Ось і «Лі­то» про­йшло

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Бо­г­дан ПАНКРУХІН

В укра­їн­сько­му кі­но­про­ка­ті — фільм про Ві­кто­ра Цоя та йо­го епос за на­звою «Лі­то». Ре­жи­сер кар­ти­ни, Ки­ри­ло Се­ре­брен­ні­ков, про­дов­жує пе­ре­бу­ва­ти в Мо­скві під до­ма­шнім аре­штом.

Якщо ви в ди­тин­стві не гу­ля­ли з дру­зя­ми у дво­рі під пі­сню «Па­чка си­га­рет» гру­пи «Кі­но», то, на жаль, ба­га­то чо­го про­га­я­ли. Му­зи­ку Цоя ни­ні важ­ко спри­йма­ти про­сто як му­зи­ку, йо­го пі­сні — атмо­сфе­ра, що да­рує всьо­му пост­ра­дян­сько­му пев­ну кра­су.

Вар­то ли­шень вклю­чи­ти в на­ву­шни­ках гру­пу «Кі­но», як ра­птом, див­ля­чись на сі­рі ве­ли­че­зні дев’яти­по­вер­хо­ві бу­дин­ки в спаль­них ра­йо­нах, на де­рев’яні ди­тя­чі май­дан­чи­ки з ді­тьми на гой­дал­ках та ба­тька­ми, які пи­я­чать на ла­вах, на ларь­ки, де не­пов­но­лі­тнім про­да­ють пи­во, і на за­си­па­ні пи­лом спор­тив­ні май­дан­чи­ки, де всі ми в клі­тках гра­ли у дво­ро­вий фут­бол, по­чи­на­єш на­ди­ха­ти­ся. Ціл­ком імо­вір­но, що не ко­жний спри­ймає му­зи­ку Цоя са­ме так, ще ймо­вір­ні­ше, що ба­га­то хто її по­про­сту не лю­бить, але ось не­до­оці­ню­ва­ти її без­цін­ний вне­сок у жи­т­тя міль­йо­нів лю­дей бу­ло б, як мі­ні­мум, не­ро­зум­но. От­же, пи­та­н­ня зйо­мок філь­му про осо­би­стість Цоя бу­ло ли­ше пи­та­н­ням ча­су. Про­бле­ма по­ля­гає в ін­шо­му: чи та­ко­го філь­му про куль­то­во­го му­зи­кан­та, як «Лі­то», че­ка­ли ми? Від­по­відь на це за­пи­та­н­ня ще більш не­о­дно­зна­чна.

І перш ніж роз­по­чи­на­ти хва­ли­ти кар­ти­ну Се­ре­брен­ні­ко­ва, мон­таж якої, на се­кун­до­чку, про­хо­див у ре­жи­се­ра під до­ма­шнім аре­штом, вар­то прийня­ти та взя­ти до ува­ги факт кри­ти­ки філь­му з бо­ку ба­га­тьох ша­ну­валь­ни­ків гру­пи «Кі­но».

Усі ми пам’ята­є­мо не­при­єм­ні ви­слов­лю­ва­н­ня Бо­ри­са Гре­бен­щи­ко­ва на адре­су філь­му пі­сля то­го, як він про­сто про­чи­тав сце­на­рій. Ча­сом обма­ну­ті очі­ку­ва­н­ня за­сте­ля­ють очі за­ві­сою не­на­ви­сті, че­рез що пра­кти­чно не­мо­жли­во по­ба­чи­ти щось хо­ро­ше.

«Не­на­висть» же в лю­дей ви­кли­ка­ла пов­на, ну, або при­найм­ні час­тко­ва не­від­по­від­ність ре­аль­но­сті з по­ка­за­ним Се­ре­брен­ні­ко­вим на екра­ні.

І якщо ви го­то­ві спри­йма­ти фільм як ху­до­жню істо­рію, а не як до­ку­мен­таль­ну хро­ні­ку, зі­гра­ну акто­ра­ми, то вар­то зна­ти, що «Лі­то» — це на­сам­пе­ред хо­ро­ший ін­ді-фільм про пі­тер­ську, то­чні­ше, ле­нін­град­ську рок-ту­сов­ку 80-х ро­ків, про ра­дян­ський «ре­жим», про лю­бов та й вза­га­лі, у нас тут, мо­жна ска­за­ти, ці­лий мю­зикл а-ля «Ла­ла Ленд» у ві­тчи­зня­ній оброб­ці, а вже тіль­ки по­тім це фільм про Май­ка На­у­мен­ка та про Ві­тю Цоя.

Го­лов­ним ге­ро­єм є без­по­се­ре­дньо сам Майк, який та­єм­но від усіх пе­ре­жи­ває твор­чу кри­зу. Він член прав­лі­н­ня ле­нін­град­сько­го рок-клу­бу, ку­ди лю­ди при­хо­дять, щоб си­дя­чи та мов­чки «ві­ді­рва­ти­ся» під му­зи­ку, на­скіль­ки це до­зво­ляє «ре­жим».

Там же Майк зі сво­єю гру­пою «Зо­о­парк» дає ре­гу­ляр­ні кон­цер­ти. У ньо­го є дру­жи­на На­та­ша, з якою він ща­сли­вий. Одно­го ра­зу в йо­го жит­ті з’яв­ля­є­ться якийсь Пту­шник азі­ат­ської зов­ні­шно­сті Ві­ктор і вра­жає Май­ка сво­ї­ми пі­сня­ми. Між хло­пця­ми на­ро­джу­є­ться дру­жба. Майк ви­рі­шує до­по­мог­ти май­бу­тній рок-зір­ці Ра­дян­сько­го Со­ю­зу зро­би­ти свої пер­ші кро­ки в кар’єрі. По­пу­тно На­та­ша по­чи­нає за­хо­плю­ва­ти­ся Ві­тею, за­тя­гу­ю­чи йо­го в не­хай і не­вин­ний, але все-та­ки лю­бов­ний три­ку­тник.

