Звід­ки укра­їн­ці взя­ли­ся на Ру­сі,

Або Бо­роть­ба за ки­їв­ську спад­щи­ну

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ки­ри­ло ГАЛУШКО,

Бо тан­ки ви­рі­шу­ють пи­та­н­ня ни­ні­шньої вій­ни, а от істо­ри­чна ри­то­ри­ка — ти­ся­чо­лі­тні про­бле­ми. Але чо­му ж та­ка істе­ри­чна ува­га до днів ми­ну­лих?

Від Ру­сі до Укра­ї­ни

На пер­ший по­гляд, су­пе­ре­чки з при­во­ду дав­ньо­ру­ської спад­щи­ни ви­да­ю­ться шту­чни­ми. Бу­ла со­бі дер­жа­ва, ство­ре­на ки­їв­ськи­ми кня­зя­ми Рю­ри­ко­ви­ча­ми, був осе­ре­док ці­єї дер­жа­ви — Ру­ська зем­ля, що в Се­ре­дній Над­дні­прян­щи­ні. Ки­їв сто­їть і за­раз, Се­ре­дня Над­дні­прян­щи­на та­кож ні­ку­ди не зру­ши­ла. Хі­ба що ка­ска­ди во­до­схо­вищ упо­віль­ни­ли плин Дні­пра, який ко­лись слу­гу­вав слав­но­зві­сним шля­хом з ва­ря­гів у гре­ки. Від­по­від­но, якщо Русь тут бу­ла, то за­ли­ша­є­ться і за­раз.

Це озна­чає: якщо на­се­ле­н­ня ни­ні­шньо­го Се­ре­дньої Над­дні­прян­щи­ни є на­щад­ком дав­ньо­ру­ської лю­дно­сті (не­хай уже й «пе­ре­мі­ша­не» вна­слі­док війн і мі­гра­цій), то во­но мо­же ціл­ком ле­гі­тим­но пре­тен­ду­ва­ти на дав­ньо­ру­ську спад­щи­ну — при­найм­ні на мі­сце­ву ча­сти­ну. Але що со­бою яв­ляє ця спад­щи­на? Зві­сно, збе­ре­гли­ся її ма­те­рі­аль­ні реш­тки, що ни­ні є або «пам’ятка­ми ар­хі­те­кту­ри», або «пам’ятка­ми ар­хе­о­ло­гії» і вне­се­ні до від­по­від­них дер­жав­них ре­є­стрів. Це «май­но» — не­ру­хо­ме, і йо­му за­гро­жу­ють хі­ба що не­дба­лість пам’ятко­охо­рон­них уста­нов та чор­ні ар­хе­о­ло­ги.

Ін­ша річ — зі спад­щи­ною ду­хов­ною... Во­на є ви­ра­зно «ру­хо­мим май­ном», при­чо­му най­ча­сті­ше на­віть не­ма­те­рі­аль­ним — як дум­ки і уява, спо­га­ди і пам’ять. Зві­сно, ні­хто не мо­же «пам’ята­ти» по­дій ти­ся­чо­лі­тньої дав­ни­ни, про­те для ба­га­тьох образ ві­тчи­зня­ної істо­рії по­чи­на­є­ться з хре­сто­ма­тій­но­го Не­сто­ро­во­го «Звід­ки пі­шла Ру­ська зем­ля» і йо­го «По­ві­сті ми­ну­лих літ», на­пи­са­ної на по­ча­тку ХІІ сто­лі­т­тя. Без Ру­сі уяв­ле­н­ня про шлях на­шо­го на­ро­ду в істо­рії по­ви­сне в по­ві­трі, а пра­гне­н­ня ко­за­цьких геть­ма­нів утво­ри­ти як свою дер­жа­ву «Ве­ли­ке кня­зів­ство Ру­ське» ви­да­ва­ти­ме­ться див­ним. То­го­ча­сні над­дні­прян­ці не сум­ні­ва­ли­ся в то­му, що во­ни є спад­ко­єм­ця­ми Ру­сі. Зве­де­ний 1620 ро­ку на ки­їв­ський ми­тро­по­ли­чий пре­стол Іов Бо­ре­цький вель­ми про­мо­ви­сто ха­ра­кте­ри­зу­вав по­хо­дже­н­ня ко­за­цтва: «Це вій­сько то­го ко­лі­на, яке за ру­сько­го мо­нар­ха Оле­га пла­ва­ло на сво­їх чов­нах по мо­рю і по зем­лі, по­ста­вив­ши чов­ни на ко­ле­са, і штур­му­ва­ло Кон­стан­ти­но­поль. Це — ті ж, які ще за Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го, свя­то­го ру­сько­го мо­нар­ха, во­ю­ва­ли Гре­цію, Ма­ке­до­нію та Іл­лі­рію».

