«Лі­со­ва за­ста­ва»: хто утри­має обо­ро­ну?

Dzerkalo Tizhnya - - ТИ­ТУЛЬ­НЫЙ ЛИСТ - Ал­ла КО­ТЛЯР

Про та­бір со­ці­аль­но-пси­хо­ло­гі­чної ре­а­бі­лі­та­ції «Лі­со­ва за­ста­ва», роз­мі­ще­ний у смт Ди­мер Ки­їв­ської обла­сті, жо­дно­го ра­зу не чув, на­пев­но, тіль­ки ле­да­чий жур­на­ліст.

У 2014—2015 рр. про ньо­го пи­са­ли ба­га­то. У 2016—2017 рр. — зна­чно мен­ше. А ось за 2018 р. Гугл ви­дав ли­ше одне по­си­ла­н­ня. І осо­би­сто ме­не во­но не ті­шить. Це сю­жет те­ле­ка­на­лу «Ін­тер» про ві­зит у «Лі­со­ву за­ста­ву» лі­де­ра «Опо­бло­ку» Юрія Бой­ка. 10 но­вень­ких ве­ло­си­пе­дів, гар­ний пря­ник та во­лей­боль­но-фут­боль­ний м’ячик у па­кун­ку з ло­го­ти­пом «Опо­бло­ку» ко­жній ди­ти­ні в та­бо­рі — пре­кра­сна кар­тин­ка для пе­ред­ви­бор­но­го пі­а­ру по­лі­ти­ка, ко­трий за­кли­кає «по­лі­ти­ків зу­пи­ни­ти вій­ну і при­не­сти мир». За­для спра­ве­дли­во­сті, тре­ба че­сно ви­зна­ти, що до­по­ма­гає Юрій Бой­ко «Лі­со­вій за­ста­ві» не впер­ше. І до­сить істо­тно.

Ме­ні це ду­же не по­до­ба­є­ться, але свя­те мі­сце, як ві­до­мо, по­ро­жнім не бу­ває. Та­бір, ство­ре­ний чо­ти­ри ро­ки то­му на мі­сці всо­хло­го яблу­не­во­го са­ду та на­пів­ро­зва­ле­них кор­пу­сів са­на­то­рію ру­ка­ми не­бай­ду­жих лю­дей і во­лон­те­рів для ді­тей, ко­трі по­стра­жда­ли від вій­ни, ни­ні під за­гро­зою за­кри­т­тя. То­рік зав­дя­ки Акції «Па­па для Укра­ї­ни» «Лі­со­ва за­ста­ва» змо­гла прийня­ти ти­ся­чу ді­тей із при­фрон­то­вої зо­ни на змі­ни по 14 днів. Цьо­го ро­ку — ли­ше 104 ди­ти­ни, у дві змі­ни по 10 днів. Чи бу­де на­сту­пна — ве­ли­ке пи­та­н­ня. Крім уже ви­сна­же­них во­лон­те­рів та не­бай­ду­жих лю­дей, які мо­жуть по­жер­тву­ва­ти ли­ше не­ве­ли­кі су­ми, на цей мо­мент та­бо­ру біль­ше не до­по­ма­гає ні­хто — ні між­на­ро­дні, ні на­ціо­наль­ні фон­ди.

Ну якщо не бра­ти до ува­ги «гі­гі­є­ни» у ви­гля­ді па­чки зав­жди по­трі­бно­го ту­а­ле­тно­го па­пе­ру, упа­ков­ки мий­них за­со­бів та ящи­ка з арт-ма­те­рі­а­ла­ми від ЮНІ­СЕФ, пред­став­ни­ки яко­го при­їзди­ли не­дав­но в та­бір зня­ти чер­го­вий ро­лик про Льо­шу Ага­пі­на для аме­ри­кан­ських шко­ля­рів. Ста­лий роз­ви­ток і бай­ду­жість дер­жа­ви

Хло­пчик став ві­до­мим пі­сля то­го, як три ро­ки то­му в йо­го ру­ках ро­зі­рвав­ся зна­йде­ний у лі­сі боє­при­пас і він отри­мав оскол­ко­ві по­ра­не­н­ня но­ги та пра­вої ру­ки, три паль­ці на якій ме­ди­кам уря­ту­ва­ти не вда­ло­ся. З до­по­мо­гою Фон­ду Ахме­то­ва ро­ків два то­му для ньо­го ви­го­то­ви­ли про­тез, однак но­си­ти йо­го Льо­ша не хо­тів — мов­ляв, ти­сне, ру­ка ро­сте, та й об­хо­ди­ти­ся без ньо­го вже на­вчив­ся. Аме­ри­кан­ські шко­ля­рі, ді­знав­шись про Льо­шу з ві­део­ро­ли­ка ЮНІ­СЕФ на Фейс­бу­ці, зі­бра­ли гро­ші. Льо­ша, який уже бу­вав у та­бо­рі, ска­зав: «Ку­піть ме­ні за них пу­тів­ку в «Лі­со­ву за­ста­ву». Пу­тів­ку ку­пи­ли. І для ньо­го, і для йо­го бра­тів та се­стер...

