Ро­згу­бле­на ба­га­то­сто­рон­ність Ра­да Єв­ро­пи як по­ле би­тви за май­бу­тнє між­на­ро­дних ор­га­ні­за­цій

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Дми­тро КУЛЕБА,

9 жов­тня Пар­ла­мент­ська асам­блея Ра­ди Єв­ро­пи від­мо­ви­ла­ся ухва­лю­ва­ти ре­зо­лю­цію, що ма­ла ство­ри­ти умо­ви для по­вер­не­н­ня Ро­сії до цьо­го ва­жли­во­го між­на­ро­дно­го ор­га­ну.

Де­ле­га­ція РФ не бе­ре уча­сті в ро­бо­ті ПАРЄ з 2014 ро­ку, ко­ли що­до неї за­сто­су­ва­ли сан­кції за агре­сію про­ти Укра­ї­ни. Скла­дна і три­ва­ла опе­ра­ція Ро­сії та її при­хиль­ни­ків за­вер­ши­ла­ся бо­лі­сною по­раз­кою. Укра­ї­на ра­зом із пар­тне­ра­ми при­ймає при­ві­та­н­ня з пе­ре­мо­гою. Але це не кі­нець істо­рії…

1815 ро­ку на Ві­ден­сько­му кон­гре­сі дер­жа­ви до­мо­ви­ли­ся про ство­ре­н­ня Цен­траль­ної ко­мі­сії з пи­тань на­ві­га­ції по Рей­ну. Вва­жа­є­ться, що це бу­ла пер­ша в сві­ті між­на­ро­дна ор­га­ні­за­ція в су­ча­сно­му ро­зу­мін­ні цьо­го яви­ща.

За збі­гом об­ста­вин че­рез три ро­ки ан­глій­ська пи­сьмен­ни­ця Ме­рі Шел­лі опу­блі­ку­ва­ла свій ле­ген­дар­ний ро­ман «Фран­кен­штейн, або Су­ча­сний Про­ме­тей». Сю­жет до­бре ві­до­мий: вче­ний Ві­ктор Фран­кен­штейн грав­ся з ма­те­рі­єю і ство­рив мон­стра. Той ви­йшов з-під кон­тро­лю твор­ця і зре­штою звів у мо­ги­лу і йо­го, і ку­пу до­ро­гих йо­му лю­дей.

«Ти — мій тво­рець, але я — твій во­ло­дар, ко­ри­ся!», — це звер­не­н­ня обра­же­но­го на до­лю мон­стра до вче­но­го-ро­ман­ти­ка зна­йшло за­сто­су­ва­н­ня у сфе­рі, про яку Ме­рі Шел­лі на­віть не здо­га­ду­ва­ла­ся. Ці сло­ва іде­аль­но по­ясню­ва­ли стра­хи дер­жав сто­сов­но сво­їх тво­рінь — між­на­ро­дних ор­га­ні­за­цій.

Мі­жна­ро­дні ор­га­ні­за­ції важ­ко то­ру­ва­ли со­бі шлях до жи­т­тя і вла­ди. Їхні твор­ці на­ма­га­ли­ся при­ми­ри­ти дві про­ти­ле­жно­сті — отри­му­ва­ти ви­го­ду від під­по­ряд­ку­ва­н­ня сво­їх ін­те­ре­сів ін­те­ре­сам усі­єї ор­га­ні­за­ції і утри­му­ва­ти під кон­тро­лем ор­га­ні­за­цію, щоб про­су­ва­ти са­ме свої ін­те­ре­си. Уря­ди стри­му­ва­ли їх усі­ма мо­жли­ви­ми за­со­ба­ми — юри­ди­чни­ми, по­лі­ти­чни­ми, фі­нан­со­ви­ми.

Цей ла­тен­тний кон­флікт за­вер­шив­ся ви­му­че­ним існу­ва­н­ням Лі­ги на­цій, яку ти­хо за­кри­ли пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни, щоб пе­ре­да­ти еста­фе­ту ООН. Із цьо­го по­ча­ла­ся ера роз­кві­ту між­на­ро­дних ор­га­ні­за­цій. Хва­тка дер­жав слаб­ша­ла. Мон­стри­ки на­би­ра­ли ва­гу.

