Си­нод на Фа­на­рі: Ла­ска­во про­си­мо до­до­му

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ка­те­ри­на ЩОТКІНА

Рі­ше­н­ня Свя­щен­но­го Си­но­ду Кон­стан­ти­но­поль­ської цер­кви, що від­був­ся на Фа­на­рі, мо­жна сприйня­ти дво­я­ко.

Ко­гось во­ни мо­гли роз­ча­ру­ва­ти — тих, хто «че­кав То­мо­су», а ко­гось, нав­па­ки, на­ди­хну­ти. Адже зро­бле­но і ска­за­но бу­ло на­віть біль­ше, ніж про­сто «То­мос». У ре­зуль­та­ті цьо­го Си­но­ду Все­лен­ський па­трі­арх фа­кти­чно за­явив свої пра­ва на ка­но­ні­чну те­ри­то­рію Укра­ї­ни. Кра­са си­ту­а­ції не в то­му, що він на це, на­ре­шті, зва­жив­ся, і на­віть не в то­му, як лег­ко і впев­не­но це бу­ло зро­бле­но, а в то­му, як Все­лен­ський па­трі­арх пе­ре­вів роз­мо­ву з «те­ри­то­рії» на лю­дей. Те, чо­го стіль­ки ро­ків не спо­до­би­ли­ся зро­би­ти в Мо­спа­трі­ар­хії з її «те­ри­то­рі­я­ми», «кор­до­на­ми», «кіль­кі­стю па­ра­фій і мо­на­сти­рів», па­трі­арх Вар­фо­ло­мій зро­бив пер­шим же роз­чер­ком пе­ра: він прийняв під свою ду­хов­ну опі­ку не «те­ри­то­рію», не ста­ти­сти­чні да­ні, а укра­їн­ських пра­во­слав­них хри­сти­ян. При­бли­зно міль­йон пра­во­слав­них хри­сти­ян, яким у Мо­спа­трі­ар­хії від­мо­ви­ли у пра­ві на­зи­ва­ти­ся «цер­квою».

Свя­те мі­сце, як ві­до­мо, по­ро­жнім не бу­ває. Мо­жна до­да­ти: си­те ста­до без па­сту­ха не за­ли­ши­ться.

Де ж То­мос?

У під­сум­ко­во­му до­ку­мен­ті Свя­щен­но­го Си­но­ду па­трі­арх Вар­фо­ло­мій іще раз під­твер­див на­мір на­да­ти укра­їн­ській цер­кві ав­то­ке­фа­лію. Це пер­ший пункт ко­мю­ні­ке, і як­би він був єди­ним, мо­жна бу­ло б із при­крі­стю ци­ту­ва­ти кла­си­ка: «сло- ва, сло­ва...». Але це ви­яви­ла­ся тіль­ки за­трав­ка.

Вже дру­гий пункт де­що го­во­рить про сер­йо­зність на­мі­рів: Си­нод ухва­лив рі­ше­н­ня не­гай­но — са­ме так, не­гай­но — від­но­ви­ти в Ки­є­ві став­ро­пі­гію (по­двір’я, пред­став­ни­цтво) Кон­стан­ти­но­поль­сько­го па­трі­ар­ха, як це бу­ло в «до­мо­сков­ський» пе­рі­од і як то­му на­ле­жить бу­ти. На­ра­зі мо­ва про по­двір’я тіль­ки в сто- ли­ці, але, су­дя­чи з то­ну до­ку­мен­та, да­лі скрізь.

Цей пункт (при­найм­ні йо­го ка­те­го­ри­чність) не в остан­ню чер­гу — ре­зуль­тат скан­да­лу, вла­што­ва­но­го цер­ков­ною Мо­сквою та її ки­їв­ською фі­лі­єю з при­во­ду при­їзду ек­зар­хів. Оби­два, ка­жуть, бу­ли вра­же­ні «те­плим при­йо­мом», ула­што­ва­ним їм у Ки­є­ві, — від пі­ке­тів під ві­кна­ми до зви­ну­ва­чень у «втор­гнен­ні» й офі­цій­них ви­мог Ки­їв­ської ми­тро­по­лії в сти­лі «ідіть геть». Ця агре­сив­ність, по­мно­же­на на по­га­ний тон, по­збав­ляє ілю­зій на пре­дмет мо­жли­во­стей до­мо­ви­ти­ся і ви­рі­ши­ти спра­ву по­лю­бов­но. Якщо офі­цій­ний цер­ков­ний Ки­їв вла­што­вує та­кий при­йом кон­стан­ти­но­поль­ським ек­зар­хам, на Фа­на­рі зро­блять так, щоб жо­дні «до­зво­ли» й «по­го­дже­н­ня» ек­зар­хам біль­ше не зна­до­би­ли­ся.

