Ло­хів стає мен­ше

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Олег ПОКАЛЬЧУК

Ни­ні у треш-мо­ді рі­зні роз­він­чу­ва­н­ня пси­хо­ло­гі­чних екс­пе­ри­мен­тів, на яких три­ма­ла­ся со­ці­аль­на пси­хо­ло­гія остан­ніх де­ся­ти­літь.

Ди­на­мі­ка трен­ду бу­ла та­ка. Ек­спе­ри­мен­ти 1970-х ро­ків по­ча­ли по­ка­зу­ва­ти, що при­ро­да гру­по­вої люд­ської по­ве­дін­ки до­сить да­ле­ка від яки­хось де­мо­кра­ти­чних іде­а­лів, і по­сту­по­во на ці до­слі­дже­н­ня ста­ли ви­ді­ля­ти де­да­лі мен­ше гро­шей. Ну ко­му хо­че­ться де­та­лі­зу­ва­ти, що са­ме в ньо­го в ки­шків­ни­ку, якщо він, на­при­клад, лю­би­тель Ти­ці­а­на, Бот­ті­чел­лі та рі­зних ін­ших мі­ке­лан­дже­ло? Фі­нан­су­ва­н­ня за­хі­дної на­у­ки зав­жди ма­ло і має на­сам­пе­ред при­кла­дний ха­ра­ктер.

То­му до­слі­дже­н­ня та­ко­го дра­ма­ти­чно­го ро­ду пе­ре­мі­сти­ли­ся в Пен­та­гон і/або ін­ші си­ло­ві ві­дом­ства, а світ­ська на­у­ка пе­ре­йшла до про­бле­ма­ти­ки на кшталт: «Про­бле­ми по­ве­дін­ки гея-про­дав­ця в ма­га­зи­ні, роз­мі­ще­но­му у квар­та­лі, на­се­ле­но­му пе­ре­ва­жно чор­ни­ми» (не жар­тую, це я по пам’яті ци­тую на­зву ре­аль­ної стат­ті з на­у­ко­во­го пси­хо­ло­гі­чно­го збір­ни­ка США).

У дав­ніх со­ці­аль­них екс­пе­ри­мен­тах був ли­ше один чин­ник, який сьо­го­дні мо­жна вва­жа­ти ва­дою. Ре­актив­на люд­ська по­ве­дін­ка в екс­пе­ри­мен­ті ціл­ком на­у­ко­во від­обра­жа­ла по­ве­дін­ко­ві уста­нов­ки 1970-х, а зов­сім не гли­бин­ні люд­ські, про які до­сі ні­хто до пу­т­тя ні­чо­го не знає.

Ця роз­ло­га вче­на пре­ам­бу­ла сто­су­є­ться то­го фа­кту, що будь-який ме­ха­ні­сти­чний під­хід (у то­му чи­слі й на­у­ко­вий, обме­же­ний при­ро­дни­чо­на­у­ко­вою па­ра­ди­гмою) не всти­гає за со­ці­аль­ни­ми змі­на­ми, що їх, як уже го­во­ри­ло­ся рі­зни­ми лю­дьми, вклю­чно з «іко­ною сти­лю» Нас­сі­мом Та­ле­бом, пе­ред­ба­чи­ти не­мо­жли­во.

І во­на сто­су­є­ться на­ших укра­їн­ських справ. Зокре­ма — по­ча­тку пе­ред­ви­бор­ної істе­рії.

Істе­рія, в кла­си­чно­му пе­ре­кла­ді, — це те, що в на­ро­ді на­зи­ва­ло­ся «сказ ма­тки», або гор­мо­наль­ні по­ру­ше­н­ня, які ви­кли­ка­ють асо­ці­аль­ну по­ве­дін­ку. Пе­ре­дви­бор­на істе­рія ціл­ком мо­же бу­ти ді­а­гно­сто­ва­на че­рез оче­ви­дний дис­ба­ланс гро­мад­ської гор­мо­наль­ної сфе­ри, дис­фун­кцію від­тво­рю­ю­чих і ре­про­ду­ктив­них по­лі­ти­чних ор­га­нів та при­да­тків. Що ми ма­є­мо мо­жли­вість ву­а­є­рист­ськи спо­сте­рі­га­ти день у день у Вер­хов­ній Ра­ді.

