Від­кри­та «Бра­ма»: ба­ба Прі­ся ви­ру­шає в по­хід зі Сла­вою

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Ка­те­ри­на КОНСТАНТИНОВА

З 26 ли­пня — старт у кі­но­про­ка­ті но­во­го укра­їн­сько­го філь­му «Бра­ма» від ре­жи­се­ра Во­ло­ди­ми­ра Ти­хо­го.

Ав­то­ри філь­му, зокре­ма дра­ма­тург Пав­ло Ар’є, акто­ри Ір­ма Ві­тов­ська і Ві­та­лі­на Бі­блів, роз­по­від­а­ють про гу­чний ам­бі­цій­ний кі­но­про­ект.

Під час зйо­мок «Бра­ми» кіль­ка ша­рів ві­ко­во­го гри­му до нев­пі­зна­н­ня змі­ни­ли облич­чя ві­до­мої укра­їн­ської актри­си Ір­ми Ві­тов­ської. Її ге­ро­ї­ні ба­бі Прі­сі — май­же 90. Кіль­ка зай­вих де­ся­тків ро­ків до­по­мо­гли до­да­ти ху­до­жни­ки-гри­ме­ри Іри­на Бе­лі­на і Ка­те­ри­на Стру­ко­ва.

Уже на­пе­ре­до­дні прем’єри в со­цме­ре­жах роз­гор­нув­ся бур­хли­вий фле­шмоб: мо­ло­да актри­са в обра­зі ста­ре­зної ба­би за­про­шує укра­їн­ців на фільм, який обі­цяє лю­дям ми­ті ка­тар­си­су, пев­но­го «зці­ле­н­ня», при­че­тність до ви­со­ко­го й ві­чно­го, а ще — гар­ний на­стрій і не­за­бу­тні вра­же­н­ня!

Як ві­до­мо, Ір­ма Ві­тов­ська грає цю роль і на те­а­траль­ній сце­ні. І за свою Прі­сю у ви­ста­ві Ста­са Жир­ко­ва актри­са отри­ма­ла «Ки­їв­ську Пе­кто­раль» як най­кра­ща дра­ма­ти­чна актри­са.

В істо­рії вже зна­ме­ни­тої ба­би, яку май­стер­но ви­пи­сав дра­ма­тург Пав­ло Ар’є (п’єса «На по­ча­тку і на­при­кін­ці ча­сів»), — від­дзер­ка­ле­н­ня істо­рії Укра­ї­ни. Бо жит­тє­вий шлях йо­го ге­ро­ї­ні про­ля­гає че­рез справ­ді істо­ри­чні ви­про­бу­ва­н­ня — вій­ни, ко­ле­кти­ві­за­цію, «со­вє­ти­за­цію». І, на­ре­шті, — Чор­но­биль, зо­на від­се­ле­н­ня, де ба­ба опи­ня­є­ться ра­зом із ро­ди­ною… — Па­ні Ір­мо, як змі­нив актри­су образ ба­би-ча­клун­ки, який во­на ство­ри­ла спо­ча­тку на те­а­траль­ній сце­ні, а те­пер і на екра­ні? — це пер­ше за­пи­та­н­ня Ір­мі Ві­тов­ській. — Вла­сне, ба­ба Прі­ся ме­не ні­як не змі­ни­ла, бо я, в прин­ци­пі, ду­же со­лі­дар­на із цим пер­со­на­жем. На­справ­ді я й са­ма на­ро­джую пев­ні змі­сти в тра­кту­ван­ні ге­ро­ї­ні.