А мо­жна і да­лі пі­ти — по­ста­ви­ти під сум­нів ле­гі­тим­ність мо­сков­сько­го цер­ков­но­го пред­став­ни­цтва. Цьо­му при­свя­че­но ще один пункт під­сум­ко­во­го до­ку­мен­та — про від­кли­ка­н­ня Си­н­одаль­но­го ли­ста 1686 ро­ку про тим­ча­со­ву пе­ре­да­чу Мо­сков­сько­му па­трі­ар­ху пра­ва при­зна­ча­ти ки­їв­ських ми­тро­по­ли­тів. Все­лен­ський па­трі­арх іще раз на­га­дує, що лист бу­ло да­но під ти­ском по­лі­ти­чних об­ста­вин із тим, що він мо­же бу­ти від­кли­ка­ний, ко­ли об­ста­ви­ни змі­ня­ться. Так от, во­ни змі­ни­ли­ся. Але річ не тіль­ки в цьо­му. А ще й у то­му, що Мо­спа­трі­ар­хія гру­бо по­ру­ши­ла умо­ви пе­ре­да­чі прав на при­зна­че­н­ня ки­їв­ських ми­тро­по­ли­тів — во­на фа­кти­чно при­вла­сни­ла те­ри­то­рію Ки­їв­ської ми­тро­по­лії. Те­ри­то­рію, яка, згі­дно з ли­стом, збе­рі­га­ла­ся за Кон­стан­ти­но­по­лем. І щоб на ній не за­бу­ва­ли «чи­їх бу­дуть», за бо­го­слу­жі­н­ня­ми як гла­ву Ки­їв­ської цер­кви по­вин­ні бу­ли по­ми­на­ти па­трі­ар­ха Кон­стан­ти­но­поль­сько­го. Те, що цьо­го в УПЦ МП не ро­блять, на дум­ку па­трі­ар­ха, по­ру­шує йо­го пра­ва і мо­же бу­ти при­во­дом вза­га­лі від­мо­ви­ти в ка­но­ні­чно­сті Ки­їв­ській ми­тро­по­лії в єд­но­сті з Мо­сков­ським па­трі­ар­ха­том.

Не ви­клю­че­но, що це на­тяк: ва­ша ка­но­ні­чність під пи­та­н­ням, якщо ви не по­ми­на­є­те під час бо­го­слу­жі­н­ня Все­лен­сько­го па­трі­ар­ха, тоб­то не ви­зна­є­те йо­го істин­ним гла­вою укра­їн­ської цер­кви.

Це да­ло при­від «фа­на­ро­ске­пти­кам» го­во­ри­ти про те, що справ­жня ме­та Все­лен­сько­го па­трі­ар­ха в Укра­ї­ні — роз­жи­ти­ся зе­мель­кою. Ну і па­ствою за­о­дно. За­ли­шать укра­їн­ську цер­кву в ста­ту­сі ми­тро­по­лії, ма­ни­ти­муть обі­цян­кою То­мо­су «у бла­го­час­сі», роз­да­дуть най­ла­сі­ші мі­сця «сво­їм», «гре­кам» — тоб­то укра­їн­ським вла­ди­кам з ді­а­спо­ри то­що. Ко­ро­тше, мо­сков­ське яр­мо змі­ни­мо на гре­цьке.

Ска­за­ти че­сно, на­віть це бу­ло б аж ні­як не гір­шим ва­рі­ан­том — лі­пше бу­ти ча­сти­ною без­ті­ле­сної Ві­зан­тії, аніж за­над­то вже від­чу­тно­го «рус­ско­го ми­ра». Але та­ка «під­сту­пність» не впи­су­є­ться в ло­гі­ку сю­же­ту, за якою укра­їн­ська цер­ква в ав­то­ке­фаль­но­му ста­ту­сі (що не ви­клю­чає щіль­ної опі­ки Кон­стан­ти­но­по­ля) для Фа­на­ру (і не тіль­ки для ньо­го) ви­гі­дні­ша, аніж у ста­ту­сі «зе­мель­ки». Цьо­го, мо­жли­во, не зро­зу­мі­ти бор­цям за те­ри­то­рії, але фа­кти­чне «без­зе­ме­л­ля» — один із чин­ни­ків, які ро­блять Кон­стан­ти­но­поль­ський па­трі­ар­хат у пов­но­му ро­зу­мін­ні Все­лен­ським. Цер­ква, яка за­над­то три­ма­є­ться за зем­ні во­ло­ді­н­ня, за­ба­га­то втра­чає ра­зом із ни­ми. Урок, який дав­но за­сво­ї­ли в Кон­стан­ти­но­по­лі. І який тіль­ки на­ле­жить за­сво­ї­ти Мо­сков­сько­му па­трі­ар­ха­ту.

