Лю­ди­на. Ли­то­вець. Вай­до­тас

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ла­ри­са АРТЮГІНА

Ти­ждень то­му пі­шов у не­бе­са ве­ли­кий друг Укра­ї­ни й на­дій­не пле­че для ба­га­тьох укра­їн­ських во­лон­те­рів Вай­до­тас Сан­ка­лас. Я все ні­як не мо­гла про це на­пи­са­ти. Знаю, те, що тра­пи­ло­ся, не­зво­ро­тне, але ні­як не мо­жу це прийня­ти.

З Вай­до­та­сом Сан­ка­ла­сом я по­зна­йо­ми­лась у дні Не­бе­сної Со­тні 2015-го, пі­сля по­ка­зу до­ку­мен­таль­но­го філь­му «Зи­ма, яка змі­ни­ла нас» у Сей­мі Ли­тви. Фільм за­кін­чу­вав­ся епі­зо­дом, у яко­му Ма­ксим Ярош роз­по­від­ав про своє пе­ре­бу­ва­н­ня в по­ло­ні. Не­за­дов­го до цьо­го з пе­кель­ної «ями СБУ» в До­не­цьку ви­йшли до­бро­воль­ці ба­таль­йо­ну «Дон­бас», які пе­ре­бу­ва­ли там пі­сля Іло­вай­сько­го ко­тла. Зі слів хло­пців я роз­по­від­а­ла, як це — бу­ти в ру­ках са­ди­стів. Роз­пла­ка­ла­ся. Зу­стріч за­кін­чи­ла­ся, гля­да­чі під­хо­ди­ли ви­сло­ви­ти під­трим­ку, як це за­зви­чай від­бу­ва­є­ться в Ли­тві. І тіль­ки один гля­дач, ви­со­кий ху­дий чо­ло­вік, мов­чки пі­ді­йшов до ме­не і по­да­ру­вав цу­кер­ки. Сма­чні шо­ко­ла­дні цу­кер­ки, за­мість уті­шли­вих слів.

Ми по­зна­йо­ми­ли­ся. Ви­яви­ло­ся, що во­ни з дру­жи­ною Вір­гі­ні­єю шу­ка­ють мо­жли­вість до­по­ма­га­ти по­стра­жда­лим від вій­ни укра­їн­ським ді­тям. У цей час на­ша во­лон­тер­ська ор­га­ні­за­ція до­по­ма­га­ла від­нов­лю­ва­ти зруй­но­ва­ні вій­ною шко­ли на звіль­не­них те­ри­то­рі­ях. Ми по­ча­ли спів­пра­цю­ва­ти.

На­ші дів­ча­та — На­та­лія Кра­тюк і Су­сан­на Ан­ге­ло­ва, — ма­ю­чи ве­ли­ку ме­ре­жу зв’яз­ків у во­лон­тер­сько­му се­ре­до­ви­щі, шу­ка­ли ро­ди­ни, яким не мо­гла до­по­мог­ти укра­їн­ська дер­жа­ва; го­ту­ва­ли істо­рії, до­ку­мен­ти і фо­то­гра­фії. А ро­ди­на Сан­ка­ла­сів на вла­сні ко­шти, за­лу­ча­ю­чи до цьо­го сво­їх дру­зів і зна­йо­мих, ор­га­ні­зу­ва­ла при­ва­тну бла­го­дій­ну іні­ці­а­ти­ву «Єв­ро­пей­ська на­дія для ді­тей укра­їн­ської вій­ни». Гро­ші зби­ра­ли в Ли­тві й по всьо­му сві­ту. А по­тім Вір­гі­нія і Вай­до­тас або пе­ре­да­ва­ли їх адре­сно, або ми опла­чу­ва­ли по­слу­ги і ро­би­ли по­ку­пки — одяг і взу­т­тя, рюк­за­ки в шко­лу, пар­ти, ліж­ка, на­віть дро­ва й бен­зо­пи­лу, про­ду­кти. Одно­го ра­зу, пам’ятаю, — оку­ля­ри для дів­чин­ки і курс лі­ку­ва­н­ня, а якось — курс тан­ців для хло­пчи­ка.

За три ро­ки ро­бо­ти зви­чай­ній ли­тов­ській ро­ди­ні вда­ло­ся зі­бра­ти близь­ко 30 ти­сяч єв­ро і до­по­мог­ти май­же 80 ді­тям.

Се­ред них — і ро­ди­ні Ша­ла­тов­ських. Ва­дим Ша­ла­тов­ський за­ги­нув у ве­ре­сні 2014 ро­ку на Ве­се­лій Го­рі в Лу­ган­ській обла­сті. Май­же че­рез мі­сяць був по­хо­ва­ний у Ста­ро­біль­ську як не­ві­до­мий ге­рой АТО, і тіль­ки в бе­ре­зні 2015-го, зав­дя­ки екс­пер­ти­зі ДНК, йо­го роз­пі­зна­ли.

