Слі­пий ху­до­жник Дми­тро Ді­до­рен­ко: «Мо­жли­во все»

Dzerkalo Tizhnya - - ЛЮДИНА - Ал­ла КОТЛЯР

Дми­тро ма­лю­вав з ран­ньо­го ди­тин­ства — ба­га­то, зав­жди та скрізь. Здо­був осві­ту в Хар­ків­сько­му ху­до­жньо­про­ми­сло­во­му ін­сти­ту­ті за фа­хом ху­до­жник­кон­стру­ктор, — на кур­сі був одним із най­та­ла­но­ви­ті­ших. До 23 ро­ків від­був­ся як аква­ре­ліст мі­ських пей­за­жів — про­да­но та роз­по­всю­дже­но 700 пей­за­жів.

А по­тім ста­ла­ся тра­ге­дія: бе­ру­чи участь у по­шу­ко­вій екс­пе­ди­ції, юнак пі­ді­рвав­ся на ні­ме­цькій мі­ні, був важ­ко по­ра­не­ний, кон­ту­же­ний і пов­ні­стю втра­тив зір.

Втра­та зо­ру — тра­ге­дія для будь-якої лю­ди­ни. Для ху­до­жни­ка ж мо­же ста­ти справ­жньою ка­та­стро­фою, осо­бли­во якщо він — ко­ло­рист. Однак Дми­тру Ді­до­рен­ку це не за­ва­ди­ло про­дов­жу­ва­ти за­йма­ти­ся улю­бле­ною спра­вою, ста­ти ху­до­жни­ком сві­то­во­го кла­су за між­на­ро­дною кла­си­фі­ка­ці­єю, чле­ном Між­на­ро­дної фе­де­ра­ції ху­до­жни­ків при ЮНЕСКО, по­тра­пи­ти до двох ен­ци­кло­пе­дій — Ен­ци­кло­пе­дії су­ча­сної Укра­ї­ни та ні­ме­цької «За­галь­ної ен­ци­кло­пе­дії ми­стецтв. Обра­зо­твор­чі ху­до­жни­ки всіх ча­сів і на­ро­дів», до «Кни­ги ре­кор­дів пла­не­ти», ста­ти ла­у­ре­а­том одні­єї з най­пре­сти­жні­ших у сфе­рі обра­зо­твор­чо­го ми­сте­цтва пре­мії А.ку­їн­джі, а та­кож во­ло­да­рем ін­ших на­го­род. Йо­го ро­бо­ти ви­став­ле­ні в му­зе­ях, га­ле­ре­ях і при­ва­тних зі­бра­н­нях 19 кра­їн сві­ту.

Про Дми­тра Ді­до­рен­ка ра­ні­ше ба­га­то пи­са­ли — близь­ко 700 ста­тей у га­зе­тах, жур­на­лах, аль­ма­на­хах, зня­то до­ку­мен­таль­ні філь­ми. При­бли­зно до 2007 ро­ку. По­тім го­мін тро­хи вщух. Пер­ша кар­ти­на Дми­тра пі­сля втра­ти зо­ру на­зи­ва­ла­ся «Най­дов­ший шлях роз­по­чи­на­є­ться з пер­шо­го кро­ку». І сьо­го­дні 50-рі­чний ху­до­жник не зу­пи­ня­є­ться, про­дов­жу­ю­чи тво­ри­ти та ди­ву­ва­ти в най­рі­зно­ма­ні­тні­ших жан­рах, те­мах і на­стро­ях. Ми­сте­цтво­знав­ці, опи­су­ю­чи йо­го ро­бо­ти, основ­ний на­го­лос ро­блять на при­го­лом­шли­ву сві­тло­но­сність йо­го по­ло­тен. За­ря­джа­ю­чи гля­да­чів опти­мі­змом і бу­я­н­ням фарб, се­ред яких не­має чор­них ко­льо­рів, Дми­тро на­зи­ває свій уні­каль­ний стиль «ем­пу­сибль» (від фран­цузь­ко­го «це не­мо­жли­во») і са­мою сво­єю твор­чі­стю спро­сто­вує дум­ку про те, що є щось не­мо­жли­ве для то­го, хто по-справ­жньо­му чо­гось хо­че.