Так, мо­жли­во, Ір­ма й ба­чить «ін­стру­мен­та­рій» для до­ся­гне­н­ня тих чи ін­ших ці­лей по-ін­шо­му, ніж ба­ба Прі­ся, якій дра­ма­тург Пав­ло Ар’є вже дав у ру­ки пев­ний «ін­стру­мент». Мо­жли­во. Але і її, і моє ба­че­н­ня змі­сту йі сен­су бу­т­тя справ­ді ду­же по­ді­бне. — Якщо го­во­ри­ти про цю ге­ро­ї­ню, то в чо­му між дво­ма обра­за­ми — те­а­траль­ним та екран­ним — най­біль­ша рі­зни­ця, а в чо­му най­біль­ше то­чок до­ти­ку? — Усе ж та­ки це до­во­лі рі­зні ге­ро­ї­ні, рі­зні ба­би. Хо­ча актри­са — одна. Зна­є­те, ме­ні би хо­ті­ло­ся, щоб на це за­пи­та­н­ня від­по­від­ав гля­дач, який ба­чив (чи ще по­ба­чить) на­шу ви­ста­ву, а та­кож по­ба­чить та оці­нить фільм. Очи­ма гля­да­ча і тре­ба спри­йма­ти ба­бу — тоб­то образ на сце­ні й на екра­ні. — А ваш ви­ра­зний грим у «Бра­мі» до­по­ма­гав у тво­рен­ні екран­но­го обра­зу, чи, мо­жли­во, вар­то бу­ло гра­ти від­кри­тим облич­чям? — Зро­зумі­ло, що мо­ва кі­но зов­сім ін­ша, ніж мо­ва те­а­тру. І без гри­му ін­ко­ли не обі­йти­ся. До то­го ж гра­фік зйо­мок пе­ред­ба­чав над­зви­чай­не фі­зи­чне на­ван­та­же­н­ня: чи­ма­ло ча­су йшло са­ме на грим, да­лі — на­пру­же­ний пе­рі­од на май­дан­чи­ку. Але, по­при пев­ну жер­тов­ність, я ща­сли­ва, що до­ти­чна до цьо­го про­е­кту. — Не­що­дав­но ви га­стро­лю­ва­ли зі «Стал­ке­ра­ми» в Че­хії. Ка­жуть, там ду­же те­пло при­йма­ли істо­рію про Прі­сю. А є пла­ни що­до подаль­ших фе­сти­валь­них по­їздок ці­єї ге­ро­ї­ні і ці­єї ви­ста­ви? — Знаю ли­ше одне — пре­кра­сна й успі­шна ви­ста­ва Ста­са Жир­ко­ва про­дов­жить своє сце­ні­чне жи­т­тя, обов’яз­ко­во бу­дуть но­ві фе­сти­валь­ні й га­строль­ні по­до­ро­жі. До­ки жи­ву я — до­ти жи­ти­муть і на­ші «Стал­ке­ри». — Ві­до­мо, що пі­сля «Бра­ми» з’яв­ля­ться кіль­ка прем’єр­них кі­но­про­е­ктів з ва­шою уча­стю. — Так, на­сам­пе­ред це «Та­єм­ний що­ден­ник Си­мо­на Пе­тлю­ри» ре­жи­се­ра Оле­ся Ян­чу­ка. Прем’єра стрі­чки — на по­ча­тку ве­ре­сня. Це ду­же ва­жли­вий фільм, який для ба­га­тьох від­криє по­стать Си­мо­на Пе­тлю­ри та йо­го су­ча­сни­ків у важ­кі ча­си. Я граю йо­го дру­жи­ну Оль­гу. Образ над­зви­чай­но від­по­від­аль­ний, адже ця жін­ка бу­ла по­руч з лю­ди­ною, яка тво­ри­ла укра­їн­ську істо­рію, на пле­чі якої ліг над­зви­чай­ний тя­гар ви­про­бу­вань. На­ма­га­ла­ся зро­би­ти образ дру­жи­ни Пе­тлю­ри жи­вим, не­пла­ка­тним, щи­рим, те­плим, на­віть по­при тра­гізм її до­лі.

