Сер­це Ки­є­ва ви­ри­ва­ють з ко­рі­н­ням

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Олег ВЕРГЕЛІС

Скан­дал із за­кри­т­тям сто­ли­чних кі­но­те­а­трів «Кі­но­па­но­ра­ма» і «Укра­ї­на» мо­же ма­ти про­дов­же­н­ня — у ви­гля­ді но­во­го гро­мад­сько­го ру­ху, який якраз і бо­ро­ти­ме­ться за тих, що за­кри­ва­ю­ться, і на­ма­га­ти­ме­ться шу­ка­ти діа­лог із ти­ми, хто за­кри­ває.

Як ві­до­мо, ще на по­ча­тку жов­тня при­пи­нив ро­бо­ту кі­но­те­атр «Укра­ї­на» (на ву­ли­ці Го­ро­де­цько­го), який до­сі зби­рав на іде­о­ло­гі­чно ва­жли­ві прем’єри пре­зи­ден­та, Ка­бмін, де­пу­та­тів Ра­ди й усю світ­ську рать Ка­ті Осад­чої.

«Кі­но­па­но­ра­ма» (на Шо­та Ру­ста­ве­лі) теж пра­кти­чно згор­ну­ла ро­бо­ту, хо­ча за­ли­ши­ли­ся де­які по­дії, на які ко­лись про­да­ва­ли кви­тки.

При­чи­ни за­кри­т­тя — на по­верх­ні. Для вла­сни­ків цих бу­ді­вель кі­но­про­ка­тна ді­яль­ність ні­би­то вже не осо­бли­во ви­гі­дний бі­знес, оскіль­ки кон­ку­рен­ція за­го­стри­ла­ся, пра­кти­чно в ко­жно­му тор­го­вель­но­му цен­трі по кіль­ка кі­но­за­лів. І до то­го ж «Укра­ї­на» і «Кі­но­па­но­ра­ма» — дав­но при­ва­тна вла­сність, з лег­кої ру­ки ко­ли­шньої сто­ли­чної вла­ди. То­му вла­сни­ки що хо­чуть те й ро­блять. За по­ві­дом­ле­н­ня­ми ЗМІ, «Кі­но­па­но­ра­ма» з 2009 ро­ку на­ле­жить бі­зне­сме­но­ві Мо­хам­ма­ду За­ху­ру (чо­ло­ві­ко­ві ві­до­мої спів­а­чки Ка­ма­лії), а «Укра­ї­на» з 2004 ро­ку у вла­сно­сті Іго­ря Во­ро­но­ва і Єв­ге­на Вил­гі­на.

При­ва­тна вла­сність — свя­те. Ну а свя­те мі­сце по­ро­жнім не бу­ває. На ву­ли­цях Го­ро­де­цько­го й Шо­та Ру­ста­ве­лі щось не­о­дмін­но та про­ро­сте — у ви­гля­ді бі­зне­су го­тель­но­го чи тор­го­вель­но­го, май­бу­тнє по­ка­же.

Однак са­ма ця істо­рія із за­кри­т­тям кі­но­те­а­трів уже який ти­ждень ви­кли­кає пра­ве­дні хви­лі про­фе­сій­но­го й па­трі­о­ти­чно­го хви­лю­ва­н­ня. Адже йде­ться ж не про­сто про ко­роб­ки-сті­ни для про­ка­ту по­пкор­но­вої по­ло­ви — йде­ться про куль­тур­ний ланд­шафт цен­тру сто­ли­ці, її істо­ри­чну пам’ять, її куль­тур­ні й куль­то­ві зна­ки. Якщо зов­сім обра­зно — то дис­ку­сія про сер­це Ки­є­ва, яке ви­ри­ва­ють бу­кваль­но з ко­рі­н­ням.

се­бе. Про­сто вра­жає, що сти­хій­ний ка­пі­та­лізм в Укра­ї­ні по­збав­ляє йо­го шан­су бу­ти хо­ча б про­сто кі­но­те­а­тром.