Сьо­го­дні чи­ма­ло хло­пців по­вер­та­є­ться з вій­ни, зне­ві­рив­шись у со­бі. Мо­жли­во, істо­рія слі­по­го ху­до­жни­ка Дми­тра Ді­до­рен­ка до­по­мо­же їм змі­цни­ти­ся в лю­бо­ві до жи­т­тя, яке не за­кін­чу­є­ться з втра­тою зо­ру, й у вір­но­сті сво­їй мрії та по­кли­кан­ню.

— Дми­тре, що ста­ло­ся то­ді, 1991 ро­ку? Як ви втра­ти­ли зір?

— Ме­не зав­жди при­ва­блю­ва­ла Дру­га сві­то­ва вій­на. З ди­тин­ства на по­лях я шу­кав і зби­рав ір­жу, фрон­то­ву «бі­жу­те­рію». Одно­го ра­зу зна­йшов у па­тро­ні пе­ред­смер­тно­го ли­ста сер­жан­та Ма­тчен­ка, адре­со­ва­но­го то­му, хто йо­го зна­йде. Ви­рі­шив, що маю пе­ре­да­ти лист йо­го рі­дним. По­чав шу­ка­ти.

Це бу­ло 1983 ро­ку, я ще на­вчав­ся в шко­лі. А че­рез п’ять ро­ків, по­вер­нув­шись з ар­мії, з ін­ши­ми акти­ві­ста­ми при Цен­трі фі­зи­чно­го та вій­сько­во-па­трі­о­ти­чно­го ви­хо­ва­н­ня ми ор­га­ні­зу­ва­ли рух із по­шу­ку не­по­хо­ва­них остан­ків сол­дат, які за­ги­ну­ли у Дру­гу сві­то­ву в Хар­ків­ській обла­сті. Екс­пе­ди­ції зби­ра­ли по 50 чо­ло­вік. Був свій транс­порт. До нас бу­ли при­ко­ман­ди­ро­ва­ні са­пе­ри. Шу­ка­ли не­по­хо­ва­ні остан­ки, зві­ря­ли­ся зі спи­ска­ми в По­діль­сько­му ар­хі­ві. Якщо бу­ли за­чі­пки, роз­шу­ку­ва­ли ро­ди­чів і ро­би­ли пе­ре­по­хо­ва­н­ня остан­ків. Це бу­ла основ­на на­ша фун­кція. По­пу­тно нам тра­пля­ло­ся до­сить ба­га­то ви­бу­хо­не­без­пе­чних пре­дме­тів. Двоє по­ра­не­них і двоє за­ги­блих в екс­пе­ди­ції, на жаль, то­ді бу­ли зви­чай­ною річ­чю. Га­ла­су ні­хто не зді­ймав. Мо­жна бу­ло отри­ма­ти 5—10 ро­ків по­збав­ле­н­ня во­лі.

1991 ро­ку я був уча­сни­ком та ор­га­ні­за­то­ром одні­єї з по­шу­ко­вих екс­пе­ди­цій і пі­ді­рвав­ся на ні­ме­цькій мі­ні. По­ба­чив­ши, що во­на за­раз ви­бу­хне, ки­нув­ся на неї, аби за­хи­сти­ти хло­пців, які бу­ли по­руч. По­стра­ждав один я. Був кон­ту­же­ний, важ­ко по­ра­не­ний, — отри­мав 75 оскол­ків, втра­тив зір.

— Про­цес ре­а­бі­лі­та­ції три­вав дов­го? Пе­ре­жи­ти втра­ту зо­ру важ­ко будь-якій лю­ди­ні, а ху­до­жни­ку — осо­бли­во.