Та й сло­во «То­мос» уже стіль­ки ра­зів ска­за­но, що ко­ли він так і не з’яви­ться на сце­ні, істо­ри­чна дра­ма пе­ре­тво­ри­ться на во­де­віль.

Чо­му ж йо­го так і не да­ли? Ось за­пи­та­н­ня, яке по­би­ло всі ре­кор­ди — якщо не в Гу­глі, то в те­ма­ти­чних гру­пах со­цме­реж то­чно.

Що ж, як­би да­ли, це бу­ло б по­сво­є­му чу­до­во. Але по­ру­ши­ло б ло­гі­ку по­дій. Про­бле­ма ви­да­чі То­мо­су пря­мо за­раз, у то­му, що йо­го не­ма ко­му да­ва­ти. Ті­єї «єди­ної по­мі­сної цер­кви», якій То­мос при­зна­че­ний, не­має в при­ро­ді — во­на по­ки що «в пла­нах». Як­би То­мос був Еска­лі­бу­ром, який зда­тен вийня­ти з ка­ме­ня тіль­ки справ­жній ко­роль (то­чні­ше, істин­ний па­трі­арх), мо­жна бу­ло б ви­да­ти йо­го пря­мо за­раз. Але в на­шу ра­ціо­наль­ну епо­ху так не прийня­то.

Ко­му ку­кіль?

То­му на­сту­пний етап — со­бор. Етап на­справ­ді най­більш хи­ткий, адже на цьо­му со­бо­рі єпис­ко­пи ма­ють про­де­мон­стру­ва­ти єд­ність і ді­йти ком­про­мі­сів що­до не­про­стих пи­тань. Вла­сне, якщо во­ни збе­ру­ться — всі вла­ди­ки УПЦ КП, УАПЦ і хоч скіль­кись із УПЦ МП, — це вже бу­де зов­сім не­по­га­но.

На те, що са­ме на цьо­му ета­пі на­ші цер­ков­ни­ки спі­ткну­ться, вже став­лять у Мо­скві. Та й у Ки­є­ві теж. З усіх бо­ків так і си­пле­ться: «Фі­ла­рет не по­сту­пи­ться ку­ко­лем», «Фа­нар не за­хо­че Фі­ла­ре­та», «Ма­ка­рій не по­го­ди­ться на Фі­ла­ре­та», «гре­ки бу­дуть за­тя­гу­ва­ти про­цес». Що най­біль­ше ці­ка­ви­ло пу­блі­ку від­ра­зу пі­сля ого­ло­ше­н­ня ре­зуль­та­тів Си­но­ду? Пра­виль­но, в яко­му ста­ту­сі «від­но­ви­ли в са­ні» па­трі­ар­ха Фі­ла­ре­та — «ми­тро­по­ли­та», «ми­тро­по­ли­та Ки­їв­сько­го» чи не-мо­же-бу­ти па­трі­ар­ха? З усьо­го ска­за­но­го па­трі­ар­хом на йо­го трі­ум­фаль­но­му бри­фін­гу, біль­шість ко­мен­та­то­рів по­чу­ла тіль­ки одне — «я був па­трі­ар­хом, є і бу­ду». Най­при­скі­пли­ві­ші, втім, звер­ну­ли ува­гу на те, що па­трі­арх ви­сту­пив пе­ред пу­блі­кою в не зви­чно­му для се­бе го­лов­но­му убо­рі — за­мість не­о­дмін­но­го бі­ло­сні­жно­го па­трі­ар­шо­го ку­ко­ля на ньо­му бу­ла скром­на чор­на ску­фія.

