Єв­ро­па між ан­ти­трам­пі­змом і ан­ти­а­ме­ри­ка­ні­змом

Яке май­бу­тнє у транс­а­тлан­ти­чних від­но­син?

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ -

У вів­то­рок, 10 ли­пня, пре­зи­дент США До­нальд Трамп при­був до Єв­ро­пи, щоб 11–12 ли­пня взя­ти участь у брюс­сель­сько­му са­мі­ті НАТО, 13-го від­ві­да­ти з ві­зи­том Лон­дон, а 16-го зу­стрі­ти­ся з Пу­ті­ним у Гель­сін­кі.

І основ­на емо­ція по­лі­ти­ків та ана­лі­ти­ків, які від­слід­ко­ву­ють цю по­їзд­ку, — це по­бо­ю­ва­н­ня не­ві­до­мо­го: що ж мо­же утну­ти чи сказати ім­пуль­сив­ний і не­пе­ре­дба­чу­ва­ний американський очіль­ник? На­за­гал, Трамп ви­прав­дав спо­ді­ва­н­ня з пер­ших хви­лин, роз­по­чав­ши свою участь у са­мі­ті НАТО з жорс­ткої кри­ти­ки енер­ге­ти­чних від­но­син Ні­меч­чи­ни і Ро­сії.

І хо­ча з го­стрих ви­слов­лю­вань пре­зи­ден­та США на адре­су єв­ро­пей­ських пар­тне­рів уже мо­жна укла­да­ти ци­та­тник, спір­них дій на йо­го ра­хун­ку теж на­бра­ло­ся не­ма­ло. За тро­хи біль­ше ніж рік Трамп устиг ви­йти з ва­жли­вих для зов­ні­шньої по­лі­ти­ки ЄС клі­ма­ти­чної уго­ди та до­го­во­ру з Іра­ном, одно­осо­бо­во про­ве­сти са­міт з Пів­ні­чною Ко­ре­єю, по­ча­ти впро­ва­джу­ва­ти обме­жу­валь­ні ми­та на єв­ро­пей­ські то­ва­ри і по­гро­жу­ва­ти сан­кці­я­ми про­ти єв­ро­пей­ських ком­па­ній, за­лу­че­них до про­е­кту «Пів­ні­чний по­тік-2».

З 2016 ро­ку на пер­ші шпаль­ти єв­ро­пей­ської пре­си вир­ва­ли­ся де­ся­тки гі­пер­кри­ти­чних що­до Трам­па ста­тей, ав­то­ри яких зма­га­ли­ся між со­бою в гу­чних епі­те­тах і яскра­вих ілю­стра­ці­ях. Опи­ту­ва­н­ня по­ка­зу­ють не ли­ше над­зви­чай­но низь­ку до­ві­ру пе­ре­сі­чних єв­ро­пей­ців до Трам­па — це зре­штою, осо­бли­во у по­рів­нян­ні з по­пу­ляр­ним пре­зи­ден­том Оба­мою, є до­во­лі очі­ку­ва­ним. Зна­чно біль­ше укра­їн­сько­го спо­сте­рі­га­ча ди­вує мас­штаб не­с­прийня­т­тя: єв­ро­пей­ці на­віть Пу­ті­ну і йо­го по­лі­ти­ці в се­ре­дньо­му до­ві­ря­ють біль­ше, ніж Трам­пу. То­рік та­кі результати по­ка­за­ло опи­ту­ва­н­ня Pew Research у Ні­меч­чи­ні, Фран­ції, Іспа­нії, Іта­лії та ін­ших кра­ї­нах. У бе­ре­зні 2018-го опи­ту­ва­н­ня для ні­ме­цько­го те­ле­ка­на­лу ZDF за­свід­чи­ло, що тен­ден­ція не змі­ни­ла­ся: по­лі­ти­ка Трам­па не­по­ко­їть 82% нім­ців, то­ді як по­лі­ти­ка Пу­ті­на — тіль­ки 53%.

