Во­ло­ди­мир Де­ри­ве­дмідь: «На Дон­ба­сі укра­їн­ські кни­ги ва­aeли­ві­ші за тан­ки»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Юлія ВОВКОДАВ

У при­фрон­то­во­му Ба­хму­ті в 2015 ро­ці не­спо­ді­ва­но­спо­ді­ва­но з’яви­ла­ся єди­на на Дон­ба­сі укра­ї­но­мов­на кни­гар­ня.

На фа­са­ді книж­ко­вої крам­ни­ці то­ді кра­су­вав­ся яскра­вий на­пис «Дім Кни­ги» — ва­жли­ві­ший за 20 тан­ків на Дон­ба­сі», бі­ля вхо­ду ма­йо­рі­ло укра­їн­ське зна­ме­но та пра­пор Єв­ро­со­ю­зу. З ча­сом з’явив­ся ще й ве­ли­че­зний порт­рет во­я­ка з кві­та­ми, а у ві­три­нах, крім кни­жок, — бар­ви­сті ви­ши­ван­ки. По­тім «Дім Кни­ги» ді­став на­зву «Еней» і по­сту­по­во пе­ре­тво­рив­ся із зви­чай­ної кни­гар­ні на укра­ї­но­мов­ний про­стір, де мо­жна від­по­чи­ти ду­шею від при­фрон­то­во­го сьо­го­де­н­ня. По­бу­ва­ти у мі­сте­чку і не від­ві­да­ти «Дім Кни­ги» не­мо­жли­во. Чи ти при­їхав, чи від’їжджа­єш з Ба­хму­та, пря­му­єш від вок­за­лів до цен­тру якраз повз ньо­го. І вже ні­як не мо­жна не по­мі­ти­ти пра­по­рів і ви­ши­ва­но­го укра­їн­сько­го одя­гу, які на Схо­ді Укра­ї­ни — ди­ви­на. Вла­сник крам­ни­ці Во­ло­ди­мир Де­ри­ве­дмідь — гро­мад­ський акти­віст і про­фе­сій­ний вій­сько­вий, от­же, знає ці­ну як люд­сько­му жи­т­тю, так і жи­во­му дру­ко­ва­но­му сло­ву, що зда­тне жи­т­тя збе­рег­ти.

З Укра­ї­ни в Укра­ї­ну

Во­ло­ди­мир Де­ри­ве­дмідь на­ро­див­ся в се­лі Ли­чко­ве Ма­гда­ли­нів­сько­го ра­йо­ну на Дні­про­пе­тров­щи­ні. В ро­ки Ра­дян­сько­го Со­ю­зу він здо­був про­фе­сій­ну вій­сько­ву осві­ту, тож ніс слу­жбу в рі­зних ку­то­чках ко­ли­шньо­го СРСР, во­ю­вав в Аф­га­ні­ста­ні. Пе­ре­бу­ва­ю­чи в ДРА, про­тя­гом двох ро­ків пан Во­ло­ди­мир обі­ймав по­са­ду ко­ман­ди­ра тан­ко­во­го взво­ду. «Я до­сі пи­ша­ю­ся тим, що за два ро­ки не втра­тив жо­дно­го сол­да­та, — роз­по­від­ає ко­ли­шній вій­сько­вий. — По­вір­те, це тяж­ка ро­бо­та для ко­ман­ди­ра: по-пер­ше, збе­рі­га­ти люд­ські жи­т­тя, по-дру­ге — ви­ко­ну­ва­ти зав­да­н­ня. До­во­ди­ло­ся весь час бо­ро­ти­ся з ке­рів­ни­цтвом і об­ста­ви­на­ми».