Ду­хов­не, куль­тур­не і по­лі­ти­чне від­ро­дже­н­ня укра­їн­ства у XVII сто­літ­ті бу­ло б не­мо­жли­вим без ото­то­жне­н­ня се­бе зі «ста­ро­дав­нім на­ро­дом ру­ським».

Істо­ри­чна ри­то­ри­ка в ро­сій­сько­укра­їн­сько­му кон­флі­кті є та­кою са­мою збро­єю, як тан­ки і «гра­ди».

200 ро­ків по то­му пе­ре­да­ча еста­фе­ти бо­роть­би за укра­їн­ську спра­ву від на­щад­ків ко­за­цької стар­ши­ни до на­ціо­наль­ної ін­те­лі­ген­ції ХІХ сто­лі­т­тя не бу­ла б успі­шною без та­ко­го тра­кта­ту, як «Істо­рія ру­сів» (ме­жа XVIII— ХІХ ст.). Фун­да­мен­таль­ний для но­ві­тньо­го укра­їн­сько­го са­мо­усві­дом­ле­н­ня текст — «Істо­рія Укра­ї­ни-ру­си» Ми­хай­ла Гру­шев­сько­го (1898). Су­ча­сні укра­їн­ські під­ру­чни­ки істо­рії Дав­ню Русь та­кож не по­ли­ша­ють ува­гою. У чо­му ж про­бле­ма?

При­від до її ви­ни­кне­н­ня по­ля­гає в то­му, що сьо­го­дні на­ша кра­ї­на зве­ться Укра­ї­на, а не Русь. Це в де­ко­го по­ро­джує дум­ку, що укра­їн­ці мо­жуть існу­ва­ти ли­ше в Укра­ї­ні, а не в Ру­сі. З ін­шо­го бо­ку, спад­ко­вість між дав­ньо­ру­ською лю­дні­стю, яка зва­ла се­бе русь або ру­си­ни, та її на­щад­ка­ми в осо­бі су­ча­сних укра­їн­ців пев­ною мі­рою під­ри­ває за­кон­ність ін­шої ба­га­то­ра­зо­во за­де­кла­ро­ва­ної спад­ко­во­сті: від Ру­сі до Ро­сії, від Ру­сі до «рус­ских». Тут роз­бі­жно­стей у на­звах май­же не­має. По­стає до­во­лі ста­ре за­пи­та­н­ня: звід­ки ж укра­їн­ці взя­ли­ся на Ру­сі?

Як роз­тя­га­ли ки­їв­ську спад­щи­ну

Ро­з­глянь­мо, як ви­ни­кло це при­кре пи­та­н­ня. З XV сто­лі­т­тя, щой­но по­збув­шись та­тар­сько­го кон­тро­лю, мо­сков­ські кня­зі й ца­рі де­кла­ру­ва­ли, що ті ру­ські зем­лі, які сьо­го­дні зву­ться Бі­ло­русь і Укра­ї­на, — це їхня «отчи­на». Від­по­від­но во­ни пра­гну­ли при­єд­на­ти їх до Мо­сков­ської дер­жа­ви че­рез три­ва­лу бо­роть­бу з ін­шим кон­ку­рен­том, який уже об’єд­нав ці зем­лі на сто ро­ків ра­ні­ше, — Ве­ли­ким кня­зів­ством Ли­тов­ським, Же­ма­їт­ським і Ру­ським. Зви­чні­ша для нас на­зва ці­єї дер­жа­ви — Ве­ли­ке кня­зів­ство Ли­тов­ське — є ско­ро­че­н­ням, яке при­хо­вує не­без­під­став­ність ча­сти­ни на­зви — Ру­ське. По­ки во­ло­ди­мир­ські, мо­сков­ські, твер­ські та ці­ла ку­па ін­ших кня­зівств на те­ре­нах су­ча­сної Ро­сії спе­ре­ча­ли­ся за біль­шу при­язнь та на­ле­жний «яр­лик» від сво­їх ор­дин­ських сю­зе­ре­нів, ли­тов­ські во­ло­да­рі Оль­герд і Ві­товт від­кра­я­ли від та­тар­ських во­ло­дінь зем­лі аж до Чор­но­го мо­ря. Біль­ша ча­сти­на зе­мель Дав­ньої Ру­сі по­збу­ла­ся при­ни­зли­во­го яр­ма, а са­мі ли­тов­ські кня­зі по­ро­ди­ча­ли­ся з на­щад­ка­ми Рю­ри­ко­ви­чів, за­про­ва­ди­ли дер­жав­ну ру­ську мо­ву і во­ди­ли дру­жи­ни ру­ських во­їв про­ти ні­ме­цько­го Ор­де­ну, по­ля­ків, та­тар і мо­ско­ви­тів. Вла­сне, «возз’єд­на­н­ня» Ру­сі, якщо ко­мусь ду­же хо­че­ться, від­бу­ло­ся вже в XIV сто­літ­ті. Зго­дом, пі­сля Лю­блін­ської унії Поль­щі й Ли­тви, укра­їн­ські зем­лі уві­йшли до скла­ду во­ло­дінь Ко­ро­ни Поль­ської, але на­зву свою —Русь — збе­ре­гли. Аби не бу­ти го­ло­слів­ним, про­ци­тую мо­вою ори­гі­на­лу су­ча­сну ро­сій­ську ака­де­мі­чну мо­но­гра­фію:

«О тер­ми­нах.