«Ба­га­то­сто­рон­ка»: на ди­пло­ма­ти­чно­му слен­гу це сло­во озна­чає на­прям зов­ні­шньої по­лі­ти­ки, який опі­ку­є­ться між­на­ро­дни­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми і кон­фе­рен­ці­я­ми. Що­прав­да, це де­що біль­ше, ніж на­прям. Це ці­ла ві­ра в те, що ін­сти­ту­ції — то шлях до ви­ко­рі­не­н­ня про­блем сві­ту, ство­ре­них дер­жа­ва­ми. Те, що ор­га­ні­за­ції теж ство­ре­ні дер­жа­ва­ми, вва­жа­ло­ся про­бле­мою зро­ста­н­ня.

Мов­ляв, ба­га­то­сто­рон­ні фор­ма­ти ста­нуть на но­ги і пе­ре­тво­ря­ться на ре­аль­ну си­лу. Це дасть їм мо­жли­вість стри­му­ва­ти агре­сив­ні по­ри­ви окре­мих дер­жав і зба­лан­со­ву­ва­ти ін­те­ре­си рі­зних кра­їн. А го­лов­не — ор­га­ні­за­ції лі­пше за­по­бі­га­ти­муть кон­флі­ктам, ніж альян­си двох і біль­ше дер­жав, які не­ми­ну­че сти­ка­ю­ться між со­бою.

У 1990-х роз­по­чав­ся роз­квіт «ба­га­то­сто­рон­ки». Ві­ра ста­ла ма­со­вою. Ін­сти­ту­ціо­на­лізм па­ну­вав у дум­ках і пра­кти­ці. Ла­ма­ти кон­це­пцію су­ве­ре­ні­те­ту на друз­ки з при­во­ду і без ньо­го ста­ло озна­кою гар­но­го ін­те­ле­кту­аль­но­го сма­ку. В мо­ду вві­йшла на­дна­ціо­наль­ність (над­дер­жав­ність). На ко­жну про­бле­му бу­ло уні­вер­саль­не рі­ше­н­ня — між­на­ро­дна ор­га­ні­за­ція. Це бу­ли зо­ло­ті ча­си.

Ця ві­ра важ­ко на­ро­джу­ва­ла­ся й утвер­джу­ва­ла­ся. І не менш важ­ко на на­ших очах во­на за­не­па­дає. На жаль, монстр ви­явив­ся кри­хкі­шим, ніж зда­вав­ся. Тоб­то і не мон­стром, а ди­ти­ною, яка так і не по­до­ла­ла кри­ти­чної за­ле­жно­сті від сво­їх ба­тьків.

У цій кар­ти­ні сві­ту Ра­да Єв­ро­пи є ти­по­вою ди­ти­ною, що пе­ре­жи­ває кри­зу, до якої не бу­ла го­то­ва. І про­бле­ми в неї до­во­лі ти­по­ві для су­ча­сних між­на­ро­дних ор­га­ні­за­цій.

По-пер­ше, во­на ба­наль­но не знає, що ро­би­ти з дер­жа­вою-чле­ном, яка си­стем­но й агре­сив­но не по­ді­ляє її цін­но­стей. По-дру­ге, во­на по­чи­нає ду­ма­ти ли­ше про своє існу­ва­н­ня. Хо­ча ду­ма­ти тре­ба про збе­ре­же­н­ня при­чи­ни сво­го існу­ва­н­ня — прин­ци­пів, для за­хи­сту яких її бу­ло ство­ре­но.

Ко­ли влі­тку 2016 ро­ку я при­їхав до Страс­бур­га, до­свід­че­ний ко­ле­га в роз­мо­ві зі мною влу­чно ви­сло­вив­ся з цьо­го при­во­ду: «Ро­зу­мі­є­те, Ра­да Єв­ро­пи бу­ла ство­ре­на для лю­бо­ві, а ви­му­ше­на жи­ти на вій­ні і про­сто не знає, як пра­виль­но ді­я­ти».

Тер­тя і на­віть кон­флі­кти між клю­чо­ви­ми дер­жа­ва­ми ор­га­ні­за­ції є не­ми­ну­чи­ми. Ін­сти­ту­ція збе­рі­гає мо­жли­вість ді­я­ти, якщо во­ни за­ли­ша­ють про­стір для ком­про­мі­су та по­сту­пок. Про­те во­на геть не знає, що ро­би­ти з дер­жа­вою, яка ви­рі­шує йти вій­ною.

Те, що чо­ти­ри ро­ки то­му зда­ва­ло­ся не­по­ру­шним, те­пер не­мов пі­сок си­пле­ться крізь паль­ці впли­во­вих у цій ор­га­ні­за­ції лю­дей, які ві­ри­ли, що мі­цно три­ма­ють си­ту­а­цію під кон­тро­лем. Ро­згу­бле­ність по­ча­ла пло­ди­ти по­мил­ки.