— Я від­мов­ляв­ся ро­зу­мі­ти, що це так. Спо­ча­тку ме­ні по­трі­бно бу­ло зро­сти­ся. Ти­ждень я про­вів у ре­а­ні­ма­ції, два — під кра­пель­ни­цею. Мі­сяць про­сто ле­жав у шпи­та­лі. По­тім по­ти­хень­ку по­чав учи­ти­ся хо­ди­ти, до­гля­да­ти за со­бою. На це пі­шов ще мі­сяць. Ще два мі­ся­ці на­ма­гав­ся зро­зу­мі­ти, як ме­ні жи­ти да­лі та що для цьо­го по­трі­бно ро­би­ти.

Ось за ці чо­ти­ри мі­ся­ці й ви­зрі­ла дум­ка: по­трі­бно про­дов­жу­ва­ти да­лі. Жи­ти та ма­лю­ва­ти.

— Хтось був по­руч із ва­ми увесь цей час? Під­три­му­вав, до­по­ма­гав?

— За­мість ме­не ні­хто не жив. Зви­чай­но, ко­ли я був у ре­а­ні­ма­ції, ме­не з ло­же­чки го­ду­ва­ла ма­ма. Що­дня при­хо­ди­ли че­тве­ро-п’яте­ро дру­зів. Якщо троє, то зда­ва­ло­ся, що ме­не всі по­ки­ну­ли.

Якщо лю­ди­на про­жи­ла жи­т­тя й на день на­ро­дже­н­ня їй ні­хто на­віть не за­те­ле­фо­ну­вав, по­трі­бно гар­нень­ко за­ми­сли­ти­ся: чо­му так ви­йшло? У ме­не в ре­а­ні­ма­ції си­ді­ло пів-хар­ко­ва. Я за­вів три­лі­тро­ву бан­ку спир­ту, сік у па­ке­тах, ікру. Я всім на­ли­вав, ве­се­лив, уво­дя­чи лю­дей у шок сво­їм опти­мі­сти­чним на­ла­шту­ва­н­ням. Ба­га­то хто ди­ву­вав­ся. Осо­бли­во чо­ло­ві­ки. Хтось ка­зав: «Мо­ло­дець. Як то­бі це вда­є­ться? Я на тво­є­му мі­сці по­ві­сив­ся б». Жін­ки спри­йма­ли це лег­ше.

Ті, хто ра­ні­ше до­по­ма­гав ви­тра­ти­ти гро­ші на роз­ва­ги, роз­бі­гли­ся, як ми­ші. Справ­жні дру­зі за­ли­ши­ли­ся.

На­справ­ді не має зна­че­н­ня, що я їв і на яко­му про­сти­ра­длі то­ді ле­жав. Ви­жив я зав­дя­ки то­му, що ре­а­лі­зу­вав­ся. Ре­а­лі­за­ція дає во­лю до жи­т­тя. Крім ма­лю­ва­н­ня, я за­ймав­ся бі­зне­сом, у ме­не бу­ли ра­хун­ки в бан­ках, ми ба­га­то чо­го бу­ду­ва­ли. І ра­птом усе це обір­ва­ло­ся. Бі­знес роз­ва­лив­ся, по­ча­ли­ся роз­бір­ки. Ме­не не за­че­пи­ли, на­пев­но, з мар­но­вір­ства — то­му що слі­пий. Я не пе­ре­жив би все це, як­би не був ре­а­лі­зо­ва­ний. Кров мо­ї­ми жи­ла­ми по­те­кла зно­ву, ко­ли че­рез чо­ти­ри мі­ся­ці я по­ти­хень­ку по­чав ма­лю­ва­ти.

Хло­пцям, яких ни­ні при­во­зять із фрон­ту, по­трі­бно пам’ята­ти: ні­хто ні­ко­му ні­чо­го не ви­нен. Тре­ба по­ста­ра­ти­ся зро­би­ти так, щоб не ти йшов до силь­но­го в ро­лі про­ха­ча, а во­ни до те­бе. По­ста­ра­ти­ся ста­ти по­трі­бним, не­за­мін­ним.