Йо­го вдо­ва На­та­лія і двоє ма­лень­ких ді­тей — ше­сти­рі­чна Хри­сти­на і п’яти­рі­чний Ки­ри­ло — опи­ни­ли­ся в си­ту­а­ції скла­дній не тіль­ки мо­раль­но, а й ма­те­рі­аль­но. Їхній бу­ди­нок у с. Ру­жи­чан­ка Хмель­ни­цької обла­сті був не­до­бу­до­ва­ний. Ді­ти зби­ра­ли­ся до шко­ли, і їм по­трі­бні бу­ли еле­мен­тар­ні ме­блі, шкіль­не при­ла­д­дя, хо­ча б не­ве­ли­кі гро­ші на що­ден­ні по­тре­би. Під­трим­ка Вай­до­та­са і Вір­гі­нії да­ла На­та­лі си­ли для ви­хо­ду зі скру­тної си­ту­а­ції, так са­мо як і ро­ди­нам за­ги­блих ге­ро­їв Мо­сті­пан, Рож­ко­вих і ба­га­тьом ін­шим.

«Вай­до­тас — Лю­ди­на з ве­ли­кої бу­кви, у ньо­го ве­ли­че­зне до­бре сер­це, — ка­же Ва­ле­рія Вер­те­ле­цька, во­лон­тер­ка, яка пра­цює з ро­ди­на­ми за­ги­блих. — Пе­ре­бу­ва­ю­чи за ти­ся­чі кі­ло­ме­трів, він був по­руч, з на­ми, в Укра­ї­ні, у важ­кі для нас ча­си, ко­ли на­ші ро­ди­ни втра­ча­ли ба­тьків, чо­ло­ві­ків і ді­тей. Зав­дя­ки Вай­до­та­су ми до­по­мо­гли ба­га­тьом ро­ди­нам за­ги­блих ге­ро­їв».

Але й це не все. У гру­дні 2015-го я зі­бра­ла дев’ятьох мо­ло­дих ре­жи­се­рів з філь­ма­ми про те, що від­бу­ва­є­ться в Укра­ї­ні, і ми по­їха­ли по­ка­зу­ва­ти їх у Бал­тії, роз­по­від­а­ти, що від­бу­ва­є­ться в Укра­ї­ні, як укра­їн­ці змі­ни­ли­ся пі­сля Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті, який вплив ма­ла на нас вій­на. Та­кою бу­ла на­ша не­си­ме­три­чна від­по­відь ро­сій­ській те­ле­кі­лер­ській про­па­ган­ді. Однак у по­їзд­ці ви­яви­ло­ся, що нам не ви­ста­чає гро­шей на їжу й жи­тло. Але в нас був Вай­до­тас — по­че­сний кон­сул Іслан­дії в Ли­тві, ве­ли­кий друг і на­дій­не пле­че. Зав­дя­ки йо­му нам вда­ло­ся по­ба­чи­ти Бал­тій­ське мо­ре, від­ві­да­ти Віль­нюс і Ри­гу, по­ка­за­ти на­ші філь­ми й по­го­во­ри­ти з гля­да­ча­ми.

Вай­до­тас був ду­же сві­тлою і до­брою лю­ди­ною. Пе­ре­бу­ва­ю­чи по­руч із ним, хо­ті­ло­ся ста­ва­ти кра­щи­ми. Му­дрість йо­го ду­ші, чуй­ність сер­ця за­слу­го­ву­ють най­ви­щої вдя­чно­сті від Укра­ї­ни. Хо­ча при жит­ті Вай­до­тас Сан­ка­лас дер­жав­ної на­го­ро­ди не отри­мав (ми ду­же про­си­ли про це по­сла Укра­ї­ни в Ли­тві), ми го­во­ри­мо йо­му на­ше люд­ське спа­си­бі від про­стих укра­їн­ських ро­дин і ді­тей, що по­стра­жда­ли від вій­ни.

