«Ви що, по­ду­рі­ли?»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ - Олег ВЕРГЕЛІС Depositphotos

Лі­тній скан­дал нав­ко­ло На­ціо­наль­ної му­зи­чної ака­де­мії ім. П.чай­ков­сько­го (че­хар­да з дво­ма ре­кто­ра­ми, які ви­ко­ну­ють по­ки що не­зро­зумі­ло-які обов’яз­ки) — ли­ше ло­гі­чний лан­цю­жок і окре­ма лан­ка в лан­цю­зі де­мон­та­жу куль­ту­ри, а то й де­мон­та­жу… дер­жа­ви. Мій «блог» — на цю те­му.

У пе­рі­од від­пу­сток, ко­ли де­пу­та­ти й мі­ні­стри па­ря­ться на мо­рях, за­зви­чай у куль­ту­рі та її око­ли­цях і від­бу­ва­є­ться все най­ці­ка­ві­ше й зна­чне.

За­бу­дов­ни­ки ври­ва­ю­ться в зе­ле­ні зо­ни, і пар­ки — під ко­рінь.

Чи­нов­ни­ки акти­ві­зу­ють свою під­ки­лим­ну актив­ність, і сай­там є про що пи­са­ти ти­ждень по­спіль на­віть у мер­твий се­зон (не вра­хо­ву­ю­чи, зві­сно, роз­лу­ки Ані Ло­рак із Му­ра­том).

У цей-та­ки ве­се­лий час те­му від­пу­сток ба­дьо­ро по­жвав­лює на­віть очіль­ник дер­жа­ви, до­дзво­нив­шись жур­на­ліс­тці «1+1» і су­во­ро уто­чнив­ши своє мі­сце­пе­ре­бу­ва­н­ня в те­пе­рі­шній лі­тній пе­рі­од: де, ко­ли і з ким.

Че­сно ка­жу­чи, са­ме та­ка ось фор­ма те­ле­фон­но­го пра­ва й те­ле­фон­но­го ру­биль­ни­ка — тоб­то Сам за­те­ле­фо­ну­вав і Сам усе всім по­яснив, — мо­жли­во, най­більш ді­йо­вий спо­сіб зби­ти за­галь­не сум’ят­тя і «впра­ви­ти» міз­ки ко­му слід у зв’яз­ку з га­не­бним ни­ні­шнім скан­да­лом нав­ко­ло На­ціо­наль­ної му­за­ка­де­мії. І ось, роз­ви­ва­ю­чи свою дум­ку, уяв­лю, що сам гла­ва дер­жа­ви те­ле­фо­нує — чи то в Ка­бмін, чи то в Мін­культ (ку­ди зав­го­дно) — і ста­вить їм усім єди­не мо­жли­ве са­кра­мен­таль­не за­пи­та­н­ня: «Ви що, по­ду­рі­ли?».

(Пе­ре­дба­ча­ю­чи по­стій­ну зайня­тість гла­ви дер­жа­ви, та­кий дзві­нок міг би зро­би­ти і який-не­будь пран­кер, зі­мі­ту­вав­ши всім зна­йо­мий го­лос та по­вто­рив­ши, зно­ву ж, ви­ще­ска­за­не: «Ви що, по­ду­рі­ли?»).

Адже, су­дя­чи з усьо­го, вже ні юри­сти, ні ви­шу­ка­ні ка­зу­їсти — ні­хто! — не в змо­зі по­ясни­ти справ­жню ши­зо­фре­нію, яка ко­ї­ться нав­ко­ло са­краль­ної му­зи­чної бу­дів­лі на Май­да­ні.

Я не маю жо­дної по­тре­би по­вто­рю­ва­ти всі по­дро­би­ці цих ка­дро­вих пе­ри­пе­тій, тим біль­ше що про них і так що­дня пи­шуть у со­цме­ре­жах. Але ко­ли сти­сло, то по­са­ду ре­кто­ра не­дав­но звіль­нив п. Ро­жок (ба­га­то­рі­чний вождь му­зи­чно­го сві­ту, в яко­го бу­ло і ба­га­то во­ро­гів, але й дру­зів не мен­ше). Ви­ко­ну­ва­чем обов’яз­ків ре­кто­ра на до­хі­дне мі­сце в цен­трі Ки­є­ва Мі­ні­стер­ство куль­ту­ри при­зна­чи­ло Ма­кси­ма Оле­го­ви­ча Ти­мо­шен­ка (про ньо­го ниж­че). І щой­но ця силь­на й фо­то­ге­ні­чна лю­ди­на роз­про­стер­ла ор­ли­ні кри­ла (тіль­ки за­гли­би­ла­ся, так би мо­ви­ти, в ро­бо­ту), як той-та­ки Мін­культ на те ж са­ме до­хі­дне мі­сце не­спо­ді­ва­но при­зна­чає аб­со­лю­тно ін­шу лю­ди­ну, теж пре­кра­сну в усіх сен­сах, — Бро­вія Ана­то­лія Ана­то­лі­йо­ви­ча (про ньо­го теж тро­хи ниж­че).