У ме­не є ба­га­то за­пи­тань до нас са­мих. І ме­ні хо­че­ться, щоб ми по­ста­ви­ли їх со­бі. Щоб ми по­ча­ли це обго­во­рю­ва­ти. Щоб ми про­ки­ну­ли­ся. Я за­кли­каю всіх пред­став­ни­ків куль­тур­но­го ком’юні­ті мо­бі­лі­зу­ва­ти­ся й ви­сло­ви­ти­ся з цьо­го при­во­ду. Ме­ні хо­че­ться ві­ри­ти, що три­во­жні но­ви­ни остан­ніх ти­жнів ста­нуть ка­та­лі­за­то­ра­ми дов­го­о­чі­ку­ва­них змін. і те­а­тра­лів, щоб зро­би­ти свої пер­ші кро­ки у про­фе­сії. Зав­дя­ки то­му, що орен­да ко­шту­ва­ла не­до­ро­го, а за­ла ве­ли­ка, мо­жна бу­ло зі­бра­ти хо­ро­шу ау­ди­то­рію для пер­шо­го по­ка­зу.

Про­те кі­но­те­а­три «Кі­но­па­но­ра­ма» і «Укра­ї­на» — це не про­сто мі­сця, де мо­жна бу­ло ди­ви­тись ар­тха­у­сне кі­но. Ці мі­сця ма­ють істо­ри­чний кон­текст, що так ва­жли­вий для ство­ре­н­ня су­ча­сно­го куль­тур­но­го про­сто­ру. Са­ме з по­ка­зу філь­му «Ті­ні за­бу­тих пред­ків», Сер­гія Па­ра­джа­но­ва та ви­сту­пу під час ньо­го Ва­си­ля Сту­са роз­по­чав­ся актив­ний ди­си­дент­ський рух.

При­кро спо­сте­рі­га­ти, як ни­ні по­си­лив­ся тиск у рі­зних куль­тур­них на­пря­мах. То за­кри­ва­ю­ться куль­тур­ні май­дан­чи­ки, то на­ма­га­ю­ться зни­щи­ти істо­ри­чні пам’ятки й мі­сця, не зва­жа­ю­чи на су­спіль­ний за­пит (на­при­клад, спо­ру­дже­н­ням цер­кви на те­ри­то­рії Істо­ри­чно­го му­зею), то зне­сти «та­ріл­ку» на Ли­бід­ській чи ве­ло­трек, то по­хо­ва­ти ідею му­зею на По­што­вій пло­щі то­що.

На­то­мість нам про­по­ну­ють но­ві тор­го­вель­ні цен­три, ма­га­зи­ни, роз­ва­жаль­ні шоу і тан­ці з зір­ка­ми. Це все на­га­дує «451 гра­дус за Фа­рен­гей­том» Рея Бре­дбе­рі. Але на­справ­ді в су­спіль­стві вже сфор­му­вав­ся за­пит на змі­ни, ці­ка­вість до вла­сної куль­ту­ри. Та вла­да і да­лі про­дов­жує не чу­ти йо­го. Про­те ігно­ру­ва­н­ня змін не озна­чає, що цей про­цес мо­жна зу­пи­ни­ти. Змі­ни вже на­ста­ли.

«Кі­но­па­но­ра­ма» для ме­не — це та­кий со­бі укра­їн­ський «Му­лен Руж». Там і до­сі мо­жна по­ди­ви­ти­ся кі­но з кі­но­плів­ки, є мо­жли­вість про­во­ди­ти дні ні­мо­го кі­но, адже за­ла до­зво­ляє по­єд­ну­ва­ти му­зи­кан­тів та екран, аби ні­хто не за­ва­жав одне одно­му, і при то­му її аку­сти­ка дає змо­гу ре­а­лі­зо­ву­ва­ти ам­бі­тні про­е­кти.

Са­ме зав­дя­ки та­ким мі­сцям Ки­їв і збе­рі­гає свій шарм: про­сто по­се­ред ме­ту­шні цен­тру ма­є­мо улю­бле­ні для ба­га­тьох ки­ян осе­ред­ки куль­ту­ри. В усьо­му сві­ті ста­ра­ю­ться збе­рег­ти все, що ство­рює уні­каль­не облич­чя мі­ста. Бо ко­го ни­ні зди­ву­єш без­ли­ки­ми ма­га­зи­на­ми, пар­ков­ка­ми та бі­знес-цен­тра­ми!