Се­рі­ал «По­вер­не­н­ня Ро­сії в ПАРЄ», за яким ви мо­же­те сте­жи­ти в но­ви­нах і со­цме­ре­жах, є най­яскра­ві­шим про­я­вом ці­єї дра­ми. Ор­га­ні­за­ція так і не змо­гла ви­ро­би­ти ді­є­вої по­лі­ти­ки що­до дер­жа­ви, яка є най­більш си­стем­ним по­ру­шни­ком прав лю­ди­ни, вер­хо­вен­ства пра­ва в Єв­ро­пі і пе­ре­тво­ри­ла де­мо­кра­тію на фарс.

Пар­ла­мент­ська асам­блея є ли­ше одним з ор­га­нів Ра­ди Єв­ро­пи. Але най­більш по­лі­ти­чним, адже кра­ї­ни пред­став­ле­ні в ній де­пу­та­та­ми, які за ви­зна­че­н­ням мо­жуть до­зво­ли­ти со­бі біль­ше сво­бо­ди, ніж пред­став­ни­ки уря­дів. Са­ме то­му ПАРЄ до­зво­ля­ла со­бі ка­ра­ти Ро­сію.

Вла­сне, пі­сля 1991 ро­ку Ро­сія є єди­ною дер­жа­вою Ра­ди Єв­ро­пи, про­ти якої ПАРЄ за­сто­со­ву­ва­ла сан­кції за по­ру­ше­н­ня прин­ци­пів ор­га­ні­за­ції. Си­ту­а­ція без­пре­це­ден­тна са­ма по со­бі, оскіль­ки та­кі сан­кції — це най­ви­щий за­сіб ти­ску, до­сту­пний Асам­блеї.

По­ка­зо­ве до­ся­гне­н­ня Ро­сії. Але по­ка­зо­во й те, що ПАРЄ ро­би­ла це не­по­слі­дов­но. Сан­кції за си­стем­ні зло­чи­ни та по­ру­ше­н­ня прав лю­ди­ни під час дру­гої че­чен­ської вій­ни бу­ли за­сто­со­ва­ні, але ли­ше на ві­сім мі­ся­ців. Ро­сія не зро­би­ла ні­чо­го, щоб ви­пра­ви­ти свою по­ве­дін­ку. Та мен­ше з тим, їй про­ба­чи­ли.

Агре­сія про­ти Гру­зії вза­га­лі зі­йшла Ро­сії з рук. Жо­дних сан­кцій — ли­ше діа­лог. Зві­сно, си­гнал у Мо­скві був зчи­та­ний пра­виль­но: мо­жна.

З Укра­ї­ною цей но­мер не про­йшов. Уже біль­ше ніж чо­ти­ри ро­ки Ро­сія пе­ре­бу­ває по­за ме­жа­ми ПАРЄ. Ко­жно­го жов­тня в Страс­бур­зі роз­гор­та­є­ться чер­го­ва ви­рі­шаль­на би­тва. І ко­жно­го жов­тня, по­при ша­ле­ні ре­сур­си, Ро­сія та її дру­зі цю би­тву про­гра­ють. Тих, хто бло­кує по­вер­не­н­ня, тав­ру­ють «ру­со­фоб­ською мен­ші­стю» в Мо­скві й «не­кон­стру­ктив­ни­ми» у Страс­бур­зі.

Усі ці ро­ки Ро­сія на­ма­га­є­ться по­вер­ну­ти­ся в Асам­блею «не ки­єм, то па­ли­цею». За­ді­я­ні всі ло­біст­ські мо­жли­во­сті, фі­нан­со­вий шан­таж і по­лі­ти­чний тиск. Ко­жна но­ва спро­ба про­ва­лю­є­ться, але дає ва­жли­вий по­бі­чний ефект — Ра­да Єв­ро­пи за­ну­рю­є­ться в іще глиб­шу кри­зу, а от­же стає менш зда­тною впли­ва­ти на дер­жа­ви-чле­ни.