Але Ра­да — зві­сно, зов­сім не кон­сти­ту­цій­ний ма­зок су­спіль­ства, як ви­да­є­ться ба­га­тьом, хто там за­сів. Є кла­си­чна істи­на, що окре­мо взя­та лю­ди­на, будь-яко­го рів­ня, зав­жди ро­зум­ні­ша (це не озна­чає — мо­раль­ні­ша, че­сні­ша, пра­ве­дні­ша то­що) за гру­пу в ча­сти­ні осми­сле­н­ня прийня­тих рі­шень. Але да­лі те­ма роз­па­да­є­ться на про­фе­сій­ну дис­ку­сію про ви­до­ве і ро­до­ве ви­жи­ва­н­ня. Во­на ну­дну­ва­та, однак го­лов­на ідея в то­му, що як се­бе лю­ди­на по­зи­ці­ює — осо­би­сті­стю чи ча­сти­ною ці­ло­го, та­ка їй і кар­ма.

Дов­гі ро­ки укра­їн­ські по­літ­те­хно­ло­ги жи­ли з ці­єю ма­кси­мою ду­ша в ду­шу, і, в прин­ци­пі, все пра­цю­ва­ло. Імі­та­ція змін при то­таль­них лі­но­щах і са­бо­та­жі, вза­га­лі, всіх вла­што­ву­ва­ла, і на­віть За­хід, на­шо­го го­ду­валь­ни­ка. Ви­тра­ти на під­трим­ку жит­тє­ді­яль­но­сті політичної ово­че­фер­ми не йшли в жо­дне по­рів­ня­н­ня з мо­жли­ви­ми ви­тра­та­ми на пе­ре­бу­до­ву цьо­го див­но­го схі­дно­єв­ро­пей­сько­го су­спіль­ства. І го­лов­не — не бу­ло зро­зумі­ло, на­ві­що й ко­му це по­трі­бно, якщо їм (укра­їн­цям) не по­трі­бно са­мим.

Однак тут ста­ли­ся Май­дан і вій­на. Всі лі­бе­раль­ні спро­би (що три­ва­ють до­сі) по­дму­ха­ти на об­пе­че­не мі­сце, по­ці­лу­ва­ти й за­кли­ка­ти за­бу­ти, не пра­цю­ють, на ра­дість лі­бе­ра­лам, бо це озна­чає, що на за­кли­на­н­ня їм ви­ді­ля­ти­муть біль­ше гро­шей.

Але ра­ди­каль­ні за­кли­ки «до зброї, гро­ма­дя­ни!» теж не ду­же пра­цю­ють, що за­сму­чує ра­ди­ка­лів. Влада, зві­сно, ду­же по­ста­ра­ла­ся у сво­їх де­мо­бі­лі­за­цій­них зу­си­л­лях, осо­бли­во сто­сов­но во­лон­те­рів і до­бро­воль­ців. Не то­му, що во­на зов­сім уже якась па­длю­ча, але та­кі ви­мо­ги єв­ро­пей­ських до­но­рів бю­дже­ту. Ло­гі­ку зро­зу­мі­ти мо­жна: «Не мо­же­те — то си­діть рів­но й ру­ка­ми ні­чо­го не чі­пай­те, ді­йде до вас чер­га — роз­бе­ре­мо­ся».

Та все ж на­се­ле­н­ня за­над­то ве­ли­ке для то­го, аби па­ра­но­ї­даль­ні ві­зії з Бан­ко­вої справ­ді по­ча­ли пра­цю­ва­ти, як звід­там хо­чуть. Ось се­ре­дньо­ста­ти­сти­чна кар­тин­ка олі­єю. На­при­клад, при­їжджає ви­да­тний по­лі­тик у на­род, тоб­то «в округ». Він ще ні-ні-ні, не ба­ло­ту­є­ться, але по­мі­ря­ти тем­пе­ра­ту­ру тре­ба, і на­га­да­ти про се­бе, лю­би­мо­го. Тут тра­пля­є­ться ка­зус, який я для се­бе осо­би­сто по­зна­чаю ко­дом «до­ро­гень­ка моя!» (Хто вже не пам’ятає цей хайп, на­га­даю: в йо­го осно­ві бу­ла щи­ра впев­не­ність Пе­тра Оле­ксі­йо­ви­ча в то­му, що за­пи­та­н­ня, по­став­ле­не йо­му на прес-кон­фе­рен­ції Ма­ри­ною Ба­ра­нів­ською, мо­же бу­ти ви­клю­чно про­ду­ктом під­сту­пної змо­ви про­ти ньо­го, а не про­стою про­фе­сій­ною ці­ка­ві­стю жур­на­ліс­тки. Яка, до ре­чі, опри­лю­дни­ла за­о­дно зна­чну ча­сти­ну су­спіль­но­го за­пи­ту.)

