На­та­лія Во­ро­жбит: «Пі­сля Class ACT одна з уча­сниць ви­гра­ла грант на на­вча­н­ня у Швей­ца­рії

Dzerkalo Tizhnya - - ТИ­ТУЛЬ­НЫЙ ЛИСТ - Фо­то Ар­те­ма Гал­кі­на

Хо­ча, без­умов­но, зав­жди є де­кіль­ка п’єс, які по­мі­тно ви­рі­зня­ю­ться, про які ка­жуть — «Це кру­то!» Хо­ча ми й не ста­ви­мо за ме­ту, що­би ко­жна п’єса бу­ла «кру­то». І ті, хто йдуть на ви­ста­ву в очі­ку­ван­ні ше­дев­рів від юних ге­ні­їв, мо­жли­во, вза­га­лі не ро­зу­мі­ють, ку­ди во­ни йдуть. Але й це не ска­со­вує по­яви ше­дев­рів. — А що ві­до­мо про твор­чі по­шу­ки уча­сни­ків, ска­жі­мо, пер­шо­го «Class ACT. Схід—за­хід» — 2016 ро­ку? Хтось із тих під­лі­тків до­лу­чив­ся до про­фе­сій­ної лі­те­ра­тур­ної пра­ці? — Ча­сти­на ді­тей всту­пає до ки­їв­ських ви­шів, чо­го, мо­жли­во, й не ста­ло­ся б, як­би не наш про­ект. Де­я­кі ді­ти ще на­вча­ю­ться в шко­лах. Ста­ти­сти­ки як та­кої ми не ве­де­мо, але про­дов­жу­є­мо спіл­ку­ва­ти­ся з ба­га­тьма уча­сни­ка­ми. Ось, на­при­клад, одна з на­ших уча­сниць ви­гра­ла грант на на­вча­н­ня у Швей­ца­рії, — і це на­вча­н­ня сто­су­є­ться са­ме ро­бо­ти дра­ма­тур­га. Ін­ші теж про­дов­жу­ють пи­са­ти. Втім, я не пле­каю ілю­зій, що біль­шість їх ста­не дра­ма­тур­га­ми чи про­за­ї­ка­ми. По-пер­ше, в на­шій кра­ї­ні «ні­де» ни­ми ста­ва­ти, а по-дру­ге, це не є ме­тою про­е­кту. — Вже три ро­ки по­спіль «Class ACT. Схід—за­хід» про­хо­дить у цен­трі сто­ли­ці. Мо­жли­во, є ідеї зго­дом пе­ре­не­сти йо­го ближ­че до мо­ря, ска­жі­мо в Оде­су, де сьо­го­дні від­бу­ва­ю­ться ці­ка­ві те­а­траль­ні по­дії, зокре­ма в Укра­їн­сько­му те­а­трі ім.в.ва­силь­ка? — Зна­є­те, «Class ACT. Схід—за­хід» міг би про­хо­ди­ти будь-де, в рі­зних мі­стах. І в Оде­сі зокре­ма.

***

От­же, по­ки дум­ки ор­га­ні­за­то­рів «Class ACT. Схід—за­хід» і під­лі­тків (уча­сни­ків про­е­кту) ли­нуть до мо­ря, все ж та­ки по­вер­не­мо­ся на ки­їв­ський бе­рег.

На­га­даю, що до сто­ли­ці цьо­го­річ при­їха­ли під­лі­тки з при­фрон­то­вої Ав­ді­їв­ки та при­кор­дон­но­го Чо­па. Ді­ти жи­ли в Ки­є­ві 10 днів і спіль­но тво­ри­ли 10 мі­ні-п’єс, які бу­ли по­став­ле­ні про­фе­сій­ни­ми ре­жи­се­ра­ми на сце­ні Кон­цер­тно­го за­лу На­ціо­наль­ної му­зи­чної ака­де­мії Укра­ї­ни ім.п.чай­ков­сько­го.