Пі­сля слу­жби в Аф­га­ні­ста­ні Во­ло­ди­мир Де­ри­ве­дмідь осе­лив­ся в Укра­ї­ні. А ко­ли де­мо­бі­лі­зу­вав­ся з ар­мії, осів в Ар­те­мів­ську (су­ча­сний Ба­хмут). «Нав­ко­ло ме­не па­ну­ва­ло зви­чне для Дон­ба­су ро­сій­сько­мов­не се­ре­до­ви­ще, — зга­дує пан Во­ло­ди­мир. — Так три­ва­ло аж до 1993 ро­ку, ко­ли в одно­му з мі­ських ди­тсад­ків, ку­ди во­див донь­ку, за­про­по­ну­ва­ли пе­ре­ве­сти її у щой­но від­кри­ту гру­пу з ви­вче­н­ням укра­їн­ської мо­ви. І десь за ти­ждень, ко­ли я при­йшов по ди­ти­ну, впер­ше по­чув від ма­лої: «До­бро­го ве­чо­ра, та­ту!». Я то­ді так роз­хви­лю­вав­ся і був на­стіль­ки зво­ру­ше­ний, що на­віть за­пла­кав. Пі­сля цьо­го дов­го не міг за­спо­ко­ї­ти­ся і су­шив го­ло­ву над за­ко­но­мір­ни­ми за­пи­та­н­ня­ми: чо­му ми за­бу­ва­є­мо, що ми — укра­їн­ці, із сво­єю мо­вою, куль­ту­рою, тра­ди­ці­я­ми, і хто за­ва­жає ко­жно­му з нас бу­ти тим, ким є. То­ді я ви­рі­шив по­чи­на­ти з се­бе». Так Во­ло­ди­мир Де­ри­ве­дмідь звер­нув­ся до укра­їн­сько­го дру­ко­ва­но­го сло­ва і від­крив для се­бе ці­лий світ укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри, істо­рії і куль­ту­ри.

Від до­бро­воль­ця ба­таль­йо­ну «Дон­бас» до вла­сни­ка кни­гар­ні

Ко­ли по­ча­ла­ся вій­на на Схо­ді Укра­ї­ни, Во­ло­ди­ми­ру Де­ри­ве­дмі­дю бу­ло за ші­ст­де­сят. Але, по­при це, він твер­до ви­рі­шив, що має бу­ти в зо­ні бо­йо­вих дій, тож до­бро­віль­но пі­шов во­ю­ва­ти до лав ба­таль­йо­ну «Дон­бас». «Я ва­гав­ся спо­ча­тку, — зга­дує пан Во­ло­ди­мир. — Але усві­до­мив: якщо ме­ні вда­сться збе­рег­ти жи­т­тя бо­дай кіль­кох лю­дей, я своє зав­да­н­ня ви­ко­наю». Тож він при­ся­гнув укра­їн­сько­му на­ро­ду і обійняв по­са­ду стар­ши­ни 2-ї штур­мо­вої бри­га­ди. «У ме­не бу­ли див­ні від­чу­т­тя, — ді­ли­ться ко­ли­шній вій­сько­вий. — Ко­ли я ро­бив ві­део­ма­те­рі­а­ли про наш ба­таль­йон, знім­ку­вав зов­сім юних хло­пців, на­ко­чу­ва­ла­ся сльо­за. Спра­цьо­ву­ва­ла якась жа­хли­ва ін­ту­ї­ція, і я пи­тав се­бе — нев­же во­ни по­мруть? Сум­но, що та­кі ві­щу­ва­н­ня іно­ді справ­джу­ва­ли­ся… Я ба­чив, як ги­нуть най­кра­щі. Мій пер­ший «ван­таж 200» у Ба­хму­ті — Сє­рьо­жа Пла­хонь­ко, сві­тла мо­ло­да лю­ди­на… Йо­го порт­рет сьо­го­дні ви­сить на фа­са­ді мо­го ма­га­зи­ну.»

Ба­хмут­ські зна­йо­мі не­рід­ко до­ко­ря­ли Во­ло­ди­ми­ру Де­ри­ве­дмі­дю що­до по­яви укра­їн­сько­го вій­ська на Схо­ді Укра­ї­ни. «Во­ни ка­за­ли, що у нас в мі­сті гар­ні до­ро­ги, го­рить сві­тло, є во­да, на нас ні­хто не на­па­дав, тож на­ві­що на Дон­ба­сі укра­їн­ські вій­сько­ві? — зга­дує він. — Пі­сля де­ся­тків та­ких за­пи­тань я зро­зу­мів, що го­лов­на вій­на бу­де не за те­ри­то­рію, а за сві­до­мість і за ду­ші лю­дей». Ця дум­ка ста­ла по­ча­тком на шля­ху до ство­ре­н­ня укра­їн­ської кни­гар­ні у при­фрон­то­во­му Ба­хму­ті.

Ба­хмут­ська Ене­ї­да

«Еней» — по­зив­ний Ан­то­на Це­ді­ка, хло­пця з Пол­та­ви, який за­ги­нув в Іло­вай­сько­му ко­тлі. «Він мав дві ви­щі осві­ти, не пив, не па­лив і був за­тя­тим ве­ге­та­рі­ан­цем, — зга­дує Во­ло­ди­мир Де­ри­ве­дмідь. — Він зав­жди під час обі­ду про­сив по­мі­ня­ти м’ясо на са­лат. І зав­жди мав при со­бі книж­ку. Ан­тон був сол­да­том сві­тла. Ко­ли йшов у свій остан­ній бій в Іло­вай­ську, окрім зброї та боє­при­па­сів, взяв із со­бою ще й книж­ку. Уяв­ля­є­те, ска­за­ли ні­чо­го з со­бою не бра­ти, бо не всі по­вер­ну­ться на­зад, а він взяв кни­гу про ота­ма­на Зе­ле­но­го… Че­рез мої ру­ки про­йшли ти­ся­чі сол­да­тів, але та­ко­го за все своє жи­т­тя я не ба­чив.»