Га­даю, нам тре­ба ство­ри­ти спіль­ний куль­тур­ний про­стір — гро­мад­ську ор­га­ні­за­цію, яка опі­ку­ва­ти­ме­ться ци­ми пи­та­н­ня­ми і яка до­по­мо­же роз­ро­би­ти за­галь­ний план роз­ви­тку ін­фра­стру­кту­ри та­ких про­сто­рів. Адже те, що ста­ло­ся з кі­но­те­а­тра­ми в цен­трі Ки­є­ва, дає змо­гу по­гля­ну­ти в глиб про­бле­ми.

Вла­да, і не ли­ше ки­їв­ська, не пе­ре­йма­є­ться пи­та­н­ня­ми куль­ту­ри. А то­му гро­мад­ськість по­вин­на ста­ва­ти актив­ною і про­яв­ля­ти іні­ці­а­ти­ву. Бо скіль­ки та­ких кі­но­те­а­трів, бу­дин­ків куль­ту­ри, бі­бліо­тек не ли­ше в Ки­є­ві, а й в Укра­ї­ні! Що з ни­ми ста­не­ться чи вже ста­ло­ся?

Пла­ну­є­мо зав­дя­ки об’єд­нан­ню зу­силь ур­ба­ні­стів, кі­не­ма­то­гра­фі­стів та всіх не­бай­ду­жих гро­ма­дян ство­ри­ти ре­єстр та­ких бу­дин­ків і по­вер­ну­ти їх до про­філь­ної ді­яль­но­сті. Бо май­бу­тнє су­спіль­ство фор­мує не ли­ше рі­вень до­хо­ду на ду­шу на­се­ле­н­ня, а й мо­жли­вість ба­чи­ти су­ча­сне ми­сте­цтво, до­лу­ча­ти­ся до ньо­го, ста­ва­ти йо­го ча­сти­ною. Це на­га­дує ме­ні рух «Укра­їн­ської Про­сві­ти» на по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя. І то­му осо­бли­во при­кро, що про змі­ну вла­сни­ка та йо­го пла­ни гро­ма­ду по­ві­до­ми­ли ли­ше че­рез де­сять ро­ків пі­сля про­да­жу об’єкта. А у ви­пад­ку кі­но­те­а­тру «Укра­ї­на» ми­ну­ло 14 ро­ків. Ме­ні зда­є­ться, що та­кі куль­тур­ні об’єкти при змі­ні вла­сни­ка і про­фі­лю обов’яз­ко­во ма­ють про­хо­ди­ти гро­мад­ські слу­ха­н­ня.

Це не бі­знес-про­ект, де про­да­є­ться аб­стра­ктна зе­мель­на ді­лян­ка. Ці кі­но­те­а­три є істо­ри­чни­ми і куль­тур­ни­ми об’єкта­ми.

Са­ме в «Кі­но­па­но­ра­мі» про­хо­ди­ли ав­тор­ські по­ка­зи стрі­чок Іл­лєн­ка. Тут філь­му­вав своє кі­но Оле­ксандр Ба­ла­гу­ра, який зго­дом отри­мав за ньо­го приз на ві­до­мо­му кі­но­фе­сти­ва­лі FID Marseille. До ре­чі, фільм Ба­ла­гу­ри са­ме про втра­че­ний час. Це ду­же сим­во­лі­чно.

Про­те я спо­ді­ва­ю­ся, що ми ще ма­є­мо мо­жли­вість зу­пи­ни­ти це, по­чу­ти одне одно­го. Без куль­ту­ри не бу­де су­спіль­ства, не бу­де Укра­ї­ни — пе­ре­ві­ре­но не­про­стою істо­рі­єю на­шої дер­жа­ви.

У нас ба­га­то ске­пти­ків. Про­те якщо ні­чо­го не ро­би­ти, то ні­чо­го й не бу­де. Вва­жаю, що си­ту­а­ція з кі­но­те­а­тра­ми — це та­кий со­бі ла­кму­со­вий па­пі­рець для вла­ди, бі­зне­су та су­спіль­ства. Во­на по­ка­зує, на­скіль­ки ми чу­є­мо одне одно­го і що є та­ка ме­жа, якої не вар­то пе­ре­хо­ди­ти, бо су­спіль­ство не змов­чить.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.