В исто­чни­ках X—ХІІІ вв. Ру­сью име­но­ва­ли тер­ри­то­рии Сре­дне­го При­дне­про­вья, а по­зднее — пра­во­слав­ные зем­ли, вхо­див­шие в со­став Ре­чи По­спо­ли­той. Исто­ри­че­ски этот тер­мин охва­тывал тер­ри­то­рии сов­ре­мен­ной Украи­ны и Бе­ло­рус­сии, за исклю­че­ни­ем Бу­ко­ви­ны, За­кар­па­тья, Крыма и при­чер­но­мор­ско­го по­бе­ре­aeья ме­aeду­ре­чья Дне­стра и Ду­ная. В отно­ше­нии этих зе­мель Кон­стан­ти­но­поль­ский па­три­ар­хат в пер­вой по­ло­ви­не XIV в. впер­вые стал упо­тре­блять тер­мин Micra Rosia («Ма­лая Русь») для обо­зна­че­ния зе­мель ки­ев­ско­го цер­ков­но­го пре­сто­ла вплоть до вхо­aeде­ния Ки­ев­ской ми­тро­по­лии в со­став Мо­сков­ско­го па­три­ар­ха­та в 1686 г., в отли­чие от Megale Rosia («Ве­ли­кая Русь») в отно­ше­нии тер­ри­то­рий, ко­то­рые обра­зо­ва­лись по­сле ра­спа­да Ки­ев­ской Ру­си, т.е. Га­ли­цко-во­лын­ско­го кня­aeе­ства, Вла­ди­ми­ро-су­здаль­ских зе­мель и Нов­го­род­ско­го кня­aeе­ства. Из офи­ци­аль­ных до­ку­мен­тов тер­ми­но­ло­гия про­ни­кла в цер­ков­ную пи­сьмен­ность. «Ру­ським во­е­вод­ством» в со­ста­ве Поль­ской Ко­ро­ны на­зыва­ли толь­ко Га­ли­цко-во­лын­ское кня­aeе­ство (с на­ча­ла XV в.). То­по­ним «Украи­на» во­шел в оби­ход ли­шь в кон­це XVII в. для обо­зна­че­ния зе­мель Ки­ев­ско­го и Бра­цлав­ско­го во­е­водств. По­ми­мо тер­ми­нов «ру­син­ские» и «ру­ськие», для тер­ри­то­рий сов­ре­мен­ной Бе­ла­ру­си в пе­ри­од XIV–XVII вв. было та­кaeе ха­ра­ктер­но упо­тре­бле­ние са­мо­на­зва­ния «ли­тви­ны», исто­ри­че­ски обу­слов­лен­но­го вхо­aeде­ни­ем этих тер­ри­то­рий в со­став Ве­ли­ко­го кня­aeе­ства Ли­тов­ско­го. Да­бы не за­пу­та­ться в де­брях исто­ри­че­ских то­по­ни­мов и са­мо­на­зва­ний, наи­бо­лее кор­ре­ктным по отно­ше­нию к XIII–XVII вв. бу­дет упо­тре­бле­ние тер­ми­нов «Русь» и «ру­син­ский» (За­па­дные окраи­ны Рос­сий­ской им­пе­рии. М., 2007. — С.15–16.).»

Не зай­вим та­кож бу­де уто­чни­ти, що тер­мі­ни «Ки­їв­ська Русь», «Мо­сков­ська Русь», «Пів­ні­чно-схі­дна Русь» або «Пів­ні­чно-за­хі­дна Русь», «Пів­ден­на Русь» та біль­шість ін­ших озна­чень до то­по­ні­ма «Русь» є ви­на­хо­дом істо­ри­ків ХІХ сто­лі­т­тя, які по­ши­ри­ли вузь­ке й ав­тен­ти­чне зна­че­н­ня цьо­го сло­ва («Се­ре­дня Над­дні­прян­щи­на») на весь кон­гло­ме­рат кня­зівств Рю­ри­ко­ви­чів — хто для зру­чно­сті гео­гра­фі­чних окре­слень, хто з іде­о­ло­гі­чно­го ін­те­ре­су. Са­мі ж ме­шкан­ці Ки­їв­ської Ру­сі вжи­ва­ли до ХІІІ сто­лі­т­тя ли­ше вузь­ке зна­че­н­ня («око­ли­ці Ки­є­ва, Чер­ні­го­ва, Пе­ре­я­сла­ва»). У ХІІІ сто­літ­ті, в апо­геї роз­пов­за­н­ня ре­шток сим­во­лі­чної вла­ди з рук Ки­є­ва, Русь та­кож по­ча­ла «роз­ті­ка­ти­ся». Га­ли­цько-во­лин­ський князь Да­ни­ло Га­ли­цький став «ко­ро­лем Ру­сі», яка де-фа­кто вже Ки­є­ва і Чер­ні­го­ва не мі­сти­ла. Дав­ні ме­шкан­ці ни­ні­шньо­го укра­їн­сько­го За­хо­ду за­сво­ї­ли са­мо­на­зву «ру­си­ни» і най­дов­ше ко­ри­сту­ва­ли­ся нею — аж до ХХ сто­лі­т­тя. На цих гео­гра­фі­чно і куль­тур­но ближ­чих до Ки­є­ва те­ре­нах Пів­ден­ної Ру­сі на­зва «Русь» до­бре при­жи­ла­ся.

