Українська «Одіс­сея»,

Або Ін­тер­на­ціо­на­лізм чи ру­си­фі­ка­ція?

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Во­ло­ди­мир ОЛІЙНИК

Біль­шо­ви­цький пе­ре­во­рот 1917го без­жаль­но від­ки­нув усі узви­ча­є­ні прин­ци­пи і за­са­ди.

Утім, в одно­му по­лі­ти­ка ста­ро­го й но­во­го ре­жи­мів за­ли­ши­ла­ся не­змін­ною — нев­пин­на, ча­сто на шко­ду вла­сно­му на­ро­до­ві жа­га до за­гар­ба­н­ня чу­жих те­ри­то­рій.

Але що біль­ші про­сто­ри під­ко­ря­ла Ро­сія, то го­стрі­ше пе­ред нею по­ста­ва­ла про­бле­ма люд­ських ре­сур­сів. Як цар­ським, так са­мо й біль­шо­ви­цьким кер­ма­ни­чам бра­ку­ва­ло лю­дей для осво­є­н­ня но­вих зе­мель. При­кри­ва­ю­чись мі­фі­чни­ми за­гро­за­ми чи то дер­жав­но­му пра­во­слав’ю, чи то ко­му­ні­сти­чним іде­а­лам або ба­наль­но обі­ця­ю­чи мі­гран­там зо­ло­ті го­ри, ці ре­жи­ми роз­по­ро­шу­ва­ли на ве­ли­че­зних, ча­сто не при­да­тних для жи­т­тя те­ри­то­рі­ях ці­лі на­ро­ди. І пер­ше мі­сце се­ред тих пе­ре­се­лен­ців по­сі­да­ли укра­їн­ці. Указ Оле­ксан­дра ІІ, згі­дно з яким на­ле­жа­ло «при­нять за об­щее пра­ви­ло... в уче­бных за­ве­де­ни­ях окру­гов: Харь­ков­ско­го, Ки­ев­ско­го и Одес­ско­го на­зна­чать... преи­му­ще­ствен­но ве­ли­ко­рос­сов, а ма­ло­рос­сов ра­с­пре­де­лять по уче­бным за­ве­де­ни­ям С.-пе­тер­бург­ско­го, Ка­зан­ско­го и Орен­бург­ско­го окру­гов» (Ем­ський указ, 1876 р.), біль­шо­ви­ки тра­ди­цій­но пе­ре­ви­ко­на­ли, роз­ши­рив­ши ко­ло про­фе­сій і гео­гра­фію роз­се­ле­н­ня.

На по­ча­тку 1919-го са­мо­про­го­ло­ше­на Ро­сій­ська Со­ці­а­лі­сти­чна Фе­де­ра­тив­на Ра­дян­ська Ре­спу­блі­ка ви­су­ну­ла уль­ти­ма­тум: вклю­чи­ти до її скла­ду п’ять по­ві­тів з пе­ре­ва­жним укра­їн­ським на­се­ле­н­ням Кур­ської гу­бер­нії, п’ять Во­ро­незь­кої, один ра­йон Дон­ської обла­сті, ра­йон Став­ро­поль­ської гу­бер­нії, три від­ді­ли Ку­бан­ської обла­сті (у т.ч. Тем­рю­цький та Єй­ський, де укра­їн­ці ста­но­ви­ли 75% на­се­ле­н­ня).

За­зна­чи­мо, що Укра­ї­на ні­ко­ли не ви­су­ва­ла те­ри­то­рі­аль­них пре­тен­зій, хо­ча ма­ла на це всі під­ста­ви. За да­ни­ми пе­ре­пи­су на­се­ле­н­ня 1926 ро­ку, в Ку­бан­сько­му окру­зі про­жи­ва­ло 915,4 тис. укра­їн­ців (61,5% усьо­го на­се­ле­н­ня), Став­ро­поль­сько­му — 245,8 тис. (33,1%), Тер­сько­му — 194,1 тис. (30,2%), у Кур­ській гу­бер­нії — 513,54 тис. (19,4%), Во­ро­незь­кій — 1009,21 тис. (33,2%), Брян­ській — 127,634 тис. (7,5%). Зна­чна кіль­кість укра­їн­ців про­жи­ва­ла в Дон­сько­му — 498,3 тис. (44,0%), Ар­ма­вір­сько­му — 305,1 тис. (32,9%), Ом­сько­му — 159,7 тис. (19,4%) окру­гах, Са­ра­тов­ській гу­бер­нії — 196,7 тис., а в Ста­лін­град­ській — 122,2 ти­ся­чі.

