«Кар­тель­ні де­мо­кра­тії» у НАТО не бе­руть

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ -

Лі­то 2018 ро­ку ви­да­ло­ся над­зви­чай­но на­си­че­ним із по­гля­ду між­на­ро­дної по­лі­ти­ки.

На єв­ра­зій­сько­му про­сто­рі від Лон­до­на до Пе­кі­на про­йшов па­рад са­мі­тів і ва­жли­вих дво­сто­рон­ніх ві­зи­тів за уча­сті лі­де­рів пра­кти­чно всіх сві­то­вих цен­трів си­ли. Ана­ліз без­лі­чі де­кла­ра­цій, за­яв і тві­тів, що за­пов­ни­ли но­вин­ний ефір, дає змо­гу зро­би­ти пев­ні за­галь­ні ви­снов­ки про си­стем­ні транс­фор­ма­ції сві­то­вої по­лі­ти­чної си­сте­ми, що, як ви­яви­ло­ся, зна­чно глиб­ші, ніж іще рік то­му про­ро­ку­ва­ли най­ві­до­мі­ші фу­ту­ро­ло­ги.

Яскра­вим при­кла­дом став са­міт НАТО, що від­був­ся 11—12 ли­пня в но­вій штаб-квар­ти­рі альян­су. Впер­ше йо­го від­ві­дав пре­зи­дент США До­нальд Трамп. Він увесь час го­во­рив про гро­ші й ого­ло­сив про до­ся­гне­н­ня до­мов­ле­но­сті, що кра­ї­ни альян­су вже за пів­ро­ку по­чнуть ви­ді­ля­ти до 2% ВВП на обо­ро­ну. У за­кри­то­му ре­жи­мі Трамп на­віть ви­мо­вив ци­фру 4%, що ви­да­є­ться аб­со­лю­тною фан­та­сти­кою, бо на­віть США ни­ні не до­тя­гу­ють до цьо­го рів­ня. За ре­зуль­та­та­ми са­мі­ту ухва­ли­ли до­сить силь­ну де­кла­ра­цію, однак клю­чо­ві пи­та­н­ня за­ли­ши­ли­ся. Якою мі­рою США го­то­ві й да­лі за­хи­ща­ти сві­то­вий лі­бе­раль­ний по­ря­док? Як бу­ти з по­пу­ліст­ськи­ми і пра­ви­ми тен­ден­ці­я­ми, що по­си­лю­ю­ться в клю­чо­вих сто­ли­цях Єв­ро­пи? Чи мо­жна до­ві­ря­ти за­явам Трам­па сьо­го­дні, якщо вчо­ра він ствер­джу­вав, що Пів­ні­чно­а­тлан­ти­чний альянс се­бе ви­чер­пав?

Не­до­ві­ра і не­ро­зу­мі­н­ня ло­гі­ки США ши­ря­ться не тіль­ки се­ред єв­ро­пей­ської елі­ти, а й на рів­ні пе­ре­сі­чних ви­бор­ців. Ни­ні тіль­ки п’ять кра­їн НАТО ви­ді­ля­ють 2% ВВП на обо­ро­ну. На дум­ку за­хі­дних екс­пер­тів, якщо си­ту­а­ція не змі­ни­ться кар­ди­наль­но, то вже за рік, до сім­де­ся­ти­річ­чя НАТО, дис­ку­сії в рам­ках альян­су від­бу­ва­ти­му­ться в зов­сім ін­шо­му клю­чі. Для Укра­ї­ни це вкрай ва­жли­вий, кри­ти­чний пе­рі­од, оскіль­ки і ми всту­па­є­мо в сму­гу ви­бо­рів. Уся крим­сько-до­не­цька аван­тю­ра Пу­ті­на ма­ла за го­лов­ну ме­ту змі­ни­ти ре­жим у Ки­є­ві, якщо не на дру­жній, то бо­дай на ней­траль­ний що­до Мо­скви. Ін­шою ме­тою бу­ло при­му­си­ти За­хід до діа­ло­гу. Схо­же, від­по­відь на за­пи­та­н­ня про дося­жність цих ці­лей бу­де вже не­за­ба­ром.