Не мо­жна цьо­го ска­за­ти про­тя­гом пев­но­го ча­су про про­ти­ле­жний край ко­ли­шніх ки­їв­ських во­ло­дінь — Пів­ні­чно­схі­дну Русь. Упер­ше су­ча­сник на­звав її Рус­сю в той пе­ре­лом­ний мо­мент, ко­ли сто­рін­ку з істо­рі­єю Дав­ньої Ру­сі вже пе­ре­гор­та­ли мон­го­ли — 1238 ро­ку — у «По­ві­сті про по­ги­бель Ру­ської зем­лі». До цьо­го зем­лі май­бу­тньо­го сер­ця Ро­сії зва­ли­ся За­ліс­сям, але аж ні­як не Рус­сю За­лі­ською, як ча­сом пи­шуть у ро­сій­ських під­ру­чни­ках. Зго­дом мі­сце­вим ме­шкан­цям важ­ко бу­ло се­бе окре­сли­ти іна­кше, ніж за на­ле­жні­стю до су­здаль­ців, во­ло­ди­мир­ців, тве­ри­чів, ря­зан­ців... У XV сто­літ­ті по­бу­ту­ва­ли там рі­зні ва­рі­ан­ти (з па­те­ти­чної опо­віді цер­ков­но­го ав­то­ра про кня­зя Дми­трія Дон­сько­го, пе­ре­мож­ця у Ку­ли­ков­ській би­тві 1380 р.):

«И ме­тнул­ся по­га­ный Ма­май от сво­ей дру­жи­ны се­рым вол­ком и при­бе­жал к Ка­фе-го­ро­ду. И мол­ви­ли ему фря­ги [ге­ну­ез­ці]: «Что же это ты, по­га­ный Ма­май, по­ся­га­е­шь на Рус­скую зем­лю? Ведь по­би­ла те­бя ор­да За­лес­ская» [...] И ска­зал князь ве­ли­кий Дми­трий Ива­но­вич: «[...] По­ло­жи­ли вы го­ло­вы свои за зем­лю за Рус­скую и за ве­ру хри­сти­ан­скую. Про­сти­те ме­ня, бра­тья, и бла­го­сло­ви­те в этой жи­зни и бу­ду­щей. Пой­дем, брат, князь Вла­ди­мир Ан­дре­е­вич, во свою За­лес­скую зем­лю, к слав­но­му го­ро­ду Мо­скве» («За­дон­щи­на»).

Десь то­ді ж і в тих са­мих кра­ях, як чи­та­є­мо, за­твер­дів у сло­ві «ру­ський» до то­го м’який звук «с», утво­рив­ши сло­во «рус­ский». Древ­нє са­мо­о­зна­че­н­ня «ру­си­ни» там не всти­гає по­ши­ри­ти­ся. З ча­сів Іва­на ІІІ й Іва­на Гро­зно­го уяв­ле­н­ня про ве­ли­чну мі­сію «Тре­тьо­го Ри­му» і пре­тен­зії на всю «ру­ську спад­щи­ну» за­крі­плю­ю­ться в іде­о­ло­гії Мо­сков­ської дер­жа­ви, впро­ва­джу­ю­чись че­рез мо­сков­ську ми­тро­по­лію (зго­дом па­трі­ар­хію) та бю­ро­кра­тію. Спри­я­ли цьо­му зга­да­ні гре­цькі цер­ков­ні по­зна­че­н­ня ми­тро­по­лій — Ве­ли­ка і Ма­ла Rosia: во­ни одно­ча­сно по­ши­рю­ва­ли на­зву «Русь» на весь пра­во­слав­ний про­стір від Кар­пат до Вол­ги і впро­ва­джу­ва­ли як па­ра­лель­ну (май­же та­ку са­му) на­зву цьо­го про­сто­ру ду­же пер­спе­ктив­не сло­во «Ро­сія». До по­ча­тку XVIII сто­лі­т­тя во­но спри­йма­ло­ся осві­че­ни­ми лю­дьми (які зна­ли гре­цьку мо­ву) як уро­чи­стий си­но­нім Ру­сі, і вжи­вав­ся він у тво­рах «ви­со­ко­го сти­лю» — вір­шах, па­не­гі­ри­ках, про­мо­вах і про­по­від­ях.