Пер­ші 5 днів з під­лі­тка­ми пра­цю­ва­ли дра­ма­тур­ги-ку­ра­то­ри, зокре­ма Пав­ло Ар’є, Оль­га Ма­цю­па, Джек Кло­вер і я. Твор­чий про­цес три­вав під ке­рів­ни­цтвом шо­тланд­сько­го дра­ма­тур­га Ні­ко­ли Мак­кар­тні, яка вже в пер­ші дні на­вча­ла ді­тей основ дра­ма­тур­гії та сво­єї ме­то­ди­ки на­пи­са­н­ня п’єс.

Ді­тей із рі­зних ре­гіо­нів, від­стань між яки­ми — 1552 кі­ло­ме­три, ча­сто хви­лю­ють спіль­ні те­ми: не­по­ро­зу­мі­н­ня з ба­тька­ми, кон­флі­кти з одно­кла­сни­ка­ми, пер­ше ко­ха­н­ня, та­ке ща­сли­ве й та­ке тра­гі­чне во­дно­час.

Хо­ча де­я­кі під­лі­тки ви­рі­ши­ли тор­кну­ти­ся не­спо­ді­ва­них про­блем — ре­лі­гія, фе­мі­нізм, ма­ні­пу­ля­ція су­спіль­ством та се­ксу­аль­на орі­єн­та­ція.

Перш ніж об’єд­ну­ва­ти юних ав­то­рів у твор­чі тан­де­ми, про­фе­сій­ні дра­ма­тур­ги ви­вча­ли ха­ра­кте­ри під­лі­тків, їхні за­хо­пле­н­ня, ці­ка­ви­ли­ся те­ма­ми, ко­трі хви­лю­ють май­же до­ро­слих ді­тей.

Зокре­ма Ні­ко­ла Мак­кар­тні на­га­ду­ва­ла: «Пи­та­н­ня, яке те­бе хви­лює, має йти з гли­би­ни! Во­но має про­ро­сти в те­бе ко­рі­н­ням, тіль­ки то­ді змо­жеш на­пи­са­ти хо­ро­шу п’єсу».

Са­ма ж Ні­ко­ла за­йма­є­ться цим про­е­ктом уже 21 рік. Во­на про­во­ди­ла йо­го у трид­ця­ти кра­ї­нах. Жін­ка ін­ко­ли ди­ву­є­ться, на­скіль­ки схо­жі істо­рії мо­жуть пи­са­ти ді­ти з рі­зних ку­то­чків сві­ту!

На­при­клад, під­лі­ток Ігор (із Чо­па) спо­ча­тку ви­га­дав істо­рію, то­чні­сінь­ко та­ку са­му, як і йо­го ро­ве­сник із Ін­дії. А більш ніж по­ло­ви­на під­лі­тків-дра­ма­тур­гів із рі­зних кра­їн (уча­сни­ків цьо­го про­е­кту), хоч би як мо­то­ро­шно це зву­ча­ло, за­кін­чу­ють свої сю­же­ти са­мо­губ­ством го­лов­но­го ге­роя. Ча­сто не че­рез де­пре­сив­ний стан, а про­сто «не зна­ють», який фі­нал їм ви­га­да­ти.

Тим ча­сом про­фе­сій­ні дра­ма­тур­ги не ма­ли втру­ча­ти­ся в текс­ти під­лі­тків, во­ни мо­гли тіль­ки мо­ти­ву­ва­ти їх і ста­ви­ти пра­виль­ні за­пи­та­н­ня, які б до­по­мо­гли мо­ло­дим ав­то­рам кра­ще зро­зу­мі­ти ло­гі­ку вчин­ків їхніх ге­ро­їв. Зав­дя­ки та­ко­му під­хо­ду «ма­со­ві са­мо­губ­ства» ге­ро­їв но­вих п’єс вда­ло­ся тро­хи змен­ши­ти.

Ва­жли­ве спо­сте­ре­же­н­ня: роз­по­від­а­ти у сво­їх текс­тах «про вій­ну» цьо­го­річ се­ред ді­тей бу­ло ма­ло охо­чих. Як ка­жуть во­ни са­мі: «Ми вто­ми­ли­ся від вій­ни!..»