Вій­на зсе­ре­ди­ни під­то­чує ор­га­ні­за­цію, але зви­ну­ва­чу­ва­ти во­на мо­же ли­ше се­бе. Ро­згу­бле­на від уль­ти­ма­ту­мів Ро­сії та мі­цно­сті вну­трі­шньо­го ро­сій­сько­го ло­бі, яке ске­ро­вує її у «пра­виль­не» ру­сло, ор­га­ні­за­ція при­пу­сти­ла­ся фун­да­мен­таль­ної по­мил­ки — за­мість зо­се­ре­ди­ти­ся на то­му, щоб за­хи­ща­ти свої прин­ци­пи і зму­си­ти Ро­сію ви­ко­ну­ва­ти свої зо­бов’яза­н­ня, во­на ви­рі­ши­ла зна­йти шлях ви­ко­на­ти ви­мо­гу Ро­сії. Яка за­яви­ла, що са­ма ні­чо­го не ро­би­ти­ме і на жо­дні по­сту­пки не пі­де. Ін­ши­ми сло­ва­ми, лі­кар ви­рі­шив, що бу­де кра­ще, якщо йо­го лі­ку­ва­ти­ме важ­кий па­ці­єнт. Хо­ча має бу­ти нав­па­ки.

Ви­мо­га Ро­сії, щоб ПАРЄ са­ма се­бе по­зба­ви­ла мо­жли­во­сті за­сто­со­ву­ва­ти сан­кції, аб­сур­дна. Про­те ще аб­сур­дні­ше, ко­ли в Се­кре­та­рі­а­ті Ра­ди Єв­ро­пи був під­го­тов­ле­ний юри­ди­чний ана­ліз, який «до­во­дить» — ПАРЄ пе­ре­ви­щує пов­но­ва­же­н­ня за­сто­со­ву­ю­чи сан­кції.

Див­но, але ці­єї ж по­зи­ції по­слі­дов­но до­три­му­є­ться ро­сій­ська ди­пло­ма­тія. То­му бу­де ціл­ком пра­во­мір­но ствер­джу­ва­ти, що це не юри­ди­чний ана­ліз, а роз­ши­ре­ні те­зи Лав­ро­ва. Про­бле­ма в то­му, що освя­чує їх ор­га­ні­за­ція, яка має за­хи­ща­ти прин­ци­пи, а не під­ла­што­ву­ва­ти їх під силь­них сві­ту цьо­го. Про­бле­мою та­кож є те, що під­три­мує цей до­ку­мент низ­ка уря­дів, у мір­ку­ва­н­нях яких до­ціль­ність по­то­чно­го мо­мен­ту і від­но­си­ни з Ро­сі­єю за­тьма­рю­ють усе ін­ше.

На ща­стя, Асам­блея обу­ри­ла­ся на та­кий ана­ліз і не сприйня­ла йо­го. Біль­шість де­пу­та­тів ви­яви­ла­ся прин­ци­по­ві­шою за біль­шість уря­дів. А «ру­со­фоб­ська мен­шість» ви­яви­ла­ся біль­ші­стю здо­ро­во­го глу­зду.

Без­пре­це­ден­тним рі­ше­н­ням 9 жов­тня Асам­блея по­вер­ну­ла про­ект ре­зо­лю­ції, який мав змі­ни­ти пра­ви­ла її про­це­ду­ри під Ро­сію, ко­мі­те­ту на до­о­пра­цю­ва­н­ня. Це пе­ре­мо­га. Во­на на пев­ний час зу­пи­няє Ро­сію. У сі­чні РФ уко­тре по­при силь­не ба­жа­н­ня та ви­тра­че­ні ре­сур­си за­ли­ши­ться по­за ме­жа­ми ПАРЄ. Але це не охо­ло­джує ті га­ря­чі го­ло­ви в Ра­ді Єв­ро­пи, які ро­ка­ми на­ма­га­ю­ться ти­шком-ни­шком до­по­ма­га­ти Ро­сії.

Мо­сква ду­же бо­лі­сно пе­ре­жи­ває по­раз­ку і за­плу­та­ла­ся в по­гро­зах, що по­ча­ли лу­на­ти одра­зу пі­сля не­вда­ло­го для неї го­ло­су­ва­н­ня. Одні гу­чно­мов­ці по­ча­ли го­во­ри­ти, що те­пер Ро­сія оста­то­чно ви­йде з ПАРЄ. Ін­ші — що во­на ви­йде з Ра­ди Єв­ро­пи за­га­лом. Ви­хід Ро­сії — це не тра­ге­дія. Во­на зав­жди змо­же по­вер­ну­ти­ся, щой­но від­но­вить се­бе як ци­ві­лі­зо­ва­ну де­мо­кра­ти­чну дер­жа­ву.