У жов­тні 1924 ро­ку, в рам­ках про­це­су дер­жав­но-те­ри­то­рі­аль­но­го роз­ме­жу­ва­н­ня між Укра­ї­ною і су­сі­дні­ми ре­спу­блі­ка­ми, про­го­ло­ше­но утво­ре­н­ня Мол­дав­ської ав­то­ном­ної ре­спу­блі­ки в скла­ді Укра­ї­ни. За­зви­чай при адмі­ні­стра­тив­но­му роз­по­ді­лі зе­мель і вста­нов­лен­ні кор­до­нів ке­ру­ю­ться дво­ма прин­ци­па­ми: етні­чний склад на­се­ле­н­ня й еко­но­мі­чна до­ціль­ність. Однак цьо­го ра­зу, з огля­ду на стра­те­гі­чні та по­лі­ти­чні ін­те­ре­си но­ві­тньої біль­шо­ви­цької ім­пе­рії що­до «бес­са­раб­сько­го пи­та­н­ня», узви­ча­є­ні між­на­ро­дні прин­ци­пи про­і­гно­ру­ва­ли. До скла­ду но­во­ство­ре­ної ав­то­но­мії вклю­чи­ли пра­дав­ні укра­їн­ські зем­лі: ча­сти­ну Балт­ської та Оде­ської округ і кіль­ка на­се­ле­них пун­ктів Туль­чин­ської окру­ги По­діль­ської гу­бер­нії. 1926 ро­ку в Мол­дав­ській АСРР про­жи­ва­ло 48,5% укра­їн­ців, 30,1% — мол­да­ван, 8,5% — ро­сі­ян, 8,5% — єв­ре­їв, ре­шта — ін­ші на­ціо­наль­ні мен­ши­ни. Ко­ли ж 1940 ро­ку бу­ло утво­ре­но Мол­дав­ську РСР, Укра­ї­на на­зав­жди втра­ти­ла свої спо­кон­ві­чні зем­лі.

Чер­го­вий етап ма­со­вої мі­гра­ції укра­їн­ців при­па­дає на се­ре­ди­ну 1920-х ро­ків. У По­ста­но­ві ЦВК СРСР від 30 ли­пня 1926 ро­ку за­зна­ча­ло­ся, що най­ва­жли­ві­шим зав­да­н­ням мі­гра­цій­них за­хо­дів є ви­віль­не­н­ня пе­ре­на­се­ле­них ра­йо­нів Укра­ї­ни і за­се­ле­н­ня Да­ле­ко­го Схо­ду, Саха­лі­ну, Си­бі­ру, Ка­ре­ло-мур­ман­сько­го краю і не­о­бжи­тих ра­йо­нів Пів­ні­чно­го Кав­ка­зу, По­вол­жя, Пів­ден­но­го Ура­лу. Основ­ним фа­кто­ром, що ви­зна­чав кіль­кість пе­ре­се­лен­ців, вва­жав­ся «на­дли­шок рук у сіль­сько­му го­спо­дар­стві, що є на­слід­ком аграр­ної пе­ре­на­се­ле­но­сті». Пла­ну­ва­ло­ся про­тя­гом 1925–1931 ро­ків пе­ре­мі­сти­ти з Укра­ї­ни 177 тис. дво­рів: до Си­бі­ру — 74 тис., Да­ле­ко­го Схо­ду — 63 тис., По­вол­жя — 16 тис., Пів­ні­чно­го Кав­ка­зу — 15 тис., Ура­лу — 9 ти­сяч. Однак ви­ко­на­н­ня цьо­го пла­ну роз­тя­гло­ся на 15 ро­ків. За пе­рі­од 1926– 1940 ро­ків до вка­за­них ра­йо­нів з Укра­ї­ни пе­ре­се­ли­ли по­над 2 млн 885 тис. осіб. На­то­мість в Укра­ї­ну пе­ре­мі­ще­но з Бі­ло­ру­сі, Цен­траль­но­го, Вол­го-в’ят­сько­го, Цен­траль­но-чор­но­зем­но­го еко­но­мі­чних ра­йо­нів СРСР май­же 223 тис. осіб.

