Сві­тла осо­би­стість

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНЫЙ ЛИСТ -

Пі­шов з жи­т­тя чу­до­вий укра­їн­ський ре­жи­сер і актор Ігор Сла­вин­ський (1952—2018). Ба­га­то ро­ків він слу­жив у сто­ли­чно­му Те­а­трі на По­до­лі. І во­дно­час ні­би хо­тів обійня­ти й усю те­а­траль­ну Укра­ї­ну — йо­го ви­ста­ви жи­вуть і зби­ра­ють ан­шла­ги в ба­га­тьох укра­їн­ських мі­стах.

В офі­цій­них до­від­ни­ках та ін­тер­нет-гі­дах про ньо­го не ду­же ба­га­то ста­тей. І тіль­ки ця тра­ге­дія — ве­ли­ка втра­та, йо­го від­хід — не­на­че пі­дір­ва­ла ін­фор­ма­цій­ний про­стір. Про ньо­го за­го­во­ри­ли, по­ча­ли пи­са­ти на­віть у тих ЗМІ, які ні­ко­ли не ці­кав­ля­ться те­а­траль­ною те­ма­ти­кою.

Ігор Сла­вин­ський не був обді­ле­ний те­а­траль­ни­ми пре­мі­я­ми (кіль­ка ра­зів він отри­му­вав «Ки­їв­ську пе­кто­раль» за свої та­ла­но­ви­ті по­ста­нов­ки), а цьо­го ро­ку був удо­сто­є­ний зва­н­ня на­ро­дно­го ар­ти­ста Укра­ї­ни.

І одна­ко­во він був якимсь… не­ме­дій­ним. А був ти­хим, спо­кій­ним, урів­но­ва­же­ним. І ма­кси­маль­но за­ну­ре­ною у свою про­фе­сію твор­чою лю­ди­ною.

Йо­го нев­га­мов­ний азарт — ста­ви­ти, ста­ви­ти, ста­ви­ти, не тіль­ки в Ки­є­ві, а й у рі­зних укра­їн­ських мі­стах — да­ле­ко не всі ро­зумі­ли, не всі ро­зум­но по­ясню­ва­ли це не­стрим­не пра­гне­н­ня: мов­ляв, на­ві­що ж гна­ти ко­ней і чо­му не мо­жна се­бе по­ща­ди­ти, тим біль­ше що не ду­же здо­ро­вий, пе­ре­ніс скла­дну опе­ра­цію на сер­ці…

Та, ма­буть, усі по­ясне­н­ня йо­го те­а­траль­ної при­стра­сті — в ньо­му са­мо­му. Ці по­ясне­н­ня — в ефро­сів­ській фор­му­лі: «Ре­пе­ти­ція — лю­бов моя». Бо ре­пе­ти­ція як пе­ред­чу­т­тя ви­ста­ви і є ті­єю справ­жньою ми­т­тю ху­до­жньо­го бла­жен­ства, яку справ­жньо­му ре­жи­се­ро­ві, та­ко­му як він, хо­ті­ло­ся утри­ва­ли­ти якнай­дов­ше…

На жаль, тіль­ки до­ля ви­зна­чає, скіль­ки жи­ти та­ко­му ди­ву.

Сла­вин­ський — один з учнів ле­ген­дар­ної Фа­ї­ни Со­ло­мо­нів­ни Ко­ва­лев­ської, яка ви­ко­ху­ва­ла сво­їх твор­чих пта­ше­нят іще в сту­дії ху­до­жньо­го сло­ва в сто­ли­чно­му Бу­дин­ку піо­не­рів. Ви­пу­скни­ки рі­зних ро­ків зав­жди зга­ду­ва­ли цю жін­ку з те­пло­тою і вдя­чні­стю. Ко­жно­му з них во­на від­кри­ва­ла ма­гі­чні осо­бли­во­сті Сло­ва, ав­тор­сько­го текс­ту. Ці від­кри­т­тя во­ни не­сли з со­бою на дра­ма­ти­чні сце­ни, на естра­дні під­мос­тки.