Будь-яка вза­є­мо­дія з НАТО є най­ва­жли­ві­шим аспе­ктом зов­ні­шньої по­лі­ти­ки Укра­ї­ни. Са­ме роз­ши­ре­н­ня НАТО ста­ло тим го­лов­ним по­дра­зни­ком, який ви­кли­кав агре­сію Ро­сії. В Укра­ї­ні Пу­тін во­ює не з Май­да­ном, а з ЄС і НАТО як із ко­ле­ктив­ним За­хо­дом. У Брюс­се­лі ж, якщо й усві­дом­лю­ють за­гро­зу зі Схо­ду, то не хо­чуть всту­па­ти у від­кри­ту кон­фрон­та­цію з Мо­сквою. Ні­меч­чи­на, Фран­ція і Ні­дер­лан­ди про­ти на­шо­го член­ства, Угор­щи­ну цьо­го ра­зу вда­ло­ся обі­йти, однак кри­кли­вий Ор­бан не за­спо­ко­ю­є­ться і має на­мір і да­лі бло­ку­ва­ти збли­же­н­ня Укра­ї­ни з альян­сом. Па­ра­но­ї­даль­на ре­а­кція Крем­ля на пла­ни роз­мі­ще­н­ня в Схі­дній Єв­ро­пі си­стем ПРО і ра­да­рів, на діа­ло­ги про на­да­н­ня Гру­зії й Укра­ї­ні ПДЧ, на прийня­т­тя но­вих чле­нів спо­ча­тку про­я­ви­ла­ся в мюн­хен­ській про­мо­ві Пу­ті­на 2007 ро­ку, по­тім — в агре­сії про­ти Гру­зії 2008-го, по­тім — в оку­па­ції ча­сти­ни те­ри­то­рії Укра­ї­ни 2014-го. На­пад на Укра­ї­ну став мо­жли­вим іще й то­му, що За­хід спа­су­вав пе­ред на­ти­ском Ро­сії, і ПДЧ, який ма­ли на­да­ти Укра­ї­ні і Гру­зії ще на Бу­ха­рест­сько­му са­мі­ті 2008-го, так і не став ре­аль­ні­стю. Оба­ма не зміг або не за­хо­тів про­ти­сто­я­ти агре­сив­ній Ро­сії ні в Укра­ї­ні, ні в Си­рії. Во­дно­час про­цес роз­ши­ре­н­ня альян­су, про­ти яко­го про­те­сту­вав Пу­тін, про­дов­жив­ся. Осо­бли­во див­ним є прийня­т­тя в альянс Бал­кан­ських кра­їн, яким без­по­се­ре­дня агре­сія не за­гро­жує. Гру­зія і Укра­ї­на роз­пла­чу­ю­ться те­ри­то­рі­я­ми за по­лі­ти­ку роз­ши­ре­н­ня НАТО, Укра­ї­на ре­аль­но бе­ре участь у бо­йо­вих ді­ях про­ти ядер­ної дер­жа­ви, яка не ра­хує ні сво­їх, ні чу­жих втрат, а при­йма­ють ту­ди дер­жа­ви Бал­кан. По­я­сне­н­ня, чо­му так від­бу­ва­є­ться, ле­жить ні­би­то на по­верх­ні. Мо­жна зви­ну­ва­чу­ва­ти у всіх ли­хах Пу­ті­на або вла­сну елі­ту однак про­бле­ма, як ви­да­є­ться, на­справ­ді зна­чно глиб­ша.