Але пер­спе­кти­ва ви­хо­ду ля­кає Ра­ду Єв­ро­пи та низ­ку на­ших пар­тне­рів. І, гра­ю­чи на їхніх стра­хах, Ро­сія на­ма­га­є­ться ви­тор­гу­ва­ти со­бі пе­ре­ва­ги. Ко­ли стра­хи по­чи­на­ють до­мі­ну­ва­ти над пе­ре­ко­на­н­ня­ми, ви­ни­кає ро­згу­бле­ність. Ра­да Єв­ро­пи про­сто не мо­же до­зво­ли­ти со­бі та­кої роз­ко­ші, якщо хо­че збе­рег­ти ав­то­ри­тет і зда­тність ді­я­ти.

І тут ми під­хо­ди­мо до дру­гої ти­по­вої про­бле­ми. Мо­жли­во в це важ­ко по­ві­ри­ти, але про­тя­гом цьо­го ро­ку ми пра­кти­чно на ко­жно­му кро­ці чу­ли, що Ро­сія по­вин­на спла­ти­ти ко­шти до бю­дже­ту Ра­ди Єв­ро­пи, які во­на від­мо­ви­ла­ся пла­ти­ти, шан­та­жу­ю­чи ор­га­ні­за­цію. І пра­кти­чно не чу­ли про те, що Ро­сія по­вин­на ви­ко­на­ти рі­ше­н­ня ПАРЄ і Ко­мі­те­ту мі­ні­стрів, що бу­ли ухва­ле­ні у від­по­відь на її агре­сію про­ти Укра­ї­ни.

У від­но­си­нах з Ро­сі­єю «за­пла­тіть гро­ші» ста­ло ва­жли­ві­шим за «ви­ко­най­те ви­мо­ги». Між­на­ро­дна ор­га­ні­за­ція (якщо це тіль­ки не фі­нан­со­ва ор­га­ні­за­ція) не мо­же ста­ви­ти гро­ші ви­ще за свої прин­ци­пи. Якщо це ста­не­ться, то бу­дуть гро­ші, але вже не бу­де ор­га­ні­за­ції.

Ра­да Єв­ро­пи ро­згу­бле­на. Во­на не знає, що бу­де да­лі. Ро­сія, низ­ка дер­жав, які ша­ле­но хо­чуть її по­чу­ти, та її адво­ка­ти, на­сам­пе­ред з тих «му­дрих» ке­рів­ни­ків, які під га­сла­ми діа­ло­гу та під­ви­ще­н­ня ефе­ктив­но­сті до­ве­ли си­ту­а­цію до пер­шо­го в істо­рії го­стро­го кон­флі­кту між ПАРЄ і Ко­мі­те­том мі­ні­стрів, за­ве­ли ор­га­ні­за­цію в кри­зу.

Усі обго­во­рю­ють, чи за­ли­ши­ться Ро­сія чле­ном Ра­ди Єв­ро­пи, за­мість то­го, щоб обго­во­рю­ва­ти, як за­без­пе­чи­ти ви­ко­на­н­ня Ро­сі­єю її зо­бов’язань. І на­ма­га­ю­ться не ду­ма­ти про те, що схи­ли­ти­ся пе­ред ни­ні­шньою Ро­сі­єю і ви­ко­на­ти її аб­сур­дні ви­мо­ги ли­ше за­ра­ди то­го, щоб за­ли­ши­ти її чле­ном пра­во­за­хи­сної ор­га­ні­за­ції, озна­чає вла­сно­руч і по­віль­но вби­ва­ти цю ін­сти­ту­цію.

Ра­да Єв­ро­пи ози­ра­є­ться дов­ко­ла се­бе у ба­га­то­сто­рон­ній роз­гу­бле­но­сті. Ті­ша­ться цим ті, ко­му во­на не по­трі­бна як силь­на ін­сти­ту­ція, що зда­тна ефе­ктив­но впли­ва­ти на си­ту­а­цію в кра­ї­нах.

Монстр — це не ли­ше той, хто за­на­па­щає сво­го твор­ця. Мон­стром ціл­ком мо­же бу­ти і сам тво­рець, який за­на­па­щає своє тво­рі­н­ня. Ва­жли­во не до­зво­ли­ти Ро­сії ста­ти та­ким мон­стром сто­сов­но Ра­ди Єв­ро­пи і пе­ре­тво­ри­ти її на яскра­вий при­клад за­не­па­ду «ба­га­то­сто­рон­ки».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.