Яки­мось чи­ном на­ше су­спіль­ство по­ча­ло стрім­ко й не­пе­ре­дба­чу­ва­но ро­зум­ні­ша­ти. Оскіль­ки во­но — вза­є­мо­пов’яза­на си­сте­ма, мо­жна при­пу­сти­ти, що йо­го па­сіо­на­рії, які ре­аль­но ви­ста­ви­ли єв­ро­пей­ську план­ку су­спіль­но­го діа­ло­гу, про­сто від­обра­зи­ли за­галь­ну ди­на­мі­ку. Але в нас як за­ве­де­но вва­жа­ти? Елі­ти — во­ни ро­зум­ні, хай со­бі ро­зум­ні­ша­ють, а еле­кто­рат — він кол­го­спний, йо­му ні до чо­го. В ра­дян­ські ча­си був та­кий анек­дот про ле­кто­ра, який по­ка­зу­вав на ле­кції слай­ди че­ре­па Але­ксан­дра Ма­ке­дон­сько­го у 20 ро­ків, 40 ро­ків та по­смер­тний. На за­пи­та­н­ня із за­лу, чи бу­ло в не­біж­чи­ка три го­ло­ви, ле­ктор по­ці­ка­вив­ся ста­ту­сом за­пи­ту­ва­ча. І, ді­знав­шись, що він да­чник, ска­зав: «То й си­діть со­бі на да­чі, а ця ле­кція — для кол­го­спни­ків!»

Я му­шу уто­чни­ти ще раз, що «ро­зум­ні­ша­ти» — не озна­чає «бу­ти па­трі­о­ти­чні­ши­ми» чи, нав­па­ки, го­ло­су­ва­ти за ко­гось, хто по­до­ба­є­ться осо­би­сто вам, слу­ха­ти ва­шу му­зи­ку й лю­би­ти ва­шу їжу. Це про­сто роз­ви­ток ко­гні­тив­них вла­сти­во­стей, під­ви­ще­н­ня швид­ко­сті ре­а­кції, ви­зна­че­н­ня жит­тє­вих прі­о­ри­те­тів і ра­ціо­наль­ні­ше став­ле­н­ня до вла­сних ре­сур­сів.

Ось при­їздить по­лі­тик, ду­ма­ю­чи, що він їде в «гли­бин­ку», а йо­му — за­пи­та­н­ня про пі­до­зрі­лу ка­ло­рій­ність га­зу (та ще й із ци­фра­ми), про на­пов­не­н­ня Пен­сій­но­го фон­ду, про стра­те­гію роз­ви­тку дер­жа­ви...

Аб­со­лю­тно не­пра­виль­ні й пі­до­зрі­лі се­ля­ни пі­шли. Нор­маль­ні про­сять му­зи­чний центр у клуб та но­ві про­сти­ра­ла для ФАПУ — все! Ну, ще ого­ро­жу на цвин­та­рі щоб по­фар­бу­ва­ти. Щоб мо­ло­ко до­рож­че ку­пу­ва­ли і яго­ди з гри­ба­ми — це вже бу­ла вер­ши­на дер­жав­но­го ми­сле­н­ня. Звід­ки ж во­ни ось та­кі те­пер узя­ли­ся?

По­при за­галь­но­ві­до­му де­мо­гра­фію се­ла (на­ро­джу­ва­ність, смер­тність, мі­гра­ція, не­зайня­тість), те, що па­фо­сно на­зи­ва­ють йо­го «ви­ро­дже­н­ням» (змен­ше­н­ням по­пу­ля­ції), не ко­ре­лює з ро­зу­мо­вою де­гра­да­ці­єю ну ні­як. Прай­ди сіль­ських ал­ко­го­лі­ків так са­мо ле­жать бі­ля ма­га­зи­нів, але во­ни, схо­же, вже окремий біо­ло­гі­чний вид, що не роз­мно­жу­є­ться по­за се­ре­до­ви­щем ви­но-го­ріл­ча­но­го про­жи­ва­н­ня.

Зі­грав свій ве­се­лий жарт ін­фор­ма­цій­ний про­стір Ін­тер­не­ту. Якщо ра­ні­ше він обме­жу­вав­ся га­зе­тою «Сіль­ські ві­сті» та «бре­хун­цем», по­тім — те­ле­ві­зо­ром, то те­пер усе це стрім­ко роз­бав­ля­є­ться мо­жли­во­стя­ми Ме­ре­жі. Я не ка­жу, що це якийсь су­пер­про­грес або Ма­три­ця, але, фа­кти­чно, роз­ма­ї­т­тя ко­му­ні­ка­тив­ної сфе­ри са­мо­за­ро­джує в ній віль­ні дум­ки.