Ро­сія: з Ки­є­ва до Мо­скви

Сту­ден­ти Ки­є­во-мо­ги­лян­сько­го ко­ле­гі­у­му на по­ча­тку пов­ста­н­ня Хмель­ни­цько­го пи­са­ли у вір­ші, що з Бо­г­да­ном «Ро­сія на но­ги вста­ла», при­чо­му ма­ли во­ни на ува­зі аж ні­як не ту кра­ї­ну, яка сьо­го­дні так на­зи­ва­є­ться. Для Хмель­ни­цько­го «Ро­сія» в їхньо­му ви­ко­нан­ні озна­ча­ло вла­сне ту «Русь», «єди­но­во­ло­да­рем» якої він се­бе вва­жав, яка в ньо­го про­стя­га­ла­ся «по Львів, Холм і Га­лич». Не зов­сім ни­ні­шня Ро­сія, прав­да ж? От­же, ба­чи­мо, що цер­ков­на «ін­те­лі­ген­ція» по­ча­ла по­тро­ху за­плу­ту­ва­ти си­ту­а­цію з тим, де са­ме Русь і Ро­сія роз­та­шо­ва­ні...

За­пі­зні­лим на­слід­ком ці­єї плу­та­ни­ни є па­ра­лель­не вжи­ва­н­ня у ра­дян­ських і су­ча­сних ро­сій­ських під­ру­чни­ках що­до Мо­сков­ської дер­жа­ви XVI—XVII сто­літь назв «Мо­сков­ское го­су­дар­ство», «Рус­ское го­су­дар­ство» и «Рос­сий­ское го­су­дар­ство». Дру­га і тре­тя на­зви мі­стять у со­бі пев­ні «слизь­кі» мо­мен­ти — осо­бли­во що­до кри­те­рі­їв ужи­ва­н­ня са­ме та­кої, а не ін­шої.

Оста­то­чно все за­плу­та­ло­ся пі­сля 1654 ро­ку (Пе­ре­я­слав­ська ра­да) і 1686го (при­єд­на­н­ня Ки­їв­ської ми­тро­по­лії до Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту, про що в нас ни­ні так актив­но зга­ду­ють з при­во­ду То­мо­су). Від­був­ся пев­ний «бар­тер»: Мо­сков­ська дер­жа­ва по­ши­ри­ла­ся на дав­ню Ру­ську зем­лю, а яскра­ві пред­став­ни­ки ки­їв­ських ін­те­ле­кту­аль­но­цер­ков­них кіл (Сте­фан Явор­ський, Фе­о­фан Про­ко­по­вич, Дми­трій Ро­стов­ський та ін.) на­то­мість ви­сту­пи­ли в ро­лі іде­о­ло­гів-мо­дер­ні­за­то­рів (у ХІХ ст. ска­за­ли б — «куль­тур­тре­ге­рів») Мо­ско­вії. Хтось ро­бив це сві­до­мо, під­ні­ма­ю­чись ща­бля­ми кар’єри, а хтось не­нав­ми­сне — про­сто зав­дя­ки біль­шій осві­че­но­сті.

1674 ро­ку в ки­їв­ській лавр­ській дру­кар­ні ви­йшов «Си­но­псис, или Кра­ткое опи­са­ние о на­ча­ле рус­ско­го на­ро­да», ав­тор­ство яко­го при­пи­су­ють ар­хі­ман­дри­ту цьо­го мо­на­сти­ря Іно­кен­ті­є­ві Гі­зе­лю. Кни­га на­бу­ла ша­ле­ної, як на ті ча­си, по­пу­ляр­но­сті, став­ши (по­при зо­се­ре­дже­н­ня на укра­їн­ських по­ді­ях) єди­ним на той час під­ру­чни­ком істо­рії схі­дних слов’ян (він за­ли­шав­ся та­ким до по­ча­тку ХІХ ст., ви­три­мав­ши 25 пе­ре­ви­дань і ма­ю­чи чи­ма­ло ру­ко­пи­сних ва­рі­ан­тів!). Гі­зель був па­трі­о­том «на­ро­ду ма­ло­ро­сій­сько­го» й актив­но ви­сту­пав про­ти по­гли­на­н­ня укра­їн­ської цер­кви мо­сков­ською. Про­те йо­го по­гляд на істо­рію як на опис по­дій у ме­жах усьо­го «пра­во­слав­но­го про­сто­ру», де істо­ри­чний шлях усіх пра­во­слав­них (і ма­ло-, і ве­ли­ко­ро­сі­ян) ви­кла­де­но як один-єди­ний про­цес, а дер­жав­ність пе­ре­ті­кає з Ки­є­ва до Мо­скви слі­дом за одні­єю гіл­кою ди­на­стії Рю­ри­ко­ви­чів, за­клав фун­да­мент під усі схе­ми ро­сій­ської істо­рії від Ка­рам­зі­на і Со­лов­йо­ва аж до ра­дян­ської те­о­рії «спіль­ної ко­ли­ски». Якщо ге­не­ра­ції осві­че­них лю­дей про­тя­гом 150 ро­ків з ди­тин­ства ви­вча­ють ро­сій­ську істо­рію «від Ки­є­ва», то їм по­тім і не спа­де на дум­ку по­ці­ка­ви­ти­ся тим, ко­ли на мі­сці май­бу­тньої Мо­скви слов’яни за­сту­пи­ли фін­ські пле­ме­на...