Від­так ви­ни­ка­ють два за­пи­та­н­ня. По-пер­ше, чо­му Трамп, про­ро­ко­ва­ний руй­нів­ний вплив яко­го на мі­жна­ро­дний по­ря­док усе ще за­ли­ша­є­ться по­тен­цій­ним, ви­кли­кає більш не­га­тив­ні емо­ції та без­пе­ко­ві по­бо­ю­ва­н­ня, ніж від­вер­тий агре­сор і по­ру­шник між­на­ро­дно­го пра­ва Пу­тін? По-дру­ге, на­скіль­ки ця тен­ден­ція тим­ча­со­ва, пов’яза­на з екс­цен­три­чною осо­би­сті­стю і не­ор­то­до­ксаль­ни­ми по­лі­ти­ка­ми аме­ри­кан­сько­го пре­зи­ден­та, а на­скіль­ки во­на є від­обра­же­н­ням зна­чно глиб­ших про­блем в аме­ри­ка­но-єв­ро­со­ю­зів­ських від­но­си­нах? Ін­ши­ми сло­ва­ми, на­скіль­ки да­ле­ко від ан­ти­трам­пі­зму до ан­ти­а­ме­ри­ка­ні­зму?

По­чне­мо з дру­го­го. Якщо від­ки­ну­ти пи­та­н­ня осо­би­сто­стей, то став­ле­н­ня єв­ро­пей­ців до США та аме­ри­кан­ської по­лі­ти­ки важ­ко на­зва­ти без­хмар­ним. За­дов­го до то­го, як Трамп по­чав го­во­ри­ти про зро­ста­н­ня та­ри­фів, ор­га­ні­зо­ва­ні ма­со­ві про­те­сти в Єв­ро­пі фа­кти­чно па­ра­лі­зу­ва­ли й без то­го скла­дні пе­ре­го­во­ри що­до Транс­а­тлан­ти­чно­го тор­го­вель­но­го та ін­ве­сти­цій­но­го пар­тнер­ства. Ба­ра­ку Оба­мі, який за­про­по­ну­вав цю ам­бі­тну уго­ду, що ма­ла би по­єд­на­ти дві най­біль­ші еко­но­мі­ки сві­ту в єди­ну зо­ну віль­ної тор­гів­лі, не вда­ло­ся за­вер­ши­ти про­цес до ви­бо­рів пе­ре­дов­сім че­рез ор­га­ні­зо­ва­ний спро­тив аме­ри­кан­ській вер­сії гло­ба­лі­за­ції та віль­ної тор­гів­лі. Ін­ший сві­жий при­клад вза­єм­ної не­до­ві­ри мо­жна зна­йти в 2013 ро­ці, ко­ли пі­сля ви­крит­тів Едвар­да Сно­у­де­на що­до уря­до­во­го шпи­гун­ства Ні­меч­чи­на ви­йшла з три­сто­рон­ньої уго­ди зі США і Ве­ли­ко­бри­та­ні­єю про обмін роз­ві­ду­валь­ною ін­фор­ма­ці­єю, а по­зи­тив­не сприйня­т­тя Оба­ми в кра­ї­ні зни­зи­ло­ся до 50%.

Це ли­ше дві з ба­га­тьох гра­ней ба­га­то­ви­мір­ної про­бле­ми яви­ща єв­ро­пей­сько­го ан­ти­а­ме­ри­ка­ні­зму, ви­дів яко­го ав­то­ри кла­си­чно­го до­слі­дже­н­ня Пі­тер Ка­тцен­штайн і Ро­берт Ко­хейн ви­окре­ми­ли аж шість.

Так, «лі­бе­раль­ний» ан­ти­а­ме­ри­ка­нізм кри­ти­кує США за ли­це­мір­ство і не­до­три­ма­н­ня про­го­ло­ше­них прин­ци­пів, за­ки­да­ю­чи по­бор­ни­ку сво­бо­ди і прав лю­ди­ни спів­пра­цю з окре­ми­ми ав­то­ри­тар­ни­ми ре­жи­ма­ми Близь­ко­го Схо­ду і фун­кціо­ну­ва­н­ня в’язниць на кшталт Абу Грей­ба.