Ко­лись в одно­му ін­терв’ю я ска­зав, що «від­су­тність зо­ру не є по­ва­жною при­чи­ною не ма­лю­ва­ти. Те, на що ме­ні до по­ра­не­н­ня бу­ло до­ста­тньо 40 хви­лин, я мо­жу за­раз ма­лю­ва­ти ти­ждень. Умо­ви не­рів­ні, су­ти­чка не­рів­на. Але в кар­ти­ні не по­вин­но бу­ти ви­дно по­ту, бру­ду, зло­сті, сар­ка­зму, жов­чі, кро­ві. Гля­дач — лю­ди­на ша­но­ва­на, і не мо­жна ка­ра­ти йо­го сво­ї­ми ком­пле­кса­ми, про­бле­ма­ми або пси­хо­трав­ма­ми. Нав­па­ки, по­трі­бно, щоб усе бру­дне за­ли­ша­ло­ся в бан­ці, де пен­злі ми­є­мо, а все чи­сте — не по­ло­тні».

Сьо­го­дні, див­ля­чись на світ нав­ко­ло, ро­зу­мію, на­скіль­ки акту­аль­на ця те­ма. Є ре­чі, з яки­ми ми ма­є­мо впо­ра­ти­ся са­мі, це наш шлях, на­ше зав­да­н­ня. А є те, чим по­трі­бно ді­ли­ти­ся з ін­ши­ми: хо­ро­шим на­стро­єм, сві­тлом, лю­бов’ю.

Ві­рю, що в Укра­ї­ні все бу­де до­бре. По­ти­хень­ку, ко­жний на сво­є­му мі­сці, ми зро­би­мо це. І за­раз уже тим, хто на­го­рі, де­да­лі важ­че кра­сти та не ви­ко­ну­ва­ти сво­їх обі­ця­нок.

— З ва­ших слів я ро­блю ви­сно­вок, що по­дії, які від­бу­ва­ю­ться в кра­ї­ні, не за­ли­ша­ють вас бай­ду­жим?

— Ко­ли був Май­дан, я пра­цю­вав з на­се­ле­н­ням по ра­діо. Те­ле­фо­ну­вав і ка­зав: «Ге­па — во­рог і зло­дій». Ко­ли в Хар­ко­ві бу­ли май­да­ни, ви­хо­див і ро­бив, що міг.

До 2015 ро­ку їздив до при­фрон­то­вої зо­ни — ку­ди хтось із во­лон­те­рів брав. Во­зив свої кар­ти­ни. Але все бу­ло не так, як ме­ні уяв­ля­ло­ся — «Си­ний пла­то­чек», Шуль­жен­ко... І, мо­жли­во, зму­че­ним в око­пах хло­пцям мої кар­ти­ни не силь­но бу­ли по­трі­бні. Але я ро­бив, що міг.

— Крім кар­тин, ви ще чи­мось за­йма­є­те­ся?

— Ба­га­то чо­го ви­ро­щую в се­бе вдо­ма. Ось і за­раз роз­мов­ляю з ва­ми з лі­су — при­йшов зем­лі на­бра­ти. Мо­жу со­бі до­зво­ли­ти її ку­пи­ти, але лю­блю гу­ля­ти лі­сом.

По­пи­сую ро­ма­ни. По­ки їх чо­ти­ри — вій­сько­во-істо­ри­чний, ав­то­біо­гра­фі­чний...

Лю­блю по­до­ро­жу­ва­ти. Но­ві кра­ї­ни, мі­ста та куль­ту­ри на­си­чу­ють но­ви­ми енер­гі­я­ми та но­ви­ми яко­стя­ми.

Ба­га­то чим за­йма­юсь. Я вже до­сить за­без­пе­че­ний. Але до­бре пам’ятаю, що ме­ні все Бо­гом бу­ло да­но без­пла­тно. Ду­же ба­га­то лю­дей до­по­ма­га­ли ме­ні без­ко­ри­сли­во. Гю­го ка­зав про три прин­ци­пи існу­ва­н­ня: про сім’ю, ві­тчи­зну та люд­ство. Я в не­скін­чен­но­му бор­гу в люд­ства.