Чи не най­дра­ма­ти­чні­шою сто­рін­кою в укра­їн­ській істо­рії ста­ла ко­ле­кти­ві­за­ція — ство­ре­н­ня ко­ле­ктив­них го­спо­дарств при­му­со­вим усу­спіль­не­н­ням зе­мель­них на­ді­лів, ре­ма­нен­ту, ху­до­би. По­бу­до­ва со­ці­а­лі­зму спри­чи­ни­ла при­ско­ре­ну ін­ду­стрі­а­лі­за­цію за ра­ху­нок се­лян­ства. Пла­ни роз­ви­тку про­ми­сло­во­сті спи­ра­ли­ся на де­ше­ву за­ку­пів­лю зер­на, що да­ло б змо­гу за­без­пе­чи­ти зро­ста­ю­чий ро­бі­тни­чий клас хлі­бом, а та­кож обмін збіж­жя на за­кор­дон­ну те­хні­ку для но­вих фа­брик і за­во­дів. Ре­пре­сив­ні ме­то­ди ви­ка­чу­ва­н­ня хлі­ба з Укра­ї­ни при­зве­ли 1933-го до Го­ло­до­мо­ру, жер­тва­ми яко­го ста­ли, за рі­зни­ми да­ни­ми, від 4 до 7 млн. се­лян.

Одно­ча­сно в мі­стах роз­по­чав­ся мас­шта­бний те­рор про­ти на­ціо­наль­ної ін­те­лі­ген­ції. Про­тя­гом одно­го мі­ся­ця 1938 ро­ку ли­ше в Ки­є­ві та обла­сті бу­ло за­а­ре­што­ва­но 67200 ді­я­чів культури, на­у­ков­ців, вій­сько­вих, про­від­них фа­хів­ців.

Спро­тив ко­ле­кти­ві­за­ції вва­жав­ся шкі­дни­цтвом. Най­за­пе­клі­ший опір чи­ни­ли ті, ко­му бу­ло що втра­ча­ти, — най­за­мо­жні­ші се­ля­ни, за що їх роз­стрі­лю­ва­ли або ма­со­во ви­во­зи­ли до та­бо­рів при­му­со­вої пра­ці на Со­ло­ве­цькі остро­ви, Пе­чо­ру (лі­со­ро­зроб­ка), до Си­бі­ру (ви­до­бу­ва­н­ня ко­ри­сних ко­па­лин), на бу­дів­ни­цтва Бі­ло­мор­сько-бал­тій­сько­го ка­на­лу, за­лі­зни­ці Ко­тлас—ухта—вор­ку­та, ГЕС на рі­чці Свір у Ле­нін­град­ській обла­сті та ін. Най­по­ши­ре­ні­шою фор­мою роз­кур­ку­ле­н­ня ста­ла де­пор­та­ція. У 1930–1931 ро­ках у по­за­су­до­во­му по­ряд­ку за рі­ше­н­ням «трій­ки» з Укра­ї­ни на за­сла­н­ня до Ура­лу, Схі­дно­го і За­хі­дно­го Си­бі­ру, Да­ле­ко­го Схо­ду, Яку­тії бу­ло від­прав­ле­но близь­ко 250 тис. за­мо­жних се­лян — так зва­них кур­ку­лів і під­кур­куль­ни­ків, які до де­пор­та­ції утри­му­ва­ли 63720 го­спо­дарств. Про­тя­гом 1928—1931 ро­ків в Укра­ї­ні кіль­кість се­лян­ських дво­рів ско­ро­ти­ла­ся на 352 ти­ся­чі!