На­при­клад, дів­ча­тка з Ав­ді­їв­ки роз­по­від­а­ють, що в пер­ші дні в Ки­є­ві ні­як не мо­гли за­сну­ти, бо «не чу­ли об­стрі­лів, до яких зви­кли». Адже в Ав­ді­їв­ці ін­ко­ли стрі­ля­ють із 21-ї го­ди­ни ве­чо­ра аж до пер­шої но­чі, і вже пі­сля за­кін­че­н­ня об­стрі­лів ді­ти… мо­жуть за­си­на­ти.

Во­ни го­во­рять про це аб­со­лю­тно спо­кій­но. Зі­зна­ю­ться: «У пев­ні мо­мен­ти зви­ка­єш до всьо­го — на­віть до смер­тей по­руч…»

У про­це­сі під­го­тов­ки про­е­кту «Class ACT. Схід—за­хід» від­бу­ло­ся зна­йом­ство ді­тей-дра­ма­тур­гів із ві­до­ми­ми акто­ра­ми, яких во­ни ра­ні­ше ба­чи­ли тіль­ки на те­ле­е­кра­нах: Оле­ксі­єм Вер­тин­ським, Рим­мою Зю­бі­ною, Вя­че­сла­вом Дов­жен­ком, Ро­ма­ном Ясі­нов­ським, Ві­та­лі­єм Ажно­вим, ін­ши­ми.

Зро­зу­мів­ши всю сер­йо­зність про­це­су та від­по­від­аль­ність пе­ред зір­ка­ми, яким че­рез кіль­ка днів від­да­дуть свої текс­ти, ді­ти взя­ли­ся за спра­ву з біль­шою при­стра­стю і на по­лях сво­їх п’єс ка­те­го­ри­чно за­зна­ча­ли: «Цю роль змо­же зі­гра­ти ли­ше Вер­тин­ський, а цю — Зю­бі­на, а цю — Дов­жен­ко!»

Оле­ксій Вер­тин­ський та Ри­ма Зю­бі­на, до ре­чі, осо­бли­во від­по­від­аль­но пі­ді­йшли до ро­бо­ти. Це — уні­каль­ні акто­ри, які вмі­ють будь-який текст зро­би­ти ор­га­ні­чним, «сво­їм», во­ни са­мо­стій­но мо­жуть зна­йти без­ліч рі­шень у то­му чи ін­шо­му сце­ні­чно­му сю­же­ті. За це юні дра­ма­тур­ги бу­ли їм осо­бли­во вдя­чні. А гля­да­чі — да­ру­ва­ли опле­ски при ко­жно­му ви­хо­ді акто­рів.

Актор В’яче­слав Дов­жен­ко роз­по­від­ає: «Цей про­ект — своє­рі­дна пе­ре­вір­ка на про­фе­сіо­на­лізм, адже під­го­тов­ка до ви­ста­ви екс­тре­маль­на, є всьо­го п’ять днів на ре­пе­ти­ції одно­ча­сно в кіль­кох п’єсах, де аб­со­лю­тні рі­зні за ха­ра­кте­ром ге­рої, та ще й із рі­зни­ми ре­жи­се­ра­ми!»

Так, на­при­клад, в одній істо­рії В’яче­слав грає п’ятнад­ця­ти­рі­чно­го під­лі­тка, а в на­сту­пній — ба­тька, який ви­хо­вує та­ко­го ж не­про­сто­го хло­пця.

Та­ку «пе­ре­вір­ку» В’яче­слав про­йшов ще раз, до­вів­ши, що він та­ла­но­ви­тий актор із над­зви­чай­ним ді­а­па­зо­ном. Фо­то Ар­те­ма Гал­кі­на В’яче­слав упев­не­ний: «Class ACT. Схід—за­хід» до­по­мо­же під­лі­тка­ми по­ві­ри­ти в се­бе, пе­ре­ко­на­ти­ся, що в жит­ті мо­жли­во аб­со­лю­тно все.