І ця якась не­ймо­вір­на при­страсть до Сло­ва, йо­го ма­гі­чних вла­сти­во­стей і ви­рі­зня­ла Іго­ря з-по­між йо­го ко­лег. Текс­ти — кла­си­чні й зов­сім но­ві — у ко­жно­му він хо­тів ді­йти до са­мої су­ті. У те­а­траль­ній ада­пта­ції су­ча­сної про­зи Сла­вин­ський був та­ким же чу­до­вим май­стром, як і в сво­їх сце­ні­чних вза­є­ми­нах з ви­со­кою по­е­зі­єю. Се­ред йо­го улю­бле­них по­е­тів, пе­ред яки­ми роз­кри­вав про­стір сце­ни, — Брод­ський, Ви­со­цький, Ман­дель­штам, Цвє­та­є­ва, Оку­джа­ва. І фа­кти­чно Сла­вин­ський від­крив для укра­їн­ської сце­ни та­ла­но­ви­ту про­зу Ана­то­лія Кри­ма. І, до ре­чі, свою остан­ню ви­ста­ву в Ми­ко­ла­є­ві він ста­вив теж на осно­ві текс­ту Кри­ма. У спе­ку, зі слаб­ким здо­ров’ям, він їхав з Ки­є­ва до ін­шо­го мі­ста, у цей мер­твий се­зон, щоб зно­ву й зно­ву ре­пе­ти­ру­ва­ти.

У цьо­му бу­ла не тіль­ки йо­го твор­ча по­тре­ба, це бу­ла ще й осо­бли­ва від­по­від­аль­ність пе­ред ко­ле­га­ми, акто­ра­ми, які че­ка­ли йо­го пра­кти­чно в ко­жно­му укра­їн­сько­му те­а­трі! Бо де­хто й спри­ймав йо­го як актор­сько­го ре­жи­се­ра. Май­стра, ко­трий знає гли­бин­ні схов­ки ду­ші будь-яко­го ли­це­дія. Як він роз­пі­знав ду­шу Оле­ксія Вер­тин­сько­го, з ко­трим зро­бив уже ле­ген­дар­ний «Си­ній ав­то­мо­біль». Як знав вда­чу, ха­ра­ктер і по­тен­ці­ал сво­їх пре­кра­сних ко­лег у рі­дно­му Те­а­трі на По­до­лі, де щой­но по­чав ста­ви­ти бул­га­ков­ський «Біг» (прем’єру бу­ло при­зна­че­но на жов­тень).

Сце­ні­чний стиль Сла­вин­сько­го, те, що яв­ле­но в йо­го най­лі­пших по­ста­нов­ках (у «Мер­твих ду­шах», «Льо­ву­шці», «Си­ньо­му ав­то­мо­бі­лі», «Лю­ксем­бурзь­ко­му са­ду», «У Ба­ра­бан­но­му про­вул­ку») — ба­га­то­слів­на й ба­га­то­яру­сна те­ма, яку ще ма­ють роз­кри­ти те­а­тро­знав­ці. Ві­дзна­чив­ши в цій те­мі і йо­го осо­бли­вий по­тяг до епі­чно­го те­а­тру Бре­хта, і ви­тон­че­не по­чу­т­тя те­а­тру по­е­ти­чно­го.

Усе це обов’яз­ко­во бу­де, про це не­о­дмін­но на­пи­шуть.

Те­пер же, у скор­бо­тні дні усві­дом­ле­н­ня ці­єї ве­ли­кої люд­ської і ху­до­жньої втра­ти, чо­мусь най­біль­ше хо­че­ться го­во­ри­ти про те до­бре й те­пле сві­тло, яке по­стій­но ви­про­мі­ню­ва­ла ди­во­ви­жна лю­ди­на те­а­тру, не­по­втор­на сві­тла осо­би­стість — Ігор Сла­вин­ський.

Зви­чай­но, в те­а­траль­но­му сві­ті в ко­жно­го є клан во­ро­гів, клан дру­зів. Так і жи­вуть між кла­на­ми. Ігор, сві­тла осо­би­стість, на­віть сво­ї­ми ви­ста­ва­ми в рі­зних мі­стах і на рі­зних сце­нах не­на­че зши­вав ни­тка­ми люд­ської лю­бо­ві, тер­пі­н­ня й спів­чу­т­тя наш роз­сми­ка­ний і стом­ле­ний те­а­траль­ний світ. Він сам і зі­грі­вав цей світ сво­їм люд­ським сві­тлом.

Сві­тла пам’ять — сві­тлій лю­ди­ні.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.