Не­до­лю­бле­ні ді­ти ли­хих 90-х

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ка­те­ри­на ГОЛЬЦБЕРГ

Не­що­дав­но Фейс­бу­ком про­ко­тив­ся фле­шмоб з про­по­зи­ці­єю до всіх при­че­тних до див­ної та не­по­втор­ної епо­хи 90-х роз­мі­сти­ти на сво­їй сто­рін­ці фо­то з осо­би­стих ар­хі­вів то­го ча­су. І по­не­сло­ся но­сталь­гі­чне...

За­ми­го­ті­ли по­ста­нов­чі са­лон­ні фо­то з кам’яни­ми при­ре­че­ни­ми облич­чя­ми або (зро­бле­ні на «миль­ни­цю») за­стіль­ні знім­ки з ря­да­ми кон­тра­фа­ктно­го ал­ко­го­лю та на тлі не­о­дмін­но­го ки­ли­ма. Якщо на фо­то­гра­фії по­тра­пля­ють ді­ти, то, най­імо­вір­ні­ше, во­ни сто­ять су­мо­ви­тою ку­пкою з пе­ре­ля­ка­ни­ми облич­чя­ми та сум­ни­ми очи­ма, у роз­тя­гну­тих кол­го­тках або піджа­ках не за роз­мі­ром. Та­кі су­пе­ре­чли­ві фо­то­гра­фії 90-х, вла­сне, як і са­мі 90-ті, спов­не­ні яскра­вих і ча­сом не­ве­се­лих спо­га­дів.

Хто ж во­ни, ді­ти 90-х? Чо­му їм так важ­ко, і чо­му їхнім ді­тям ще важ­че? Я ба­га­то мір­ку­ва­ла про цей фе­но­мен, адже зде­біль­шо­го са­ме ді­ти 90-х при­во­дять до пси­хо­ло­гів сво­їх ді­тей, але за­ли­ша­ю­ться в те­ра­пії са­мі. Так уже ста­ло­ся... Їм тре­ба.

Однак для по­ча­тку «зві­ри­мо по­ня­т­тя», то­му що ді­ти 90-х не на­ро­ди­ли­ся в 90-х, во­ни в них ви­ро­сли та про­ве­ли своє ди­тин­ство. Їм у ті ро­ки бу­ло 5, 7, 14 ро­ків, і во­ни бу­ли ді­тьми або під­лі­тка­ми. Їхні ба­тьки бу­ли по­збав­ле­ні ра­до­сті ро­сти­ти ді­тей у про­сто­рих квар­ти­рах і ком­фор­тних одно­ра­зо­вих під­гуз­ках. То­ді на­віть сло­ва та­ко­го ні­хто не знав, а про по­яву «пам­пер­сів» по­ві­до­ми­ла нав’язли­ва ре­кла­ма, яка ста­ла для ба­тьків од­кро­ве­н­ням і на­го­дою пи­ша­ти­ся сво­єю му­жні­стю в бо­роть­бі за при­вча­н­ня ди­ти­ни до гор­щи­ка. Їм ча­сто вза­га­лі не до­ве­ло­ся ро­сти­ти сво­їх ді­тей, цим опі­ку­ва­ли­ся ба­бу­сі.

Ці ді­ти, які ви­ро­сли, пам’ята­ють Льо­ню Го­луб­ко­ва й ні­ко­ли не за­бу­дуть се­рі­а­лу «Бри­га­да», філь­ми «Бу­мер» та «Брат», адже во­ни з при­го­лом­шли­вою то­чні­стю опи­су­ва­ли та від­обра­жу­ва­ли жи­т­тя їхніх втра­че­них ба­тьків. Хо­ча ба­тьки в них бу­ли рі­зні: одні за­во­зи­ли пра­ски й кип’ятиль­ни­ки до Поль­щі, ін­ші ви­во­зи­ли шкі­ря­ні кур­тки й спор­тив­ні ко­стю­ми з Ту­реч­чи­ни або від­кри­ва­ли са­ло­ни ві­део­про­ка­ту та кі­о­ски, а ще ін­ші їх усіх «кри­шу­ва­ли», ри­зи­ку­ю­чи бу­ти вби­ти­ми на чер­го­вій «стріл­ці». Хтось ти­хо спи­вав­ся.

