня до сво­го адре­са­та: «Ясно­вель­мо­жней­ший мо­сце ха­не крым­ский со мно­ги­ми ор­да­ми, близ­кий наш со­се­де!.. Же­ла­ем ва­шей хан­ской мо­сце до­бро­го здо­ро­вья и сча­стли­вой жи­зни… до­бро­же­ла­тель­ные при­я­те­ли Иван Сир­ко, ата­ман ко­ше­вый со всем вой­ска за­по­рож­ско­го то­ва­ри­ством».

У са­мо­му текс­ті справ­жньо­го ли­ста чі­тко від­чу­ва­ю­ться і лег­ка іро­нія, і не­дво­зна­чні по­гро­зи, однак во­ни вбра­ні в уста­ле­ну то­ді фор­му ди­пло­ма­ти­чних по­слань. Тож на Сі­чі, за всі­єї її «не­стан­дар­тно­сті», справ­ді зна­ли й умі­ли за­сто­со­ву­ва­ти пра­ви­ла між­на­ро­дно­го спіл­ку­ва­н­ня.

Це бу­ло осо­бли­во ва­жли­во у той скла­дний час, ко­ли за­по­рож­цям на тлі по­стій­них су­ти­чок з та­та­ра­ми й тур­ка­ми до­во­ди­ло­ся ви­рі­шу­ва­ти не­про­сті пи­та­н­ня від­но­син із во­ро­гу­ю­чи­ми геть­ма­на­ми Са­мой­ло­ви­чем і До­ро­шен­ком, а че­рез них — із Мо­сквою. Оби­два пи­са­ли ту­ди до­но­си один на одно­го й оби­два — на то­го, хто і в ле­ген­ді, і в дій­сно­сті взяв на се­бе смі­ли­вість під­пи­са­ти цей ли­стви­клик. То­му й осо­ба ота­ма­на Сір­ка (на від­мі­ну від йо­го по­лі­ти­чних су­ча­сни­ків, що за­ли­ши­ли­ся в істо­рії до­сить ту­ман­ни­ми си­лу­е­та­ми) в на­ро­дній пам’яті по­зна­че­на яко­юсь осо­бли­вою по­лі­фо­ні­єю яко­стей, пов­но­кров’ям і сві­жі­стю всі­єї йо­го уні­каль­ної по­ста­ті. Про це ж свід­чать і вда­ло зна­йде­ні Явор­ни­цьким сло­ва, що чу­до­во по­ясню­ють, чо­му са­ме ця лю­ди­на й ни­ні за­ли­ша­є­ться жи­вим вті­ле­н­ням слав­ної ко­за­цької ре­спу­блі­ки.

«І ха­ра­кте­ром, і всі­ма сво­ї­ми ді­я­ми Сір­ко яв­ляв со­бою тип справ­жньо­го за­по­рож­ця. Він був хо­ро­брий, від­ва­жний, за­паль­ний, не зав­жди по­стій­ний, не зав­жди вір­ний сво­їм со­ю­зни­кам; він лю­бив ча­сом по­гу­ля­ти й силь­но ви­пи­ти і в хме­лю по­ка­за­ти свій ко­за­цький за­пал; він схиль­ний був на якусь мить за­хо­пи­ти­ся но­вою дум­кою, но­вим по­чи­на­н­ням, щоб по­тім від­мо­ви­ти­ся від вла­сно­го за­ду­му й ді­йти зов­сім про­ти­ле­жно­го рі­ше­н­ня…»

«Ну­жда за­кон змі­нює», — ча­сто ка­зав Сір­ко і, ма­буть, ді­яв су­го­ло­сно зі сво­їм улю­бле­ним при­слів’ям і на­ро­дним уяв­ле­н­ням про ньо­го як про ли­ца­ря-ха­ра­ктер­ни­ка. А те­пер по­глянь­те на них ува­жні­ше, вже озбро­їв­шись зна­н­ням істо­ри­чних по­дро­биць: на са­мо­го ота­ма­на (у су­ча­сній ре­кон­стру­кції йо­го ви­гля­ду), на йо­го ху­до­жній образ і на то­го, хто по­слу­жив Рє­пі­ну ща­сли­вим йо­го про­то­ти­пом.