Я ду­же злю­ся на ЮНІ­СЕФ та ін­ші між­на­ро­дні й на­ціо­наль­ні фон­ди за те, що сьо­го­дні во­ни до­по­ма­га­ють ді­тям ли­ше на лі­нії фрон­ту, по­ча­сти сти­му­лю­ю­чи гу­ма­ні­тар­кою спо­жи­ва­цьке став­ле­н­ня, то­ді як ООН ста­вить пе­ред дер­жа­ва­ми-уча­сни­ка­ми ці­лі зі ста­ло­го роз­ви­тку, одним із при­кла­дів яко­го, на мій по­гляд, і є «Лі­со­ва за­ста­ва» з її уні­каль­ни­ми ме­то­ди­ка­ми со­ці­аль­но-пси­хо­ло­гі­чної ре­а­бі­лі­та­ції ді­тей, ко­трі пе­ре­жи­ли трав­му. Я злю­ся на між­на­ро­дні й на­ціо­наль­ні фон­ди, які від­да­ють пе­ре­ва­гу фі­нан­су­ван­ню ін­ших, на мій по­гляд — менш го­стрих про­блем. Але, ко­ли че­сно, спа­си­бі їм ве­ли­ке за бу­дья­ку до­по­мо­гу, — адже во­ни не зо­бов’яза­ні це ро­би­ти.

На­справ­ді я злю­ся на дер­жа­ву Укра­ї­на та її чи­нов­ни­ків, які на п’ято­му ро­ці вій­ни так і не спо­до­би­ли­ся сфор­му­лю­ва­ти біль­шменш чі­тку по­лі­ти­ку що­до пе­ре­се­лен­ців та тих, хто пе­ре­бу­ває на лі­нії фрон­ту, зокре­ма ді­тей. Вій­на є, про­бле­ми зро­ста­ють. Але не­має ні че­сної ста­ти­сти­ки (рі­зна в рі­зних мі­ні­стерств і ві­домств), ні єди­но­го ор­га­ну, який би від­по­від­ав за по­тер­пі­лих від вій­ни, ні дер­жав­них про­грам до­по­мо­ги, ні фі­нан­су­ва­н­ня. Є тіль­ки «еко­но­мія», на­при­клад на пен­сі­ях ВПО.

Те­ма ді­тей, що стра­жда­ють від вій­ни, остан­ні кіль­ка ро­ків ма­ло­ці­ка­ва як осо­бам, ко­трі при­йма­ють рі­ше­н­ня, так і жур­на­лі­стам. На за­хо­дах, при­уро­че­них їй, ви не по­ба­чи­те пер­ших осіб дер­жа­ви або ке­рів­ни­ків мі­ні­стерств. У кра­що­му ра­зі — за­сту­пни­ків мі­ні­стрів. Яскра­вий при­клад — істо­рія зі ста­ту­сом ді­тей, які по­стра­жда­ли від вій­ни. По­ря­док йо­го на­да­н­ня за­твер­ди­ли у кві­тні 2017 р. На 1 сі­чня 2018 р., че­рез над­то жорс­ткі ви­мо­ги, ста­тус отри­ма­ли мен­ше де­ся­тка ді­тей. При­то­му що на сьо­го­дні він не дає жо­дних пільг. Акти­ві­сти хо­чуть бо­дай по­ра­ху­ва­ти цих ді­тей і зро­зу­мі­ти, яких са­ме по­слуг во­ни по­тре­бу­ють.

У кві­тні 2018 р., зав­дя­ки актив­ній по­зи­ції гро­мад­ських і пра­во­за­хи­сних ор­га­ні­за­цій, де­пу­та­тів, По­ря­док бу­ло спро­ще­но, роз­ши­ре­но ка­те­го­рії ді­тей, ко­трі ма­ють на ньо­го пра­во. «Лі­со­ва за­ста­ва» го­то­ва до­по­мог­ти офор­ми­ти ста­тус ді­тям під час їх пе­ре­бу­ва­н­ня в та­бо­рі. Однак спи­сок до­ку­мен­тів, не­об­хі­дних для йо­го отри­ма­н­ня, все ще ви­кли­кає без­ліч рі­зно­чи­тань і по­тре­бує уто­чнень. На 21 черв­ня 2018 р. ста­тус по­тер­пі­лих від вій­ни змо­гли отри­ма­ти всьо­го 40 ді­тей.