Із по­ча­тком Дру­гої сві­то­вої вій­ни ра­дян­ська влада ева­ку­ю­ва­ла в глиб СРСР со­тні про­ми­сло­вих під­при­ємств, ма­те­рі­аль­ні цін­но­сті, ква­лі­фі­ко­ва­них ро­бі­тни­ків, на­у­ков­ців, ді­я­чів культури та ми­стецтв. Пер­шо­чер­го­вій ева­ку­а­ції під­ля­га­ла ком­пар­тій­на но­мен­кла­ту­ра, чле­ни їхніх сі­мей, а та­кож мо­лодь при­зов­но­го ві­ку. За не­пов­ни­ми да­ни­ми, з Укра­ї­ни бу­ло ви­ве­зе­но на Урал, Вол­гу, до Се­ре­дньої Азії 550 ін­ду­стрі­аль­них об’єктів і по­над 2 млн. осіб. А ще бу­ло ма­со­во де­пор­то­ва­но як «мо­жли­вих пе­ре­кин­чи­ків до во­ро­га» май­же всіх етні­чних нім­ців, яких пе­ред вій­ною в Укра­ї­ні про­жи­ва­ло май­же 400 ти­сяч.

Не­по­прав­но на де­мо­гра­фі­чну си­ту­а­цію в ре­спу­блі­ці впли­ну­ла на­цист­ська на­ва­ла. Під час оку­па­ції до Ні­меч­чи­ни на при­му­со­ві ро­бо­ти ви­ве­зе­но з Укра­ї­ни по­над 2,4 млн осіб, біль­шість з яких на рі­дну зем­лю не по­вер­ну­ла­ся ні­ко­ли. Крім то­го, у ре­зуль­та­ті го­ло­ко­сту в Укра­ї­ні за­ги­ну­ло 1,6 млн єв­ре­їв. За­галь­ні ж люд­ські втра­ти на­ро­ду Укра­ї­ни (за­ги­блі) за ро­ки вій­ни — близь­ко 9 млн. осіб. А з ура­ху­ва­н­ням гро­ма­дян, які не по­вер­ну­ли­ся (бі­жен­ців, по­ло­не­них, пе­ре­мі­ще­них осіб, остар­бай­те­рів), та не­на­ро­дже­них втра­ти про­тя­гом 1941–1945 ро­ків ста­но­ви­ли по­над 13,5 млн осіб.

У по­во­єн­ний пе­рі­од зна­чна ча­сти­на укра­їн­сько­го лю­ду не з вла­сної во­лі опи­ни­ла­ся по­за ме­жа­ми сво­го краю, а ледь не ко­жен третій жи­тель ді­став ста­тус спе­цпо­се­лен­ця. У черв­ні 1944 ро­ку за зви­ну­ва­че­н­ням у зра­ді та спів­пра­ці з гі­тле­рів­ця­ми бу­ли ви­се­ле­ні з Кри­му до Се­ре­дньої Азії, Ка­зах­ста­ну, Си­бі­ру та Ура­лу 191 тис. крим­ських та­тар, 16 тис. гре­ків, 12,6 тис. бол­гар, по­над 9,8 тис. вір­мен, а та­кож усі тур­ки й іта­лій­ці. Де­пор­то­ва­ні з пів­остро­ва осо­би бу­ли від­не­се­ні до ка­те­го­рії «спе­цпо­се­лен­ці, ви­се­ле­ні до­ві­чно». Во­дно­час до Кри­му пе­ре­се­ля­ли на­се­ле­н­ня з ін­ших ре­спу­блік, пе­ре­ва­жно з РРФСР. На по­ча­ток 1945 ро­ку на пів­острів пе­ре­їха­ло по­над 17 тис. сі­мей, а про­тя­гом 1950— 1954 ро­ків іще 57 ти­сяч.

Ма­со­ві ре­пре­сії чи­ни­ли на ви­зво­ле­них зем­лях За­хі­дної Укра­ї­ни. З те­ри­то­рії ше­сти за­хі­дних обла­стей (Рів­нен­ської, Во­лин­ської, Тер­но­піль­ської, Львів­ської, Дро­го­би­цької і Ста­ні­слав­ської) на­при­кін­ці та пі­сля за­вер­ше­н­ня Дру­гої сві­то­вої вій­ни бу­ло ви­сла­но у від­да­ле­ні ра­йо­ни СРСР по­над 204 тис. осіб, у то­му чи­слі сі­мей уча­сни­ків «банд на­ціо­на­лі­сти­чно­го під­пі­л­ля», «банд­п­осо­бни­ків» (до них за­ра­хо­ву­ва­ли й ду­хо­вен­ство УГКЦ) та чле­нів їхніх сі­мей — 182,5 тис., кур­ку­лів та чле­нів їхніх сі­мей — 12,1 тис., єго­ві­стів із сім’ями — май­же 9 тис. осіб.