Це був ге­не­рал Ми­хай­ло Дра­го­ми­ров (із ро­ду Дра­го­ми­ре­цьки­хма­цке­ви­чів) — ви­да­тний вій­сько­вий те­о­ре­тик, ге­рой не­дав­ньої вій­ни, ко­ман­ду­вач військ Ки­їв­сько­го вій­сько­во­го окру­гу (пі­зні­ше — і Ки­їв­ський ге­не­рал-гу­бер­на­тор). Лю­ди­на де­мо­кра­ти­чних по­гля­дів, до­те­пник, який не по­бо­яв­ся по­ста­ти в обра­зі ко­за­цько­го ота­ма­на. Так са­мо упі­зна­ва­ні й ін­ші про­то­ти­пи цен­траль­них пер­со­на­жів кар­ти­ни, хо­ча від де­яких ху­до­жник узяв ли­ше усмі­шку або по­осо­бли­во­му при­ска­ле­не око…

Час ми­нав, і не­спо­ді­ва­но Рє­пін від­ста­вив уже май­же за­кін­че­не по­ло­тно і по­чав пра­цю­ва­ти над ін­шим йо­го ва­рі­ан­том. Ни­ні ця кар­ти­на збе­рі­га­є­ться в Хар­ко­ві, по су­сід­ству з рі­дним рє­пін­ським Чу­гу­є­вим, і для не­о­бі­зна­но­го гля­да­ча мо­же зда­ти­ся ли­ше ко­пі­єю все­сві­тньо ві­до­мо­го по­ло­тна. Але це ін­ша, ціл­ком са­мо­стій­на ро­бо­та, при­чо­му з по­мі­тно одмін­ним за­ду­мом. Важ­ко ска­за­ти те­пер, чо­му Рє­пін ви­рі­шив тро­хи «за­су­ши­ти» кар­ти­ну: зі сто­ла зни­кли кар­ти й квар­та з го­ріл­кою, про­па­ла й ку­хва з від­чай­ду­шним ве­се­лу­ном, пи­сар по­ста­рів і на­дів оку­ля­ри, в юр­бі з’яви­ли­ся сер­йо­зні облич­чя, а в облич­чі слав­но­го ота­ма­на про­рі­за­ли­ся «ди­я­воль­ські» ри­си. Ущіль­ни­ла­ся, ста­ла стро­гі­шою і вся ком­по­зи­ція. Але кар­ти­ни він так і не за­кін­чив, ху­до­жник по­вер­нув­ся до пер­шо­го ва­рі­ан­та.

Ро­ком її за­вер­ше­н­ня став 1891-й. Рік, ко­ли «пи­сар» Явор­ни­цький, який щой­но опу­блі­ку­вав свою ро­бо­ту «Воль­но­сті за­по­розь­ких ко­за­ків», був по­збав­ле­ний пра­ва ви­кла­да­ти і му­сив ви­їха­ти в Се­ре­дню Азію. А кар­ти­на по­ча­ла трі­ум­фаль­ну хо­ду по ви­став­ках ба­га­тьох міст сві­ту, аж по­ки її не зу­пи­нив ім­пе­ра­тор Оле­ксандр III, ви­ку­пив­ши «За­по­рож­ців» за не­чу­ва­ну су­му — 35 ти­сяч ру­блів. Йо­го на­сту­пник Ми­ко­ла II пе­ре­дасть кар­ти­ну у за­кри­тий для «пе­ре­сі­чної» пу­блі­ки Ро­сій­ський му­зей, управ­ля­ти яким міг ли­ше член ім­пе­ра­тор­сько­го до­му.

Але кар­ти­на, її при­ва­бли­вий сю­жет, що на­зи­ва­є­ться, пі­шли в на­род, ста­ли лег­ко всі­ма впі­зна­ва­ним атри­бу­том ма­со­вої куль­ту­ри, що да­ли жи­т­тя чи­слен­ним на­слі­ду­ва­н­ням і сми­сло­вим ін­тер­пре­та­ці­ям.