Ін­ший пред­став­ник «мо­ги­лян­сько­го ко­ла», Фе­о­фан Про­ко­по­вич, 1721 ро­ку на одно­му з за­сі­дань Си­но­ду за­про­по­ну­вав Пе­тро­ві І прийня­ти «ти­тул ім­пе­ра­то­ра все­ро­сій­сько­го та іме­ну­ва­ти­ся Ве­ли­ким і Ба­тьком Ві­тчи­зни». Не­за­ба­ром в Акті 22 жов­тня 1721 ро­ку з’яви­ла­ся на­зва «Ро­сій­ська ім­пе­рія», і Мо­ско­вія на­ре­шті оста­то­чно ста­ла Ро­сі­єю... Ця про­сві­тни­цька мі­сія укра­їн­ських пра­во­слав­них ді­я­чів зго­дом істо­тно ускла­дни­ла жи­т­тя їхнім спів­ві­тчи­зни­кам, яким до­ве­ло­ся шу­ка­ти со­бі ін­шої са­мо­на­зви. Вже ні­хто не ці­ка­вив­ся тим, чи від­рі­зня­є­ться чи­мось Ро­сія від Ру­сі; їхня то­то­жність зда­ва­ла­ся оче­ви­дною, тим біль­ше що під кі­нець то­го ж та­ки сто­лі­т­тя всі дав­ньо­ру­ські те­ре­ни (за ви­ня­тком Га­ли­чи­ни, Бу­ко­ви­ни і За­кар­па­т­тя) вже бу­ли при­єд­на­ні до Ро­сії. Що­прав­да, сло­во «рос­си­я­не» тяж­ко вхо­ди­ло до бу­ден­но­го вжи­тку. «Рус­ские» за­крі­пи­ло­ся як етні­чна на­зва, а «рос­си­я­не» за­ли­ша­ло­ся в ца­ри­ні офі­ці­о­зу, в ото­чен­ні ви­ра­зів на кшталт «ве­се­ли­ся, хра­брый росс», в епі­чних впра­вах Тре­ді­а­ков­сько­го і Ло­мо­но­со­ва.

Про­тя­гом 150 ро­ків, до се­ре­ди­ни ХІХ сто­лі­т­тя, осві­че­ну вер­ству то­ді­шніх над­дні­прян­ців ціл­ком за­до­воль­ня­ла ком­про­мі­сна і при­стой­на на­зва «Ма­ло­ро­сія», яка охо­плю­ва­ла те­ри­то­рію мен­шу, ніж Русь, обі­йма­ю­чи ли­ше Лі­в­обе­реж­жя. Ми пам’ята­є­мо, що у пер­ві­сно­му гре­цько­му зна­чен­ні ця на­зва озна­ча­ла «дав­ні­шу», «осе­ред­ко­ву» Русь («Ве­ли­ка» — це пе­ри­фе­рія, при­єд­на­ні зем­лі), але із «про­він­ці­а­лі­за­ці­єю» Ма­ло­ро­сії у скла­ді ім­пе­рії ці дав­ні сми­сли вже гу­би­ли­ся. Ма­ло­рос чим­да­лі біль­ше ста­вав справ­ді «ма­лим». Ча­сти­на ма­ло­ро­сій­ської шля­хти актив­но ін­те­гру­ва­ла­ся в ім­пер­ські стру­кту­ри, ча­сти­на опі­ку­ва­ла­ся сво­ї­ми мі­сце­ви­ми спра­ва­ми. Втім, де­хто більш дра­жли­во спри­ймав уні­фі­ка­цій­ну по­лі­ти­ку ім­пер­сько­го цен­тру. Та­єм­ні ма­ло­ро­сій­ські се­па­ра­ти­сти, як, при­мі­ром, Ва­силь Ка­пніст, го­ту­ва­ли со­бі не­чи­слен­ну, але жи­ву­чу змі­ну мі­сце­вих па­трі­о­тів. На ме­жі XVIII—ХІХ сто­літь во­ни на­ва­жи­ли­ся на­га­да­ти ве­ли­ко­ро­сам, хто є справ­жні­ми ру­са­ми. Істо­ри­чно-по­лі­ти­чний пам­флет «Исто­рия ру­сов, или Ма­лой Рос­сии» по­дає ге­ро­ї­чні ді­я­н­ня ру­сів на Ру­сі, ко­три­ми для не­ві­до­мо­го нам ав­то­ра є ко­за­ки на укра­їн­ських те­ре­нах. Бо­г­дан Хмель­ни­цький у тво­рі за­су­джу­є­ться за при­єд­на­н­ня до Мо­скви. Ха­ра­ктер­но, що Дав­ня Русь і дав­ні ру­си ав­то­ра ду­же ма­ло ці­кав­лять у по­рів­нян­ні з ко­зач­чи­ною. Але нам до­ста­тньо пер­ві­сно­го, за­фі­ксо­ва­но­го у на­зві ото­то­жне­н­ня з ру­са­ми са­ме ма­ло­ро­сі­ян. От­же, для де­ко­го з на­ших спів­ві­тчи­зни­ків ще дві­сті ро­ків то­му тра­кту­ва­н­ня Яро­сла­ва Му­дро­го як ви­зна­чно­го пред­став­ни­ка «ма­ло­ро­сі­ян» аж ні­як не ви­да­ло­ся б див­ним.