І вже тут, так би мо­ви­ти, во­ни зі­йшли­ся, як Лен­ський і Онє­гін. І не на обрії, а бу­кваль­но-та­ки все­ре­ди­ні му­зи­чно­го хра­му ви­ни­кли за­гад­ко­ві за­го­ни яки­хось рей­де­рів-«ті­ту­шок»; ви­ни­кла ле­ген­да-бу­валь­щи­на про укра­де­не ща­стя у ви­гля­ді кон­сер­ва­тор­ської пе­ча­тки.

При­бі­чни­ки одно­го в.о. ви­хо­дять із пла­ка­та­ми.

При­бі­чни­ки ін­шо­го в.о. теж пи­шуть по­сти.

У бо­роть­бу за пре­стол всту­па­ють тру­бні го­ло­си та­ких ва­го­мих сві­то­чів куль­ту­ри як Ана­то­лій Ко­чер­га, Лі­дія За­бі­ля­ста, Ро­ман Ба­ла­ян, ін­ших.

А тим ча­сом на­дво­рі — пік всту­пної кам­па­нії, абі­ту­рі­єн­ти і їхні ба­тьки збу­дже­ні: тре­ба під­пи­су­ва­ти ку­пу до­ку­мен­тів, але по­ки що так і не­зро­зумі­ло, хто ж має пра­во їх під­пи­са­ти, якщо роз­гор­ну­ті су­до­ві по­зо­ви.

Без іно­зем­них аген­тів впли­ву в та­ко­му за­па­мо­ро­чли­во­му сю­же­ті, зві­сно, не обі­йти­ся, і на цю роль при­зна­че­но сі­я­тель­ну спів­а­чку Ма­рію Ма­кса­ко­ву (вдо­ву не­дав­но убі­єн­но­го в Ки­є­ві ро­сій­сько­го по­лі­ти­ка й бі­зне­сме­на Ми­ко­ли Во­ро­нен­ко­ва). За ви­но­вою кра­лею бу­цім ма­я­чить ма­фі­о­зний клан сто­ли­чних за­бу­дов­ни­ків (я цьо­го всьо­го не ви­га­дую: це вер­сія з пер­ших вуст від одно­го з в.о. ре­кто­ра), які при по­трі­бно­му роз­пи­лі й те­ри­то­рі­аль­но­му пе­ре­ді­лі змо­гли б бу­кваль­но-та­ки за­ліз­ти на са­краль­ну му­зи­чну зем­лю в цен­трі сто­ли­ці, по­тім щось там пе­ре­бу­ду­ва­ти, на­дбу­ду­ва­ти, а ве­ли­кий кон­цер­тний зал ім. В.слі­па­ка зро­би­ти ав­то­ном­ною юри­ди­чною куль­тур­ною ін­сти­ту­ці­єю — під сі­я­тель­ну спів­а­чку пер­со­наль­но…

«Ви що, по­ду­рі­ли?» — хі­ба не це пи­та­н­ня так і тан­цює на ву­стах, ко­ли тіль­ки пе­ре­чи­ту­єш фа­бу­лу ви­ще. При­чо­му ще без усі­ля­ких пі­кан­тних по­дро­биць — хто з ким спить, і хто ко­му скіль­ки пла­тить.

Зда­є­ться, про­ста люд­ська ло­гі­ка — я вже на­віть не за­їка­ю­ся про якесь пра­во, про якісь за­ко­ни — про­сто-на-про­сто ви­трав­ле­на з ці­єї та ін­ших (схо­жих) «куль­тур­них» істо­рій. Та хі­ба ж мо­жна в роз­пал всту­пної кам­па­нії так по-дур­но­му мі­ня­ти ко­ней на пе­ре­пра­ві, вла­што­ву­ю­чи аб­со­лю­тну плу­та­ни­ну як все­ре­ди­ні пре­сти­жно­го на­вчаль­но­го му­зи­чно­го за­кла­ду, так і дов­ко­ла ньо­го? Нев­же чи­нов­ни­ки рі­зних ма­стей і ка­те­го­рій не мо­гли одра­зу при­зна­чи­ти на мі­сце цьо­го ж в.о. са­ме «то­го», який їм і зда­є­ться більш про­фе­сій­ним, гну­чким, ро­зум­ним, по­сту­пли­вим? У чо­му ж тут бу­ла про­бле­ма, і нев­же ха­ра­кте­ри й біо­гра­фії ви­со­ко­по­став­ле­них ке­рів­ни­ків у нас уже ні­як і ні­ким по­пе­ре­дньо не про­сві­чу­ю­ться?