Най­ці­ка­ві­ше і най­скла­дні­ше в укра­їн­ської цер­кви, зві­сно, по­пе­ре­ду. Па­трі­арх Фі­ла­рет ви­сло­вив на­дію, що со­бор від­бу­де­ться до кін­ця ро­ку. На ньо­му бу­де за­кін­че­но всі фор­маль­но­сті — рі­ше­н­ня про об’єд­на­н­ня, від­нов­ле­н­ня єд­но­сті з Кон­стан­ти­но­поль­ським па­трі­ар­ха­том, за­твер­дже­н­ня ста­ту­ту, кло­по­та­н­ня про ав­то­ке­фа­лію та обра­н­ня пред­сто­я­те­ля. Спи­сок чи­ма­лий і не­про­стий. Убо­лі­валь­ни­ки на три­бу­нах не від­ри­ва­ють очей від на­па­дни­ка, який ве­де м’яч. Але до­ля гри за­ле­жить не тіль­ки й не стіль­ки від май­стер­но­сті одно­го грав­ця. Во­на за­ле­жить від то­го, які вста­нов­ле­но пра­ви­ла, як ді­я­ти­ме ко­ман­да, що по­мі­тять чи не по­мі­тять суд­ді, і чим від­по­вість су­пер­ник.

У вла­дик, які бра­ти­муть участь у со­бо­рі, є зав­да­н­ня мі­ні­мум — зі­бра­ти­ся. Не пе­ре­сва­ри­ти­ся, не по­ча­ти за­вча­сно ді­ли­ти шку­ру нев­би­то­го ве­дме­дя, не до­зво­ли­ти пі­до­зра­ми зла­ма­ти кри­хку до­ві­ру, що в умо­вах на­шо­го ба­га­то­го істо­ри­чно­го анам­не­зу ви­да­є­ться зав­да­н­ням май­же не­по­силь­ним.

Але до кін­ця ро­ку є час, а от­же і на­дія, що ком­про­мі­си всти­гнуть до­зрі­ти.

Час­тка ке­са­ря

Є дум­ка, що в ор­га­ні­за­ції со­бо­ру й пи­тан­ні про по­двір’я ча­сти­ну ро­бо­ти по­вин­на взя­ти на се­бе укра­їн­ська вла­да. Це спра­ве­дли­во, адже чин­ний пре­зи­дент на­пев­не зу­міє з чи­ма­лою ви­го­дою обмі­ня­ти То­мос про ав­то­ке­фа­лію на го­ло­си ви­бор­ців. Але тіль­ки в то­му ра­зі, якщо йо­му вда­сться зро­би­ти дві ре­чі: умо­ви­ти вла­дик (а та­кож світ­ський «су­про­від») не на­чу­ди­ти на со­бо­рі і не допу­сти­ти си­ло­вих акцій. Якщо це йо­му вда­сться, він змо­же впов­ні від­чу­ти пло­ди пе­ре­мо­ги.

Пре­зи­дент По­ро­шен­ко до­кла­дає чи­ма­лих зу­силь, аби пе­ре­ко­на­ти пу­блі­ку в то­му, що во­ло­діє си­ту­а­ці­єю. При­чо­му на­стіль­ки, що мо­же нею на­віть тро­хи «по­кер­му­ва­ти». По­ча­сти так во­но і є. При­найм­ні в то­му, що сто­су­є­ться ін­фор­ма­цій­но­го су­про­во­ду про­це­су по­да­н­ня ав­то­ке­фа­лії. Без уча­сті пре­зи­дент­сько­го ото­че­н­ня і йо­го ка­на­лів ін­фор­ма­цій­но­го впли­ву біль­ша ча­сти­на пу­блі­ки — у зви­чай­ній си­ту­а­ції аб­со­лю­тно бай­ду­жа до цер­ков­них пи­тань — ні­чо­го не по­мі­ти­ла б. А як­би й по­мі­ти­ла, то за­сум­ні­ва­ла­ся б у то­му, що пре­зи­ден­то­ві світ­ської кра­ї­ни вар­то за­йма­ти­ся та­ки­ми «се­ре­дньо­ві­чни­ми» пи­та­н­ня­ми.

Це справ­ді ці­ка­во — як бу­кваль­но за лі­че­ні мі­ся­ці ка­мер­на до­сі те­ма цер­кви опи­ни­ла­ся у фо­ку­сі ува­ги най­шир­шої пу­блі­ки, як сти­му­лю­вав­ся цей ін­те­рес, і як він, уре­шті-решт, ді­йшов до фут­боль­но­го азар­ту. Убо­лі­валь­ни­кам, зві­сно, не­має ді­ла до «бла­го­да­ті», «апо­столь­ської спад­ко­єм­но­сті», «ка­но­ні­чно­сті» й ін­ших су­то цер­ков­них ре­чей. Але це пе­ре­мо­га «на­ших» над «їхні­ми» — цьо­го до­сить. Одне ли­бонь за­до­во­ле­н­ня спо­сте­рі­га­ти, як ко­ло­тить усю цю «рус­сми­ров­скую» бра­тію — від па­трі­ар­ха Кі­рі­ла до ве­ду­чої про­гра­ми «Вре­мя». Це за­до­во­ле­н­ня до­ро­го ко­штує.