Не див­но, що пер­ша са­ти­ри­чна ін­тер­пре­та­ція рє­пін­сько­го сю­же­ту з’яви­ло­ся са­ме в Укра­ї­ні, на мі­сці, так би мо­ви­ти, йо­го пер­ві­сної на­ле­жно­сті. Та й при­від для цьо­го був до­сить близький до істо­ри­чно­го пре­це­ден­ту. Тіль­ки об’єктом осмі­я­н­ня за­мість ту­ре­цько­го сул­та­на став Тим­ча­со­вий уряд. І ка­ри­ка­ту­ра, що з’яви­ла­ся в ли­сто­па­до­во­му чи­слі 1917 р. ки­їв­сько­го гу­мо­ри­сти­чно­го жур­на­лу «Гедзь», виразно «під­су­му­ва­ла (за сло­ва­ми ди­ре­ктор­ки Істо­ри­ко-ме­мо­рі­аль­но­го му­зею М.гру­шев­сько­го С.пань­ко­вої) ре­зуль­та­ти «хо­ло­дної вій­ни» Укра­їн­ської Цен­траль­ної Ра­ди і Ге­не­раль­но­го Се­кре­та­рі­а­ту з Тим­ча­со­вим уря­дом і осо­би­сто О.ке­рен­ським... Во­дно­час про­де­мон­стру­вав­ши від­но­ше­н­ня до них то­го­ча­сно­го по­сту­по­во­го укра­їн­ства та ви­зна­чив су­тність май­бу­тньо­го ІІІ Уні­вер­са­лу». Яким, як ві­до­мо, 22 ли­сто­па­да 1917 р. Цен­траль­на Ра­да про­го­ло­си­ла утво­ре­н­ня Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки.

Тут в обра­зах ко­за­цької стар­ши­ни зо­бра­же­но го­лов­них ді­ю­чих осіб укра­їн­ської по­лі­ти­ки то­го ча­су, і «ота­ман Сір­ко» — го­ло­ва Ге­не­раль­но­го се­кре­та­рі­а­ту (уря­ду) УНР В.вин­ни­чен­ко, оче­ви­дно, ди­ктує звер­не­ні до пі­тер­сько­го адре­са­та сло­ва, близь­кі до текс­ту ко­за­цько­го ори­гі­на­лу: «Ро­зби­тий, без­си­лий, ні­кчем­ний па­ра­лі­тик лю­то вче­пив­ся за­ду­бі­ли­ми цен­тра­лі­сти­чни­ми паль­ця­ми за «єді­ную нє­дє­лі­мую» власть і з ту­пою злі­стю не пу­скає. Ма­ло то­го, ще плю­є­ться, ще сил­ку­є­ться здис­кре­ди­ту­ва­ти нас, ще пу­ска­є­ться на про­во­ка­ції».

Не­вдов­зі вій­на ста­ла га­ря­чою, але вже не з Ке­рен­ським, а з біль­шо­ви­ка­ми. Важ­ко ска­за­ти, чи був зна­йо­мий з ки­їв­ською ка­ри­ка­ту­рою ху­до­жник ра­дян­сько­го «Чер­во­но­го пер­цю», який ви­рі­шив че­рез шість ро­ків звер­ну­ти­ся до рє­пін­ської ком­по­зи­ції для зо­бра­же­н­ня всьо­го син­клі­ту їхніх во­ждів, які пи­шуть «Від­по­відь агли­цько­му Кер­зо­ну». Хво­ро­го Ле­ні­на там уже не­має, в обра­зі ота­ма­на Сір­ка фі­гу­рує Лев Тро­цький, а Ста­лін по­зна­че­ний як дру­го­ря­дний пер­со­наж. Че­рез пів­то­ра десятка ро­ків біль­шість «ге­ро­їв» він ви­кре­слить з жи­т­тя і по­лі­ти­чно­го бу­т­тя.