Ди­тин­ство про­хо­ди­ло пе­ре­ва­жно на ву­ли­ці або бі­ля те­ле­ві­зо­ра. Ді­ти ви­ро­сли без смар­тфо­нів і комп’юте­рів, а улю­бле­ною їхньою комп’ютер­ною грою бу­ла «Ну, по­го­ди!», де вовк ло­вив яй­ця, які з ша­ле­ною швид­кі­стю не­сли не­до­ум­ку­ва­ті ку­ри. У них бу­ли пей­дже­ри й та­ма­го­чі, гра Super Mario та «Те­трис», во­ни ба­чи­ли й до­бре за­пам’ята­ли, з якою швид­кі­стю змі­ню­є­ться ди­зайн мо­біль­них те­ле­фо­нів, во­ни жи­ли у сві­ті по­стій­них від­крит­тів, яскра­вих осо­би­сто­стей і між­на­ціо­наль­них кон­флі­ктів.

Во­ни на­ро­ди­ли­ся в СРСР, але не змо­гли зро­зу­мі­ти свою кра­ї­ну ні ро­зу­мом, ні сер­цем. Во­ни за­ста­ли роз­вал Ра­дян­сько­го Со­ю­зу в той мо­мент сво­го жи­т­тя, ко­ли ду­же ва­жли­во усві­до­ми­ти го­лов­ні істи­ни, а істи­ни від­ра­зу всі без­слі­дно зни­кли. Це й ста­ло смер­тель­ним уда­ром для їхніх ба­тьків, які за три дні втра­ти­ли кра­ї­ну, опи­нив­шись в епі­цен­трі ду­же скла­дно­го мо­мен­ту істо­рії. З роз­па­дом СРСР роз­ви­не­на куль­ту­ра ра­дян­сько­го су­спіль­ства бу­ла зне­ці­не­на й втра­ти­ла сенс, на пер­ший план ви­йшли ар­хе­ти­по­ві цін­но­сті си­то­го жи­во­та: «моя ха­та скраю» та «пі­сля нас хоч по­топ». Із дна су­спіль­ства на са­мий йо­го верх під­ня­ли­ся афе­ри­сти, зло­дії та зло­чин­ці, а ма­те­рі­аль­ні цін­но­сті пе­ре­ко­чу­ва­ли в їхні ки­ше­ні й сей­фи. Див­ні пі­до­зрі­лі лю­ди ра­птом ста­ли вер­хів­кою су­спіль­ства, ча­сто не ма­ю­чи для успі­ху ні­чо­го, крім ви­пад­ко­вої уда­чі. Але во­ни на­ро­джу­ва­ли і ро­сти­ли ді­тей, по-сво­є­му їх лю­би­ли й хо­ва­ли від во­ро­гів. Во­ни пі­зна­ли бі­дність, го­лод, роз­пач, ра­пто­ве ба­гат­ство й на­стіль­ки ж ра­пто­ве бан­крут­ство. Їм є що зга­да­ти.

Ці ді­ти ви­ро­сли та за­гар­ту­ва­ли­ся сво­їм ча­сом. Ни­ні їм тро­хи більш за трид­цять, а мо­же, на­віть со­рок ро­ків, і во­ни вже на­ро­ди­ли сво­їх ді­тей. І ось у цих ді­тей роз­по­ча­ли­ся не­спо­ді­ва­ні про­бле­ми...

Ді­ти 90-х ро­стять сво­їх ді­тей за дво­ма рі­зни­ми па­ра­ди­гма­ми. Пер­ша: я ви­ріс, як тра­ва в го­ро­ді, і мо­їм ді­тям теж по­трі­бно ство­ри­ти по­ді­бні умо­ви, — не­хай за­гар­ту­ю­ться й бу­дуть стій­ки­ми, як я. Я ж ви­жив, не­хай і во­ни ви­жи­ва­ють. Дру­га па­ра­ди­гма: я не мав ні­чо­го, на­віть ве­ло­си­пе­да, не­хай же в мо­їх ді­тей бу­де все най­кра­ще, і я ро­зіб’юся, але дам їм це!