— Я ба­чи­ла те­ле­сю­жет про вас. Ва­ша те­хні­ка ма­лю­ва­н­ня ду­же скла­дна...

— Свої кар­ти­ни я ство­рюю ру­ка­ми, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи скла­дну си­сте­му ле­кал, які ма­ють ви­гляд одно­ра­зо­вих тра­фа­ре­тів. Їх я ви­рі­заю з ва­тма­ну та фі­ксую кле­єм на ре­брі план­ше­та. По чер­зі ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи, я від­ки­даю їх за ме­жі кар­ти­ни. На­да­лі, для орі­єн­ту­ва­н­ня на пло­щи­ні, мо­жу при­кла­сти їх на­зад і пе­ре­ві­ри­ти роз­та­шу­ва­н­ня пля­ми. Пра­кти­чно, я від­ти­наю все не­по­трі­бне, за­ли­ша­ю­чи те, що хо­чу ви­ра­зи­ти ко­льо­ра­ми. По­тім ба­га­то­ша­ро­ві тра­фа­ре­ти від­па­да­ють, як не­по­трі­бне лу­шпи­н­ня, і на світ з’яв­ля­є­ться кар­ти­на. Ось і все.

У кар­ти­ні я ви­ко­ри­сто­вую до трьох ти­сяч від­тін­ків ко­льо­рів, і ме­ні до­сту­пна будь-яка скла­дність ком­по­зи­ції. Ко­лір­не рі­ше­н­ня я фор­мую, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи близь­ко ти­ся­чі ба­но­чок, роз­став­ле­них у ко­роб­ках. Мір­ною лож­кою та пен­злем ро­би­ться то­чне до­зу­ва­н­ня та роз­фа­су­ва­н­ня фар­би по ко­роб­ках. У ко­жній ко­роб­ці по 12 від­тін­ків вра­хо­ва­них ко­льо­рів, які я за­пам’ято­вую. На одну кар­ти­ну йде від 230 до 650 го­дин ро­бо­ти.

Ди­вом я вва­жаю те, що за­ли­шив­ся жи­вий. Це для ме­не справ­жнє ди­во, як і жи­т­тя вза­га­лі. Все ін­ше — це ро­бо­та. Ро­бо­та рук, ро­зу­му, ду­ші — що­ден­на пра­ця за­ра­ди то­го, у чо­му ти ба­чиш сенс сво­го існу­ва­н­ня.

— Дов­го шу­ка­ли вла­сну ме­то­ди­ку?

— Ні. Одно­го чу­до­во­го ран­ку я про­сто від­чув, ді­знав­ся, як це мо­жна зро­би­ти. Ме­ні ра­птом ста­ло зро­зумі­ло, як я мо­жу про­дов­жу­ва­ти бу­ти ху­до­жни­ком, по­при слі­по­ту. Хто ме­ні це під­ка­зав — Бог, до­свід, ба­жа­н­ня жи­ти, — не знаю. На­сту­пно­го дня я про­сто сів і по­чав пра­цю­ва­ти. Очей, щоб бо­я­ти­ся, у ме­не вже не бу­ло, за­ли­ши­ли­ся тіль­ки ру­ки, го­то­ві пра­цю­ва­ти. Го­лов­не, аби бу­ло ба­жа­н­ня щось ро­би­ти.

Я бу­вав у ре­а­бі­лі­та­цій­них цен­трах для лю­дей, які стра­жда­ють на ал­ко­голь­ну та нар­ко­ти­чну за­ле­жно­сті. Адже па­трі­о­тизм не тіль­ки в то­му, щоб гра­на­ту в танк ки­да­ти, а й у то­му, щоб ось та­ких хло­пців ви­тя­га­ти з то­го сві­ту.