Рє­пін­ська тема за кіль­ка ро­ків зно­ву ви­ни­кла в са­ти­ри­чно­му клю­чі у ви­гля­ді так і не здій­сне­но­го за­ду­му Оста­па Бен­де­ра, який не на­ва­жив­ся зо­бра­зи­ти «пре­зи­ден­та СРСР» Ка­лі­ні­на в па­па­сі й бі­лій бур­ці, а нар­ко­ма Чи­че­рі­на — го­лим по по­яс. Тим біль­ше що «іде­о­ло­гі­чно ви­три­ма­не» по­ло­тно він при­зна­чав для по­ши­ре­н­ня в ди­тя­чих за­кла­дах. А при­во­дом для йо­го ідеї лег­ко­го за­ро­бі­тку по­слу­жи­ла ін­ша ан­глій­ська но­та, яка, під­пи­са­на вже не Кер­зо­ном, а Чем­бер­ле­ном, але в так са­мо уль­ти­ма­тив­ній фор­мі ви­ма­га­ла при­пи­ни­ти ан­ти­бри­тан­ську під­рив­ну ді­яль­ність. Здій­ня­ту то­ді хви­лю ра­дян­ської «від­пла­тної» про­па­ган­ди, тон­ко ви­смі­я­ної Іль­фом і Пе­тро­вим (Оста­пом), мо­жна по­рів­ня­ти ли­ше з крем­лів­ськи­ми істе­ри­ка­ми на­ших днів.

То­го ж та­ки 1927 р. рє­пін­ські обра­зи «ожи­вив» у тих, що й у «12 стіль­цях», ра­дян­ських по­бу­то­вих сте­ре­о­ти­пах ка­ри­ка­ту­рист «Кро­ко­ди­ла» у ви­гля­ді «Не­пма­нів, які пи­шуть де­кла­ра­цію фі­нін­спе­кто­ру». Зо­бра­жу­ва­ти во­ждів у па­ро­дій­них обра­зах уже ста­ло не тіль­ки «не­е­ти­чно», а й не­без­пе­чно.

Че­рез де­сять ро­ків сміх і по­го­тів зник: з’яви­ла­ся кар­ти­на «Ста­ра­те­лі (в ін­шо­му ва­рі­ан­ті — ша­хта­рі) пи­шуть ли­ста твор­це­ві Ве­ли­кої Кон­сти­ту­ції». На ній зо­се­ре­дже­на мов­ча­зна юр­ба спо­сте­рі­гає, як сер­йо­зний чо­ло­вік у ке­пці й пла­щі скла­дає від їхньо­го іме­ні лист-ра­порт. Ху­до­жни­ко­ві не спа­ло на дум­ку, що су­т­тю «За­по­рож­ців» був пе­ре­мо­жний сміх зу­хваль­ців, а не вір­но­під­дан­ське звер­не­н­ня до на­чаль­ни­ка.

Тим біль­ше що сам «на­чаль­ник» кар­ти­ну до­бре знав і ці­ну­вав са­ме в її пер­ві­сно­му зна­чен­ні. За свід­че­н­ням Сві­тла­ни Ал­лі­лу­є­вої, її «ба­тько обо­жню­вав цю річ і ду­же лю­бив по­вто­рю­ва­ти ко­му зав­го­дно не­при­стой­ний текст ці­єї са­мої від­по­віді...», який був для ньо­го «чимсь на кшталт за­кли­на­н­ня». У бе­ре­зні 1942 ро­ку Ста­лін, роз­по­чи­на­ю­чи Хар­ків­ську опе­ра­цію, вла­шту­вав бан­кет для ко­ман­ду­ва­н­ня Пів­ден­но-за­хі­дно­го фрон­ту на чо­лі з мар­ша­лом Ти­мо­шен­ком і Хру­що­вим. Ба­жа­ю­чи під­ня­ти їхній бо­йо­вий дух (а мо­жли­во, під­ба­дьо­ри­ти се­бе пі­сля ка­те­го­ри­чних за­пе­ре­чень Жу­ко­ва), він пі­сля ба­га­тьох то­стів ого­ло­сив, що за­раз за­чи­тає «один до­во­лі акту­аль­ний до­ку­мент», і ді­став з ки­ше­ні дрі­бно по­пи­са­ний ар­куш із текс­том за­по­розь­ко­го по­сла­н­ня. Однак «за­кли­на­н­ня», як ві­до­мо, не до­по­мо­гло за­по­біг­ти ка­та­стро­фі.