За­зна­чи­мо, що ра­зом із Чер­во­ною до за­хі­дних обла­стей Укра­ї­ни зі схо­ду при­бу­ла чи­слен­на ар­мія ра­дян­ських чи­нов­ни­ків та пар­тій­них фун­кціо­не­рів, фа­хів­ців про­ми­сло­во­сті та сіль­сько­го го­спо­дар­ства, пра­ців­ни­ків осві­ти, охо­ро­ни здо­ров’я, куль­тур­но-осві­тніх за­кла­дів. Якщо до вій­ни в За­хі­дній Укра­ї­ні ро­сі­ян май­же не бу­ло, то вже 1959 ро­ку їх час­тка ста­но­ви­ла 5% усьо­го на­се­ле­н­ня (330 тис. осіб).

1944 ро­ку в Ін­стру­кції про по­ря­док за­сла­н­ня чле­нів сі­мей Оу­нів­ців та актив­них пов­стан­ців у від­да­ле­ні ра­йо­ни Со­ю­зу РСР за­зна­ча­ло­ся, що «за­слан­ню під­ля­га­ють усі пов­но­лі­тні чле­ни сі­мей Оу­нів­ців та актив­них пов­стан­ців як за­су­дже­них, за­а­ре­што­ва­них, уби­тих при зі­ткне­н­нях, так і сім’ї акти­ву та ке­рів­но­го скла­ду ОУН–УПА, які пе­ре­хо­ву­ю­ться та пе­ре­бу­ва­ють у да­ний час на не­ле­галь­но­му ста­но­ви­щі. Не­пов­но­лі­тні чле­ни сі­мей за­си­ла­ю­ться ра­зом зі сво­ї­ми рі­дни­ми».

Пе­ре­се­ля­ли чле­нів сі­мей пов­стан­ців за рі­ше­н­ням Осо­бли­вої на­ра­ди на п’ять ро­ків. У 1947— 1949 ро­ках за рі­ше­н­ням цьо­го по­за­су­до­во­го ор­га­ну близь­ких і рі­дних пов­стан­ців де­пор­ту­ва­ли вже на 8–10 ро­ків, а 1950-го по­ста­но­вою Ра­ди Мі­ні­стрів СРСР бу­ло ска­со­ва­но стро­ки ви­се­ле­н­ня сі­мей уча­сни­ків на­ціо­наль­но­ви­зволь­но­го ру­ху і вста­нов­ле­но, що «во­ни пе­ре­се­ле­ні у від­да­ле­ні ра­йо­ни кра­ї­ни до­ві­чно».

Роз­се­ля­ли де­пор­то­ва­ні сім’ї пов­стан­ців пе­ре­ва­жно в ра­йо­нах Пів­но­чі, Ура­лу, Да­ле­ко­го Схо­ду, По­вол­жя та сте­по­вій зо­ні Ка­зах­ста­ну: Ко­мі, Якут­ській, Мор­дов­ській, Удмурт­ській, Бу­ря­тмон­голь­ській АРСР; Кра­сно­яр­сько­му, Ха­ба­ров­сько­му, При­мор­сько­му кра­ях; Ке­ме­ров­ській, Во­ло­год­ській, Ір­кут­ській, Ом­ській, Том­ській, Мо­ло­тов­ській (ни­ні Перм­ська обл. РФ), Че­ля­бін­ській, Амур­ській, Чи­тин­ській, Ар­хан­гель­ській, Кі­ров­ській, Ка­ра­ган­дин­ській, Джам­буль­ській обла­стях.