У рам­ках «Class ACT. Схід—за­хід» під­лі­тки ді­зна­ю­ться про свої но­ві твор­чі мо­жли­во­сті. Адже у про­він­цій­них мі­сте­чках не зав­жди сер­йо­зно став­ля­ться са­ме до твор­чих про­фе­сій. Та й мо­жли­вість роз­ви­ва­ти твор­чі зді­бно­сті є не скрізь. Це в Ки­є­ві те­атр май­же на ко­жній ву­ли­ці, а, на­при­клад, у Чо­пі — не­має жо­дно­го.

У черв­ні–ли­пні 2018-го під­лі­тки з Чо­па та Ав­ді­їв­ки від­кри­ва­ли для се­бе, що «те­атр» мо­же бу­ти рі­зним — ду­же рі­зним. Спер­шу їх за­про­си­ли на ви­ста­ву Ди­ко­го те­а­тру «Гал­ка Мо­тал­ко» за п’єсою Во­ро­жбит. І ви­ста­ва від­бу­ва­ла­ся не на зви­чній сце­ні, а в спор­тив­но­му за­лі!

А че­рез день — ви­ста­ва Но­во­го укра­їн­сько­го те­а­тру «Ме­то­ди ви­хо­ва­н­ня ма­лих за­сран­ців»: цей те­атр та­кож не схо­жий на зви­чний «кла­си­чний», він ство­рює від­чу­т­тя, що ти за­ві­тав до ко­гось до­до­му на го­сти­ну.

Не­зва­жа­ю­чи на ви­сна­же­н­ня пі­сля ін­тен­сив­них за­нять, під­лі­тки ди­ви­ли­ся ці ви­ста­ви ду­же ува­жно — з за­хва­том. Во­ни зі­зна­ю­ться, що все це роз­ши­ри­ло їхні уяв­ле­н­ня про ми­сте­цтво те­а­тру, який, ви­яв­ля­є­ться, мо­же бу­ти і не ну­дним, і не ар­ха­ї­чним (як їм зда­ва­ло­ся до­сі).

Уча­сник про­е­кту дра­ма­тург Пав­ло Ар’є, роз­мір­ко­ву­ю­чи на те­му, що най­скла­дні­ше у «Class ACT. Схід—за­хід», зі­зна­є­ться: най­скла­дні­ше — це не бра­ти в ньо­му уча­сті. Мов­ляв, ко­ли ти зна­єш, що та­кий про­ект існує, але ти до ньо­го жо­дним чи­ном не при­че­тний! То­му то­рік Пав­ло був ре­жи­се­ром, а цьо­го­річ пра­цю­вав ще й як ку­ра­тор-дра­ма­тург.

Пав­ло ка­же, що зна­йти під­хід до під­лі­тків не так про­сто, адже ко­ли во­ни став­ля­ться до те­бе як до вчи­те­ля, з яки­ми зви­кли ма­ти спра­ву в шко­лі, то й за­мість твор­чо­го про­це­су ча­сто отри­му­є­мо ша­блон­ні від­по­віді, як на шкіль­но­му уро­ці. Але як тіль­ки во­ни зро­зу­мі­ють, що ти — один із них, тоб­то та­ка ж ди­ти­на (бо справ­жні твор­чі лю­ди ні­ко­ли не ста­ють до­ро­сли­ми), то мо­жеш ося­гну­ти їхні най­ди­во­ви­жні­ші ідеї, — і ді­ти по­чи­на­ють роз­кри­ва­ти­ся з не­о­чі­ку­ва­них сто­рін.

Пі­до­пі­чний Ар’є — Да­ни­ло Чуй­ков із Ав­ді­їв­ки — у сво­їй п’єсі «Вби­ти сло­на» го­во­рить про не­спра­ве­дли­вість, що по­ло­ни­ла наш світ, про зом­бо­я­щи­ки, про по­лі­ти­ків-ди­кта­то­рів, існу­ва­н­ня яких ми до­пу­ска­є­мо. У сю­же­ті вба­ча­ю­ться па­ра­ле­лі з кла­си­чною п’єсою Єв­ге­на Швар­ца «Дра­кон», але су­ча­сна істо­рія на­ро­ди­ла­ся в уяві п’ятнад­ця­ти­рі­чно­го хло­пчи­ка, що ду­же вто­мив­ся від вій­ни, від бре­хні, від зом­бо­ва­них лю­дей.