Зви­чай­но, пер­ше, за що хо­че­ться по­хва­ли­ти фільм, то це за йо­го атмо­сфе­ру, яка да­рує гля­да­че­ві мо­жли­вість під час пе­ре­гля­дів про­сто-та­ки про­ни­кну­ти в Пі­тер (Ле­нін­град) 80-х ро­ків.

Фільм Ки­ри­ла по­тра­пив до нас на екра­ни не­мов з ті­єї епо­хи і ча­сто ви­да­є­ться вель­ми до­ку­мен­таль­ним в пла­ні сти­лі­сти­ки та зйом­ки, але, що ва­жли­во, не менш ху­до­жнім.

Мі­сця­ми на­віть по­чи­на­єш ві­ри­ти, що пе­ред то­бою не акто­ри, які гра­ють му­зи­кан­тів, а са­мі му­зи­кан­ти в при­ро­дно­му для се­бе се­ре­до­ви­щі, за яки­ми весь цей час про­сто спо­сте­рі­га­ла ка­ме­ра та­ла­но­ви­то­го дру­га-опе­ра­то­ра. До ре­чі, від­но­сно акто­рів, то тут теж ду­же ці­ка­ва істо­рія.

Якщо ще не зна­йо­мий з ро­сій­ською мо­вою ко­ре­єць — ви­ко­на­вець ро­лі Цоя, Тео Ю, мо­же в лю­дей ви­кли­ка­ти якийсь ске­псис пер­ших хви­лин п’ятнад­цять, по­тре­бу­ю­чи ча­су для зви­ка­н­ня, то Ро­ма Звєрь — сто­від­со­тко­ве влу­че­н­ня в образ На­у­мен­ка, при­чо­му на­віть не стіль­ки зов­ні, скіль­ки ха­ра­ктер­но.

Ні­хто й при­пу­сти­ти не міг, що Ро­ман змо­же не про­сто зі­гра­ти ле­ген­дар­ну осо­би­стість, а взя­ти й пе­ре­вті­ли­ти­ся до нев­пі­знан­но­сті для гля­да­ча. Бу­дьмо че­сни­ми, адже ми всі бо­я­ли­ся по­ба­чи­ти на екра­ні кон­кре­тно фрон­тме­на гру­пи «Зві­рі», а на­то­мість, по­при на­ші стра­хи, отри­ма­ли ро­зум­но­го, тон­ко­го й ба­га­то­гран­но­го акто­ра, який три­має іде­аль­ний ба­ланс для кі­но­шної гри.

Се­ре­брен­ні­ков же зміг пе­ре­да­ти кон­траст між Ві­тею та Май­ком, які по су­ті сво­їй є про­ти­ле­жні­стю один одно­му. Майк, се­ред ін­шо­го, до­по­ма­гає Ві­ті по­до­ла­ти свій ма­кси­ма­лізм, який міг би за­гу­би­ти йо­го кар’єру ро­ке­ра ще на ета­пі за­ча­т­тя. До­сить по­ка­зо­вим у цьо­му пла­ні став мо­мент, ко­ли Цой ви­бі­гає зі сту­дії, бо не­за­до­во­ле­ний зву­ча­н­ням вла­сно­го аль­бо­му, а На­у­мен­ко йо­го на­здо­га­няє та аб­со­лю­тно спо­кій­но ви­мов­ляє одну про­сту фра­зу, що ста­вить на мі­сце Ві­тю та й гля­да­ча за­о­дно:

«І вза­га­лі, ось сам по­ду­май, якщо то­бі не по­до­ба­є­ться, як зву­чить твій аль­бом, то це гар­на про­бле­ма».

Одні­єї ці­єї ре­плі­ки вже ви­ста­чає з го­ло­вою, аби пов­ні­стю та без­по­во­ро­тно по­лю­би­ти кар­ти­ну «Лі­то», адже їй вда­є­ться змі­ни­ти твоє осо­би­сте сві­то­с­прийня­т­тя. Так і ви­хо­дить, що у філь­мі ми ба­чи­мо Май­ка му­дрою, роз­ва­жли­вою і ба­га­то в чо­му шля­хе­тною лю­ди­ною, а Ві­тю усе ще з ду­шею під­лі­тка-бун­та­ря, який не ба­жає слу­ха­ти ні­ко­го, крім се­бе са­мо­го та сво­їх ам­бі­цій. До ре­чі, ко­ли ми вже тор­кну­ли­ся те­ми діа­ло­гів, то стрі­чка при­му­дря­є­ться при­єм­но зди­ву­ва­ти на­віть у цьо­му аспе­кті. По­ки слу­ха­єш, як го­во­рять ге­рої, не раз ло­виш се­бе на дум­ці, що роз­мо­ви хо­ча й лі­те­ра­тур­но гар­ні, але во­дно­час над­зви­чай­но жи­ві. Якщо то­чні­ше ска­за­ти, то ба­га­то ци­тат ге­ро­їв зву­чать так, як у жит­ті ні­хто і ні­ко­ли не ка­зав би, але при цьо­му акто­рам вда­є­ться все ор­га­ні­чно ви­мов­ля­ти, і ти по­про­сту по­чи­на­єш ві­ри­ти, що лю­ди спіл­ку­ва­ли­ся са­ме так.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.