Че­рез важ­кі клі­ма­ти­чні умо­ви, брак при­да­тно­го жи­тла (ча­сто пе­ре­се­лен­ців роз­мі­щу­ва­ли в на­ме­тах пло­щею 60 кв. м по 40 осіб, а де­рев’яний ба­рак на 100 осіб вва­жав­ся «роз­кіш­шю»), те­пло­го одя­гу, взу­т­тя та їжі, ан­ти­са­ні­та­рію по­ка­зни­ки смер­тно­сті се­ред де­пор­то­ва­них сі­мей укра­їн­ських пов­стан­ців за­шка­лю­ва­ли, осо­бли­во се­ред ді­тей, які по­ми­ра­ли від ви­сна­же­н­ня, дистро­фії, про­сту­дних та ін­фе­кцій­них хво­роб. За да­ни­ми укра­їн­сько­го істо­ри­ка Та­ма­ри Врон­ської, ли­ше про­тя­гом 1948–1949 ро­ків у цій ка­те­го­рії за­сла­них на­ро­ди­ло­ся 879 ді­тей, а по­мер­ло 6382.

1958-го біль­шість де­пор­то­ва­них чле­нів сі­мей уча­сни­ків на­ціо­наль­но-ви­зволь­них зма­гань зня­ли з облі­ку. Ті, хто ви­жив, по­вер­ну­ли­ся до­до­му. Утім, на спе­цпо­се­ле­н­нях і да­лі за­ли­ша­ли­ся по­над 38 тис. ко­ли­шніх пов­стан­ців та чле­нів їхніх сі­мей. Оста­то­чне звіль­не­н­ня де­пор­то­ва­них від­бу­ло­ся ли­ше 1962 ро­ку.

«Обру­се­ние Юго-за­па­дно­го края — ве­ли­кая обя­зан­ность ка­ждо­го рус­ско­го че­ло­ве­ка». Цей за­клик ім­пе­ра­то­ра Оле­ксан­дра ІІ до ге­не­рал-гу­бер­на­то­ра Пів­ден­но-за­хі­дно­го краю Оле­ксан­дра Бе­за­ка по­над сто­лі­т­тя був до­ро­го­вка­зом для чи­нов­ни­ків-шо­ві­ні­стів усіх ма­стей до- і пі­сля­ре­во­лю­цій­ної ім­пе­рії.

При­кри­ва­ю­чись га­слом «плі­дно­го обмі­ну спе­ці­а­лі­ста­ми», ра­дян­ський ре­жим упро­довж 1950-х і аж до роз­па­ду СРСР про­дов­жу­вав по­лі­ти­ку ма­со­во­го пе­ре­се­ле­н­ня укра­їн­ців. За­охо­чу­ва­ні ви­со­кою пла­тнею, ко­е­фі­ці­єн­та­ми та на­дбав­ка­ми до зар­пла­ти, на­ші зем­ля­ки їха­ли осво­ю­ва­ти ці­лин­ні та пе­ре­ло­го­ві зем­лі, За­хі­дно-си­бір­ський на­фто­га­зо­вий ком­плекс, на спо­ру­дже­н­ня Кан­сько-ачин­сько­го па­лив­но-енер­ге­ти­чно­го ком­пле­ксу, бу­дів­ни­цтво Бай­ка­ло­а­мур­ської ма­гі­стра­лі, на зо­ло­то­до­був­ні під­при­єм­ства, лі­со­ро­зроб­ки... Ли­ше про­тя­гом 1989 ро­ку з май­же 479 тис. осіб, які ви­бу­ли з Укра­ї­ни на по­стій­не про­жи­ва­н­ня в ін­ші ре­спу­блі­ки СРСР, до Ро­сії ви­їха­ло 202598 осіб пра­це­зда­тно­го на­се­ле­н­ня.

На­то­мість до Укра­ї­ни на­прав­ля­ли з ін­ших ре­спу­блік, пе­ре­ва­жно з РРФСР, ве­ли­че­зні по­то­ки спе­ці­а­лі­стів рі­зних га­лу­зей про­ми­сло­во­сті та сіль­сько­го го­спо­дар­ства, ви­пу­скни­ків ви­щих і спе­ці­аль­них се­ре­дніх за­кла­дів та вій­сько­вих учи­лищ, ка­дро­вих вій­сько­вих, які пі­сля ви­хо­ду на пенсію зде­біль­шо­го за­ли­ша­ли­ся за мі­сцем слу­жби. У до­бу пе­ре­зрі­ло­го со­ці­а­лі­зму в Укра­ї­ну що­рі­чно пе­ре­їжджа­ло близь­ко 600 тис. мі­гран­тів. Ці люд­ські по­то­ки осі­да­ли в най­більш спри­я­тли­вих для жи­т­тя і тру­до­вої ді­яль­но­сті ре­гіо­нах: Кри­му, на Оде­щи­ні, Ми­ко­ла­їв­щи­ні, За­кар­пат­ті, в Дон­ба­сі, По­дні­пров’ї, а та­кож у при­ле­глих до про­ми­сло­вих цен­трів ра­йо­нах При­чор­но­мор’я та При­а­зов’я. Тіль­ки до Крим­ської обла­сті 1989 ро­ку при­бу­ло мі­гран­тів з-за меж Укра­ї­ни 43488 осіб, До­не­цької — 81307, Дні­про­пе­тров­ської — 57400, Лу­ган­ської — 47613, Хар­ків­ської — 44067, Оде­ської — 31944, м. Ки­є­ва — май­же 40 ти­сяч.