Тяж­ко пе­ре­жи­ва­ю­чи за­ги­бель по­бра­ти­ма, Во­ло­ди­мир ви­рі­шив зве­сти у Ба­хму­ті мо­ну­мент укра­їн­сько­му сол­да­ту з книж­кою в ру­ках. Але, на­пев­но, це ще в май­бу­тньо­му. На­то­мість сьо­го­дні укра­їн­ська кни­гар­ня па­на Во­ло­ди­ми­ра в пам’ять про Ан­то­на Це­ді­ка ді­ста­ла на­зву «Еней». І, не зу­пи­ня­ю­чись на до­ся­гну­то­му, кни­гар на­ма­га­є­ться ство­ри­ти ме­ре­жу укра­їн­ських крам­ниць на Дон­ба­сі. Та­кий пам’ятник за­ги­бло­му во­ї­но­ві-па­трі­о­ту сьо­го­дні, на йо­го дум­ку, є най­кра­щим.

Книж­ко­вий про­стір з ви­ши­ван­ка­ми у ві­три­нах

Не­важ­ко здо­га­да­ти­ся, що у пе­ре­ва­жно ро­сій­сько­мов­но­го на­се­ле­н­ня мі­сте­чка укра­їн­ська кни­гар­ня за­хва­ту не ви­кли­ка­ла. До неї про­сто ні­хто не за­хо­див. На­віть на­ма­га­н­ня спів­пра­ці з на­вчаль­ни­ми за­кла­да­ми з ме­тою по­пу­ля­ри­за­ції укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри успі­ху не ма­ли. Укра­їн­ські ди­тя­чі по­сі­бни­ки, які Во­ло­ди­мир Де­ри­ве­дмідь при­віз для озна­йом­ле­н­ня мі­сце­вим пе­да­го­гам, за­ли­ши­ли­ся в під­со­бно­му при­мі­щен­ні на­вчаль­но­го за­кла­ду на­віть не роз­па­ко­ва­ни­ми. Як тут не впа­сти у від­чай?

«Раз на мі­сяць я отри­му­вав пен­сію і від­да­вав її за орен­ду при­мі­ще­н­ня, — зга­дує кни­гар. — Та я не про­пав. Є мі­сце­ві лю­ди, які до­по­ма­га­ли ме­ні з хар­чу­ва­н­ням. Але пи­та­н­ня не у ви­жи­ван­ні — в Аф­га­ні­ста­ні я на­вчив­ся ви­жи­ва­ти у будь-яких умо­вах. Ме­ні бу­ло при­кро, що лю­ди до ме­не так і не хо­ди­ли. Я дов­го мір­ку­вав, як ство­ри­ти та­кий те­плий про­стір, аби лю­ди про­сто за­хо­ди­ли, чи­та­ли, спіл­ку­ва­ли­ся. Якось по­їхав до Кр­ама­тор­ська і на ба­за­рі по­ба­чив ви­ши­ван­ки. Спи­тав у про­дав­чи­ні, чи бе­руть, во­на ка­же — бе­руть. Ме­ні то­ді мен­ший син, який про­жи­ває за ме­жа­ми кра­ї­ни, на­ді­слав тро­хи гро­шей. І на ті гро­ші я ку­пив ви­ши­ва­нок. Дру­зі до­по­мо­гли зро­би­ти ві­ша­ки, і я ви­ста­вив ви­ши­ван­ки у ві­три­ну. Ото­ді я по­ба­чив, що та­ке укра­їн­ські ге­ни і як во­ни про­ки­да­ю­ться у на­шо­го на­се­ле­н­ня, ко­ли во­но ба­чить укра­їн­ський на­ціо­наль­ний одяг. У жі­нок, що йшли повз ма­га­зин, усі очі бу­ли у ві­три­нах. Не­ймо­вір­но, але до ме­не по­ча­ли за­хо­ди­ти і пи­та­ти про укра­їн­ські ви­ши­ті со­ро­чки. А я вже про­по­ну­вав і кни­ги. Зго­дом по­чав роз­ши­рю­ва­ти асор­ти­мент ви­ши­ва­нок, у ме­не з’яви­ли­ся по­ста­чаль­ни­ки зі Льво­ва, Хар­ко­ва, Ки­є­ва. Книж­ко­ва спра­ва теж зру­ши­ла. То­ді я зро­зу­мів, що укра­їн­ська мо­ва, укра­їн­ське дру­ко­ва­не сло­во не мо­же бу­ти від­окрем­ле­не від куль­ту­ри і тра­ди­ції». Від­то­ді кни­гар­ня «Еней» по­ча­ла пе­ре­тво­рю­ва­ти­ся на укра­їн­ський про­стір з ви­ши­ван­ка­ми і він­ка­ми, пра­по­ра­ми і гео­гра­фі­чни­ми кар­та­ми, чи­та­н­ня­ми і ча­ю­ва­н­ня­ми.