За­хи­сту ді­тей, які пе­ре­бу­ва­ють у зо­ні во­єн­них дій, і по­тер­пі­лих вна­слі­док вій­ни, бу­ли при­свя­че­ні слу­ха­н­ня, що від­бу­ли­ся 4 ли­пня в Ко­мі­те­ті ВР з пи­тань сім’ї, мо­ло­ді­жної по­лі­ти­ки, спор­ту та ту­ри­зму. Йшло­ся там, зокре­ма, і про ва­жли­ву роль «Лі­со­вої за­ста­ви» у пси­хо­ло­гі­чній ре­а­бі­лі­та­ції ді­тей. У ре­ко­мен­да­ці­ях Ко­мі­те­ту на­віть є окре­мий пункт: «До­ру­чи­ти Мін­со­цпо­лі­ти­ки, Мін­мо­ло­ді та спор­ту, Мін­фі­ну, До­не­цькій і Лу­ган­ській обла­сним вій­сько­во-ци­віль­ним держ­адмі­ні­стра­ці­ям ви­рі­ши­ти пи­та­н­ня фі­нан­су­ва­н­ня оздо­ров­ле­н­ня ді­тей-впо, із при­фрон­то­вої зо­ни, з оку­по­ва­них те­ри­то­рій, ді­тей уча­сни­ків бо­йо­вих дій у «Лі­со­вій за­ста­ві» за ра­ху­нок ко­штів дер­жав­но­го або мі­сце­вих бю­дже­тів». Однак те, що це змо­жуть ре­а­лі­зу­ва­ти й ре­а­лі­зу­ють, — під ве­ли­ким сум­ні­вом. І че­рез бай­ду­жість до те­ми ви­со­ких чи­нов­ни­ків, і че­рез го­стрий де­фі­цит бю­дже­ту, в яко­му на­вряд чи фі­нан­су­ва­н­ня на­віть ду­же хо­ро­шо­го та­бо­ру мо­же бу­ти про­пи­са­не окре­мим ряд­ком. «Ін­ший світ»

Про та­бір со­ці­аль­но-пси­хо­ло­гі­чної ре­а­бі­лі­та­ції «Лі­со­ва за­ста­ва» DT.UA вже пи­са­ло. Ни­ні­шньо­го ро­ку я змо­гла пе­ре­ко­на­ти­ся в уні­каль­но­сті й ефе­ктив­но­сті ме­то­дик йо­го ро­бо­ти, про­вів­ши в та­бо­рі 10 днів пер­шої змі­ни цьо­го лі­та як ку­ра­тор одно­го із за­го­нів. Май­же без Ін­тер­не­ту та пов­но­цін­но­го зв’яз­ку з «ци­ві­лі­за­ці­єю», в ото­чен­ні ше­сти кре­а­тив­них до­ро­слих і 48 енер­джай­зе­рів від 7 до 17 ро­ків. Від­чу­т­тя бу­ли та­ки­ми ж, як і в ко­ли­шньо­го слід­чо­го (пер­ше мі­сце ро­бо­ти — від­діл ро­бо­ти з не­пов­но­лі­тні­ми), шкіль­но­го вчи­те­ля пра­ці і пра­ва з мі­ста Зо­ло­то­го, а ни­ні на­чаль­ни­ка змі­ни Оле­ксан­дра Па­ля­ні­ци­на, ко­ли рік то­му він упер­ше по­тра­пив у «Лі­со­ву за­ста­ву» су­про­від­ним гру­пи ді­тей. «Три дні хо­див із від­кри­тим ро­том, — зга­дує він. — Ди­ву­ва­ло й за­хо­плю­ва­ло все — у то­му чи­слі ко­ні, що бі­га­ли по та­бо­ру».

У 200-сто­рін­ко­вій про­гра­мі та­бо­ру, яку для озна­йом­ле­н­ня на­ді­сла­ла ме­ні ку­ра­тор і го­лов­ний пси­хо­лог «Лі­со­вої за­ста­ви» Іри­на Са­зо­но­ва, не­має ні­чо­го ви­пад­ко­во­го.

Зра­зу по при­їзді ді­тей ді­лять на за­го­ни за ві­ком, за які від­по­від­а­ють ку­ра­то­ри, і на рі­зно­ві­ко­ві ко­ман­ди, ко­трі впро­довж усі­єї змі­ни су­про­во­джу­ють ін­стру­кто­ри, — та­кі са­мі 15—17-рі­чні ді­ти, які ра­ні­ше вже бу­ва­ли в «Лі­со­вій за­ста­ві» і до­бре се­бе за­ре­ко­мен­ду­ва­ли.