Упро­довж ра­дян­ської до­би кіль­кість ро­сі­ян в УРСР по­стій­но збіль­шу­ва­ла­ся (за пе­рі­од 1926—1989 рр. у 4,3 ра­зу!). 43,3% їх (за пе­ре­пи­сом 1989 р.) на­ро­ди­ло­ся за ме­жа­ми Укра­ї­ни. Якщо 1926 ро­ку ро­сі­ян про­жи­ва­ло в ре­спу­блі­ці 2 млн 667 тис. (9,2% усьо­го на­се­ле­н­ня), 1939-го — 4 млн 200 тис. (13,5%), 1959-го — 7 млн 91 тис. (16,9%), 1979-го — 10 млн 472 тис. (21,1%), то 1989 ро­ку їх кіль­кість в Укра­ї­ні ся­гну­ла 11 млн 356 тис. осіб (22,1%). За да­ни­ми пе­ре­пи­су 2001 ро­ку, ро­сі­я­ни в Укра­ї­ні ста­ли най­чи­слен­ні­шою на­ціо­наль­ною мен­ши­ною, яка ста­но­ви­ла 8 млн 334,1 тис. осіб (17,3%).

Зро­ста­н­ня ро­сій­ської мен­ши­ни не­га­тив­но по­зна­чи­ло­ся на куль­тур­но-осві­тньо­му ста­ні всьо­го ба­га­то­на­ціо­наль­но­го на­се­ле­н­ня Укра­ї­ни. Осо­бли­во го­стро по­ста­ло мов­не пи­та­н­ня. Упро­довж усьо­го існу­ва­н­ня СРСР про­ва­ди­ла­ся ці­ле­спря­мо­ва­на по­лі­ти­ка роз­ши­ре­н­ня фун­кціо­ну­ва­н­ня ро­сій­ської мо­ви за ра­ху­нок укра­їн­ської. Зро­ста­ло ви­ко­ри­ста­н­ня її в укра­їн­ських на­вчаль­них за­кла­дах. Успі­шність у на­вчан­ні, мо­жли­вість зро­би­ти кар’єру ста­ви­ли в за­ле­жність від до­бро­го во­ло­ді­н­ня ро­сій­ською мо­вою. За­кри­ва­ли­ся укра­їн­ські шко­ли, га­зе­ти й жур­на­ли, змен­шу­ва­ли­ся на­кла­ди укра­їн­ських ви­дань, а об­сто­ю­ва­н­ня укра­їн­ської мо­ви ото­то­жню­ва­ло­ся з «укра­їн­ським бур­жу­а­зним на­ціо­на­лі­змом». В Укра­ї­ні ро­сій­ська мо­ва ста­ла па­нів­ною у спіл­ку­ван­ні, ді­ло­вод­стві пар­тій­них і дер­жав­них ор­га­нів, за­со­бах ма­со­вої ін­фор­ма­ції.

Ни­ні мо­жна впев­не­но сказати, що ви­то­ки ро­сій­сько­го за­гар­ба­н­ня Кри­му та зброй­ний кон­флікт у До­не­цькій і Лу­ган­ській обла­стях зна­чною мі­рою тре­ба шу­ка­ти в одно­бо­кій, упе­ре­дже­ній мі­гра­цій­ній по­лі­ти­ці цар­ської, а пі­сля 1917-го — ра­дян­ської ім­пе­рії.

На за­сла­н­ня до Си­бі­ру

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.