Основ­на ха­ра­кте­ри­сти­ка цих хло­пців — во­ни не хо­чуть ні­чо­го ро­би­ти вла­сни­ми ру­ка­ми. Хо­чуть, щоб хтось щось зро­бив за них, на­віть чай їм за­ва­рив. Але річ у тім, що ко­ли за­мість лю­ди­ни хтось про­жи­ває якусь ча­сти­ну її жи­т­тя, то во­на про­жи­ва­ти­ме за ньо­го й ща­стя, і лю­бов, і все ін­ше.

Тре­ба ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти свої ру­ки, но­ги, зір або на­віть йо­го від­су­тність, аби жи­т­тя три­ва­ло. А щоб во­но бу­ло при­ва­бли­вим для ін­ших, ти ма­єш бу­ти ці­ка­вий сам со­бі. Це моє жит­тє­ве кре­до: бу­ти ці­ка­вим са­мо­му со­бі та ін­шим.

— У ме­не скла­ло­ся вра­же­н­ня, що спо­ча­тку з’яв­ля­є­ться опо­віда­н­ня, а по­тім кар­ти­на. Це так?

— Ні. Бу­ває по-рі­зно­му. Іно­ді спо­ча­тку з’яв­ля­є­ться зо­бра­же­н­ня, а по­тім я доби­раю на­зву. Іно­ді пер­шою з’яв­ля­є­ться ано­та­ція. А бу­ває, що пе­ред за­си­на­н­ням у ме­не тра­пля­ю­ться два-три слай­до­вих спа­ла­хи. Я під­хо­плю­ю­ся з ліж­ка, щоб за­пи­са­ти бо­дай кіль­ка всту­пних слів, за­пам’ята­ти це зо­бра­же­н­ня, і тіль­ки по­тім іду спа­ти. Кар­ти­на та сві­до­мість зро­ста­ють одно­ча­сно, де­ре­вом.

— У вас бу­ває зо­ро­вий го­лод?

— Так, бу­ває. Ось за­раз ви ме­ні на­га­да­ли, що я не ба­чу, і си­джу з від­ром на го­ло­ві. Але, бу­ває, ми­нає мі­сяць, два, а я про це не зга­дую.

А є ще гур­ма­ни, які лю­блять по­сма­ку­ва­ти сир, м’ясо або ви­но. Їм ма­ло роз­по­ві­сти про це або по­ба­чи­ти, як хтось по­руч це їсть. Їм по­трі­бно від­чу­ти смак. У ме­не то­чно так са­мо. Зі сво­їм від­ром на го­ло­ві я ба­чу при­бли­зно так са­мо, як і всі ін­ші. Адже на­справ­ді лю­ди ні­чо­го нав­ко­ло се­бе не ба­чать. Хо­дять, як еле­ктри­чки в ту­не­лі.

То­чно так са­мо я мо­жу не ба­чи­ти чо­гось. Цей ін­фор­ма­цій­ний зо­ро­вий го­лод я вга­мо­вую в снах. Там я все роз­гля­даю, ме­ні ці­ка­ва ко­жна гі­ло­чка, ко­ма­шка, ви­ра­зи облич лю­дей. Сла­ва Бо­гу, ме­ні за­ли­ше­но цей аку­му­ля­тор для підза­ряд­ки що­но­чі.

— Чи є у вас улю­бле­на кар­ти­на?

— Зви­чай­но, ні. Це те са­ме, що за­пи­та­ти, який у вас улю­бле­ний зуб. Лю­би­ти одну кар­ти­ну біль­ше за ін­шу я не мо­жу. Ін­ша річ, що мо­жна одні­єю кар­ти­ною ме­не пред­став­ля­ти на будь-яко­му ау­кціо­ні, — во­на всім по­до­ба­є­ться. А є кар­ти­ни на лю­би­те­ля, на­при­клад, «До­ро­гу здо­лає той, хто йде». Це кар­ти­на му­зей­на, над нею тре­ба ду­ма­ти. А лю­ди ча­сто не лю­блять ду­ма­ти. Її мо­жуть не зро­зу­мі­ти, при­мі­ром, і лю­би­те­лі кла­си­ки.