Будь-яка актив­ність обов’яз­ко­ва для ко­жної ди­ти­ни і спря­мо­ва­на на до­ся­гне­н­ня пев­но­го ре­зуль­та­ту — пси­хо­ло­гі­чні тре­нін­ги, ру­хли­ві ігри, во­лон­тер­ський рух.

У та­бо­рі є вла­сна ва­лю­та — «лі­со­ви­чки». Ді­ти мо­жуть за­ро­би­ти її, ви­явив­ши со­ці­аль­ну актив­ність в іграх, кон­кур­сах і тре­нін­гах або ж у су­спіль­но ко­ри­сних спра­вах. Ви­тра­ти­ти за­ро­бле­не теж мо­жна з ко­ри­стю, на­при­клад на стриб­ки на ба­ту­ті, ін­ди­ві­ду­аль­не за­ня­т­тя з іпо­те­ра­пії, у скай­пар­ку чи в сен­сор­ній кім­на­ті.

Одне з ва­жли­вих пра­вил та­бо­ру — про­стір, віль­ний від га­дже­тів та мо­біль­них те­ле­фо­нів. Їх ді­ти зра­зу зда­ють ку­ра­то­рам. Для спіл­ку­ва­н­ня з ба­тька­ми від­ве­де­но спе­ці­аль­ні пів­го­ди­ни на день. Ре­шту ча­су ді­ти зайня­ті спіл­ку­ва­н­ням і вклю­че­ні в рі­зно­ма­ні­тну про­гра­му та­бо­ру. Це до­по­ма­гає по­вер­ну­ти їх у си­ту­а­цію «тут і за­раз».

Про­гра­ма та­бо­ру має дві скла­до­ві. Ча­сти­на, яка що­дня по­вто­рю­є­ться, дає ди­ти­ні від­чу­т­тя ста­біль­но­сті, пе­ред­ба­чу­ва­но­сті та спо­кою, — «рух», «ко­ман­дний бри­фінг», «вне­сок у Все­світ» (про­фі­ла­кти­ка спо­жи­ва­цтва) і що­ве­чір­ній ри­ту­ал «по­ді­льож­ка», що про­во­ди­ться в одно­ві­ко­вих за­го­нах. На «по­ді­льож­ках» ді­ти вча­ться ді­ли­ти­ся одне з одним і з до­ро­сли­ми емо­ці­я­ми та пе­ре­жи­ва­н­ня­ми про те, як ми­нув їхній день: тим, що бу­ло не­при­єм­ним і за­ва­жа­ло, та тим, що ті­ши­ло. Пра­ви­ла про­сті — вза­є­мо­по­ва­га й один мі­кро­фон. Ні­хто не має пра­ва пе­ре­би­ва­ти або ви­смі­ю­ва­ти то­го, хто го­во­рить. Що б він не ска­зав, усе ві­та­ють опле­ска­ми. І на­віть най­со­ром’язли­ві­ші ді­ти зре­штою по­чи­на­ють ді­ли­ти­ся сво­ї­ми емо­ці­я­ми. «По­ді­льож­ка» зав­жди за­кін­чу­є­ться за­галь­ною обні­ма­шкою — ве­ли­ка ку­па-ма­ла ве­се­ло ру­ха­є­ться до ви­хо­ду.

Змін­на ча­сти­на про­гра­ми та­бо­ру — пси­хо­ло­гі­чні, ко­му­ні­ка­цій­ні та ре­сур­сні тре­нін­ги, «ко­ман­дне ко­ло», «муль­то­те­ра­пія» і ве­чір­ні за­хо­ди — до­зво­ляє да­ти ди­ти­ні від­чу­т­тя роз­ма­ї­т­тя сві­ту, по­да­ру­ва­ти яскра­ві емо­ції та пе­ре­жи­ва­н­ня.

Роз­клад фор­му­є­ться за­ле­жно від по­треб кон­кре­тних ді­тей. Ме­до­гляд і по­пе­ре­дня пси­хо­ло­гі­чна ді­а­гно­сти­ка — не­змін­ні скла­до­ві пер­шо­го дня в та­бо­рі. Як і квест «Ін­ший світ», ме­та яко­го — озна­йо­ми­ти ді­тей із те­ри­то­рі­єю, тра­ди­ці­я­ми та про­гра­мою та­бо­ру. А крім то­го, отри­ма­ти ва­жли­ву ін­фор­ма­цію: до­ро­слим — як «про­чи­та­ти» ди­ти­ну, ді­тям — як во­ни ма­ють спра­цю­ва­ти­ся в ко­ман­ді.