…Під час Мо­сков­ської на­ра­ди Ра­ди мі­ні­стрів за­кор­дон­них справ (бе­ре­зень 1947 р.) на шля­ху про­хо­дже­н­ня очіль­ни­ка Фо­рін-офі­су Ерн­ста Бе­ві­на ви­ві­си­ли спе­ці­аль­но взя­тих з му­зею «За­по­рож­ців». Він не про­ми­нув її, а зу­пи­нив­ся і дов­го ви­вчав кар­ти­ну. А по­тім, по­вер­нув­шись до су­про­від­ни­ків, ска­зав: «Див­но! Жо­дної по­ря­дної лю­ди­ни!» Слід ду­ма­ти, ці сло­ва сто­су­ва­ли­ся не так ге­ро­їв рє­пін­сько­го по­ло­тна, як пар­тне­рів Бе­ві­на по пе­ре­го­во­рах, що від­бу­ли­ся рів­но че­рез рік пі­сля зна­ме­ни­тої фул­тон­ської про­мо­ви Чер­чи­л­ля про «за­лі­зну за­ві­су». Адже Бе­він теж був ди­пло­ма­том. І не­по­га­ним, як ка­жуть, хо­ча й з про­стих шо­фе­рів…

Ми­ну­ли ро­ки, змі­ни­ли­ся по­ко­лі­н­ня, і ста­рий сю­жет по­вер­нув­ся на ба­тьків­щи­ну у сво­є­му пер­ві­сно­му зна­чен­ні, уже як за­сіб «на­ро­дної ди­пло­ма­тії». У тра­гі­чні дні сер­пня 2014 р. ві­до­му ком­по­зи­цію бу­ло від­тво­ре­но в ін­тер­не­ті у ви­гля­ді яскра­вої фо­то­гра­фії «Кі­бор­гів, які пи­шуть ли­ста п…у». І від­ра­зу, на за­мов­ле­н­ня яв­но зго­ри, в Ме­ре­жі без­ві­сний ро­сій­ський бло­гер за­про­по­ну­вав «по­жа­би­ти цю фо­тку». Від­гу­ки на­ді­йшли — не ду­же ма­со­ві, але ціл­ком очі­ку­ва­но­го змі­сту, що від­по­від­ає всій при­мі­тив­ній ан­ти­укра­їн­ській про­па­ган­ді.

Мо­сков­ські ін­тер­пре­та­то­ри рє­пін­ської те­ми на цьо­му не зу­пи­ни­ли­ся й роз­ши­ри­ли ко­ло адре­са­тів сво­єї во­йов­ни­чо­сті. З’яви­ло­ся по­ло­тно, на яко­му чле­ни Дер­жду­ми по­ві­дом­ля­ють пре­зи­ден­то­ві США Оба­мі, «де во­ни ба­чи­ли йо­го сан­кції й «ві­чне над­дер­жав­ство».

На Трам­па вже ви­рі­ши­ли не роз­мі­ню­ва­ти­ся і на­пи­са­ли від­ра­зу всім «не­дру­гам Ро­сії». Са­ме на та­ке жи­во­пи­сне звер­не­н­ня на­штов­хну­ло мо­сков­сько­го ху­до­жни­ка Не­сте­рен­ка йо­го «твор­че від­ря­дже­н­ня» в Си­рію, де в «да­ле­ко­му гар­ні­зо­ні» він по­спіл­ку­вав­ся з вій­сько­ви­ми — су­дя­чи з ге­ро­їв йо­го по­ло­тна, з ПВК Ва­гне­ра. Да­лі бу­де…

Не знаю іме­ні ав­то­ра (на яко­го не­що­дав­но на­тра­пив у Ме­ре­жі) своє­рі­дно­го зі­став­ле­н­ня двох, ма­буть най­зна­ме­ни­ті­ших, кар­тин Рє­пі­на са­ме в та­ко­му, як на ілю­стра­ції, кон­текс­ті, але ви­да­є­ться, що дум­ка йо­го ба­га­то в чо­му ви­прав­да­на. Осо­бли­во те­пер.

P.S. До ре­чі, з 1955 до 1992 р. ву­ли­ця Те­ре­щен­ків­ська ма­ла на­зву Іл­лі Рє­пі­на. Чим за­ви­нив ху­до­жник Ки­є­ву, в яко­му він жив де­який час (в то­му чи­слі пра­цю­ю­чи над зна­ме­ни­тою кар­ти­ною), не­ві­до­мо. І до сьо­го­дні ву­ли­ці Рє­пі­на в сто­ли­ці Укра­ї­ни не­має. Але ж про­цес де­ко­му­ні­за­ції в мі­сті за­вер­шу­є­ться…

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.