Що­до су­ча­сної Ро­сії (та­кож спад­ко­є­ми­ці Ру­сі), то їй у де­чо­му про­сті­ше, а в де­чо­му — нав­па­ки. Про­сті­ше то­му, що про­тя­гом 200 ро­ків її ака­де­мі­чна на­у­ка й си­сте­ма істо­ри­чної осві­ти не пе­ре­йма­ли­ся пи­та­н­ням, чо­му їхня кра­ї­на на­зи­ва­є­ться Ро­сія (а не Русь). У на­ро­ду ж зав­жди бу­ла пов­на ясність і — жо­дних сум­ні­вів у то­то­жно­сті цих по­нять. Ці пи­та­н­ня по­ста­ви­ла ни­ні­шня не при­ро­дна для Ро­сії си­ту­а­ція — її кор­до­ни не охо­плю­ють усіх те­ре­нів Дав­ньої Ру­сі (у най­шир­шо­му її ро­зу­мін­ні). І то­му по­ясне­н­ня, звід­ки «взя­ли­ся» на Ру­сі укра­їн­ці, ло­гі­чно під­ве­де до пи­та­н­ня: а що в дій­сно­сті пов’язує Русь і Ро­сію? За ра­дян­ських ча­сів ря­ту­ва­ла те­о­рія «дав­ньо­ру­ської на­ро­дно­сті — спіль­ної ко­ли­ски ро­сі­ян, укра­їн­ців і бі­ло­ру­сів», але те­пер во­на роз­ва­лю­є­ться з рі­зних на­у­ко­вих при­чин. За­ста­рі­ле з на­у­ко­вої то­чки зо­ру по­ня­т­тя дав­ньо­ру­ської на­ро­дно­сті ре­а­бі­лі­то­ва­не для вжи­тку в осві­ті і про­па­ган­ді; в Ро­сії на­віть по­ря­сні­ша­ли тер­мі­ни в ду­сі ще ціл­ком цар­ських ча­сів: «Древ­не­рус­ское го­су­дар­ство со­здал рус­ский на­род». Або ж за­мі­не­но цар­ською тер­мі­но­ло­гі­єю про «рус­ский на­род в Ки­ев­ской Ру­си».

У ро­сій­ських під­ру­чни­ках, втім, цю «на­ро­дність» іще зга­ду­ють, але в жо­дно­му не да­но чі­тко­го ви­зна­че­н­ня, що ж це бу­ло... То­му про­сті­ше зро­би­ти це пи­та­н­ня «фі­гу­рою за­мов­чу­ва­н­ня», адже іна­кше втра­ти­ться образ ми­ну­ло­го, зви­чний для ба­га­тьох ге­не­ра­цій ро­сі­ян. Пов­ний «роз­рив ша­бло­ну» — а це ж сві­то­гля­дна ка­та­стро­фа для спіль­но­ти, яка ви­хо­ва­на на спо­кон­ві­чній дер­жав­ній ве­ли­чі. По­ки не вса­мо­стій­ни­ли­ся укра­їн­ці, бу­ло ду­же лег­ко пе­ре­кла­да­ти згад­ки про «ру­си­нів» у лі­то­пи­сах як «рус­ских». Те­пер, зві­сно, мо­жна і да­лі три­ма­ти­ся то­го са­мо­го по­гля­ду, але... Усе­та­ки «ру­син» за­ли­ши­ло­ся тіль­ки на­шим сло­вом.