Ін­стру­кто­ри і ку­ра­то­ри в ко­стю­мах каз­ко­вих ге­ро­їв, ко­жен у сво­є­му ку­то­чку та­бо­ру, ви­про­бо­ву­ють ді­тей рі­зни­ми впра­ва­ми, ігра­ми та кве­ста­ми. Щоб пе­ре­мог­ти, у рі­зно­ві­ко­вих ко­ман­дах стар­ші по­чи­на­ють пі­клу­ва­ти­ся про мо­лод­ших. За успі­шне ви­ко­на­н­ня ко­жен каз­ко­вий ге­рой роз­кри­ває ді­тям «та­єм­не зна­н­ня» — озна­йом­лює з пра­ви­ла­ми та­бо­ру. На­при­клад, «Я ви­би­раю бу­ти до­брим. І якщо щось пі­шло не так, я до­по­мо­жу то­му, ко­му зле. Я від­мов­ля­ю­ся від зло­дій­ства, псу­ва­н­ня май­на, вжи­ва­н­ня ал­ко­го­лю, нар­ко­ти­ків, тю­тю­ну, не­нор­ма­тив­ної ле­кси­ки, бі­йок, цьку­ва­н­ня ін­ших ді­тей та се­ксу­аль­них сто­сун­ків на те­ри­то­рії та­бо­ру».

Кра­ще роз­зна­йо­ми­ти­ся ді­тям до­по­ма­гає й «Ко­ман­дна кві­тка» — гра пер­шо­го дня. Ді­ти роз­би­ва­ю­ться на па­ри, ко­жна ди­ти­на, зі слів пар­тне­ра, має за­пи­са­ти на па­пе­ро­вій пе­люс­тці ін­фор­ма­цію про ньо­го. З пе­лю­сток фор­му­є­ться ко­ман­дна кві­тка.

«Чи­слен­ні кве­сти в та­бо­рі да­ють ді­тям від­чу­т­тя ко­ман­ди, на­пов­не­но­сті жи­т­тям, — ка­же пси­хо­лог Іри­на Ку­знє­цо­ва. — У лю­ди­ни, ко­тра пе­ре­жи­ла пси­хо­трав­ма­ти­чні по­дії, ми­сле­н­ня зво­ди­ться до то­го, що все ду­же важ­ко, тру­дно, все чор­но-бі­ле, і го­лов­не пи­та­н­ня — ви­жив-не ви­жив. І на­віть якщо ви­жив, то це не ду­же до­бре. Якщо лю­ди­ну по­збав­ля­ють гри, то в до­ро­сло­му ві­ці їй важ­ко бу­ти під­при­єм­цем і ув’язу­ва­ти­ся вже в до­ро­слі ігри. Во­на мо­же по­чу­ва­ти­ся гвин­ти­ком си­сте­ми. «Лі­со­ва за­ста­ва» че­рез кве­сти по­вер­тає лю­ди­ну, якій вла­сти­во гра­ти­ся.

На­при­клад, ме­ні ду­же сим­па­ти­чний квест «Чо­ти­ри сти­хії». Я пе­ре­бу­ва­ла на ло­ка­ції «Зем­ля». Зав­да­н­ня бу­ло важ­ке. Ма­кси­маль­на кіль­кість ді­тей із ко­ман­ди з 13—18 осіб ма­ла опи­ни­ти­ся сто­па­ми в гім­на­сти­чно­му обру­чі. Зві­сно, всі на­ма­га­ю­ться ту­ди вліз­ти, по­са­див­ши со­бі на пле­чі ма­лень­ких. У ре­зуль­та­ті, як Пі­зан­ська ве­жа, хи­ля­ться то в один, то в ін­ший бік, ви­штов­ху­ю­чи за ме­жі обру­ча то­ва­ри­шів. Оскіль­ки тре­ба ви­гра­ти, ді­ти за­бу­ва­ють усі су­пе­ре­чки й ду­же мі­цно при­ту­ля­ю­ться одне до одно­го. А ко­ли лю­ди отри­му­ють трав­му, во­ни на­ма­га­ю­ться цу­ра­ти­ся ін­ших. Че­рез ті­ле­сність, че­рез ро­зу­мі­н­ня то­го, що в ме­не і в тих, хто по­руч, є ті­ло, во­ни та­кі са­мі ті­ле­сні, м’які, те­плі, як і я, ді­ти «роз­мо­ро­жу­ю­ться» й по­вер­та­ю­ться до жи­т­тя.

Ще одне зав­да­н­ня бу­ло на силь­ну ло­гі­ку. Вся ко­ман­да стає на ков­дру. Не ви­хо­дя­чи за її ме­жі, ді­ти ма­ють пе­ре­вер­ну­ти ков­дру і зно­ву ста­ти на неї. Як тіль­ки во­ни не кру­тя­ться! Зби­ва­ю­ться до­ку­пи, роз­по­ді­ля­ють ко­ман­дні ро­лі. Тут ге­не­ра­то­ра­ми ідей ви­сту­па­ють ін­тро­вер­ти і впер­ше ви­яв­ля­ю­ться оці­не­ни­ми».