На Youtube є остан­нє ін­терв’ю Вай­до­та­са. Він уже знав, що смер­тель­но хво­рий, і при­йшов по­про­ща­ти­ся. До­мо­ви­ли­ся про зйом­ку. Вай­до­тас зно­ву при­ніс гро­ші для ді­тей на­ших ве­те­ра­нів вій­ни, бо ві­рив у «про­сту ме­ту — по­вер­ну­ти на­дію укра­їн­ським ді­тям і їхнім ро­ди­нам, які, мо­жли­во, зне­ві­ри­ли­ся в Єв­ро­пі і єв­ро­пей­ських цін­но­стях че­рез жор­сто­ке на­силь­ство й агре­сію в бо­роть­бі за ін­те­гра­цію в ЄС». «Сьо­го­дні в Єв­ро­пі й сві­ті йде вій­на за люд­ські цін­но­сті. На­силь­ство, жор­сто­кість, за­ля­ку­ва­н­ня, при­ни­же­н­ня, ди­кта­ту­ра й агре­сія ата­ку­ють сво­бо­ду, де­мо­кра­тію, то­ле­ран­тність і гі­дність лю­ди­ни. Гір­ко від то­го, що ця ата­ка на люд­ські цін­но­сті під­три­му­є­ться на дер­жав­но­му рів­ні. Укра­ї­на в Єв­ро­пі ста­ла лі­ні­єю фрон­ту в бо­роть­бі за люд­ські цін­но­сті. Це справ­жня вій­на — без­жаль­на й жор­сто­ка. Во­на ко­шту­ва­ла ве­ли­че­зних жертв — біль­ше міль­йо­на зла­ма­них і без­ліч втра­че­них жит­тів. Важ­ко уяви­ти, скіль­ки без­не­вин­них ді­тей і під­лі­тків втра­ти­ли ро­ди­ну, жи­тло, те­пло, лю­бов і ра­дість. Якщо не за­раз, то ко­лись пі­зні­ше во­ни, мо­жли­во, зро­зу­мі­ють, що при­чи­ною їхньої роз­би­тої до­лі, хоч як це па­ра­до­ксаль­но, ста­ло ба­жа­н­ня їхніх рі­дних і кра­ї­ни жи­ти кра­ще й спра­ве­дли­ві­ше в єди­ній єв­ро­пей­ській ро­ди­ні, де осо­би­стість і гі­дність є най­біль­ши­ми люд­ськи­ми цін­но­стя­ми. Ми ві­ри­мо, що на­дія укра­їн­ських ді­тей на жи­т­тя в спра­ве­дли­во­му су­спіль­стві ще не зруй­но­ва­на, і ко­жен з нас мо­же і по­ви­нен зро­би­ти свій вне­сок, щоб цю на­дію збе­рег­ти. Це сто­су­є­ться не тіль­ки на­дії укра­їн­ських ді­тей, але одна­ко­вою мі­рою й май­бу­тньо­го ді­тей Єв­ро­пи. Єв­ро­пей­ська на­дія для ді­тей Укра­ї­ни — це наш обов’язок за­без­пе­чи­ти і за­хи­сти­ти на­ші осо­би­сті цін­но­сті», — так ка­за­ли Вай­до­тас і Вір­гі­нія Сан­ка­ла­си. Під час не­дав­ньої ши­ро­ко­мас­шта­бної ре­кон­стру­кції По­што­вої пло­щі в Ки­є­ві бу­ло від­кри­то не ли­ше за­ли­шки мі­ста IX–XIII сто­літь, а й справ­жнє облич­чя мо­жно­влад­ців.

Ми всі по­ба­чи­ли, які цін­но­сті спо­від­у­ють укра­їн­ські чи­нов­ни­ки. Не­бай­ду­жі вче­ні та пред­став­ни­ки гро­мад­ських ор­га­ні­за­цій ці­ло­до­бо­во за­хи­ща­ють пам’ятку, яку вже на­віть на­зи­ва­ють «Ки­їв­ськи­ми Пом­пе­я­ми». Во­ни не ба­жа­ють, щоб в один мо­мент від­бу­ло­ся те, що вже ста­ло при­крою пра­кти­кою у сто­ли­ці Укра­ї­ни — руй­ну­ва­н­ня пам’ятки, яка вар­та му­зе­є­фі­ка­ції, та бу­дів­ни­цтво на то­му мі­сці чер­го­во­го тор­го­вель­но-роз­ва­жаль­но­го цен­тру або хма­ро­чо­са.

Про те, чо­му лю­ди під­ня­ли­ся на за­хист По­што­вої пло­щі, чо­му ча­си кня­зів Ки­їв­ської Ру­сі є та­ки­ми зна­чу­щи­ми, а та­кож про те, чо­му ар­хе­о­ло­гії вар­то біль­ше до­ві­ря­ти, ніж книж­ко­вій істо­рії, ми ви­рі­ши­ли по­го­во­ри­ти з ди­ре­кто­ром Цен­тру ар­хе­о­ло­гії Ки­є­ва На­ціо­наль­ної ака­де­мії на­ук Укра­ї­ни, кан­ди­да­том істо­ри­чних на­ук, дій­сним чле­ном IKOMOS Ми­хай­лом Са­гай­да­ком.

— От­же, па­не Ми­хай­ло, якщо по­ди­ви­ти­ся на роз­ви­ток си­ту­а­ції з так зва­ною ре­кон­стру­кці­єю на По­што­вій пло­щі, у Ки­є­ві мо­же з’яви­ти­ся ще один му­зей? Ви вва­жа­є­те, що є та­ка по­тре­ба? — В істо­рії зав­жди є свої «тем­ні ві­ки». І на цьо­му хтось зав­жди на­жи­ва­є­ться. У ко­гось з’яв­ля­ю­ться по­лі­ти­чні та ін­ші пер­спе­кти­ви. Так вла­што­ва­ний цей про­цес. Одна з фун­кцій май­бу­тньо­го му­зею на По­што­вій — мі­ні­мі­зу­ва­ти ці роз­ри­ви істо­ри­чно­го ча­су, по­ка­за­ти яко­мо­га ре­аль­ні­шу кар­ти­ну. Му­зей не про­по­нує на­пи­са­ну істо­рію, оскіль­ки ко­жна пи­са­на істо­рія має свою іде­о­ло­гію чи, то­чні­ше, іде­о­ло­гі­чну скла­до­ву. Так, у лі­то­пи­сця, який пра­цю­вав у ча­си прав­лі­н­ня Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха, за­мов­ни­ком був са­ме цей князь. При цьо­му ча­сто лі­то­пи­сці пи­са­ли те, що від­бу­ва­ло­ся 100 ро­ків то­му. Уя­віть, що ви при­йшли до ме­не як до уча­сни­ка пев­них по­дій, і я мо­жу щось за­бу­ти, бо ми­нув час, а ви не ма­ти­ме­те за­пи­сів, аби від­тво­ри­ти на­шу з ва­ми роз­мо­ву. Є ві­ро­гі­дність, що у та­ких са­мих умо­вах пи­са­ли­ся лі­то­пи­си.