Цу­кер­ко­во-по­е­ти­чний про­ект для ма­лих укра­їн­ців

Со­ці­аль­но від­по­від­аль­ний бі­знес — це скла­дний ба­га­то­гран­ний твор­чий про­цес. «Зви­чай­ні кни­гар­ні мо­жуть за­ро­бля­ти не­по­га­ні ко­шти, — мір­кує Де­ри­ве­дмідь. — Але я на­ма­га­ю­ся про­да­ва­ти книж­ки з мі­ні­маль­ною на­цін­кою або на­віть за ці­ною ви­дав­ництв. Адже у ме­не зав­да­н­ня не зба­га­че­н­ня, я маю роз­бу­ди­ти на Дон­ба­сі укра­їн­ську мо­ву. Та як це зро­би­ти, якщо в ро­ди­нах спіл­ку­ю­ться ро­сій­ською, в са­до­чку з ди­ти­ною роз­мов­ля­ють ро­сій­ською, у шко­лі — ро­сій­ська, на ву­ли­ці теж ро­сій­ська?.. Як ди­ти­ну спо­ну­ка­ти до ви­вче­н­ня укра­їн­ської мо­ви? Чо­му са­ме ди­ти­ну? То­му що на­віть най­за­тя­ті­шо­го ко­му­ня­ку мо­же за­гі­ту­ва­ти до укра­їн­ської йо­го вла­сний онук.»

До цьо­го зав­да­н­ня кни­гар пі­ді­йшов твор­чо з ви­ко­ри­ста­н­ням су­ча­сних ін­те­р­актив­них те­хно­ло­гій. Ді­ткам, які при­хо­дять до кни­гар­ні, про­по­ну­ють роз­по­ві­сти вір­ша укра­їн­ською мо­вою, як на­го­ро­ду во­ни отри­му­ють приз у ви­гля­ді цу­ке­рок, бу­бли­ків, ігра­шок або кни­жок. За ба­жа­н­ня ви­ступ юно­го де­кл­ама­то­ра мо­же бу­ти за­пи­са­ний на ві­део­ка­ме­ру і ви­кла­де­ний на сто­рін­ці кни­гар­ні у Фейс­бу­ці. За­зви­чай та­ка пер­спе­кти­ва ду­же ті­шить ді­тей і охо­чих чи­ма­ло. Слід за­ува­жи­ти, що тих ді­тла­хів, які зго­ло­шу­ю­ться де­кла­му­ва­ти вір­ша Во­ло­ди­ми­ра Со­сю­ри «Лю­біть Укра­ї­ну» або за­спі­ва­ти укра­їн­ську пі­сню, очі­кує більш сер­йо­зний приз — справ­жня ви­ши­ван­ка. «Ми вже роз­да­ли по­над двад­цять п’ять ви­ши­ва­нок, — ті­ши­ться Де­ри­ве­дмідь. — Одно­го ра­зу вчи­тель­ка Ба­хмут­ської шко­ли від­пу­сти­ла свою уче­ни­цю до ме­не на цей про­ект. Ди­ти­на при­йшла, роз­по­ві­ла вір­ша, за­спі­ва­ла пі­сню й у ви­ши­ван­ці по­вер­ну­ла­ся до шко­ли на урок укра­їн­ської мо­ви. Так са­мо отри­ма­ла ви­ши­ван­ку дів­чин­ка, яка з ра­йо­ну при­їзди­ла до Ба­хму­та в лі­кар­ню до ма­ми. Во­на до­ро­гою за­йшла до на­шої кни­гар­ні, тож до клі­ні­ки при­йшла у ви­ши­ван­ці».