«Со­ці­аль­ний» ан­ти­а­ме­ри­ка­нізм ´рун­ту­є­ться на кри­ти­ці не­рів­но­сті та не­до­ста­тньо­го со­ці­аль­но­го за­хи­сту в аме­ри­кан­сько­му су­спіль­стві, про­ти­став­ля­ю­чи йо­го єв­ро­пей­ській мо­де­лі со­ці­аль­ної дер­жа­ви.

«Су­ве­ре­ніст­ський» ан­ти­а­ме­ри­ка­нізм, ха­ра­ктер­ний для ба­га­тьох по­пу­ліст­ських ру­хів Єв­ро­пи, які пе­ре­йма­ю­ться на­дмір­ною за­ле­жні­стю від США у ви­бо­рі опцій зов­ні­шньої по­лі­ти­ки.

«Успад­ко­ва­ний» ан­ти­а­ме­ри­ка­нізм ви­зна­ча­є­ться істо­ри­чним до­сві­дом во­єн і кон­флі­ктів.

«Елі­тист­ський» ан­ти­а­ме­ри­ка­нізм бо­ре­ться з про­ни­кне­н­ням ма­со­вої аме­ри­кан­ської культури та ви­ті­сне­н­ням культури ло­каль­ної.

«Ра­ди­каль­но-му­суль­ман­ський» ан­ти­а­ме­ри­ка­нізм роз­гля­дає від­но­си­ни зі США як ма­кси­маль­но ан­та­го­ні­сти­чне ви­ра­же­н­ня «кон­флі­кту ци­ві­лі­за­цій» і більш ха­ра­ктер­ний для су­спільств Близь­ко­го Схо­ду, а в ЄС йо­го спо­від­у­ють окре­мі пред­став­ни­ки му­суль­ман­ських мен­шин.

У по­лі­ти­чно­му ж ви­мі­рі ан­ти­а­ме­ри­ка­нізм у Єв­ро­пі по­чав на­ро­ста­ти пі­сля роз­ва­лу Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. З одно­го бо­ку, єв­ро­пей­ські кра­ї­ни біль­ше не по­тре­бу­ва­ли за­хи­сту аме­ри­кан­ських військ (або ду­ма­ли, що не по­тре­бу­ють, не вва­жа­ю­чи Ро­сію за­гро­зою), з дру­го­го — з остра­хом ди­ви­ли­ся на мо­жли­ву по­бу­до­ву одно­по­ляр­но­го сві­ту, швид­кий по­ступ гло­ба­лі­за­ції і віль­ної тор­гів­лі. Вла­сне, з 1993 ро­ку роз­по­ча­ла­ся кон­со­лі­да­ція ЄС уже не стіль­ки як єв­ро­пей­ських спіль­нот, зо­се­ре­дже­них на еко­но­мі­чній спів­пра­ці, скіль­ки як по­лі­ти­чно­го со­ю­зу, при­найм­ні ча­сти­на іден­ти­чно­сті яко­го ви­бу­до­ву­ва­ла­ся на про­ти­став­лен­ні США та ба­жан­ні пев­но­го уне­за­ле­жне­н­ня від клю­чо­во­го пар­тне­ра. І хо­ча спіль­на зов­ні­шня та обо­рон­на по­лі­ти­ка ЄС фор­му­ва­ла­ся ду­же дов­го і зі скла­дно­ща­ми, а роз­ши­ре­н­ня на пев­ний час ста­ло більш прі­о­ри­те­тним, ніж по­гли­бле­н­ня ін­те­гра­ції, все ж та­ки ЄС по­тро­ху пря­му­вав до вла­сної кон­со­лі­да­ції як при­найм­ні по­тен­цій­но­го по­лю­са сві­то­вої си­сте­ми. То­му по­при те, що в куль­ту­рі та по­лі­ти­чно­му жит­ті єв­ро­пей­ських кра­їн мо­жна зна­йти від­го­ло­ски рі­зних зга­да­них ти­пів ан­ти­а­ме­ри­ка­ні­зму, основ­ним про­ти­річ­чям між ЄС і США ста­ло про­ти­став­ле­н­ня ба­га­то­сто­рон­ніх іні­ці­а­тив одно­сто­рон­нім рі­ше­н­ням.