— Як ви са­мі ви­зна­ча­є­те свій стиль?

— Оскіль­ки йо­го не мо­жуть ви­зна­чи­ти на­віть ми­сте­цтво­знав­ці, я йо­го на­зи­ваю «ем­пу­сибль». Не від ан­глій­сько­го impossible, а від фран­цузь­ко­го — «це не­мо­жли­во». Ко­ли лю­ди­на при­хо­дить на ви­став­ку (а про ме­не не так ба­га­то лю­дей знає) і ба­чить кар­ти­ни, то пер­ша ре­а­кція за­зви­чай: «Це не­мо­жли­во!»

А з по­гля­ду не­мо­жли­во­сті то­го, що зо­бра­же­но на кар­ти­нах, бу­ває, що я ма­люю якісь ре­чі, які не­мо­жли­ві, — або во­ни не по­вин­ні бу­ти в тих мі­сцях, де є, або так про­сто не бу­ває. Мій ба­тько зав­жди ді­лив лю­дей на тих, у ко­го є по­літ дум­ки, і тих, у ко­го не­має. Я ма­люю для тих, у ко­го по­літ дум­ки є. А мо­же, по­літ дум­ки про­ки­не­ться й у тих, у ко­го йо­го не­має, якщо по­ка­за­ти їм по­ві­тря­ний ко­ри­дор, у яко­му во­ни змо­жуть по­лі­та­ти.

На­справ­ді мо­жли­во все. Ду­же ва­жли­во бу­ти вдя­чним за все, що від­бу­ва­є­ться. На­ма­га­ти­ся при­найм­ні. А для цьо­го по­трі­бно ба­чи­ти за­галь­ну кар­ти­ну. І не бо­я­ти­ся жи­ти. Як ка­зав Гри­го­рій Ско­во­ро­да, ви­рі­шуй­те пи­та­н­ня в то­му мі­сці, у яко­му ви є, ти­ми за­со­ба­ми, які вам да­ні, і в той час, у який це від­бу­ва­є­ться. По­трі­бно про­сто бра­ти та ро­би­ти.

— Ви ща­сли­ва лю­ди­на?

— Га­даю, так. Але для ко­жно­го ща­стя озна­чає рі­зне. Для ме­не це — своє­ча­сність. Ко­ли все від­бу­ва­є­ться то­ді, ко­ли по­трі­бно. Але, зна­ю­чи це, ви не ро­зу­мі­є­те, що ща­сли­ві. Від­чу­т­тя ща­стя при­хо­дить, ко­ли цю своє­ча­сність ви отри­му­є­те тро­хи ра­ні­ше, ніж пе­ред­ба­ча­ли. А до­по­мог­ти ро­зу­мі­ти цю своє­ча­сність мо­жна, про­сто ра­ді­ю­чи то­му, що ви ма­є­те. Ось я за­раз роз­мов­ляю з ва­ми. І ро­зу­мію, що це ду­же вча­сно і що по­за­ду ба­га­то чо­го хо­ро­шо­го, а по­пе­ре­ду — ці­ла пре­кра­сна осінь. І не­має ні­чо­го та­ко­го, че­рез що вар­то бу­ло б пе­ре­жи­ва­ти та бур­ча­ти. Усе на­справ­ді не ви­пад­ко­во. В усьо­му є за­ко­но­мір­но­сті. Я пі­ді­рвав­ся на мі­ні не ви­пад­ко­во, а за­ко­но­мір­но, то­му що бу­вав у тих мі­сцях, де це мо­гло ста­ти­ся, і сві­до­мо ри­зи­ку­вав. То­чно так са­мо не ви­пад­ко­во, що в ме­не є успіх, що мої кар­ти­ни про­да­ю­ться, і моє ім’я вне­се­но до двох ен­ци­кло­пе­дій. Це — що­ден­на пра­ця, ко­ли ма­лень­кі пе­ре­мо­ги скла­да­ю­ться у ве­ли­кі.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.