Ба­тьки з пер­шої ка­те­го­рії су­во­ро до­три­му­ю­ться па­тер­нів вла­сної ро­ди­ни. Ча­сом зда­є­ться, що во­ни мстя­ться сво­їм ді­тям за вла­сне згань­бле­не ди­тин­ство. На­віть якщо во­ни ба­га­ті, не до­зво­ля­ють сво­їм ча­дам жи­ти в роз­ко­ші й ре­тель­но ізо­лю­ють їх від спо­кус. Во­ни са­мі вмі­ли че­ка­ти й тер­пі­ти та зму­шу­ють сво­їх ді­тей на­вчи­ти­ся цих яко­стей, ча­сом жорс­тко й на­віть жор­сто­ко стри­му­ю­чи їх. Якщо їх би­ли ба­тьки, во­ни теж б’ють сво­їх ді­тей, не над­то за­ми­слю­ю­чись, що про це ду­ма­ють пси­хо­ло­ги та су­спіль­ство, за­пе­ре­чу­ю­чи як на­ду­ма­ні усі­ля­кі пси­хо­ло­гі­чні трав­ми. Адже якщо я зу­мів із цим упо­ра­ти­ся, чо­му моя ди­ти­на не змо­же?

Во­ни не пе­ре­йма­ю­ться роз­ви­тком ді­тей, але ви­ма­га­ють від них без­пе­ре­чних успі­хів, не про­по­ну­ю­чи за це на­віть без­пе­ре­чної ба­тьків­ської лю­бо­ві. Їхнє сло­во «тре­ба» б’є на­по­вал, і во­ни не ви­зна­ють жо­дних ні­жно­стей, вва­жа­ю­чи ці всі емо­цій­ні по­тре­би в прийнят­ті та ро­зу­мін­ні прим­ха­ми та на­дмір­но­стя­ми.

Во­ни ди­ву­ю­ться що­до тих, хто віль­но ви­яв­ляє емо­ції, вва­жа­ю­чи всіх нав­ко­ло ски­глі­я­ми, не­спро­мо­жни­ми до рі­шу­чих дій і са­мо­кон­тро­лю. Їхні ді­ти стра­жда­ють від бра­ку ува­ги й ла­ски з бо­ку ба­тьків, які не хо­чуть не вті­ши­ти, не обійня­ти за­сму­че­не ди­тя.

Во­ни во­дять сво­їх чад на спорт, вва­жа­ю­чи це єди­ним гі­дним за­ня­т­тям, і з не­до­ві­рою став­ля­ться до за­хо­пле­н­ня ми­сте­цтвом. Їх не ці­ка­вить про­цес, во­ни на­ці­ле­ні на ре­зуль­тат, і ці­на цьо­го ре­зуль­та­ту — тіль­ки на­по­ле­гли­ва пра­ця са­мої ди­ти­ни, без ре­пе­ти­то­рів і до­да­тко­вих ма­те­рі­аль­них вкла­день. Їхній де­віз — ні­чо­го зай­во­го, гай­да, управ­ляй­ся сам!

Дру­га ка­те­го­рія ба­тьків обра­ла га­сло «Усе най­кра­ще — ді­тям!». Ця ка­те­го­рія під­да­є­ться фру­стра­ці­ям і са­мо­ко­пан­ню, ду­же за­ле­жна від дум­ки су­спіль­ства та схиль­на до зай­во­го пер­фе­кціо­ні­зму, який за­мі­ша­ний на від­чут­ті про­ви­ни та со­ро­му. Та­кі ба­тьки обра­ли сво­їм шля­хом шлях де­ком­пен­са­ції, во­ни не­мов хо­чуть за­но­во про­жи­ти своє ди­тин­ство, яке не від­бу­ло­ся, але вже че­рез сво­їх ді­тей.

Їм би ку­пи­ти со­бі ве­ло­си­пе­да і ка­та­ти­ся, але во­ни ку­пу­ють ве­ло­си­пе­да сво­їй ди­ти­ні та з зав­зя­ті­стю дре­си­ру­валь­ни­ка ви­ро­бля­ють умі­н­ня ним ке­ру­ва­ти. Утім, во­ни ку­пу­ють ди­ти­ні все, на­віть якщо са­ма ди­ти­на не ви­яви­ла ба­жа­н­ня ма­ти цю кон­кре­тну річ. Во­ни на­ма­га­ю­ться бли­ска­ви­чно вга­да­ти по­тре­би ди­ти­ни та (на­віть не до­че­кав­шись умов­но­го си­гна­лу) мо­жуть ку­пи­ти те, що вва­жа­ють за не­об­хі­дне для її роз­ви­тку.