Чіль­ні по­зи­ції в об­сто­ю­ван­ні ба­га­то­сто­рон­но­сті зайня­ла Фран­ція, яка здо­бу­ла со­бі сла­ву чи не най­більш ан­ти­а­ме­ри­кан­ської дер­жа­ви ЄС. Прин­ци­пи ба­га­то­сто­рон­но­сті (або ж муль­ти­ла­те­ра­лі­зму) в між­на­ро­дній по­лі­ти­ці впро­ва­джу­вав іще ге­не­рал Де Голль, який у 1960-х, у роз­пал хо­ло­дної вій­ни, на­ма­гав­ся на­ла­го­ди­ти від­но­си­ни з СРСР і ви­йшов з вій­сько­вої стру­кту­ри НАТО. Тя­глість ці­єї тра­ди­ції оче­ви­дна, якщо зва­жи­ти на те, що ко­ли­шній мі­ністр зов­ні­шніх справ Фран­ції Юбер Ве­дрін, близь­кий до пре­зи­ден­та Ма­кро­на, 1999 ро­ку ви­на­йшов тер­мін «гі­пер­по­ту­га» (hyperpuissance) — не­га­тив­не окре­сле­н­ня Спо­лу­че­них Шта­тів як ге­ге­мо­на, яко­му бра­кує про­ти­ва­ги. А рік то­му, влі­тку 2017-го, пре­зи­дент Ма­крон, про­го­ло­сив­ши гол­лізм-міт­те­ра­нізм осно­вою сво­єї зов­ні­шньої по­лі­ти­ки, на­ма­гав­ся про­ти­ста­ви­ти йо­го «не­о­кон­се­рва­ти­зму» по­пе­ре­дни­ків — Ні­ко­ля Сар­ко­зі і Фран­суа Ол­лан­да. І якщо на по­ча­тку пре­зи­дент­ської ка­ден­ції Сар­ко­зі справ­ді був ко­ро­ткий і не­успі­шний епі­зод, ко­ли він на­ма­гав­ся по­рва­ти з гол­ліст­ською тра­ди­ці­єю і пе­ре­ве­сти зов­ні­шню по­лі­ти­ку Фран­ції на атлан­ти­чні рей­ки, то зви­ну­ва­че­н­ня в «не­о­кон­се­рва­ти­змі» Ол­лан­да є сер­йо­зною по­ле­мі­чною на­тяж­кою. Однак во­но по­ка­зує гли­би­ну не­га­тив­но­го сприйня­т­тя тер­мі­на, що ха­ра­кте­ри­зує іде­о­ло­гі­чні під­хо­ди лі­де­ра єв­ро­пей­ських ан­ти­па­тій до­трам­пів­ської епо­хи — пре­зи­ден­та Джор­джа Бу­ша-мо­лод­шо­го.

Вла­сне, най­більш го­ло­сно про ан­ти­а­ме­ри­ка­нізм за­го­во­ри­ли у пер­шій по­ло­ви­ні 2000-х, ко­ли пі­сля те­ра­ктів 11 ве­ре­сня 2001 ро­ку уна­о­чнив­ся роз­кол між по­лі­ти­кою США — зокре­ма у зв’яз­ку з до­ктри­ною ви­пе­ре­джаль­но­го уда­ру та подаль­шою ін­тер­вен­ці­єю в Іра­ку — і по­зи­ці­єю Ні­меч­чи­ни та Фран­ції, які цих дій не під­три­ма­ли. Пі­сля тих «одно­сто­рон­ніх» дій вза­єм­не сприйня­т­тя істо­тно по­гір­ши­ло­ся: згі­дно з да­ни­ми Pew Global Attitudes Project, у Фран­ції по­зи­тив­не сприйня­т­тя Спо­лу­че­них Шта­тів впа­ло з 62% 1999 ро­ку до 43% 2003-го, а в Ні­меч­чи­ні за той са­мий пе­рі­од — з 78 до 45%. Ана­ло­гі­чна си­ту­а­ція спо­сте­рі­га­ла­ся в ба­га­тьох дер­жа­вах ЄС, окрім Ве­ли­кої Бри­та­нії та но­во­при­єд­на­них 2004 ро­ку «цен­траль­но­єв­ро­пей­ців», які, ви­рвав­шись з ті­сних обіймів СРСР, за­ли­ша­ли­ся від­да­ни­ми атлан­ти­чно­му пар­тнер­ству.