Сві­то­вий по­ря­док по­ру­ше­но. Ми жи­ве­мо в епо­ху кри­зи пі­сля­во­єн­них ін­сти­ту­тів без­пе­ки й слаб­ких лі­де­рів, які бо­я­ться ухва­лю­ва­ти смі­ли­ві рі­ше­н­ня і не­сти за них від­по­від­аль­ність. По­всю­дно по­пу­лізм під­мі­нює справ­жню по­лі­ти­ку, а по­шук зов­ні­шніх во­ро­гів, за­кли­ки до збе­ре­же­н­ня ста­біль­но­сті й ство­ре­н­ня атмо­сфе­ри «над­зви­чай­ної си­ту­а­ції» якщо не де­ю­ре, то де-фа­кто ста­ли нор­мою по­лі­ти­чно­го жи­т­тя. На­віть Трамп, схо­же, пе­ре­ко­на­ний, що ін­те­ре­сам США за­гро­жує не Ро­сія, а на­дмір­не по­ту­ра­н­ня апе­ти­там Ні­меч­чи­ни, де­фі­цит у тор­гів­лі з Ки­та­єм та ім­мі­гра­ція з Ме­кси­ки. Ви­яви­ло­ся, що по­лі­ти­кам ста­ло ви­гі­дні­ше го­во­ри­ти не про по­зи­тив­ні пер­спе­кти­ви, які мо­гли би ста­ти пла­ном роз­ви­тку су­спіль­ства, а про те, що го­лов­ною ме­тою є не допу­сти­ти по­гір­ше­н­ня. США і ЄС фа­кти­чно сти­кну­ли­ся з на­слід­ка­ми ни­ми ж здій­сне­ної гло­ба­лі­за­ції, ко­ли по­бу­до­ва­ні в ін­те­ре­сах про­від­них кра­їн За­хо­ду ін­сти­ту­ти сві­то­вої по­лі­ти­ки та еко­но­мі­ки ви­яви­ли­ся не го­то­ви­ми до ви­ни­кне­н­ня та­ко­го яв­но­го дис­ба­лан­су між ба­га­ти­ми і бі­дни­ми, що спо­сте­рі­га­є­ться ни­ні.

Із про­стою ло­гі­кою Трам­па спе­ре­ча­ти­ся скла­дно. У США ве­ли­че­зний зов­ні­шній борг, най­біль­ші у сві­ті ви­тра­ти на обо­ро­ну і тор­го­вель­ний де­фі­цит з основ­ним еко­но­мі­чним су­пер­ни­ком — Ки­та­єм. При цьо­му са­ме на США ні­би по­кла­да­є­ться го­лов­на від­по­від­аль­ність за між­на­ро­дну без­пе­ку, зокре­ма у про­ти­сто­ян­ні з Ро­сі­єю. У ро­зу­мін­ні Трам­па це по­ру­шує ло­гі­ку від­но­син — з по­тен­цій­ним агре­со­ром не тор­гу­ють і не гра­ють у фут­бол. І якщо са­ме Ро­сія — го­лов­ний су­пер­ник, то мо­жна спро­бу­ва­ти з ним до­мо­ви­ти­ся (це про­сто де­шев­ше), а не по­гли­блю­ва­ти кон­фрон­та­цію. Трамп спра­ве­дли­во вва­жає, що те­хно­ло­гі­чна пе­ре­ва­га За­хо­ду не­за­пе­ре­чна. США по­бо­ю­ю­ться не фі­зи­чно­го зни­ще­н­ня, а втру­ча­н­ня у ви­бо­ри, вну­трі­шню по­лі­ти­ку, ство­ре­н­ня во­гнищ на­пру­же­но­сті на те­ри­то­рії ін­ших кра­їн, звід­ки мо­же по­хо­ди­ти за­гро­за жит­тє­вим ін­те­ре­сам США. Трамп не бо­ї­ться ядер­ної Ро­сії, але по­бо­ю­є­ться ме­ха­ні­змів гі­бри­дної вій­ни, про­ти яких за­хи­сту ще не ви­га­да­ли. Якісь пран­ке­ри, те­хно­ло­гі­чний збій в еле­ктрон­них ме­ре­жах, де­з­ін­фор­ма­ція, во­люн­та­ризм із по­гля­ду зав­да­ної шко­ди мо­жуть ви­яви­ти­ся не­без­пе­чні­ши­ми за ядер­ні ра­ке­ти. Пу­тін ро­зу­міє це і са­ме то­му ви­бу­до­вує від­но­си­ни зі США ні­би за сце­на­рі­єм хо­ло­дної вій­ни, че­рез іні­ці­ю­ва­н­ня під­пи­са­н­ня но­вих угод, зокре­ма що­до ядер­ної зброї. На­справ­ді будь-які уго­ди з Ро­сі­єю мо­жуть бу­ти і бу­дуть по­ру­ше­ні — ра­но чи пі­зно. Без на­дій­ної си­сте­ми по­ка­ра­н­ня по­ру­шни­ка, а її, як по­ка­зує до­свід, не­має, жо­дні до­го­во­ри не мо­жуть га­ран­ту­ва­ти без­пе­ку.