Їхні ді­ти не вмі­ють хо­ті­ти, то­му що не всти­га­ють на­бу­ти ці­єї на­ви­чки. Во­ни від­ві­ду­ють гур­тки ран­ньо­го роз­ви­тку, умі­ють чи­та­ти в три ро­ки, а до се­ми вже по­чу­ва­ю­ться втом­ле­ни­ми ста­ри­ми. Во­ни мо­жуть від­ві­ду­ва­ти во­дно­час де­сять гур­тків, але пов­ні­стю по­збав­ле­ні від­чут­тів ди­тин­ства й мо­жли­во­сті гра­ти, бо їхні ба­тьки хо­чуть ви­ро­сти­ти ви­клю­чно вун­дер­кін­дів.

Та­кі ба­тьки чи­та­ють книж­ки з пси­хо­ло­гії й ви­хо­ва­н­ня ді­тей, їм ві­до­мі всі пе­ре­до­ві ме­то­ди­ки ви­хо­ва­н­ня й роз­ви­тку, во­ни лег­ко ци­ту­ють Мон­тес­со­рі, До­ма­на й Гіп­пен­рей­тер, але їм са­мим не­ймо­вір­но важ­ко усві­до­ми­ти, що чи­нять во­ни зов­сім не так, як на­пи­са­но в ро­зум­них книж­ках. Во­ни над­то ро­зум­ні та пра­виль­ні, аби зро­зу­мі­ти, що не­має ні­чо­го ва­жли­ві­шо­го за по­чу­т­тя лю­бо­ві й без­умов­но­го прийня­т­тя сво­єї ди­ти­ни, і це не зав­жди від­бу­ва­є­ться за опи­са­ни­ми у книж­ках схе­ма­ми. Са­ме цим во­ни схо­жі на ба­тьків з пер­шої ка­те­го­рії. Ко­ли ди­ви­шся на них збо­ку, то хо­че­ться ска­за­ти: ви вже за­над­то за­гра­ли­ся в хо­ро­ших ба­тьків, до­сить, роз­слаб­те­ся!

Ді­ти — не об’єкт для ва­ших пси­хо­ло­гі­чних екс­пе­ри­мен­тів. Во­ни не оці­нять ва­ших ста­рань, во­ни не за­пам’ята­ють стіль­ки ін­фор­ма­ції, їм не по­трі­бна ця пе­ре­мо­га. А якщо осо­би­сто то­бі по­трі­бна сла­ва бло­ге­ра або ар­ти­ста кі­но, то не по­трі­бно за­штов­ху­ва­ти в те­ле­ві­зор ди­ти­ну, — лізь ту­ди сам. А ди­ти­ні по­трі­бно ін­ше. І не по­трі­бно на­йма­ти їй ані­ма­то­рів, не по­трі­бно ді­тей по­стій­но по­ті­ша­ти й роз­ва­жа­ти, — во­ни спо­кій­но обі­йду­ться м’ячем і ска­кал­кою.

Див­ним чи­ном ба­тьки з пер­шої та дру­гої ка­те­го­рій ужи­ва­ю­ться не тіль­ки в одній сім’ї, а на­віть в одній лю­ди­ні. Так, зви­чай­но ж, є й тре­тя ка­те­го­рія, яка щи­ро, а не за пра­ви­ла­ми, ці­ка­ви­ться успі­ха­ми сво­їх ді­тей і ро­стить у них осо­би­сто­стей, спро­мо­жних від­чу­ва­ти та ві­ри­ти у свої вла­сні си­ли.

Во­ни по­руч з ді­тьми та про­сто до­по­ма­га­ють їм до­ро­слі­ша­ти, схва­ле­н­ням і не­нав’язли­вою ува­гою су­про­во­джу­ю­чи ди­ти­ну по її вла­сно­му жи­т­тю. Я не знаю, як та­ким ба­тькам уда­ло­ся ви­рва­ти­ся з ті­єї м’ясо­руб­ки, але во­ни впо­ра­ли­ся й то­му справ­ді по­до­ро­слі­ша­ли, на від­мі­ну від тих, хто тя­гне своє роз­то­пта­не ди­тин­ство за со­бою, спо­тво­рю­ю­чи їм май­бу­тнє. Але по­ки ми не зро­зу­мі­є­мо, що по­до­ро­слі­ша­ти — це озна­чає, на­сам­пе­ред, упо­ра­ти­ся зі сво­ї­ми ди­тя­чи­ми трав­ма­ми, ми так і бу­де­мо ти­ми скрив­дже­ни­ми ді­тьми з да­ле­ких ли­хих 90-х...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.