От­же, не див­но, що обі­цян­ка­ми від­но­ви­ти ба­га­то­сто­рон­ній, ба­га­то­по­лю­сний сві­то­вий по­ря­док Пу­тін зва­блює єв­ро­пей­ські сер­ця. Пер­ши­ми в та­ку пер­спе­кти­ву по­ві­ри­ли пра­во­по­пу­ліст­ські пар­тії, які по­ба­чи­ли в РФ но­во­го пар­тне­ра на про­ти­ва­гу і США, і єв­ро­пей­ським ін­сти­ту­ці­ям. Однак упро­довж остан­ньо­го ро­ку цей шлях по­ча­ли ви­про­бо­ву­ва­ти й клю­чо­ві грав­ці.

Пре­зи­дент Ма­крон, ви­сту­па­ю­чи як по­че­сний гість на Пе­тер­бурзь­ко­му еко­но­мі­чно­му фо­ру­мі в трав­ні 2018 ро­ку, пря­мо за­кли­кав Ро­сію до спіль­ної по­бу­до­ви ба­га­то­сто­рон­ньо­го сві­то­во­го по­ряд­ку. Но­ва­цію, яку Ма­крон за­сто­су­вав до фор­му­ли де Го­л­ля, мо­жна сфор­му­лю­ва­ти так: не­мо­жли­ва силь­на Фран­ція без силь­ної Єв­ро­пи, то­му в пер­шу чер­гу тре­ба зайня­ти­ся змі­цне­н­ням по­зи­цій ЄС. Зо­се­ре­дже­н­ня на по­ту­зі ЄС є во­дно­час і силь­ною, і вра­зли­вою ри­сою йо­го по­лі­ти­ки, адже в ін­ших дер­жа­вах ЄС (на­при­клад в Ав­стрії або Іта­лії) уже цьо­го ро­ку ко­лись мар­гі­наль­ні по­лі­ти­чні си­ли взя­ли участь у фор­му­ван­ні на­ціо­наль­них уря­дів і го­то­ві ви­бу­до­ву­ва­ти най­більш спри­я­тли­ві від­но­си­ни з Ро­сі­єю на дво­сто­рон­ній осно­ві, по­ки ам­бі­тні пла­ни ре­фор­му­ва­н­ня ЄС при­галь­му­ва­ли.

Па­ра­докс кур­су на по­бу­до­ву ба­га­то­по­ляр­но­го сві­ту по­ля­гає в то­му, що, по­при одно­сто­рон­ні рі­ше­н­ня, пре­зи­ден­ту Трам­пу зна­чно ближ­чий ізо­ля­ціо­нізм, ніж гло­баль­на при­су­тність Спо­лу­че­них Шта­тів. Прин­цип «America first» з по­ряд­ку ден­но­го ні­ку­ди не по­дів­ся, а уне­за­ле­жне­н­ня со­ю­зни­ків йо­му не ви­да­є­ться гні­тю­чою пер­спе­кти­вою. Трам­пу при­та­ман­на ло­гі­ка по­ту­жної дер­жа­ви, зо­се­ре­дже­ної пе­ре­дов­сім на вла­сних ін­те­ре­сах. Це ло­гі­ка лі­де­ра, який під­хо­дить до від­но­син із со­ю­зни­ка­ми і пар­тне­ра­ми з каль­ку­ля­то­ром, скру­пу­льо­зно під­ра­хо­ву­ю­чи ба­лан­си дво­сто­рон­ньої тор­гів­лі та вій­сько­вих ви­трат. Окрім то­го, для Трам­па, яко­го аж ні­як не мо­жна на­зва­ти сим­па­ти­ком Єв­ро­пей­сько­го Со­ю­зу, як і у ви­пад­ку Пу­ті­на, най­прийня­тні­ши­ми се­ред єв­ро­пей­ських по­лі­ти­ків є су­ве­ре­ні­сти: 2016 ро­ку він під­три­мав Брек­зит, 2017-го пи­сав тві­ти з під­трим­кою Ле Пен на ви­бо­рах у Фран­ції то­що. І хо­ча істо­ри­чно ан­ти­а­ме­ри­ка­нізм і по­шук кон­тр­ба­лан­сів до аме­ри­кан­ської ге­ге­мо­нії на­ро­став у від­по­відь на гло­баль­ну по­лі­ти­чну, еко­но­мі­чну, куль­тур­ну при­су­тність США, стрім­кі кро­ки до са­мо­усу­не­н­ня Спо­лу­че­них Шта­тів зі сві­то­вої аре­ни і не­пе­ре­дба­чу­ва­ність пе­ре­хі­дно­го пе­рі­о­ду ста­ли по­ту­жні­шою спо­ну­кою для єв­ро­пей­ських лі­де­рів ін­тен­си­фі­ку­ва­ти пе­ре­го­во­ри з ін­ши­ми цен­тра­ми си­ли.