Крім то­го, у ко­жної лю­ди­ни є рі­зні по­тя­ги. Ма­ти іден­ти­чність, уяв­ле­н­ня про се­бе, свою зем­лю — це теж по­тяг. Хо­ча іден­ти­чність — це не ста­ле по­ня­т­тя, во­но змі­ню­є­ться. Сьо­го­дні се­ред гро­ма­дян Фран­ції ба­га­то ара­бів, афро­а­ме­ри­кан­ців, і во­ни теж фран­цу­зи. Не­мо­жли­во про­ду­ку­ва­ти одну якусь фор­му. Тоб­то му­зей мо­же бу­ти ілю­стра­ці­єю то­го, що з на­ши­ми пред­ка­ми від­бу­ва­лось, які те­хно­ло­гії во­ни ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли, «з чо­го ми скла­да­є­мо­ся». І все це в хро­но­ло­гі­чно­му по­ряд­ку.

Але вла­да ін­шої дум­ки. Мов­ляв, лю­ди фан­та­зу­ють, це та­ка хво­ро­ба у лю­дей — ду­ма­ти над са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ці­єю, «шу­ка­ти се­бе». Хо­ча ко­жна пам’ятка, яка з’яв­ля­є­ться, і лю­ди про це до­від­у­ю­ться, за­пу­скає в них про­цес са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ції. Чо­му на те­ри­то­рії, яка на­ле­жить ки­я­нам, не роз­гор­та­є­ться про­цес са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ції ки­ян, а зем­ля від­да­є­ться під тор­го­во-роз­ва­жаль­ний центр? Ми­мо­во­лі ми опи­ня­є­мо­ся на яко­мусь бо­ці вій­ни, яка три­ває по­стій­но — вій­ни за наш Ки­їв.

Те, що від­бу­ва­є­ться на По­што­вій, — це де­мон­стра­ція кри­чу­щої си­ту­а­ції з пам’ятка­ми ми­ну­ло­го в Укра­ї­ні, ко­ли вла­да не ро­зу­міє, що по­трі­бен ба­ланс між роз­ко­пка­ми та їх му­зе­є­фі­ка­ці­єю. За­га­лом на ки­їв­сько­му По­до­лі є 150 до­слі­дже­них ар­хе­о­ло­га­ми ді­ля­нок, а му­зе­є­фі­ко­ва­них з них — нуль. Усі зна­хід­ки сто­ять в ящи­ках у Му­зеї істо­рії Ки­є­ва. Бу­ли ча­си, ко­ли це був най­кра­щий му­зей у сто­ли­ці Укра­ї­ни, але во­ни ми­ну­ли. Крім то­го, у му­зе­їв ар­хе­о­ло­гії є своя спе­ци­фі­ка. Ство­ре­н­ня му­зею істо­рії — це не ство­ре­н­ня му­зею ар­хе­о­ло­гії. Оскіль­ки істо­ри­ки чи­та­ють пи­сем­ні дже­ре­ла, во­ни на­справ­ді «не чи­та­ють зем­лі». Са­ме то­му істо­ри­ки ду­же ча­сто основ­ні опо­нен­ти ар­хе­о­ло­гів — во­ни щось ба­чать так, а ми — іна­кше.

— Так, ба­га­то кри­ти­ки лу­нає що­до ство­ре­н­ня му­зею на По­што­вій, на­віть се­ред екс­пер­тів…

На­ші опо­нен­ти за­ки­да­ють ме­ні, що я щось ро­бив не так, що чо­ти­ри ро­ки про­ект на По­што­вій пло­щі не ру­хав­ся. Хо­ча в ме­не стіл за­ва­ле­ний ли­сту­ва­н­ням з вла­дни­ми стру­кту­ра­ми. З са­мо­го по­ча­тку я опи­нив­ся у до­во­лі не­про­стій си­ту­а­ції, ко­ли ме­не ви­кли­кав мі­ністр куль­ту­ри і ска­зав: «Ти на­гля­дай, спо­сте­рі­гай­те за си­ту­а­ці­єю. Але там ма­ють бу­ду­ва­ти та­кі лю­ди, з яки­ми не вар­то по­гір­шу­ва­ти сто­сун­ки». На що я від­по­вів: «Але якщо ар­хе­о­ло­ги зна­йдуть щось ці­ка­ве, то що в та­ко­му ра­зі нам ро­би­ти?». Він від­по­вів: «То­ді звер­тай­те­ся до ме­не». Крім то­го, щоб лю­ди пра­цю­ва­ли, по­трі­бні гро­ші. «Ну якусь су­му ви­ді­ли­мо, а якщо з’яви­ться ще по­тре­ба — звер­тай­те­ся», — ска­зав мі­ністр. Я знаю, як важ­ко пра­цю­ва­ти в Ки­є­ві, нам по­трі­бні жорс­ткі юри­ди­чні під­ста­ви для по­ча­тку ро­біт — до­го­вір із за­бу­дов­ни­ком, у яко­му об­умов­ле­ні де­та­лі спів­пра­ці. На це пі­шов час.