Ді­ти з «сі­рої» зо­ни ра­ді­ють, смі­ю­ться, зля­ться й пу­сту­ють, як зви­чай­ні ді­ти. Во­ни і є зви­чай­ни­ми, по­ки не опи­ни­шся з ко­жним із них на­о­дин­ці. Тіль­ки то­ді, якщо вмі­єш чу­ти і якщо ди­ти­на то­бі до­ві­ри­ться, ти, лю­ди­на з мир­ної те­ри­то­рії, ді­зна­є­шся ба­га­тор шо­ку­ю­чих істо­рій при­фрон­то­во­го жи­т­тя, яке, на жаль, ста­ло для цих ді­тей за остан­ні чо­ти­ри ро­ки їхньо­го ди­тин­ства пов­сяк­де­н­ням. Усі во­ни — оче­вид­ці тих або ін­ших стра­шних по­дій. Цу­кер­ки-ши­пу­чки і то­чки зро­ста­н­ня

«Ді­ти з трав­мою, зов­ні та­кі са­мі, як усі, на­справ­ді схо­жі на цу­кер­ку-ши­пу­чку, — в будь-який мо­мент мо­же ста­ти­ся ви­бух, — ка­же пси­хо­лог Оль­га Си­мо­но­ва. — І пе­ред­ба­чи­ти, ко­ли і з якою си­лою це ста­не­ться, не­мо­жли­во. Від­со­тків 90 ді­тей са­мо­стій­но з усім цим упо­ра­ти­ся не мо­жуть. Во­ни зви­кли до вій­ни. Свої, ча­сто стра­шні, істо­рії ді­ти роз­по­від­а­ють ду­же бу­ден­но, і від цьо­го ще стра­шні­ше.

Ру­слан­чик, на­при­клад, ви­жив тіль­ки зав­дя­ки то­му, що, ко­ли по­чав­ся об­стріл, со­ба­ка, зля­кав­шись, роз­бив ві­кно і вле­тів у ха­ту. За­мість то­го, щоб біг­ти хо­ва­ти­ся у спе­ці­аль­но обла­дна­ний під­вал, усі по­ча­ли ме­ту­ши­ти­ся, на­ма­га­ю­чись упі­йма­ти пса. Ко­ли на­ре­шті ви­йшли на ´анок, на по­двір’я при­ле­тів сна­ряд. Як­би во­ни ви­йшли на хви­ли­ну ра­ні­ше, усіх би вби­ло. Со­ба­ка вря­ту­вав їм жи­т­тя...

Ма­ма Аню­ти по­мер­ла від он­ко­ло­гії, а пе­ред тим по­са­ди­ла в са­ду кві­ти. Те­пер дів­чин­ка не мо­же зай­ти у двір — там роз­тяж­ки. «Єди­не, що в ме­не за­ли­ши­ло­ся від ма­ми, це кві­ти, на які я див­лю­ся зда­ле­ку. Від­чи­няю хвір­тку й пла­чу, зга­ду­ю­чи ма­му і ро­зу­мі­ю­чи, що в ме­не ні­чо­го від неї не за­ли­ши­ло­ся».

Ар­те­му сня­ться ко­шма­ри — як по­мер та­то. Хо­ча хло­пчи­ку то­ді був усьо­го рік, сум­ні роз­по­віді пе­ре­пле­ли­ся зі стра­шни­ми ре­а­лі­я­ми. Одно­го ра­зу сна­ряд по­ці­лив у су­сі­дню ба­га­то­по­вер­хів­ку. Лю­ди, і Ар­тем теж, два дні шу­ка­ли в ру­ї­нах ба­бу­сю й ону­чку. Ви­я­ви­ло­ся, що во­ни ле­жа­ли під улам­ка­ми, і всі по них хо­ди­ли...

До­ро­слий, у яко­го бу­ло нор­маль­не, ща­сли­ве ди­тин­ство і йо­го ба­зо­ві по­тре­би бу­ли за­до­во­ле­ні, трав­му вій­ни пе­ре­жи­ве са­мо­стій­но, — в ньо­го є ба­за, що до­зво­ляє на­ла­шту­ва­ти пси­хі­ку на са­мо­ре­гу­ля­цію. Якщо ж у ди­тин­стві бу­ли якісь трав­му­ю­чі по­дії, то вій­на їх по­си­лює, від­бу­ва­є­ться ре­трав­ма­ти­за­ція. У ви­пад­ку з Ар­те­мом так і ста­ло­ся. Ма­ма на­ма­га­ла­ся хоч якось сво­їх ді­тей за­без­пе­чи­ти. На ду­шев­ні пе­ре­жи­ва­н­ня хло­пчи­ка осо­бли­во ні­хто не звер­тав ува­ги. Те­пер на них на­ша­ру­вав­ся но­вий по­ту­жний удар.