Ще одна стрі­чка, ви­хід якої очі­ку­є­ться у 2019-му, теж, спо­ді­ва­ю­ся, бу­де ці­ка­вою гля­да­чам — це ро­бо­та мо­ло­до­го ре­жи­се­ра Ан­то­ніо Лу­кі­ча «Мої дум­ки ти­хі».

***

У ба­би Прі­сі (у п’єсі, сце­ні­чних вер­сі­ях і на екра­ні) є не­спо­кій­на донь­ка на ім’я Сла­ва. Зно­ву ж та­ки на те­а­траль­ній сце­ні і на кі­но­е­кра­ні її грає актри­са те­а­тру «Зо­ло­ті Во­ро­та» Ві­та­лі­на Бі­блів. Во­на вже ба­чи­ла стрі­чку і ді­ли­ться вра­же­н­ня­ми.

— Осо­би­сто ме­ні фільм ду­же по­до­ба­є­ться. А що вже ска­же гля­дач — по­чу­є­мо-по­ба­чи­мо. Адже прем’єра не­за­ба­ром. Втім, я пе­ре­ко­на­на, що гля­да­чів на­ша істо­рія за­че­пить і схви­лює. Ко­жен зна­йде в сю­же­ті Пав­ла Ар’є щось осо­би­сте, своє. І, без­умов­но, для ко­жно­го бу­де зро­зумі­лим і ва­жли­вим ме­седж, який є у п’єсі, ви­ста­ві й у філь­мі, — «Бе­зді­яль­ність — най­стра­шні­ший гріх!». Я теж так вва­жаю!

За те, що роль Сла­ви спо­ча­тку на­ро­ди­ла­ся на те­а­траль­ній сце­ні, за те, що її ду­же по­лю­би­ли гля­да­чі, зві­сно, я ду­же вдя­чна ре­жи­се­ро­ві Ста­су Жир­ко­ву, який ні­ко­ли не «ви­ма­гає», а твор­чо до­по­ма­гає ство­ри­ти сце­ні­чний образ. Він від­чу­ває акто­ра і від­штов­ху­є­ться від йо­го при­ро­ди.

До ро­лі Сла­ви в ме­не на сце­ні вза­га­лі не бу­ло по­ді­бних пер­со­на­жів! Якраз у цьо­му і є «спе­ци­фі­ка» тво­ре­н­ня ро­лі — я від­кри­ва­ла но­вий світ но­вої для се­бе ге­ро­ї­ні.

У філь­мі ре­жи­се­ра Во­ло­ди­ми­ра Ти­хо­го є уні­каль­на мо­жли­вість по­ка­за­ти не один пев­ний вік ге­ро­ї­ні, а ні­би про­жи­ти кіль­ка її жит­тів… І це теж осо­бли­ва від­по­від­аль­ність, бо є екран — ве­ли­кий план.

По­при все, ме­ні зда­є­ться, що Сла­ва — жін­ка до­сить слаб­ка. Во­на не мо­же са­мо­стій­но щось ви­рі­ши­ти. На­справ­ді та­ких жі­нок у нас в Укра­ї­ні ду­же ба­га­то. І якщо за­пи­та­є­те, чи є в цьо­го обра­зу якийсь пев­ний про­то­тип, то я ска­жу: «Ні! Моя Сла­ва — тіль­ки і тіль­ки моя!» Про­сто на ін­ту­ї­тив­но­му рів­ні я до­да­ла до її порт­ре­та ри­си тих укра­їн­ських жі­нок, яких ба­чу по­стій­но.

** *

Жан­ро­ві осо­бли­во­сті прем’єр­ної «Бра­ми» пе­ред­ба­ча­ють до­во­лі ши­ро­кий спектр — від ко­ме­дії до мі­сти­чно­го три­ле­ра. І, оче­ви­дно, у цьо­му одне з на­дзав­дань, які ста­вив пе­ред со­бою кі­но­ре­жи­сер Во­ло­ди­мир Ти­хий, пра­цю­ю­чи над кі­но­про­е­ктом.