Якщо під­су­мо­ву­ва­ти все ли­сту­ва­н­ня, то мо­жна ді­йти ви­снов­ку, що вла­да про­дов­жує об­слу­го­ву­ва­ти ін­те­ре­си за­бу­дов­ни­ків. Ра­ні­ше в Ки­є­ві бу­ла пра­кти­ка, що пам’ятки ма­ли прі­о­ри­тет, а вже по­тім но­во­бу­до­ви. Хо­ча у ко­жно­му кон­кре­тно­му ви­пад­ку при­йма­є­ться ін­ди­ві­ду­аль­не рі­ше­н­ня. Та якщо пам’ятка де­мон­струє ду­же ва­жли­вий ін­фор­ма­цій­ний блок, то має по­ру­шу­ва­ти­ся пи­та­н­ня про її му­зе­є­фі­ка­цію. І це все від­зна­ча­ло­ся у на­ших ли­стах до мо­жно­влад­ців.

Не мо­жу не зга­да­ти про до­свід кра­їн Єв­ро­пи що­до збе­ре­же­н­ня пам’яток істо­рії та куль­ту­ри. На­при­клад, у Шве­ції не­має по­хо­вань, які роз­ко­пу­ють важ­кою те­хні­кою, як це ро­би­ться в Укра­ї­ні, на По­до­лі. Якщо під час зем­ля­них ро­бот у роз­ви­не­них кра­ї­нах зна­хо­дять кіс­тки лю­ди­ни, то їх іден­ти­фі­ку­ють і пе­ре­да­ють у на­ціо­наль­ний фонд. Якщо до­слі­джу­є­ться якийсь кур­ган, то пі­сля за­кін­че­н­ня ро­біт усе ма­кси­маль­но від­нов­лю­є­ться. Мо­жна ска­за­ти, що у роз­ви­не­них кра­ї­нах по­ва­гу до пам’яток не ви­хо­ву­ють, з нею на­ро­джу­ю­ться. Крім то­го, сьо­го­дні про­во­дя­ться сер­йо­зні ге­не­ти­чні до­слі­дже­н­ня, то­му зби­ра­є­ться ін­фор­ма­ція що­до на­се­ле­н­ня кра­їн, які ма­ли істо­ри­чні зв’яз­ки зі Шве­ці­єю. Це до­зво­ляє вче­ним ро­би­ти ви­снов­ки про те, що від­бу­ва­ло­ся з їхнім на­ро­дом у пев­ні істо­ри­чні ча­си. Шве­ди і на­ши­ми до­слі­дже­н­ня­ми ці­кав­ля­ться.

— Чо­му цей об’єкт вар­тий му­зе­є­фі­ка­ції?

— Це пи­та­н­ня я чую до­сить ча­сто, і во­но ме­ні не ду­же по­до­ба­є­ться. Все, що бу­ло від­кри­то по лі­нії бу­дів­ни­цтва ме­тро­по­лі­те­ну — все, бу­кваль­но все, бу­ло вар­те му­зе­є­фі­ка­ції. Але в той час су­спіль­ство не бу­ло го­то­ве про­ти­сто­я­ти остан­нім тен­ден­ці­ям, які зав­да­ють не­по­прав­ної шко­ди мі­сту. По­тім пе­ре­бу­до­ву­ва­ли Хре­ща­тик. Від Ляд­ських во­ріт у ме­не ли­шив­ся гір­кий осад. Я мо­жу на­зва­ти ці­лу низ­ку оста­то­чно за­гу­бле­них пов­но­цін­них об’єктів. Але По­што­ва пло­ща — це ще й зна­ко­ве мі­сце, яке у ба­га­тьох лю­дей асо­ці­ю­є­ться з хре­ще­н­ням Ки­є­ва, з пам’ят­тю про Та­ра­са Шев­чен­ка. Га­даю, що не ви­пад­ко­во там з дав­ніх-да­вен бу­ла цер­ква.