І як за будь-яке ін­ше за­до­во­ле­н­ня, за це теж до­ве­де­ться роз­пла­чу­ва­ти­ся. По-рі­зно­му і в рі­зні ка­си. Це зов­сім не озна­чає, що ма­є­мо від­мо­ви­ти со­бі в за­до­во­лен­ні (тим біль­ше в пе­ре­мо­зі). Це озна­чає, що лі­пше за­зда­ле­гідь згру­пу­ва­ти­ся.

Пер­ше, про що го­во­рять осо­бли­во го­ло­сно, — си­ло­ве про­ти­сто­я­н­ня. У да­ний мо­мент це го­лов­на ін­фор­ма­цій­на зброя Мо­скви про­ти То­мо­су — «за­го­стре­н­ня» і на­віть «ре­лі­гій­на вій­на». Мо­сква го­тує нас — і світ — до то­го, що це не­ми­ну­чий на­слі­док на­шо­го пра­гне­н­ня ви­йти з РПЦ. Це нам та­ка ка­ра — нам і Кон­стан­ти­но­по­лю, який «ві­ро­лом­но вторг­ся». Са­ме Кон­стан­ти­но­поль (ну і нас по­ча­сти) вже при­зна­че­но «від­по­від­аль­ним» за кров, яка «про­л­лє­ться». І по­ча­сти че­рез ці по­гро­зи (і ро­зу­мі­н­ня їх сер­йо­зно­сті) в під­сум­ко­во­му до­ку­мен­ті Си­но­ду є ря­док із за­кли­ком до всіх за­лу­че­них сто­рін утри­ма­ти­ся від на­силь­ства й за­зі­ха­н­ня на хра­ми і май­но.

Із цим же за­кли­ком на сво­є­му трі­ум­фаль­но­му бри­фін­гу звер­нув­ся па­трі­арх Фі­ла­рет. Він за­пев­нив, що від укра­їн­ських цер­ков і ві­рян жо­дної за­гро­зи ре­лі­гій­но­му ми­ру не­має. Ні­я­ких «за­хо­плень» та ін­ших си­ло­вих акцій не пла­ну­є­ться. І що всім чу­до­во ві­до­мо, хто біль­ше за всіх за­ці­кав­ле­ний у то­му, щоб «за­го­стре­н­ня» ста­ло­ся. Ста­ло­ся, і зруй­ну­ва­ло на­дії, по­сі­я­ні Си­но­дом на Фа­на­рі.

Ме­ні хо­ті­ло­ся б роз­ді­ли­ти опти­мізм па­трі­ар­ха, впев­не­но­го, що ті, хто хо­че не­за­ле­жно­сті укра­їн­ської цер­кви і на­ціо­наль­но­го від­ро­дже­н­ня, не «ро­би­ти­муть кар­тин­ки» ро­сій­ським те­ле­ка­на­лам. Та є одне «але» — вій­на. Вій­на три­ває вже до­сить дов­го, і це має по­бі­чні ефе­кти для су­спіль­ства — у ньо­му по­сту­по­во зни­жу­є­ться чу­тли­вість до та­кої стра­шил­ки як «за­го­стре­н­ня». По­чи­на­ю­чи з Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті, ми зви­кли ба­чи­ти кров. Вій­на у свою чер­гу ви­кли­ка­ла до жи­т­тя культ на­силь­ства. До то­го, що «па­трі­от» — це той, хто в ка­му­фля­жі і з ав­то­ма­том. Чи хо­ча б із «ко­ктей­лем Мо­ло­то­ва». Ми зви­ка­є­мо до на­силь­ства — то­му нас не на­ля­ка­єш яки­мось там «за­го­стре­н­ням». І, зві­сно, «за­сла­ні ко­за­чки» — це го­лов­ний ва­жіль «за­го­стре­н­ня», але основ­на бі­да не в них, а в то­му, що на­сі­н­ня про­во­ка­ції впа­де на ро­дю­чий ´рунт.

На що за­ли­ша­є­ться спо­ді­ва­ти­ся? Та все на них же — на ви­бо­ри. Пе­тро­ві По­ро­шен­ку, на від­мі­ну від рос-тб, кар­тин­ка за­во­ру­шень на сто­ли­чних ву­ли­цях геть ні до чо­го.

