Еква­дор очи­ма укра­їн­ської емі­гран­тки

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Оле­на РАСЕНКО

Одно­го ра­зу на одно­му з фо­ру­мів для емі­гран­тів я про­чи­та­ла, що лю­ди­на, яка по­ки­ну­ла свою кра­ї­ну, пе­ре­жи­ває три ста­дії ада­пта­ції.

З са­мо­го по­ча­тку во­на впа­дає в ей­фо­рію і за­хо­плю­є­ться на­віть пов­сяк­ден­ни­ми ре­ча­ми, по­тім то­не в де­пре­сії і, на­ре­шті, про­йшов­ши шлях жур­би й су­му, втя­гу­є­ться що­ден­ни­ми тур­бо­та­ми в но­вий ритм жи­т­тя. У ко­жної лю­ди­ни цей пе­рі­од транс­фор­ма­ції рі­зний, але в се­ре­дньо­му за­ймає близь­ко ро­ку-двох. Я, ско­ріш, десь між пер­шим і дру­гим сту­пе­нем ада­пта­ції, а то­му не знаю, як кра­ще роз­по­ча­ти свою істо­рію — фра­зою «За­бе­ріть ме­не звід­си!» чи «При­їдь­те сю­ди ско­рі­ше!»?

Aeи­ву я в го­ди­ні їзди від сто­ли­ці Еква­до­ру Кі­то. Не­да­ле­ко від на­шо­го мі­сте­чка роз­та­шо­ва­ний го­лов­ний ае­ро­порт сто­ли­ці. Це те­ри­то­рія при­ва­тно­го се­кто­ра, по­лу­ни­чних план­та­цій і гір. Остан­ні тут ди­кту­ють свої пра­ви­ла гри. Во­ни до­сить ви­со­кі, хо­ча до най­ближ­чих ві­чно за­сні­же­них вер­шин го­ди­ни дві на ав­то­мо­бі­лі. Го­ри про­ни­за­ні струм­ка­ми, які сті­ка­ють з їхніх вер­шин. Во­ни з рі­зною си­лою бі­жать униз, оми­ва­ю­чи на сво­є­му шля­ху кам’яни­сте дно ру­сел і зро­шу­ю­чи чи­слен­ні по­ля і са­ди жи­те­лів Анд.

Ви­ще, там, де по-справ­жньо­му хо­ло­дно, а тиск у не­пі­дго­тов­ле­но­го по­до­ро­жа­ни­на по­чи­нає ска­ка­ти від пе­ре­ван­та­жень, бо ви­со­та над рів­нем мо­ря по­над три ти­ся­чі ме­трів, бі­га­ють оле­ні, во­ди­ться фо­рель. У за­по­від­них зо­нах — очко­ві ве­дме­ді, пу­ми, кон­до­ри. Однак ди­кі зві­рі не­ча­сті го­сті бі­ля під­ніж­жя гір. За пів­ро­ку про­жи­ва­н­ня тут єди­ні хи­жа­ки, які за­бре­ли в наш двір, — чу­ку­рі. Це ма­лень­кі зві­ря­та, чимсь схо­жі на ла­сок. Ма­лень­кі зло­дюж­ки, ко­ли я їх при­мі­ти­ла, шу­ка­ли ма­їс.

Тут ба­га­то пта­хів. Це справ­жній рай для ор­ні­то­ло­гів. Со­ко­ли, ястру­би, ор­ли, пу­га­чі, стерв’ятни­ки, го­лу­би, ко­лі­брі рі­зних роз­мі­рів і ма­стей, кар­ди­на­ли, го­роб­ці, які від­рі­зня­ю­ться від на­ших за­де­ри­ку­ва­тим «іро­ке­зом». Там, де те­плі­ше, жи­вуть зна­ме­ни­ті на весь світ ту­ка­ни, па­пу­ги. Усьо­го в Еква­до­рі май­же одна ти­ся­ча сім­сот ви­дів пер­на­тих, ба­тьків­щи­на яких са­ме ця зем­ля.

Іно­ді я ля­гаю го­рі­лиць на тра­ві й спо­сте­рі­гаю, як се­ред хмар тан­цю­ють ястру­би. Ча­сті­ше во­ни ши­ря­ють по­о­дин­ці, пан­тру­ють со­бі обід се­ред без­тур­бо­тних кур­чат. Але іно­ді їхній та­нок бу­ває пар­ним. Пта­хи то на­бли­жа­ю­ться, то від­да­ля­ю­ться одне від одно­го, ли­ше зрід­ка зма­ху­ю­чи кри­ла­ми. Це ча­рів­не ви­до­ви­ще три­ває не­дов­го. Во­ни бу­кваль­но та­нуть у хма­рах. Не по­сту­па­є­ться ви­до­ви­щні­стю ха­о­ти­чне шу­га­н­ня в не­бі стерв’ятни­ків. Ці пта­хи з’яв­ля­ю­ться гру­пою. Їх зав­жди дю­жи­на, а то й дві. Са­ні­та­ри ви­шу­ку­ють по­мер­лих со­бак, овець, мор­ських сви­нок, яких тут ви­ро­щу­ють, до ре­чі, на м’ясо.