Ла­гі­дна укра­ї­ні­за­ція

Ча­сти­ми го­стя­ми па­на Во­ло­ди­ми­ра є жи­те­лі оку­по­ва­них те­ри­то­рій Дон­ба­су. Річ у то­му, що по­руч з укра­їн­ською кни­гар­нею роз­та­шо­ва­ні від­ді­ле­н­ня бан­ку і су­пер­мар­кет, до яких при­їздять жи­те­лі на­се­ле­них пун­ктів, за­хо­пле­них те­ро­ри­сти­чни­ми угру­по­ва­н­ня­ми. Кни­гар при­дбав ксе­рокс, аби го­сті мі­ста мо­гли за по­тре­би ко­пі­ю­ва­ти до­ку­мен­ти, по­ста­вив для них стіль­ці, за­про­шує по­пи­ти чаю, по­гор­та­ти укра­їн­ську пре­су, по­чи­та­ти книж­ки. «Не­що­дав­но з Ма­кі­їв­ки один чо­ло­вік у ме­не ку­пив кни­жок на пів­то­ри ти­ся­чі, — роз­по­від­ає Во­ло­ди­мир Де­ри­ве­дмідь. — Усе це укра­їн­ські книж­ки. І хо­ча мої від­ві­ду­ва­чі за­зви­чай ро­сій­сько­мов­ні, роз­мов­ляю з ни­ми укра­їн­ською. Хто про це знає, іно­ді при­хо­дять про­сто по­си­ді­ти і по­слу­ха­ти.» До кни­гар­ні при­хо­дять і вій­сько­ві, аби пе­ре­гля­ну­ти пе­рі­о­ди­чні ви­да­н­ня і ку­пи­ти щось для ду­ші. При­я­зно тут зу­стрі­ча­ють і ма­ло­за­без­пе­че­них мі­стян, які не мо­жуть со­бі до­зво­ли­ти при­дба­ти кни­гу. На­то­мість їм ра­до про­по­ну­ють книж­ко­ву по­ли­чку для чи­та­н­ня. Тут мо­жна обра­ти книж­ку до сма­ку і, за­ли­шив­ши кон­та­ктний но­мер те­ле­фо­ну, взя­ти по­чи­та­ти, як у бі­бліо­те­ці.

Укра­їн­ська кни­гар­ня в Ба­хму­ті жи­ве. До неї, як до чи­сто­го дже­ре­ла, сті­ка­ю­ться з усьо­го Дон­ба­су лю­ди, спра­глі укра­їн­сько­го дру­ко­ва­но­го сло­ва. Тож, по­при еко­но­мі­чні тру­дно­щі, Во­ло­ди­мир Де­ри­ве­дмідь не скар­жи­ться, про­сто йде обра­ним шля­хом, адже цю ро­бо­ту хтось має ро­би­ти. «Ме­ні іно­ді бу­ває со­ром­но за ни­ні­шню ін­фор­ма­цій­ну по­лі­ти­ку на­шої дер­жа­ви та брак у До­не­цькій обла­сті не­об­хі­дної кіль­ко­сті укра­їн­ських ви­дань, — ка­же кни­гар. — Ча­сто до «До­му кни­ги» в Ба­хму­ті при­їжджа­ють на­віть лю­ди з Кр­ама­тор­ська та ін­ших міст і сіл обла­сті у по­шу­ках укра­їн­ських кни­жок, осо­бли­во під­ру­чни­ків. Си­ту­а­ція жа­хли­ва. Іно­ді лю­ди хо­чуть на­вча­ти ді­тей дер­жав­ною мо­вою, та не ма­ють для цьо­го мо­жли­во­сті. Я го­то­вий до спів­пра­ці з ви­дав­ни­цтва­ми і на­вчаль­ни­ми за­кла­да­ми. Але я не ба­чу під­трим­ки в цьо­му на­пря­мі пред­став­ни­ків дер­жав­ної вла­ди». А за кіль­ка де­ся­тків кі­ло­ме­трів від Ба­хму­та — зо­на бо­йо­вих дій. П’ятий рік по­спіль там від­да­ють жи­т­тя на­ші укра­їн­ські вій­сько­ві і ги­нуть мир­ні жи­те­лі… Мо­же вар­то на­ре­шті ке­рів­ни­цтву кра­ї­ни до­слу­ха­ти­ся до му­дро­го во­ї­на, і по­го­ди­ти­ся, що справ­ді кни­гар­ня вар­тує біль­ше, ніж двад­цять тан­ків? Тіль­ки от бі­да, що та­ка укра­їн­ська кни­гар­ня на Дон­ба­сі ли­ше одна.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.