Обро­бі­ток окру­гів стає ду­же стрьом­ною спра­вою. По-пер­ше, мо­жно­влад­ці та їхні кон­ку­рен­ти по­тай гли­бо­ко впев­не­ні, що на­род — са­мі ідіо­ти. Бо це під­твер­дже­но екс­пе­ри­мен­таль­но (а от­же — ба­га­то­кра­тно) фа­ктом го­ло­су­ва­н­ня за них са­мих та за їхніх «па­пє­р­єд­ні­ків». Бо ве­сти­ся на та­кі обі­цян­ки кан­ди­да­тів із та­кою кре­ди­тною істо­рі­єю та мо­раль­ним облич­чям мо­гли тіль­ки ідіо­ти.

Як уже го­во­ри­ло­ся ви­ще, ідіо­тизм кві­тне при будь-якій гру­по­вій по­ве­дін­ці і зду­ва­є­ться при ін­ди­ві­ду­аль­ній в одних і тих са­мих осо­бин. Але про­сті спо­сте­ре­же­н­ня свід­чать, що на­віть у гру­пі за­зви­чай не­да­ле­кі осо­би по­чи­на­ють ви­яв­ля­ти яскра­ві озна­ки ци­ві­лі­за­цій­но­го роз­ви­тку. І ро­блять це не з ли­хої на­мо­ви, а то­му, що їм ці­ка­во за­пи­та­ти. Що ста­ло­ся? Ін­сти­ту­цій­ні зв’яз­ки слаб­ша­ють. У про­це­сі ре­форм у кра­ї­ні (в бу­дья­кій) усе під­ви­сає. Є за­галь­не від­чу­т­тя не­ке­ро­ва­но­сті си­сте­ми, чо­му апло­ду­ють її вну­трі­шні про­тив­ни­ки, і «за­по­ре­брик» на­ма­га­є­ться всі­ля­ко роз­гой­да­ти на­шу но­во­збу­до­ва­ну буд­ку.

Але на ма­сах, не­ймо­вір­но стій­ких до будь-яких зов­ні­шніх по­дра­зни­ків (зав­дя­ки скла­дним істо­ри­чним ви­про­бу­ва­н­ням), це по­зна­ча­є­ться так, що во­ни із за­род­ко­во­го ста­ну політичної на­ції ху­тко хо­ва­ю­ться на­зад у стан на­ро­ду як ста­біль­ні­ший. Єди­на від­мін­ність від на­ції — мі­ні­мі­зу­ю­ться зо­бов’яза­н­ня пе­ред цен­тра­ми управ­лі­н­ня, яким ра­ні­ше де­ле­гу­ва­ли­ся пов­но­ва­же­н­ня. Про­сті­ше ка­жу­чи, при­їжджо­го спри­йма­ють уже не як на­пів­бо­га, а як — «Ну й чо­го при­їхав?»

Я вва­жаю, що по­чи­нає пра­цю­ва­ти так зва­ний «ро­йо­вий ін­те­лект», но­ва ко­ле­ктив­на по­ве­дін­ка де­цен­тра­лі­зо­ва­ної са­мо­ор­га­ні­зо­ву­ва­ної си­сте­ми. Спро­ще­но ка­жу­чи, суб’єкти цьо­го ін­те­ле­кту ло­каль­но вза­є­мо­ді­ють між со­бою і з дов­кі­л­лям. Ко­жен до­три­му­є­ться ду­же про­стих пра­вил. І, оскіль­ки вже не­має яко­їсь цен­тра­лі­зо­ва­ної си­сте­ми управ­лі­н­ня по­ве­дін­кою, яка б ко­жно­му вка­зу­ва­ла, що йо­му слід ро­би­ти, — ло­каль­ні й ви­пад­ко­ві вза­є­мо­дії при­во­дять до ви­ни­кне­н­ня ін­те­ле­кту­аль­ної гру­по­вої по­ве­дін­ки.

Основ­ний ал­го­ритм — це про­сто­та. Будь-яке пе­ре­мі­ще­н­ня, у то­му чи­слі й ін­фор­ма­ції, під­по­ряд­ко­ву­є­ться прин­ци­пу най­кра­що­го зна­йде­но­го в цьо­му про­сто­рі по­ло­же­н­ня. І ко­жен суб’єкт-час­тка по­стій­но змі­ню­є­ться, зна­йшов­ши чер­го­ве ви­гі­дне по­ло­же­н­ня.

Тоб­то та на­пів­каз­ко­ва «се­лян­ська му­дрість» зно­ву ожи­ла й пі­шла в ді­ло. Як ді­дів­ський обріз із-під стрі­хи.

Обріз — зброя аб­со­лю­тно не­при­ціль­на, але в осо­би­сто­му спіл­ку­ван­ні стра­шно пе­ре­кон­ли­ва. Що го­ди­ло­ся б зна­ти всім тим, хто по­чи­нає обро­бля­ти май­бу­тню «ма­жо­ри­тар­ку».

Ло­хів стає все мен­ше.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.