Під час роз­ко­пок на По­што­вій пло­щі об’єкти ча­сів Ки­їв­ської Ру­си по­ча­ли з’яв­ля­ти­ся з рів­ня 5,5-6 ме­трів від су­ча­сної ден­ної по­верх­ні. На цій гли­би­ні вда­ло­ся за­фі­ксу­ва­ти ді­лян­ку ці­ло­го при­бе­ре­жно­го мі­сько­го квар­та­лу пло­щею по­над 1300 ква­дра­тних ме­трів. Роз­ко­пка­ми бу­ли ви­яв­ле­ні го­ри­зон­ти за­бу­до­ви XI сто­лі­т­тя, хо­ча ниж­че за­ля­га­ють ще дав­ні­ші го­ри­зон­ти — оче­ви­дно X сто­лі­т­тя. За­бу­до­ва про­існу­ва­ла до то­таль­ної по­же­жі, що ста­ла­ся на по­ча­тку XIII сто­лі­т­тя. Збе­ре­гли­ся ли­ше ни­жні ча­сти­ни бу­ді­вель і пар­ка­нів, ко­трі на той час пе­ре­бу­ва­ли у зем­лі. За ни­ми нам і вда­ло­ся від­тво­ри­ти пла­ну­ва­н­ня квар­та­лу, отри­мав­ши при цьо­му до­сить ви­чер­пну ін­фор­ма­цію що­до жит­тє­ді­яль­но­сті у при­пор­то­вій ча­сти­ні ста­ро­го мі­ста про­тя­гом май­же пів­то­ра сто­лі­т­тя. Отри­ма­ні ре­зуль­та­ти свід­чать про ви­со­кий рі­вень роз­ви­тку ко­му­ні­ка­цій­ної стру­кту­ри Ки­є­ва XI—XIII сто­літь.

Та­кож По­што­ва — це пам’ять про рі­чку По­чай­ну. Сто­від­со­тко­во до­ве­де­но, що на то­му мі­сці бу­ло гир­ло По­чай­ної. У сві­ті є ба­га­то при­кла­дів, ко­ли мі­сто ре­кон­стру­ює свої ста­ро­вин­ні во­дні ма­гі­стра­лі. Му­зе­єм ми та­кож хо­че­мо про­де­мон­стру­ва­ти, як змі­ню­вав­ся Ки­їв пі­сля прийня­т­тя хри­сти­ян­ства, як ре­лі­гія змі­ню­ва­ла ланд­шафт мі­ста. От­же, при­чин для му­зе­є­фі­ка­ції більш ніж до­ста­тньо.

— Хто з ки­їв­ських кня­зів, на ваш по­гляд, був ру­шій­ною си­лою під час ство­ре­н­ня но­вих міст на те­ри­то­рії Ру­сі?

— Не мо­жна на­зва­ти якусь одну осо­бу, ви­окре­ми­ти одно­го з кня­зів. Та й час був та­кий, що спри­яв ство­рен­ню міст у всій Єв­ро­пі. Зруй­ну­ва­н­ня Рим­ської ім­пе­рії впли­ну­ло на сві­то­с­прийня­т­тя ба­га­тьох лю­дей, пев­ний час у сві­ті на­віть па­ну­ва­ла па­ні­ка. По­тім з’яв­ля­є­ться пра­ця бо­го­сло­ва Ав­ре­лія Ав­гу­сти­на «Про град Бо­жий», від­по­від­но до якої мі­ста по­трі­бно бу­ду­ва­ти на осно­ві мо­раль­но­го про­гре­су, ду­хов­ної єд­но­сті. У та­ких умо­вах по­ча­ли ви­ни­ка­ти ре­гіо­наль­ні ко­ро­лів­ства, за­ро­джу­ва­ти­ся пра­обра­зи су­ча­сних міст. По­ча­ла па­ну­ва­ти ідея, що мі­ста по­трі­бно бу­ду­ва­ти не сти­хій­но, лю­дьми осві­че­ни­ми, з пев­ним сен­сом. Не мо­жна роз­гля­да­ти істо­рію як без­від­по­від­аль­ний про­цес, лю­ди зав­жди шу­ка­ли в ній сенс. Зга­дай­те, як Во­ло­ди­мир Ве­ли­кий, від­по­від­но до лі­то­пи­сів, оби­рав ре­лі­гію. Він на­ма­гав­ся спря­мо­ву­ва­ти си­ли до най­кра­щих зраз­ків.

— А хто, крім вла­ди, брав актив­ну участь у на­ро­джен­ні мі­ських цен­трів?

— За­зви­чай ру­ші­єм цьо­го про­це­су бу­ла вза­є­мо­дія кіль­кох чин­ни­ків, що до­пов­ню­ва­ли одне одно­го: еко­но­мі­чно­го, по­лі­ти­чно­го, ре­лі­гій­но­го, куль­тур­но­го то­що. А кон­кре­тни­ми ви­ко­нав­ця­ми бу­ли мі­ські об­щи­ни, що скла­да­ли­ся з рі­зних етні­чних груп. Не­дар­ма се­ре­дньо­ві­чну ур­ба­ні­за­цію Пів­ні­чної Єв­ро­пи пов’язу­ють з так зва­ною до­бою ві­кін­гів.