«Мов­не пи­та­н­ня»

Окре­ме пи­та­н­ня з мо­вою. Істо­ри­чно «ру­ська мо­ва» — це укра­їн­ська, яку нам до­ве­ло­ся пе­ре­йме­ну­ва­ти вна­слі­док дво­хсо­трі­чної мо­но­по­лі­за­ції на­зви Ро­сі­єю. Це ро­би­ло­ся уже в ме­жах на­шо­го мо­дер­но­го на­ціо­наль­но­го про­е­кту. У XVI сто­літ­ті бу­ло нор­мою для єв­ро­пей­ських ди­пло­ма­тів у Схі­дній Єв­ро­пі зна­ти і «ру­ську», і «мо­сков­ську» мо­ви, про що є свід­че­н­ня в дже­ре­лах. Але при­вла­сню­ю­чи всю ки­їв­ську спад­щи­ну (Русь, Ро­сію) су­сі­ди не за­ба­ри­ли­ся і з мо­вою. Об´рун­ту­ва­н­ня — зно­ву ж та­ки «істо­ри­чне»: за Дав­ньої Ру­сі був «древ­не­рус­ский язык», а те­пер — «рус­ский язык». І ясно, що це одна мо­ва на рі­зних ета­пах істо­рії. Усі лі­то­пи­си — на «ста­ром рус­ском языке». Звід­ки взя­ла­ся укра­їн­ська? Це «зі­псо­ва­на» ро­сій­ська. От­же, тіль­ки ро­сі­я­ни «збе­ре­гли» і на­зву і мо­ву Ру­сі. Про на­зву ми вже ска­за­ли.

І весь час за­бу­ва­є­ться, що дав­ньо­ру­ська кни­жна мо­ва (цер­ков­но­слов’ян­ська) — це со­лун­ський ді­а­лект ста­ро­бол­гар­ської. А в по­бу­ті лю­ди ко­ри­сту­ва­ли­ся «жи­вою роз­мов­ною», яка бу­ла по­пе­ре­дни­цею су­ча­сних мов — укра­їн­ської, бі­ло­ру­ської чи ро­сій­ської. Су­ча­сне мо­во­знав­ство одно­зна­чно ствер­джує: у схі­дно­слов’ян­ських мов не бу­ло ста­дії «спіль­ної схі­дно­слов’ян­ської мо­ви», яка на­чеб­то «по­тім роз­па­ла­ся». Бу­ли дав­ні ді­а­ле­кти су­ча­сних мов. Тоб­то як не бу­ло «дав­ньо­ру­ської на­ро­дно­сті», так і не бу­ло спіль­ної ро­сій­ської мо­ви.

То­му мо­жна зро­зу­мі­ти, на­скіль­ки за­гроз­ли­вим для ро­сій­ської іден­ти­чно­сті та обра­зу ми­ну­ло­го є існу­ва­н­ня не­за­ле­жної Укра­ї­ни. І це пи­та­н­ня не стіль­ки гео­по­лі­ти­ки та екс­пан­сіо­ні­зму — це зав­да­н­ня збе­ре­же­н­ня зви­чних «скрєп» ро­сій­сько­сті, яка геть ви­пле­ску­є­ться з «дні­пров­ської ку­пе­лі». Ду­же да­ле­ко. І з цьо­го по­гля­ду є па­ра­до­ксаль­но зро­зумі­лою те­за крем­лів­ської про­па­ган­ди, що «Ро­сія в Укра­ї­ні ли­ше обо­ро­ня­є­ться». Бо справ­ді, за­гар­ба­н­ня, при­вла­сне­н­ня Укра­ї­ни — це єди­ний шлях по­ря­тун­ку тих фан­то­мів і мі­фів, на яких три­ма­є­ться ро­сій­ська ци­ві­лі­за­ція. Але істо­рія свід­чить, що вкра­де­не ко­лись мо­же бу­ти по­вер­ну­те. І нам для цьо­го не по­трі­бно ні на ко­го на­па­да­ти, а про­сто ствер­ди­ти для се­бе: усе істо­ри­чно на­ше — справ­ді на­ше. І не пле­ка­ти ком­пле­ксів мен­шо­вар­то­сті. Бо істо­рія — за нас.

Від­кри­т­тя пам’ятни­ка «Ти­ся­чо­лі­т­тя Ро­сії», Б.п.віл­ле­валь­де. 1862 р.

В скуль­птур­ній ком­по­зи­ції пам’ятни­ка зна­йшло­ся мі­сце і геть­ма­ну Укра­ї­ни Бо­г­да­ну Хмель­ни­цько­му

До­ктри­на не­пе­рерв­но­сті істо­ри­чно­го шля­ху від дні­пров­ської ку­пе­лі до Мо­скви зна­йшла своє від­обра­же­н­ня в мо­ну­мен­ті «Ти­ся­чо­лі­т­тя Ро­сії» (фра­гмент пам’ятни­ка), спо­ру­дже­но­му 1862 р. у Ве­ли­ко­му Нов­го­ро­ді

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.