Ро­сія актив­но пра­цює над по­бу­до­вою си­сте­ми по­лі­ти­чно­го впли­ву у клю­чо­вих кра­ї­нах Єв­ро­пи, що ´рун­ту­є­ться на без­лі­чі вза­є­мо­ді­ю­чих чин­ни­ків. Це і по­лі­ти­чна аль­тер­на­ти­ва одно­по­ляр­но­му сві­ту з до­мі­ну­ва­н­ням США, і еко­но­мі­чні ди­ві­ден­ди від тор­гів­лі на­фтою та га­зом, і пря­мій шан­таж, і під­куп. У Мо­скві спра­ве­дли­во вва­жа­ють, що й на За­хо­ді ні­що люд­ське елі­ті не чу­же. Чо­му ж ми в Укра­ї­ні все-та­ки оби­ра­є­мо За­хід? То­чно не то­му, що він іде­аль­ний. Про­сто там усе ж та­ки кра­ще, ніж з ім­пер­ською Ро­сі­єю. Пе­ре­фра­зо­ву­ю­чи Чер­чи­л­ля, мо­жна ска­за­ти, що су­ча­сний За­хід — це не най­лі­пша кон­фі­гу­ра­ція, ча­сти­ною якої хо­ті­ло­ся б ста­ти, але кра­щої люд­ство на­ра­зі не ви­га­да­ло.

На­віть у дер­жа­вах, що вва­жа­ють се­бе роз­ви­не­ни­ми і де­мо­кра­ти­чни­ми, від­бу­ло­ся своє­рі­дне на­си­че­н­ня де­мо­кра­ті­єю і як на­слі­док — транс­фор­ма­ція спо­кон­ві­чних прин­ци­пів де­ле­гу­ва­н­ня вла­ди. Де­да­лі ча­сті­ше спо­сте­рі­га­є­ться мо­но­по­лі­за­ція пра­ва на вла­ду вузь­ки­ми гру­па­ми лю­дей, що про­го­ло­си­ли се­бе елі­та­ми. Одно­го ра­зу обра­ні, во­ни вва­жа­ють, що без них дер­жа­ва не змо­же існу­ва­ти. В епо­ху стрім­кої ін­фор­ма­ти­за­ції і роз­ви­тку те­хно­ло­гій ко­му­ні­ка­ції ви­яви­ло­ся, що де­мо­кра­ти­чні про­це­си пра­цю­ють ли­ше час­тко­во й при­зво­дять до ду­же по­віль­ної змі­ни еліт, які про­сто не всти­га­ють за те­хно­ло­гі­чним і со­ці­аль­ним про­гре­сом. Не­має при­пли­ву но­вих ідей, елі­ти ви­яв­ля­ю­ться про­сто не го­то­ви­ми до стрім­кої змі­ни об­ста­нов­ки. Ди­на­мі­ка роз­ви­тку су­спільств не від­по­від­ає ви­кли­кам ча­су. Біль­ше не­має мо­жли­во­сті по шість мі­ся­ців ухва­лю­ва­ти за­ко­ни і про­дов­жу­ва­ти роз­си­ла­ти па­пе­ро­ві за­про­ше­н­ня. Та­ка си­ту­а­ція не тіль­ки в Укра­ї­ні, а й на За­хо­ді, хо­ча там ця си­сте­ма пра­цює ефе­ктив­ні­ше. Не ви­пад­ко­во са­ме Кон­грес США, який під­ля­гає кон­тро­лю ви­бор­ців ко­жні два ро­ки, є опло­том аме­ри­кан­ської де­мо­кра­тії.