«Ви що, по­ду­рі­ли?» — за­пу­ска­ти в со­ці­аль­но-ме­дій­ний пруд­кий вир аб­со­лю­тно бо­же­віль­ну те­му яко­гось від­чу­же­н­ня чи ж за­бу­до­ви куль­то­во­го істо­ри­чно­го при­мі­ще­н­ня Му­зи­чної ака­де­мії в са­мо­му цен­трі сто­ли­ці? І якщо вже до ньо­го справ­ді до­бе­ру­ться, то я на­віть не уяв­ляю, які іно­пла­не­тя­ни ма­ють сю­ди при­ле­ті­ти, щоб на­по­уми­ти ав­то­рів рі­шень, а по­тім і за­бра­ти їх із со­бою — на хма­ри.

Однак ме­ре­же­ва те­ма мо­жли­во­го «за­хо­пле­н­ня» бу­дів­лі кон­сер­ва­то­рії (ака­де­мії) на Май­да­ні, як з’ясу­ва­ло­ся, — зов­сім не ноу-хау у зв’яз­ку з ни­ні­шнім ка­дро­вим скан­да­лом. Її й ра­ні­ше ро­ту­ва­ли де­я­кі ке­рів­ни­ки ці­єї ж ін­сти­ту­ції. Лю­дей п’ять, а це ви­кла­да­цький склад, кля­тве­но за­пев­ня­ють ме­не в осо­би­сто­му ли­сту­ва­н­ня у ФБ, що рі­зно­го ря­ду ма­гна­ти-за­бу­дов­ни­ки та­ки за­зі­ха­ють на цей бу­ди­нок, на це свя­те мі­сце. Тоб­то торг іде не так нав­ко­ло по­са­ди ре­кто­ра, як нав­ко­ло «те­ри­то­рії». Чи так це? Зві­сно, в ко­мен­та­рях ЗМІ пред­став­ни­ки Мін­куль­ту (ті, ко­трі по­ки що не у від­пус­тці, а ще на ро­бо­ті) пе­ре­ко­ну­ють аб­со­лю­тно у про­ти­ле­жно­му; ка­жуть, мов­ляв, ка­дро­ва ро­кі­ров­ка (одно­го в.о. зня­ли, а ін­шо­го при­зна­чи­ли) об­умов­ле­на тіль­ки тим, що в.о. Ти­мо­шен­ко ні­би­то схиль­ний до пра­во­по­ру­шень, зокре­ма він якось міг по­ру­ши­ти Ста­тут Ака­де­мії, окре­мі нор­ма­тив­ні акти за­ко­ну про ви­щу осві­ту. Бу­цім ця ж лю­ди­на, як в.о. ре­кто­ра ака­де­мії, мо­гла б ма­ти біль­ші пе­ре­ва­ги пе­ред ін­ши­ми мо­жли­ви­ми кан­ди­да­та­ми на цю ж по­са­ду, а офі­цій­ні ви­бо­ри но­во­го ре­кто­ра від­бу­ду­ться тіль­ки 20 ве­ре­сня 2018 р., якщо, зві­сно, всі вці­лі­ють у не­рів­ній бо­роть­бі.

По­чну з то­го, що ці та ін­ші «ви­прав­да­н­ня вер­хів» — на­їв­ні, як кар­ти­ни Пі­ро­сма­ні. Ме­ні ось ду­же ці­ка­во: а ко­го б ще ло­бі­ю­вав той чи ін­ший в.о., крім се­бе са­мо­го, зна­ю­чи, що ви­бо­ри вже че­рез мі­сяць, а йо­го й при­зна­ча­ли з по­пе­ре­днім при­ці­лом на без­за­сте­ре­жну пе­ре­мо­гу на цих-та­ки ви­бо­рах?

Біль­ше то­го, два чу­до­вих в.о. під да­хом одні­єї кон­сер­ва­то­рії (су­дя­чи з їхніх по­слу­жних спи­сків у «Ві­кі­пе­дії») мо­гли б одра­зу ба­ло­ту­ва­ти­ся в пре­зи­ден­ти Укра­ї­ни, то­му що по­са­да ре­кто­ра для та­ких актив­них чо­ло­ві­ків — ли­ше схо­до­вий марш у їхніх мо­жли­вих ве­ли­ких кар’єрах.