«На­ше кі­но — істо­рія про апо­ка­лі­псис, який від­бу­вав­ся з пост­ра­дян­ським про­сто­ром, — роз­по­від­ав іще пе­ред зйом­ка­ми кар­ти­ни в ін­терв’ю на­шій га­зе­ті ре­жи­сер Во­ло­ди­мир Ти­хий. — По­пе­ре­дньо бу­ла на­віть ідея, щоб ба­бу грав у філь­мі муж­чи­на. Образ Прі­сі для ме­не вза­га­лі ри­му­є­ться з ка­ста­не­дів­ським До­ном Ху­а­ном. Тоб­то це пер­со­наж, який ви­йшов на фор­мат існу­ва­н­ня «по­за ча­сом», ко­ли енер­ге­ти­ка не збі­га­є­ться з ві­ком.

Основ­на ло­ка­ція зйо­мок «Бра­ми» не в са­мій Зо­ні, а в се­ли­щі Лу­чан­ки Жи­то­мир­ської обла­сті Ов­ру­цько­го ра­йо­ну. Це мі­сце близь­ке за енер­ге­ти­кою до то­го, про що пи­сав дра­ма­тург. У зв’яз­ку з Чор­но­би­лем си­ту­а­ція остан­нім ча­сом змі­ни­ла­ся… Чор­но­биль став «по­пу­ляр­ним». І там­те­шні ба­бу­сі-са­мо­сел­ки — як «зір­ки»! Їм жи­ве­ться на­віть кра­ще, ніж у Лу­чан­ках!

У Чор­но­би­лі — нор­маль­на до­ро­га, до них ре­гу­ляр­но їздять ту­ри­сти, до­по­ма­га­ють. Одне сло­во, в них аб­со­лю­тно ци­ві­лі­зо­ва­ний фор­мат жи­т­тя.

А що сто­су­є­ться на­шої ло­ка­ції — то в Лу­чан­ках ци­ві­лі­за­ція пов­ні­стю від­сту­пи­ла. Мар­шру­тка йде в один бік зран­ку і вве­че­рі по­вер­та­є­ться на­зад. За пів­то­ри го­ди­ни се­ли­щем про­їжджає ли­ше одна ма­ши­на.

Лу­чан­ки — на 60 від­со­тків по­ли­ше­ні ха­ти. Рі­вень ра­ді­а­ції нор­маль­ний. Але се­ло сво­го ча­су по­тра­пи­ло в зо­ну від­се­ле­н­ня. Це се­ло ви­ми­рає з ін­ших при­чин.

По­ліс­ся вза­га­лі уні­каль­не! При­їхав­ши в ту мі­сце­вість, від­ра­зу по­ба­чи­ли всіх на­ших ге­ро­їв — і Вов­чи­ка, і мі­сце­вих баб Прісь, і Сла­ву.

Ми ку­пи­ли там бу­ди­но­чок, у яко­му кіль­ка ро­ків ні­хто не жи­ве. Тро­шки йо­го «під­ня­ли». Са­ме в ха­ті від­бу­ва­є­ться ба­га­то ігро­вих мо­мен­тів. На­при­клад, ко­ли Сла­ва зга­дує, як во­ни опи­ни­ли­ся на ви­се­лен­ні.

Вза­га­лі, ця істо­рія до­сить ка­мер­на, але епі­чна. Бу­ква­лі­сти­ки май­же не­має. У «Бра­мі» на­віть не по­е­ти­чні обра­зи, а, швид­ше, пев­ні еле­мен­ти бур­ле­ску. Але не бур­леск для елі­ти, а та­кий, який бу­де зро­зумі­лий лю­ди­ні з Єв­ро­пи чи Аме­ри­ки».