«Р» озна­чає Роз­кол

Та все ж імо­вір­ність за­во­ру­шень на ки­їв­ський ву­ли­цях тим ви­ща, чим глиб­ші гнів і від­чай Мо­спа­трі­ар­хії. А во­ни як ні­ко­ли гли­бо­кі. В та­кий стан Мо­спа­трі­ар­хію при­вів, го­лов­ним чи­ном, один пункт під­сум­ко­во­го до­ку­мен­та Си­но­ду Кон­стан­ти­но­поль­ської цер­кви — про зня­т­тя ана­фем і від­нов­ле­н­ня ка­но­ні­чно­го ста­ту­су те­пер уже ко­ли­шніх «роз­коль­ни­ків» з УПЦ КП і УАПЦ.

На­справ­ді це й бу­ло най­ва­жли­ві­шим для нас рі­ше­н­ням Си­но­ду. Це га­ран­тії, аванс і пе­ре­мо­га в одно­му фла­ко­ні. Це озна­чає, що у нас в кра­ї­ні біль­ше не­має «не­до­тор­кан­них», у чиї хра­ми не мо­жна за­хо­ди­ти, з яки­ми не мо­жна при­ча­ща­ти­ся, від яких уза­га­лі лі­пше три­ма­ти­ся якнай­да­лі, бо ана­фе­ма пред­сто­я­те­ля мі­сти­чним чи­ном ки­дає тінь на ко­жно­го па­ра­фі­я­ни­на. Шту­чні кор­до­ни, що роз­ді­ля­ли укра­їн­ських пра­во­слав­них не­здо­лан­ним бру­стве­ром, че­рез який мо­жна бу­ло хі­ба що обра­за­ми обмі­ню­ва­ти­ся, зня­то.

Це та­кож озна­чає, що май­бу­тній об’єд­нав­чий со­бор уже не мо­жна бу­де на­зва­ти «са­мо­зва­ним збі­го­ви­ськом», «ку­пкою ря­дже­них», як це зви­кли ро­би­ти «бра­ти во Хри­сті» Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту. У них біль­ше не­має екс­клю­зив­них прав на ка­но­ні­чність. Усі три укра­їн­ські цер­кви одна­ко­вою мі­рою ка­но­ні­чні.

Цей пункт — га­ран­тія для тих, хто до­сі не на­ва­жу­вав­ся по­ли­ши­ти МП, бо­я­чись втра­ти­ти «ка­но­ні­чність». Те­пер мо­жуть пе­ре­хо­ди­ти, мо­жуть хо­ди­ти одне до одно­го в го­сті і бра­ти участь у спіль­них со­бо­рах.

Цей пункт — аванс, адже по су­ті укра­їн­ські цер­кви вже, без уся­ко­го То­мо­су, со­бо­ру і ав­то­ке­фа­лії, до­мо­гли­ся го­лов­но­го: во­ни пов­ною мі­рою цер­кви — їхні та­їн­ства дій­сні (біль­ше жо­дних не­від­спі­ва­них хло­пчи­ків!), їхні свя­ще­ни­ки й єпис­ко­пи ле­гі­тим­ні, ру­ко­по­да­ва­ні і ру­ко­по­кла­да­ні. Біль­ше жо­дних сум­ні­вів. То­мос — ам­бі­тна ме­та, до якої мо­жна йти стіль­ки, скіль­ки бу­де по­трі­бно, то­му що го­лов­ну про­бле­му — пе­ре­бу­ва­н­ня по­за цер­ков­ною ого­ро­жею — зня­то. Це аванс, який Все­лен­ський па­трі­арх дав укра­їн­ським цер­квам із тим, щоб во­ни бу­ли впев­не­ні в сво­є­му ста­ту­сі і не ма­ли жо­дних ка­но­ні­чних пе­ре­пон для діа­ло­гу за­ра­ди єд­но­сті.

Са­ме це рі­ше­н­ня ви­кли­ка­ло шок у пред­став­ни­ків МП. Яке пра­во має Все­лен­ський па­трі­арх зні­ма­ти ана­фе­ми, які не він на­кла­дав? Це за­пи­та­н­ня раз у раз зву­чить, при­чо­му на­віть з уст свя­щен­но­слу­жи­те­лів, чу­до­во обі­зна­них про існу­ва­н­ня апо­столь­сько­го пра­ви­ла, згі­дно з яким Кон­стан­ти­но­поль­ський па­трі­арх та­ке пра­во має.