Тре­ба ви­зна­ти, що скан­ди­на­ви, яких на Ру­сі на­зи­ва­ли ва­ря­га­ми, а в За­хі­дній Єв­ро­пі — ві­кін­га­ми, від­зна­чи­ли­ся не ли­ше сво­ї­ми ра­пто­ви­ми на­па­да­ми на єв­ро­пей­ські мі­ста; ду­же ча­сто во­ни ство­рю­ва­ли тор­го­во-ре­мі­сни­чі осе­ред­ки, які по­тім пе­ре­ро­ста­ли в мі­ста. Ін­ши­ми сло­ва­ми, во­ни, зокре­ма шве­ди, роз­гля­да­ли ін­ші зем­лі не ли­ше як мі­сця для гра­бун­ків, але й як мі­сце мі­гра­ції. За та­ким сце­на­рі­єм ви­ни­ка­ло ба­га­то мі­ських осе­ред­ків у Пів­ні­чній Єв­ро­пі та Скан­ди­на­вії. Цей про­цес існу­вав і на зем­лях схі­дних слов’ян. Ось чо­му скан­ди­на­ви бу­ли ду­же ада­птив­ни­ми, є ві­ро­гі­дність, що во­ни ма­ли по­двій­ні іме­на та при­йма­ли ві­ру мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня.

— Це до­сить див­но. Що мо­же спо­ну­ка­ти змі­ню­ва­ти іме­на та ві­ру? — До­слі­дни­ки вва­жа­ють, що основ­ною при­чи­ною ста­ло від­чу­тне зро­ста­н­ня на­се­ле­н­ня на Скан­ди­нав­сько­му пів­остро­ві. У Шве­ції та Да­нії па­ну­вав ста­лий за­кон — тіль­ки двоє пер­ших си­нів ма­ють пра­во на спа­док зем­лі. Якщо ви по­їде­те сьо­го­дні до цих кра­їн, по­ба­чи­те, що є бу­ди­нок ба­тька, один син до­бу­до­вує бу­ди­нок лі­во­руч, ін­ший — пра­во­руч. Так са­мо ді­ли­ться по­ле. А ко­ли си­нів п’яте­ро, ку­ди їм ді­ва­ти­ся? Так з’яви­ло­ся по­ня­т­тя «ві­кін­ги». По су­ті — це ті, хто за­ли­шив­ся по­за ме­жа­ми ро­дин­но­го спад­ку, а от­же, ви­ру­шив у по­шу­ках «кра­щої до­лі» в да­ле­кі краї. А що­до змі­ни ві­ру­ва­н­ня, то ба­га­то в чо­му їхня ре­лі­гія бу­ла ти­по­ло­гі­чно близь­кою язи­чни­цьким ві­ру­ва­н­ням схі­дних слов’ян.

Зре­штою скан­ди­на­ви по­ста­ви­ли Єв­ро­пу в до­сить скла­дну си­ту­а­цію. Не­дар­ма істо­ри­ки на­зи­ва­ють їх рі­чко­ви­ми ко­чів­ни­ка­ми. Пі­сля се­бе ці гру­пи за­ли­ши­ли пре­дме­ти вжи­тку, зброю, які ар­хе­о­ло­ги на­зи­ва­ють зна­хід­ка­ми скан­ди­нав­сько­го сти­лю, оскіль­ки їх при­кра­ша­ють еле­мен­ти мі­фі­чно­го, фан­та­сти­чно­го ха­ра­кте­ру.

— Га­даю, що ми­нув час, по­ки ві­кін­ги по­ча­ли ду­ма­ти над роз­бу­до­вою Ки­є­ва. Чи не так?

— Так. На по­ча­тку їх не ці­ка­ви­ло чим жи­ве ко­рін­не на­се­ле­н­ня, яка в ньо­го мо­ва, ре­лі­гія. Во­ни спри­йма­ли все як є, так са­мо, як, до ре­чі, й мон­го­ло-та­та­ри. У них бу­ла єди­на ме­та — вла­да, яка до­зво­ляє зби­ра­ти да­ни­ну. От­же, по­трі­бно ство­ри­ти пев­ну стру­кту­ру, яка опа­но­вує те­ри­то­рію. Крім то­го, їхньою ме­тою бу­ла Ві­зан­тій­ська ім­пе­рія, та­кож їх ці­ка­ви­ли ко­паль­ні з по­кла­да­ми срі­бла. Зга­дай­те, що князь Свя­то­слав Іго­ро­вич, яко­го істо­ри­ки на­зи­ва­ють остан­нім ві­кін­гом, по­ки­нув Ки­їв та мав на дум­ці за­сну­ва­ти Ки­є­вець на Ду­наї, пра­кти­чно на ме­жі Ві­зан­тії. Він шу­кав мі­сце, де мо­жна кон­тро­лю­ва­ти тор­го­ві шля­хи, які об’єд­ну­ва­ли б ве­ли­че­зні те­ри­то­рії. Те са­ме і в той час від­бу­ва­ло­ся по всій Єв­ро­пі.

— Хо­ча кня­ги­ня Оль­га бу­ла ін­ших

по­гля­дів, чи не так?

— Так, крім ін­шо­го, во­на ро­зумі­ла і ци­ві­лі­за­тор­ську роль хри­сти­ян­ства. Хри­сти­ян­ська ре­лі­гія — це об’єд­на­вча ре­лі­гія, то­му її на­зи­ва­ють мі­ською ре­лі­гію. Са­ме че­рез це Оль­га ство­ри­ла ба­га­то пе­ред­умов для хри­сти­я­ні­за­ції на­ших зе­мель.