У фі­на­лі йо­го ви­ста­ви ди­кта­то­ра вби­ва­ють, те­ле­ві­зор тро­щать со­ки­рою, — іде­аль­ний хе­пі-енд. І це, зав­дя­ки по­ту­жній ре­жи­су­рі Ма­кси­ма Го­лен­ка, на­дов­го за­пам’ято­ву­є­ться.

А Пав­ло Ар’є як ре­жи­сер узяв­ся за по­ста­нов­ку п’єси «Ав­ді­їв­ський Ро­мео» Фі­лі­па Ка­зла­у­ска­са з Ав­ді­їв­ки та Єв­ге­нії Ко­валь­чук із Чо­па. Це не­про­ста жит­тє­ва істо­рія, в якій че­рез ко­мі­чне роз­кри­ва­є­ться тра­гі­чне. Дія роз­гор­та­є­ться в Ав­ді­їв­ці з 1997 ро­ку по 2018. Пав­ло ство­рив «нео-опе­ру», за­лу­чив­ши до ро­бо­ти опер­них спів­а­ків Ру­сла­на та Ан­ну Кірш, ві­до­мо­го ве­ду­чо­го Май­кла Щу­ра. Ця ма­лень­ка ви­ста­ва ста­ла по­ту­жним фі­на­лом «Class ACT. Схід—за­хід».

Ко­ли про­ект на­бли­жа­є­ться до фі­на­лу, хо­че­ться під­три­ма­ти ко­жно­го з під­лі­тків у їхньо­му пра­гнен­ні за­йма­ти­ся те­а­тром. Адже в де­ко­го є не ли­ше лі­те­ра­тур­ні, а й ре­жи­сер­ські та актор­ські зді­бно­сті. А в ко­гось ви­ни­кло силь­не ба­жа­н­ня і на­да­лі роз­ви­ва­тись у на­пря­мі дра­ма­тур­гії. Та по­стає за­пи­та­н­ня — де?

Ні­де в Укра­ї­ні не «на­вча­ють» на те­а­траль­них дра­ма­тур­гів. Все, що мо­жуть їм по­ра­ди­ти, — про­чи­та­ти кіль­ка кни­жок та по­ба­жа­ти «біль­ше пи­са­ти»!

Зві­сно, якщо ти та­ла­но­ви­тий, то шанс ста­ти дра­ма­тур­гом є і без «осві­ти», але все ж та­ки ва­жли­во, аби був на­став­ник, який до­по­мо­же зо­рі­єн­ту­ва­ти­ся на пра­виль­ний шлях у ми­сте­цтві.

Для ме­не це до­сить бо­лю­ча те­ма. У КНУ­ТКІТ ім. І.кар­пен­ка-ка­ро­го «на­вча­ють» на сце­на­ри­стів кі­но та те­ле­ба­че­н­ня, але про­гра­ма до­сить слаб­ка, про що знаю з вла­сно­го до­сві­ду. На­при­клад, не­має ні сло­ва про те­атр, про спе­ци­фі­ку на­пи­са­н­ня п’єс (хо­ча п’єса й кі­но­сце­на­рій — до­во­лі рі­зні ре­чі).

…Про­ща­ти­ся з під­лі­тка­ми — уча­сни­ка­ми «Class ACT. Схід—за­хід» — зав­жди важ­ко, щем­ли­во, адже всі ми ду­же збли­зи­ли­ся за 10 днів. І якщо за тих, чий шлях ле­жить на Чоп, якось біль­шменш спо­кій­но, то за ді­тей, ко­трі му­сять по­вер­та­ти­ся з Ки­є­ва до Ав­ді­їв­ки, спо­кою не мо­же бу­ти…

Ма­ри­на Смі­ля­нець

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.