На­при­клад, п. Ти­мо­шен­ко — су­дя­чи з ре­га­лій — і ді­яч, і куль­ту­ро­лог, і член ра­ди ди­ре­кто­рів Між­на­ро­дно­го Зе­ле­но­го Хре­ста, і про­фе­сор На­ціо­наль­ної ака­де­мії ке­рів­них ка­дрів куль­ту­ри та ми­стецтв, і по­сол ми­ру, і ла­у­ре­ат Ор­де­на за за­слу­ги… Та хоч на­пи­сав би я сто ро­зум­них кни­жок під гар­ни­ми об­кла­дин­ка­ми — а ні­ко­ли б та­ко­го не до­сяг!

Йо­го чу­до­вий кон­ку­рент, Бро­вій Ана­то­лій Ана­то­лі­йо­вич, — цьо­го ж ро­ку (на­че щось пе­ред­чу­ва­ли) — отри­мав гра­мо­ту Вер­хов­ної Ра­ди Укра­ї­ни «За за­слу­ги пе­ред укра­їн­ським на­ро­дом», а до цьо­го він став і за­слу­же­ним юри­стом, і кан­ди­да­том юри­ди­чних на­ук, і до­цен­том, і пер­шим про­ре­кто­ром, і лю­ди­ною, близь­кою до Рож­ка.

І ось те­пер ска­жіть: хі­ба лег­ко то­му ж Мін­куль­ту вси­па­ти про­чу­хан­ки та­ким ти­ту­ло­ва­ним і юри­ди­чно під­ко­ва­ним, ви­ста­вив­ши їх ма­ріо­не­тка­ми в якійсь чу­жій грі? Та ні­ко­ли. Во­ни са­мі — грав­ці. І про­сто так ні­ко­му ні­чим не по­сту­пля­ться.

Чи ви­грає, вла­сне, свя­та до му­зи­ки лю­бов, а з нею — й під­ро­ста­ю­че по­ко­лі­н­ня, яке бу­дуть ви­хо­ву­ва­ти на «най­кра­щих» ети­чних взір­цях? Пев­на річ, уже не так ва­жли­во? У кра­ї­ні глу­хих — не ні­мі сце­ни. У кра­ї­ні глу­хих раз у раз хо­че­ться по­вто­рю­ва­ти тем­бром під­сту­пно­го пран­ке­ра все те ж пи­та­н­ня са­кра­мен­таль­не — «Ви що, по­ду­рі­ли?».

І хі­ба во­ни не «по­ду­рі­ли», ко­ли ціл­ком сер­йо­зно го­во­рять про мо­жли­ве за­хо­пле­н­ня го­лов­ної му­зи­чної ака­де­мії Укра­ї­ни яки­мись рей­де­ра­ми, яки­мись за­бу­дов­ни­ка­ми; ко­ли в са­мо­му цен­трі сто­ли­ці бу­кваль­но ви­ки­да­ють на ву­ли­цю зна­ме­ни­ту бі­бліо­те­ку ім. Єв­ге­на Плу­жни­ка (на ву­ли­ці Про­рі­зній); ко­ли зло­чин­но зво­лі­ка­ють із пи­та­н­ня­ми про­дов­же­н­ня орен­ди уні­каль­но­му й не­оці­нен­но­му укра­їн­сько­му Ар­хі­ву-му­зею на те­ри­то­рії свя­тої Со­фії Ки­їв­ської (як ві­до­мо, цей ар­хів дав­но хо­чуть спла­ви­ти на якісь ви­сіл­ки, щоб на­віть пам’ять зо­тлі­ла про на­ших ве­ли­ких куль­тур­них по­пе­ре­дни­ків).

І, на жаль, цей скор­бний си­но­ні­мі­чний ряд без­ум­ства мо­жна про­дов­жу­ва­ти й про­дов­жу­ва­ти, по­ясню­ю­чи по­то­чні ка­та­клі­зми і пер­ма­нен­тни­ми ви­бо­ра­ми, і куль­том без­за­ко­н­ня, і ба­га­то чим ін­шим.

Ко­лись у на­шій га­зе­ті ви­да­тна укра­їн­ська те­а­тро­зна­вець Нел­лі Кор­ні­єн­ко на­пи­са­ла ста­т­тю про де­мон­таж куль­ту­ри в епо­ху В.яну­ко­ви­ча під обра­зною на­звою — «Вар­ва­ри». Та ста­т­тя зчи­ни­ла ба­га­то га­ла­су, на­віть ав­то­ро­ві ство­ри­ла чи­ма­ло про­блем.

Отож сьо­го­дні вже яв­но епо­ха не «вар­ва­рів», а ма­ро­де­рів.

По­ле би­тви пі­сля пе­ре­мо­ги на­ле­жить са­ме їм. А ко­му ж іще?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.