У дер­жа­вах, де си­сте­ма стри­му­вань і про­ти­ваг ви­бу­ду­ва­на не так вір­ту­о­зно, чим­да­лі ча­сті­ше ви­яв­ля­є­ться, що де­мо­кра­ти­чно обра­на вла­да стає та­ким со­бі ко­ле­ктив­ним пра­ви­те­лем, яко­го кон­тро­лює ду­же вузь­ка гру­па осіб. Та­ку си­сте­му вла­ди мо­жна на­зва­ти «кар­тель­ною де­мо­кра­ті­єю». Во­на ви­яв­ля­є­ться ціл­ком зда­тною до­сить дов­го про­е­кту­ва­ти свою во­лю че­рез кон­троль над ЗМІ, си­ло­ви­ми стру­кту­ра­ми і су­да­ми. Кон­тро­льо­ва­ний ха­ос у по­лі­ти­чно­му жит­ті й у за­ко­но­дав­чо­му по­лі, пов­на зне­ва­га до ін­те­ле­кту, від­су­тність со­ці­аль­них лі­фтів, пря­мо­го зв’яз­ку між які­стю ро­бо­ти і рів­нем жи­т­тя — ось ха­ра­ктер­ні озна­ки «кар­тель­ної де­мо­кра­тії». Ко­ли за­ко­ни від­су­тні — це пів­бі­ди, але ко­ли во­ни є, однак по­всю­дно не ви­ко­ну­ю­ться, на­стає ко­лапс дер­жав­ної ма­ши­ни. У та­ких умо­вах жо­дні ви­кли­ки пе­ре­бо­ро­ти не­мо­жли­во. Як ка­зав От­то фон Бі­смарк, «з по­га­ни­ми за­ко­на­ми і хо­ро­ши­ми чи­нов­ни­ка­ми ще мо­жна управ­ля­ти дер­жа­вою. Але при по­га­них чи­нов­ни­ках не до­по­мо­жуть і най­лі­пші за­ко­ни».

Якщо про­ана­лі­зу­ва­ти весь ком­плекс чин­ни­ків, що ви­зна­ча­ють рі­вень роз­ви­тку і сту­пінь впли­ву ті­єї чи ін­шої дер­жа­ви на гло­баль­ній аре­ні, то мо­же ви­да­ти­ся, що ав­то­кра­ти­чні ре­жи­ми на кшталт ро­сій­сько­го, ки­тай­сько­го або ту­ре­цько­го більш ефе­ктив­ні, ніж над­то зба­лан­со­ва­на пре­зи­дент­ська вер­ти­каль США або скла­дно­с­уря­дні пар­ла­мент­ські де­мо­кра­тії Єв­ро­пи. В ав­то­кра­ті­ях не бу­ває не­стій­ких ко­а­лі­цій, від­бу­ва­є­ться мі­ні­мум гу­чних від­ста­вок, за­те є ілю­зія де­ба­тів, які від­бу­ва­ю­ться на­справ­ді ли­ше се­ред чле­нів по­лі­ти­чно­го «кар­те­лю». Ско­ріш за все, і це по­ка­зує до­свід ба­га­тьох кра­їн Азії і Пів­ден­ної Аме­ри­ки, ав­то­кра­тія справ­ді ефе­ктив­на, але тіль­ки в ко­ро­тко­стро­ко­вій істо­ри­чній пер­спе­кти­ві. При за­бі­гу на дов­гу ди­стан­цію на змі­ну цен­траль­ній одно­осо­бо­вій вла­ді має при­хо­ди­ти на­дій­на си­сте­ма пред­став­ни­цької де­мо­кра­тії, але по­бу­до­ва­на так, щоб за­без­пе­чу­ва­ти ефе­ктив­ну змі­ню­ва­ність і підзві­тність еліт. «Ко­ле­ктив­ний пра­ви­тель» ні­чим не лі­пший за одно­осо­бо­во­го.