Ко­ли до те­бе зі сво­єю про­бле­мою при­хо­дить до­ро­слий, ти по­чи­на­єш роз­би­ра­ти­ся: хто на­справ­ді пра­вий, хто ви­нен, на­ма­га­є­шся вста­но­ви­ти при­чин­но-на­слід­ко­ві зв’яз­ки. З ді­тьми все про­сто — ди­ти­на зав­жди пра­ва. Якщо во­на так по­во­ди­ться, то це ре­а­кція на не­нор­маль­ні по­дії та по­ве­дін­ку сто­сов­но неї. Пра­цю­ю­чи з ді­тьми, ти зав­жди на бо­ці ди­ти­ни. На­віть якщо во­на кри­чить і по­ка­зує то­бі ду­лі (рі­зне бу­ває), ти ро­зу­мі­єш, що на­справ­ді за цим — крик про до­по­мо­гу. За ци­ми ду­ля­ми в її ду­ші при­хо­ву­є­ться стіль­ки бо­лю, що йо­го не ви­три­мав би й до­ро­слий. Спи­ва­ю­ться до­ро­слі! Їм ча­сто бу­ває не під си­лу те, що пе­ре­жи­ли ці ді­ти. І якщо ка­ра­ти­меш ди­ти­ну, то зро­биш так са­мо, як її ба­тько, вчи­тель та ін­ші. Це ще раз під­твер­дить сце­на­рій — усі до­ро­слі по­га­ні, во­ни ме­не не по­чу­ють, їм не мо­жна до­ві­ря­ти».

«Спер­шу ді­ти не роз­кри­ва­ю­ться, ка­жуть, що в «Лі­со­вій за­ста­ві» ти­хо, і вно­чі спи­ться спо­кій­но: не ду­ма­єш, що за­раз по­чну­ться об­стрі­ли. Ін­ших ді­тей ти­ша, нав­па­ки, тур­бує, як за­тиш­шя пе­ред бу­рею. Та­бір ду­же до­по­ма­гає їм у пла­ні спіл­ку­ва­н­ня, в ре­а­лі­за­ції сво­єї то­чки зо­ру, — від­зна­чає Оле­ксандр Па­ля­ні­цин. — Будь-який, на­віть до­ро­слий ар­гу­мент мо­жна бра­ти під сум­нів, а не по­кір­но при­йма­ти. Мо­жна го­во­ри­ти про свої по­чу­т­тя. Ді­ти вча­ться пе­ре­жи­ва­ти рі­зно­ма­ні­тні емо­ції й шу­ка­ти ви­хід із будь-якої си­ту­а­ції най­менш трав­ма­ти­чно для се­бе та для ін­ших».

Те, що в та­бо­рі одно­ча­сно пе­ре­бу­ва­ють ді­ти з рі­зни­ми жит­тє­ви­ми істо­рі­я­ми та рі­зним трав­му­ю­чим до­сві­дом, зні­має міф про уні­каль­ність у про­жи­ван­ні скла­дно­щів жи­т­тя, до­зво­ляє да­ти ді­тям ва­жли­вий до­свід прийня­т­тя, то­ле­ран­тно­сті, до­бро­зи­чли­во­сті та вза­єм­ної під­трим­ки. Це та­кож по­си­лює в ди­ти­ні до­ві­ру до лю­дей і фор­мує до­свід звер­не­н­ня по до­по­мо­гу та прийня­т­тя під­трим­ки від рі­зних лю­дей.

«На мій по­гляд, «Лі­со­ва за­ста­ва» мо­же ста­ти аб­со­лю­тно уні­каль­ним мі­сцем і ви­ко­ну­ва­ти мі­сію для Укра­ї­ни, пра­цю­ю­чи як ін­клю­зив­ний та­бір, — ка­же Іри­на Ку­знє­цо­ва. — Зокре­ма при­йма­ю­чи ді­тей з ау­ти­змом, яких ду­же ба­га­то — близь­ко 4% на­се­ле­н­ня. Во­ни пе­ре­жи­ва­ють ко­ло­саль­ні му­ки у спіл­ку­ван­ні. Та­бір із йо­го кве­ста­ми, ду­хом, ен­ту­зі­а­змом, ко­ман­дою мо­же їм ду­же до­по­мог­ти. В ме­жах усі­єї Укра­ї­ни це мо­же при­не­сти ве­ли­ку ко­ристь еко­но­мі­ці кра­ї­ни та ща­стя окре­мим лю­дям.