До­дам, що за­га­лом кня­зів­ська іє­рар­хія до­сить пі­зно з’яв­ля­є­ться на те­ри­то­рії Ки­їв­ської Ру­сі. На по­ча­тко­вій фа­зі кня­зі вва­жа­лись пер­ши­ми се­ред рів­них. Це вже зго­дом во­ни обро­ста­ли дру­жи­ною, ви­ко­ну­ва­ли основ­ну са­краль­ну фун­кцію, їхні дво­ри сто­я­ли окре­мо від мі­ста. Так бу­ло в ча­си ле­ген­дар­них Асколь­да і Ді­ра, Оле­га та Іго­ря. Але си­ту­а­ція вже прин­ци­по­во змі­ню­є­ться з прийня­т­тям хри­сти­ян­ської ві­ри у 988 ро­ці під час прав­лі­н­ня кня­зя Во­ло­ди­ми­ра Свя­то­сла­ви­ча. Мі­ська те­ри­то­рія по­чи­нає актив­но роз­ро­ста­ти­ся на ста­ро­ки­їв­ській ча­сти­ні, або так зва­но­му Ки­їв­сько­му пла­то. Тоб­то фа­кти­чно за По­до­лом за­крі­плю­є­ться еко­но­мі­чна фун­кція, а адмі­ні­стра­тив­но-по­лі­ти­чна та са­краль­на пе­ре­но­ся­ться до верх­ньої ча­сти­ни мі­ста.

Уже князь Яро­слав Му­дрий, син Во­ло­ди­ми­ра, зро­бив ре­ор­га­ні­за­цію. Він по­чав фор­му­ва­ти но­ву мі­ську стру­кту­ру, яка від­по­від­а­ла стру­кту­рі ве­ли­ко­кня­жої ди­на­стії. Так на те­ри­то­рії верх­ньо­го Ки­є­ва по­руч із «мі­стом Во­ло­ди­ми­ра» по­сту­по­во ви­ни­кли «мі­сто Яро­сла­ва», «мі­сто Ізя­сла­ва, Свя­то­пол­ка», «мі­сто Свя­то­сла­ва». Тоб­то всі си­ни Яро­сла­ва отри­ма­ли своє мі­сце в Ки­є­ві, крім то­го, за­сну­ва­ли свої мо­на­сти­рі. Це озна­ча­ло, що мі­сто пе­ре­тво­ри­ло­ся в ко­ле­ктив­не во­ло­ді­н­ня ди­на­стії Яро­сла­ви­чів. Ін­шим ро­ди­чам Яро­сла­ва шлях до вла­ди у Ки­є­ві був на якийсь час за­кри­тий. Пі­зні­ше цю ре­фор­му де­нон­су­вав так зва­ний Лю­бе­цький з’їзд у 1097 ро­ці, який за одні­єю вер­сі­єю був у Лю­бе­чі на пів­ніч від Чер­ні­го­ва, за ін­шою — під Ки­є­вом, у ра­йо­ні озе­ра Пі­длюб­сько­го, це су­ча­сний ра­йон Тро­є­щи­ни. До ре­чі, бі­ля цьо­го озе­ра від­бу­ло­ся ба­га­то істо­ри­чних по­дій, то­му там сьо­го­дні та­кож ду­ма­ють над ство­ре­н­ням за­по­від­ни­ка. Лю­ди хо­чуть му­зе­є­фі­ка­ції мі­сця, а за­бу­дов­ни­ки мрі­ють про но­во­бу­до­ви. На­ші гро­ма­дя­ни їздять по сві­ту, ба­чать як у роз­ви­ну­тих кра­ї­нах обе­рі­га­ють свої пам’ятки, як во­ни ста­ють стри­жнем для су­спіль­ства.

Весь цей скла­дний і три­ва­лий про­цес мо­жна від­тво­ри­ти, про­ілю­стру­ва­ти в під­зем­но­му му­зеї на По­што­вій пло­щі, де основ­ним об’єктом по­ка­зу ста­нуть «Ки­їв­ські Пом­пеї». Адже роз­ко­пки на По­до­лі де­мон­стру­ють кар­ти­ну ба­га­то в чо­му по­ді­бну до роз­ко­пок зни­кло­го рим­сько­го мі­ста, з ті­єю тіль­ки від­мін­ні­стю, що спо­ру­ди бу­ли за­не­се­ні не від­кла­да­ми з кра­те­ра вул­ка­ну, а во­ло­ги­ми пі­ща­но-гли­ни­сти­ми ша­ра­ми зем­лі, на­не­се­ни­ми сю­ди по­ча­сти з гли­бо­ких ярів, які спу­ска­ли­ся з го­ри до рі­чко­вої до­ли­ни, а по­ча­сти — па­вод­ка­ми рі­ки.

Ра­рі­те­ти, зна­йде­ні під час роз­ко­пок

Ми­хай­ло Са­гай­дак та акти­віс­тка Ан­на­бел­ла Мо­рі­на

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.