Чин­ни­ком, який до­зво­ляє єв­ро­пей­цям менш го­стро спри­йма­ти за­гро­зи з бо­ку РФ і під­три­му­ва­ти хо­ча й прин­ци­по­вий, але все ж та­ки діа­лог із нею, є те, що во­ни не від­чу­ва­ють у ді­ях РФ без­по­се­ре­дньої не­без­пе­ки для се­бе, не ка­жу­чи вже про гло­баль­ну не­без­пе­ку чи за­гро­зу сві­то­во­му по­ряд­ку в ці­ло­му. Опи­ту­ва­н­ня PEW 2016 ро­ку — зно­ву ж та­ки до пе­ре­мо­ги Трам­па — по­ка­за­ло, що за­гро­за від «на­пру­же­н­ня з Ро­сі­єю» сто­їть на п’ято­му мі­сці се­ред без­пе­ко­вих за­не­по­ко­єнь єв­ро­пей­ців пі­сля «Іслам­ської дер­жа­ви», клі­ма­ти­чних змін, кі­бе­ра­так та на­пли­ву бі­жен­ців з Близь­ко­го Схо­ду. На шо­сто­му і сьо­мо­му мі­сцях з то­го, що ля­кає єв­ро­пей­ців, — зро­ста­н­ня Ки­таю і… си­ла й міць Спо­лу­че­них Шта­тів, клю­чо­во­го со­ю­зни­ка і за­хи­сни­ка.

У пев­но­му сен­сі та­ка не­до­оцін­ка обра­зли­ва для РФ, яка зви­кла до фор­му­ли «бо­я­тся — зна­чит, ува­жа­ют», однак во­на на­дає мо­жли­вість для ма­нев­ру на єв­ро­пей­ській аре­ні: мов­ляв, Ро­сію тре­ба роз­гля­да­ти не стіль­ки як без­пе­ко­ву про­бле­му, скіль­ки як по­мі­чни­ка в по­бо­рю­ван­ні акту­аль­них за­гроз. І справ­ді, ча­сти­на дер­жав, пе­ре­дов­сім єв­ро­пей­сько­го Пів­дня, під­три­мує ідею спів­пра­ці з Ро­сі­єю на Близь­ко­му Схо­ді за­для дов­го­стро­ко­во­го ви­рі­ше­н­ня пи­тань мі­гра­ції та те­ро­ри­зму.