* * *

Дра­ма­тург Пав­ло Ар’є дов­го йшов до сво­єї на сьо­го­дні го­лов­ної п’єси — «На по­ча­тку і на­при­кін­ці ча­сів». Бу­ло кіль­ка вер­сій, бу­ло рі­зне ба­че­н­ня сю­же­ту. На ство­ре­н­ня ці­єї істо­рії ду­же впли­ну­ла по­до­рож ав­то­ра в Чор­но­биль­ську зо­ну. — Пав­ле, «Бра­ма» на­пе­ре­до­дні прем’єри в Укра­ї­ні вже бу­ла на кіль­кох фе­сти­ва­лях… — Сві­то­ва прем’єра філь­му від­бу­ла­ся в гру­дні 2017-го на Тал­лінн­сько­му між­на­ро­дно­му фе­сти­ва­лі, який є одним з про­від­них кі­но­фе­сти­ва­лів. І ме­ні по­ща­сти­ло по­бу­ва­ти са­ме на фе­сти­валь­но­му по­ка­зі «Бра­ми» (фільм де­мон­стру­ва­ли на кі­но­е­кра­ні яко­сті IMAX роз­мі­ром із п’яти­по­вер­хо­вий бу­ди­нок). Зві­сно, ме­не ці­ка­ви­ло, чи змо­же­мо до­не­сти до іно­зем­ців, а не тіль­ки до на­шо­го гля­да­ча су­то укра­їн­ську те­ма­ти­ку. Ска­за­ти, що я хви­лю­вав­ся — це ні­чо­го не ска­за­ти! Ме­не тур­бу­ва­ло, чи «зай­дуть» наш фільм і моя істо­рія в сер­ця фе­сти­валь­но­го гля­да­ча, між­на­ро­дної ау­ди­то­рії.

І вже на пер­ших хви­ли­нах пе­ре­гля­ду не­бо від­дя­чи­ло за всі хви­лю­ва­н­ня і за всі му­ки при на­пи­са­ні п’єси, а по­тім і сце­на­рію «Бра­ми». То­му що гля­да­чі в Тал­лін­ні мит­тє­во по­ві­ри­ли нам. Смі­я­ли­ся, зі­тха­ли, зно­ву смі­я­лись і су­му­ва­ли ра­зом із ге­ро­я­ми. Це бу­ли мо­мен­ти ща­стя й єд­на­н­ня з гля­да­чем. За це, зві­сно, дя­кую і ре­жи­се­ру Во­ло­ди­ми­ру Ти­хо­му і всьо­му бом­бе­зно­му актор­сько­му скла­ду. — Офі­цій­них на­го­род фільм на то­му

кі­но­фе­сти­ва­лі не отри­мав… — Мо­жли­во, зі­гра­ло свою роль не­вдо­во­ле­н­ня окре­мих пред­став­ни­ків «рус­ско­го ми­ра», які та­кож впли­ва­ють на фе­сти­валь­ні роз­кла­ди. Мо­жли­во… За­те на­ша кар­ти­на отри­ма­ла ін­шу над­зви­чай­ну на­го­ро­ду: «Бра­ма» — чи не єди­ний фільм, на всі по­ка­зи яко­го кви­тки бу­ли роз­про­да­ні пов­ні­стю. На ньо­го не­мо­жли­во бу­ло по­тра­пи­ти! — Якщо кіль­ко­ма сло­ва­ми, з по­зи­ції дра­ма­тур­га, — про най­сут­тє­ві­ше. Вже не в «Бра­мі», а в сце­ні­чних вер­сі­ях на осно­ві ва­шої п’єси — у ви­ста­вах Aeир­ко­ва, Ві­ктю­ка, Крав­чу­ка? — Скла­дне за­пи­та­н­ня! То­чно не для кіль­кох слів. Але спро­бую. На­при­клад, у ви­ста­ві Ро­ма­на Гри­го­ро­ви­ча Ві­ктю­ка най­сут­тє­ві­ше — не­змін­ність і до­ти­чність усіх ча­сів. Йо­го ви­ста­ва схо­жа на гре­цьку тра­ге­дію, в якій ти з пер­шої ми­ті зна­єш, що до­ве­де­ться в кін­ці пла­ка­ти. Але й тут Май­стер три­має гля­да­чів у на­пру­зі, зму­шує не від­пу­ска­ти да­ле­ко свої спо­ді­ва­н­ня: «А ра­птом цьо­го ра­зу все за­кін­чи­ться не го­рем, а ща­стям… А ра­птом ось за­раз ста­не­ться ди­во — і...» І справ­ді, ди­во у ви­ста­ві Ро­ма­на Гри­го­ро­ви­ча від­бу­ва­є­ться.