Не слід та­кож за­бу­ва­ти, що, крім фор­ми здій­сне­н­ня вла­ди, ва­жли­ву роль у роз­ви­тку дер­жа­ви має ві­ді­гра­ва­ти цен­траль­на на­ціо­наль­на ідея, мо­жли­во по­лі­ти­чна іде­о­ло­гія, яка бу­ла б па­нів­ною в су­спіль­стві, при­чо­му са­ме се­ред біль­шо­сті на­се­ле­н­ня, а не тіль­ки се­ред ча­сти­ни ви­бор­ців. Та­ка ідея — сво­бо­ди, пла­виль­но­го ка­за­на, аме­ри­кан­ської мрії — ле­жить в осно­ві по­бу­до­ви аме­ри­кан­ської мо­де­лі дер­жа­ви. Ки­тай ви­хо­дить з ти­ся­чо­лі­тніх тра­ди­цій фі­ло­со­фії Кон­фу­ція і Лао-цзи (які чу­до­во спо­лу­ча­ю­ться з ко­му­ні­сти­чною іде­о­ло­гі­єю), Ізра­їль ду­же жорс­тко, на ме­жі по­ру­ше­н­ня прав лю­ди­ни, до­три­му­є­ться кон­це­пції «єв­рей­ської дер­жа­ви». Крім «со­ю­зу ву­гі­л­ля і ста­лі» в осно­ву ЄС бу­ло по­кла­де­но мрію про «єди­ну Єв­ро­пу» без кор­до­нів, а но­ва, ав­то­кра­ти­чна Ту­реч­чи­на, не при­хо­вує сво­єї гор­до­сті за Осман­ське ми­ну­ле. Ро­сія ро­бить спро­би кон­це­пту­а­лі­зу­ва­ти ідею «рус­ско­го ми­ра», хо­ча, як і в ре­шті ви­пад­ків, у неї одна­ко­во ви­хо­дить ав­то­мат Ка­ла­шни­ко­ва. Са­ме здо­ро­ве іде­о­ло­гі­чне під´рун­тя су­спіль­ства слу­гує тим най­ва­жли­ві­шим чин­ни­ком, який утри­мує елі­ти де­мо­кра­ти­чно­го су­спіль­ства від пе­ре­тво­ре­н­ня на кар­тель. Пи­та­н­ня про те, що ва­жли­ві­ше — цін­но­сті чи ма­те­рі­аль­на ви­го­да, є одним із цен­траль­них для еліт, і з цим ви­бо­ром ра­но чи пі­зно сти­ка­ю­ться всі. Тіль­ки сту­пінь зрі­ло­сті на­ції, си­ла її де­мо­кра­ти­чних ін­сти­ту­тів ви­зна­ча­ють пра­виль­ний ви­бір. Вну­трі­шня єд­ність, за­сно­ва­на на до­три­ман­ні прав лю­ди­ни, за­ко­ні, рів­но­му для всіх, про­зо­ро­сті й че­сно­сті вла­ди є осно­вою по­ва­ги, на яку мо­же роз­ра­хо­ву­ва­ти дер­жа­ва на між­на­ро­дній аре­ні. Бу­ло б пе­ре­біль­ше­н­ням ска­за­ти, що всі де­мо­кра­тії в альян­сі іде­аль­ні, але що сто­су­є­ться но­вих чле­нів, то з «кар­тель­ним» ва­рі­ан­том у НАТО не бе­руть.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.