Якщо на­се­ле­н­ня спри­ймає ро­сій­ську за­гро­зу як не­прі­о­ри­те­тну, то се­ред еліт по­ши­ре­не пе­ре­ко­на­н­ня, що Ро­сія і іде­о­ло­гі­чно, і з огля­ду на слаб­кий еко­но­мі­чний по­тен­ці­ал не мо­же і не хо­че пре­тен­ду­ва­ти на гло­баль­ну ге­ге­мо­нію, а від­так за­до­воль­ни­ться ви­зна­н­ням її ва­жли­вим по­лю­сом си­ли в ре­гіо­наль­но­му мас­шта­бі. Той-та­ки Юбер Ве­дрін, від­по­від­а­ю­чи на за­пи­та­н­ня жур­на­лі­ста що­до но­вої хо­ло­дної вій­ни, за­зна­чив: «Сьо­го­дні у ви­пад­ку Ро­сії ми ба­чи­мо по­вер­не­н­ня кла­си­чної по­ту­ги. У Пу­ті­на не­має ні гло­баль­них пре­тен­зій, ні ам­бі­цій сві­то­во­го мас­шта­бу». Від­так зно­ву і зно­ву, в рі­зних фор­ма­тах, на по­верх­ню ви­хо­дить ідея вклю­че­н­ня Ро­сії в пев­ну за­галь­ну си­сте­му єв­ро­пей­ської без­пе­ки як вза­є­мо­ви­гі­дно­го рі­ше­н­ня.

Ан­ге­ла Мер­кель ще в трав­ні 2017 ро­ку усві­до­ми­ла, що «ми, єв­ро­пей­ці, по­вин­ні на­справ­ді взя­ти свою до­лю у вла­сні ру­ки», а твер­дже­н­ня про те, що іні­ці­а­ти­ви Трам­па на­справ­ді об’єд­на­ли Єв­ро­пу і спри­я­ли по­гли­блен­ню єв­ро­пей­ської ін­те­гра­ції, пе­ре­тво­рю­є­ться на трю­їзм. Однак на­ра­зі істо­тно­го про­гре­су вда­ло­ся до­сяг­ти хі­ба що у сфе­рі по­сту­по­во­го уне­за­ле­жне­н­ня зов­ні­шньої та обо­рон­ної по­лі­ти­ки і взя­т­тя кур­су на стра­те­гі­чну ав­то­но­мію. Тож пе­ред єв­ро­пей­ця­ми ще дов­гий шлях по­шу­ку вла­сної зов­ні­шньо­по­лі­ти­чної іден­ти­чно­сті в умо­вах не­ви­зна­че­но­сті, ко­ли клю­чо­вий со­ю­зник про­дов­жує са­мо­усу­ва­ти­ся, а ре­гіо­наль­ний ви­клик — на­сту­па­ти.

До то­го ж, на­віть якщо і ЄС, і РФ об­сто­ю­ють ба­га­то­сто­рон­ній сві­то­вий по­ря­док, клю­чо­ва від­мін­ність по­ля­гає в то­му, що для ни­ні­шніх лі­де­рів ЄС та­кий по­ря­док по­ви­нен ´рун­ту­ва­ти­ся на пра­ви­лах, прин­ци­пах і цін­но­стях, по­ва­зі до між­на­ро­дно­го пра­ва та роз­ши­рен­ні ро­лі між­на­ро­дних ін­сти­ту­цій. Ро­сії ж на­то­мість ближ­чі до­мов­ле­но­сті «ве­ли­ких» дер­жав, які ма­ють ре­гіо­наль­ні «сфе­ри впли­ву». Ні­ме­цькі екс­пер­ти 2017 ро­ку в стат­ті «По­при все — Аме­ри­ка» ви­сту­пи­ли про­ти ан­ти­а­ме­ри­кан­ських тен­ден­цій із за­кли­ком бе­рег­ти транс­а­тлан­ти­чне пар­тнер­ство, на­го­ло­шу­ю­чи на не­без­пе­ках стра­те­гі­чно­го роз­ри­ву зі США, про­те во­дно­час по­пе­ре­джа­ю­чи, що по­вер­не­н­ня в до­трам­пів­ську епо­ху є не­мо­жли­вим і що Ні­меч­чи­ні, оче­ви­дно, по­трі­бне не­ба­че­не до­сі но­во­вве­де­н­ня — стра­те­гія від­но­син зі США. У прин­ци­пі, це на­галь­на по­тре­ба для всьо­го ЄС.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.