У ре­жи­се­ра Ста­са Жир­ко­ва, зві­сно, є йо­го уні­каль­на сце­ні­чна май­стер­ність «по­се­ли­ти» смі­шне бі­ля тра­гі­чно­го, а тра­гі­чне — бі­ля смі­шно­го. Стас — те­а­траль­ний маг, він уміє роз­кри­ти «бі­ля» одно­го ре­аль­но­го сві­ту ще й бе­зліч ін­ших сві­тів (па­ра­лель­них), які й пе­ред­ба­ча­ють у со­бі су­тність Текс­ту. На­віть ту су­тність, яку, як ме­ні зда­ва­ло­ся, я зу­мів ре­тель­но при­хо­ва­ти, за­ли­шив­ши клю­чі від ці­єї та­єм­ни­ці ли­ше са­мо­му со­бі. Стас зна­йшов ці клю­чі!

Оле­ксій Крав­чук по­ста­вив ви­ста­ву про ба­бу Прі­сю у Льво­ві. І цю по­ста­нов­ку я лю­блю не мен­ше, ніж дві пер­ші, ще й то­му, що там грає ви­да­тний укра­їн­ський актор Олег Сте­фан. Це актор, рів­них яко­му у Льво­ві не­ма і не­ско­ро бу­дуть. Ре­жи­сер Крав­чук то­чно і «ха­ри­зма­ти­чно» пі­ді­йшов до текс­ту п’єси, її мо­ви та ві­зу­а­лі­за­ції ав­тор­сько­го ба­че­н­ня. Це ве­ли­ка че­сно­та ре­жи­се­ра, бо йо­го ви­ста­ва при­му­дря­є­ться не про­гра­ти в по­єдин­ку з ав­тен­ти­чні­стю текс­ту. — Ка­жуть, ва­ші «Ча­си» є ре­корд­сме­ном за кіль­кі­стю по­ста­но­вок. — Уже на­віть важ­ко по­ра­ху­ва­ти, скіль­ки те­а­трів узя­ли в ро­бо­ту цю п’єсу. Ма­буть, те­а­трів п’ятнад­цять по всьо­му сві­ту. До ре­чі, не­за­ба­ром прем’єра у Кра­ко­ві. — А якщо по­вер­ну­ти­ся до фе­сти­валь­ної до­лі «Бра­ми», то де ця стрі­чка бу­ла крім Тал­лін­на? І чо­му фільм Ти­хо­го так і не по­тра­пив до жо­дної з про­грам ни­ні­шньо­го Оде­сько­го мі­жна­ро­дно­го кі­но­фе­сти­ва­лю? — Так, пі­сля Тал­лін­на в бе­ре­зні був Ві­ден­ський кі­но­фе­сти­валь. А Оде­ський мав би ста­ти тре­тім. Але ко­ман­да твор­ців «Бра­ми» й орг­ко­мі­тет Оде­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю ро­зі­йшли­ся у сво­є­му ба­чен­ні рів­ня уча­сті філь­му у фе­сти­валь­них про­гра­мах. Ко­ро­тко ка­жу­чи, нам за­про­по­ну­ва­ли бу­ти «на ро­зі­грі­ві». І ми по­про­си­ли «по­ці­лу­ва­ти» нас са­мі зна­є­те ку­ди. На то­му й ро­зі­йшли­ся.