В УПЦ МП і РПЦ вже, зві­сно, за­яви­ли, що рі­ше­н­ня це ні за що не ви­зна­ють. Що Все­лен­ський па­трі­арх «пе­ре­йшов чер­во­ну ме­жу». Що за­хо­ди не за­ба­ря­ться — пря­мо ци­ми ви­хі­дни­ми на за­сі­дан­ні Си­но­ду бу­де ухва­ле­но рі­ше­н­ня у від­по­відь. Зві­сно, Мінськ — не най­зру­чні­ше мі­сце. Там свої по­же­жі га­си­ти тре­ба — на тлі укра­їн­сько­го по­хо­ду по ав­то­ке­фа­лію пре­зи­дент Лу­ка­шен­ко по­чав де­мон­стру­ва­ти від­вер­те не­вдо­во­ле­н­ня по­лі­ти­кою РПЦ в Бі­ло­ру­сі. Але від­кла­сти укра­їн­ське пи­та­н­ня за­ра­ди бі­ло­ру­сько­го — не­ро­зум­но. А крім то­го, в МП зов­сім не вмі­ють да­ва­ти со­бі ра­ду зі стре­сом і при­йма­ти рі­ше­н­ня опе­ра­тив­но й во­дно­час зва­же­но. У пер­ші ж го­ди­ни пі­сля пу­блі­ка­ції рі­шень Си­но­ду на Фа­на­рі спі­ке­ри Мо­спа­трі­ар­ха­ту на­го­во­ри­ли стіль­ки ці­ка­во­го, скіль­ки й за рік не по­чу­єш — на де­ся­ток цер­ков­них су­дів ви­ста­чить. На да­ний мо­мент вже до­зрі­ли про­по­зи­ції пі­ти в пов­ний роз­кол із Все­лен­ським па­трі­ар­хом, ро­зі­рвав­ши єв­ха­ри­стій­не спіл­ку­ва­н­ня, а та­кож на­кла­сти на Все­лен­сько­го па­трі­ар­ха ана­фе­му. Во­ро­неж іще не бом­блять, але поль­ські яблу­ка вже ги­нуть ти­ся­ча­ми.

Що ж, це пер­ша ре­а­кція, а їй до­зво­ле­но бу­ти де­що істе­ри­чною — в МП, по­вто­рю­ся, не вмі­ють управ­ля­ти стре­сом. Там, згі­дно з крем­лів­ською мо­дою, прийня­то від­ра­зу би­ти у від­по­відь, якщо вже не вда­ло­ся вда­ри­ти пер­шим. Окрім то­го, там мо­жуть спо­ді­ва­ти­ся, що в ін­ших по­мі­сних цер­квах рі­шу­чість Все­лен­сько­го па­трі­ар­ха втру­ча­ти­ся в чу­жі «вну­трі­шні спра­ви» спри­чи­нить від­тор­гне­н­ня. Вла­сне, па­трі­арх Вар­фо­ло­мій і не при­хо­вує, що йо­го ме­та — зро­би­ти кор­до­ни ка­но­ні­чних те­ри­то­рій «про­зо­рі­ши­ми». Чи всі на це по­го­дя­ться? А якщо їх іще тро­хи «обро­би­ти»?

Роз­кол — силь­ний ар­гу­мент. Це те, що мо­же на­ля­ка­ти — якщо не Все­лен­сько­го па­трі­ар­ха, то ін­ші по­мі­сні цер­кви. Не те щоб во­ни так уже силь­но від­чу­ва­ли (тим біль­ше де­мон­стру­ва­ли) свою єд­ність — во­на існує рад­ше як фі­гу­ра мо­ви. Але одна­ко­во не ко­міль­фо.

Є, зві­сно, сум­ні­ви, що РПЦ вда­сться по­тяг­ти з со­бою за лі­нію роз­ко­лу бо­дай одну з по­мі­сних цер­ков. Їм не вда­ло­ся ор­га­ні­зу­ва­ти ма­со­вий про­тест по­мі­сних по­бра­ти­мів про­ти «сва­ві­л­ля» Все­лен­сько­го па­трі­ар­ха в укра­їн­сько­му пи­тан­ні, хо­ча во­ни ду­же на­ма­га­ли­ся. А тут — ці­лий роз­кол. І ви­бір між Все­лен­ським па­трі­ар­хом і Мо­сков­ським.

За­над­то оче­ви­дно, що «роз­кол» для Мо­скви — най­го­лов­ні­ше сло­во. І най­улю­бле­ні­ший ін­стру­мент. І в по­лі­ти­ці, де тіль­ки мо­же, во­на «роз­ді­ляє і во­ло­да­рює», і в цер­кві то­чно так са­мо. Роз­кол став «ро­сій­ським сти­лем» ве­де­н­ня справ зі сво­ї­ми ко­ли­шні­ми про­він­ці­я­ми, і на­віть при пе­ре­хо­ді на гло­баль­ний рі­вень там усе одно не мо­жуть ви­га­да­ти ні­чо­го ори­гі­наль­ні­шо­го, ніж роз­ко­ло­ти ці­лий світ.