В ін­ших кра­ї­нах лю­ди з ау­ти­змом за­лу­че­ні в со­ці­аль­но-еко­но­мі­чні про­це­си. На­при­клад, в Ізра­ї­лі та­ких лю­дей за­ді­ю­ють у вій­сько­вій роз­від­ці. Їхня зда­тність опра­цьо­ву­ва­ти ві­зу­аль­ну й текс­то­ву ін­фор­ма­цію в ра­зи швид­ше, не від­хи­ля­ти­ся й кон­цен­тру­ва­ти ува­гу ви­яв­ля­є­ться ду­же до­ре­чною.

То­рік, не бу­ду­чи ква­лі­фі­ко­ва­ни­ми в ін­клю­зії, ми за­про­си­ли кіль­кох ді­тей із осо­бли­во­стя­ми роз­ви­тку. На 180 ді­тей із при­фрон­то­вої зо­ни — близь­ко п’яти з осо­бли­во­стя­ми роз­ви­тку: із син­дро­мом Да­у­на, за­трим­кою пси­хі­чно­го роз­ви­тку, хло­пчик із при­фрон­то­вої зо­ни з ор­га­ні­кою (по­ра­не­н­ням) та ді­ти з ау­ти­змом. Наш до­свід за­свід­чив, що про­гра­ма та­бо­ру до­зво­ляє до­сить до­бре ін­те­гру­ва­ти цих ді­тей у спіль­но­ту.

Ду­же спо­ді­ва­ю­ся, що «Лі­со­ва за­ста­ва» ста­не то­чкою зро­ста­н­ня здо­ро­вої ін­клю­зії ді­тей з осо­бли­во­стя­ми. Я ду­же ві­рю в то­чки зро­ста­н­ня. На сво­є­му до­сві­ді ми мо­гли б по­тім пи­са­ти хо­ро­ші про­гра­ми, спів­пра­цю­ва­ти з не­ба­га­тьма ко­ле­кти­ва­ми, які за­йма­ю­ться ін­клю­зі­єю, та на­вча­ти на мі­сцях пси­хо­ло­гів. Ме­то­до­ло­гі­чний не­дер­жав­ний центр, за­сно­ва­ний на спів­пра­ці з ба­тька­ми, за­ці­кав­ле­ни­ми лю­дьми, ду­же по­трі­бен для впро­ва­дже­н­ня ін­клю­зії. Ду­же хо­ті­ло­ся б ба­чи­ти йо­го на ба­зі «Лі­со­вої за­ста­ви». На­при­клад, 10 та­ких ді­тей і 180 — із при­фрон­то­вої зо­ни. Ді­ти звід­ти зі­штов­ху­ва­ли­ся з ве­ли­че­зни­ми тру­дно­ща­ми і кра­ще за ін­ших зда­тні зро­зу­мі­ти го­ре».

***

Де­сять днів у та­бо­рі про­май­ну­ли не­по­мі­тно. На­став час про­ща­ти­ся. В остан­ній ве­чір на «Сві­чі» — за­галь­ній для всьо­го та­бо­ру «по­ді­льож­ці» — всі ді­ли­ли­ся сво­ї­ми вра­же­н­ня­ми. І до­ро­слі, і ді­ти дя­ку­ва­ли одне одно­му, пе­ре­да­ю­чи сві­чу то­му, хто став за цей час най­ближ­чим. Ба­га­то що і для ді­тей, і для до­ро­слих бу­ло у та­бо­рі впер­ше. Ро­злу­ча­ти­ся не хо­ті­ло­ся. І ду­же хо­че­ться по­вер­ну­ти­ся в «Лі­со­ву за­ста­ву» ще. Ду­же хо­че­ться, щоб та­бір жив. Він міг би ста­ти уні­каль­ним май­дан­чи­ком для рі­зно­ма­ні­тних со­ці­аль­но-пси­хо­ло­гі­чних про­грам, у то­му чи­слі й з ін­клю­зії. До­по­мог­ти та­бо­ру мо­жна, пе­ре­ка­зав­ши хай не­ве­ли­ку су­му на ра­ху­нок: «ВСЕ­УКРА­ЇН­СЬКИЙ БЛА­ГО­ДІЙ­НИЙ ФОНД «ЗА ПРА­ВО НА ЖИ­Т­ТЯ» Іден­ти­фі­ка­цій­ний код 36632462 п/р 26005052685136 від­кри­тий в ПАТ КБ «ПРИ­ВАТ­БАНК» МФО 320649 При­зна­че­н­ня пла­те­жу: Бла­го­дій­ний вне­сок від _______(П.І.Б.)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.