З то­го, що знаю, ні­би­то на­ма­га­ли­ся вмо­ви­ти ко­ман­ду філь­му при­їха­ти в Оде­су в яко­сті «по­смі­хо­ви­ська», та­ких со­бі «бі­дних ро­ди­чів». Сла­ва Бо­гу, ні­ко­го не вмо­ви­ли! Адже ре­жи­сер Во­ло­ди­мир Ти­хий — лю­ди­на до­свід­че­на, обду­ри­ти йо­го не так лег­ко. Зві­сно, пе­ре­ко­на­ний, у зв’яз­ку з на­шим філь­мом бу­ла ще й пев­на по­лі­ти­ка. Але вни­ка­ти в те не ду­же хо­че­ться.

Як на ме­не, бу­ло би са­мо­вбив­чо по­го­ди­ти­ся бра­ти участь у не­ста­ту­сно­му, хо­ча й па­фо­сно­му кі­но­фе­сти­ва­лі. І це пі­сля то­го, як фільм по­тра­пив на пре­сти­жний Тал­лінн­ський фе­сти­валь. До то­го ж фільм ство­ри­ла не­пе­ре­сі­чна твор­ча ко­ман­да. Зокре­ма Ти­хий — цьо­го­рі­чний ла­у­ре­ат Шев­чен­ків­ської пре­мії. А ще є не­зба­гнен­ні Ір­ма Ві­тов­ська, Ві­та­лі­на Бі­блів і один з най­по­ту­жні­ших львів­ських акто­рів Яро­слав Фе­дор­чук. — Яки­ми ін­ши­ми ва­ши­ми п’єса­ми ці­ка­ви­ться кі­но­бі­знес? Чи є в пла­нах ро­бо­та над ори­гі­наль­ни­ми кі­но­сце­на­рі­я­ми? — Оце якраз іде­ться про сце­на­рій «Сла­ва Ге­ро­ям», але по­ки що ні­чо­го не мо­жу ска­за­ти кон­кре­тно. Ну, і вже взим­ку, дасть Бог, по­ба­чи­мо на укра­їн­ських те­ле­ві­зій­них екра­нах сюр­приз — ду­же не­спо­ді­ва­ний се­рі­ал. Зні­маль­ний про­цес ось-ось стар­тує. До ство­ре­н­ня цьо­го сце­на­рію ве­ли­кою мі­рою до­клав­ся і я. Але го­во­ри­ти про все до­кла­дні­ше по­ки що не маю пра­ва. Хай зні­муть спо­ча­тку. Ти­три «Бра­ми»

Ре­жи­сер — Во­ло­ди­мир Ти­хий. У філь­мі зні­ма­лись: Ір­ма Ві­тов­ська, Ві­та­лі­на Бі­блів, Яро­слав Фе­дор­чук, Дми­тро Яро­шен­ко, Дми­тро Ту­боль­цев.

Опе­ра­тор-по­ста­нов­ник — Сла­ва Цвє­тков, ху­до­жник-по­ста­нов­ник — Во­ло­ди­мир Лю­бий, — Ан­тон Бай­ба­ков, — Оле­на Гресь, — Ігор Ко­сен­ко.

— Ігор Са­ви­чен­ко, Мар­ко Су­прун, Во­ло­ди­мир Ти­хий, Во­ло­ди­мир Фі­ліп­пов.

— Оле­ксій Мо­ска­лен­ко. Бю­джет стрі­чки — 17,44 млн дол. США.

«Бра­ма» — пе­ре­мо­жець 8­го кон­кур­сно­го від­бо­ру Держ­кі­но. Фільм ство­ре­но ком­па­ні­єю «Directory Films» за під­трим­ки Держ­кі­но спіль­но з ком­па­ні­єю «Бе­длам Про­да­кшнс» і «Mental drive studio».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.