Однак у да­но­му ра­зі «роз­кол» мо­же ляг­ти на бла­го­да­тний ´рунт. Те, що ро­бить Все­лен­ський па­трі­арх за­раз в Укра­ї­ні, пе­ре­вер­шує «укра­їн­ське пи­та­н­ня» й ін­те­ре­си Мо­скви — він змі­нює (чи рад­ше від­нов­лює) пра­ви­ла гри в пра­во­слав­но­му сві­ті в ці­ло­му. Він цьо­го не при­хо­вує — він хо­че по­мі­ня­ти цей світ, який роз­пав­ся і від­окре­мив­ся у сво­їх ка­но­ні­чних ме­жах, втра­тив за­галь­ний пульс, «єди­ний» тіль­ки на сло­вах.

На­справ­ді ж «ве­ли­кий роз­кол» уже дав­но від­був­ся — роз­кол на без­ліч окре­мих, за­мкну­тих на­ціо­наль­них цер­ков — ко­жна при сво­їх ін­те­ре­сах у пра­во­слав­но-бі­по­ляр­но­му сві­ті, де всі по­зи­ції мо­жна пе­ред­ба­чи­ти, ре­а­кції вга­да­ти і на­віть су­ми, що пе­ре­хо­дять з ки­ше­ні в ки­ше­ню, при­ки­ну­ти. Це вже дав­но від­бу­ло­ся. То чи вар­то бо­я­ти­ся? Чи не спро­бу­ва­ти це змі­ни­ти?

У ви­пад­ку з Укра­ї­ною Все­лен­ський па­трі­арх не тіль­ки й не стіль­ки по­вер­тає со­бі якийсь шма­ток те­ри­то­рії, ви­пу­ще­ний ним з рук у пе­рі­од по­лі­ти­чної слаб­ко­сті, скіль­ки від­нов­лює ав­то­ри­тет Все­лен­сько­го пре­сто­лу як га­ран­та єд­но­сті і бла­го­по­луч­чя цер­кви в ці­ло­му і в окре­мих пи­та­н­нях. Укра­ї­на в цьо­му пла­ні ви­яви­ла­ся не­по­га­ним стар­то­вим май­дан­чи­ком: є кон­флікт, який ні­хто не має на­мі­ру ви­рі­шу­ва­ти, не­вдо­во­ле­н­ня чин­ним цер­ков­ним цен­тром, по­лі­ти­чна во­ля ке­рів­ни­цтва кра­ї­ни, го­то­во­го ста­ти си­ту­а­тив­ним со­ю­зни­ком, при­найм­ні на пе­рі­од ви­бо­рів, і, го­лов­не, кри­ти­чна ма­са «без­при­туль­них» ві­рян. Є й гео­по­лі­ти­чний за­пит на оста­то­чний роз­вал СРСР. Так, у Мо­скві ма­ють ціл­ко­ви­ту ра­цію, про­ект «Ав­то­ке­фа­лія» під­три­мує «ва­шинг­тон­ський об­ком», на­ре­шті, гі­дно оці­нив­ши цер­ков­ний аспект слов’ян­ської гео­по­лі­ти­ки.

Якщо ж го­во­ри­ти за ве­ли­ким гам­бурзь­ким (або, в да­но­му ра­зі, єван­гель­ським) ра­хун­ком, то Все­лен­ський па­трі­арх вчи­нив у єди­но мо­жли­вий для хри­сти­я­ни­на спо­сіб: усіх, хто спо­від­ує Хри­ста і по­ді­ляє пра­во­слав­ні до­гма­ти, він прийняв у ло­но цер­кви. Як лю­бля­чий ба­тько — блу­дно­го си­на. Як до­брий па­стир — вів­цю, що від­би­ла­ся від ота­ри. Без при­ни­зли­вих про­це­дур. Без до­да­тко­вих умов. Без тор­гів­лі про зва­н­ня і по­го­ни. Все це — пе­ре­го­во­ри, тор­ги, по­ка­я­н­ня, роз­бір ша­пок і по­льо­тів, грі­хів і по­дви­гів, пра­н­ня бі­ли­зни і чи­ще­н­ня ци­бу­лі — по­тім. Спер­шу не­хай у дім увій­дуть.

Фо­то Ва­си­ля Ар­тю­шен­ка

Depositphotos

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.