Тре­ба ви­зна­ти, до­ля остан­ніх ви­кли­кає в ме­не жаль. Їх ні­хто тут не во­дить до пе­ру­ка­ря, не під­то­чує їм кіг­ти­ків і тим біль­ше не ку­пує кор­му з ві­та­мі­на­ми, не да­рує ігра­шок. Їх тут їдять. М’ясо мор­ських сви­нок в Еква­до­рі вва­жа­є­ться де­лі­ка­те­сом, а одна ту­шка ко­штує близь­ко во­сьми до­ла­рів, за­ле­жно від ва­ги. Є в мор­ських сви­нок ще одна фун­кція, яку єв­ро­пе­єць вва­жа­ти­ме вар­вар­ською. Не так дав­но ша­ма­ни, або ча­клу­ни, ті­єї мі­сце­во­сті, де я жи­ву, ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли цих гри­зу­нів для ма­гі­чних за­кли­нань, а хво­рих «від­ка­чу­ва­ли» ще жи­ви­ми мор­ськи­ми свин­ка­ми. Тре­ба ска­за­ти, що пі­сля та­ких ек­зе­ку­цій зві­ря­та по­ми­ра­ли. А ша­ма­ни, пре­па­ру­ю­чи їх, на­ма­га­ли­ся ро­зі­бра­ти­ся, з якою ж не­ду­гою до них при­йшов па­ці­єнт. Мов­ляв, якщо в мор­ської свин­ки де­фор­мо­ва­ні нир­ки, то, на­пев­но, на те са­ме сла­бує хво­рий.

Один з тих, хто ві­рить ша­ма­нам, — мій но­вий зна­йо­мий сень­йор Воль­тер. Ба­га­то ро­ків то­му йо­му по­чав сни­ти­ся один і той са­мий сон. У сво­їх ви­ді­н­нях він сто­яв бі­ля де­ре­ва аво­ка­до, яке й за­раз ро­сте че­рез до­ро­гу від йо­го бу­дин­ку. А якась су­тність про­по­нує йо­му зо­ло­ті злив­ки. Во­ни яскра­во пе­ре­ли­ску­ють уві сні сень­йо­ра Воль­те­ра, а той ле­две стри­му­є­ться, щоб не взя­ти їх у ру­ки. Зу­пи­ня­ло йо­го про­ха­н­ня спо­ку­сни­ка. Той про­сив від­да­ти йо­му за ба­гат­ство до­чку. Ві­дмов­ляв­ся від зо­ло­та уві сні чо­ло­вік кіль­ка ро­ків по­спіль. Са­ме стіль­ки по­вто­рю­ва­ло­ся йо­го сно­ви­ді­н­ня. І от якось Воль­те­ро­ва до­чка за­хво­рі­ла. Ду­же. Ро­ди­на то­ді звер­ну­ла­ся до мі­сце­во­го ша­ма­на. Той, про­від­ав­ши про ні­чні ви­ді­н­ня чо­ло­ві­ка, при­пу­стив, що під аво­ка­до, яке так на­по­ле­гли­во з’яв­ля­ло­ся уві сні сень­йо­ро­ві, за­ри­то скарб. Зго­дом дів­чин­ка оду­жа­ла, а про сни Воль­те­ра до­від­ав­ся су­сід, на зем­лі яко­го й ро­сло те де­ре­во. Не­вдов­зі він розба­га­тів. Су­сід спо­ру­див но­вий бу­ди­нок, обніс йо­го ви­со­ким пар­ка­ном і став тро­хи від­люд­ку­ва­тим. Воль­тер ча­сто ду­має: а що бу­ло б, як­би він уві сні по­го­див­ся взя­ти те зо­ло­то?

Тут лю­блять го­во­ри­ти про ба­гат­ство й зо­ло­ті злив­ки, за­ли­ше­ні пра­дав­ні­ми ци­ві­лі­за­ці­я­ми. Час від ча­су та­кі роз­мо­ви під­твер­джу­ю­ться рі­зни­ми зна­хід­ка­ми. Моя еква­дор­ська ро­ди­чка роз­по­від­а­ла, що на тій ді­лян­ці, де сто­їть наш дім, при йо­го бу­дів­ни­цтві во­ни та­кож зна­хо­ди­ли якісь пра­дав­ні гли­ня­ні по­су­ди­ни, про­те за­ри­ли їх на­зад, щоб го­род ба­наль­но не ві­ді­бра­ла вла­да, зро­бив­ши мі­сцем роз­ко­пок.

Зем­лю еква­дор­ці ша­ну­ють, і є за що. По-пер­ше, во­на не скрізь ро­дить. Ближ­че до гір у ній ба­га­то ка­мі­н­ня, і жо­дної аграр­ної цін­но­сті во­на не ста­но­вить. Але на­віть та, що да­рує до­брий уро­жай, ча­сто ле­жить на схи­лах, і її важ­ко обро­бля­ти. По-дру­ге, в Еква­до­рі скла­дно зна­йти віль­ний кла­птик зем­лі. Як свід­чить істо­рія, вся те­ри­то­рія кра­ї­ни ко­лись бу­ла роз­ді­ле­на між но­ви­ми ха­зя­я­ми, які при­бу­ли на кон­ти­нент пі­сля Ко­лум­ба. І на­віть ко­ли си­сте­му раб­ської пра­ці ска­су­ва­ли, а чи­слен­ні зем­лі, зайня­ті за­во­йов­ни­ка­ми, по­ді­ли­ли між ін­ді­ан­ця­ми й на­щад­ка­ми бі­лих, во­на ста­ла при­ва­тною вла­сні­стю вже но­вих па­нів. Яскра­вим при­кла­дом цін­но­сті ква­дра­тних ме­трів тут мо­же слу­гу­ва­ти ви­па­док, що не­дав­но став­ся в одно­му з пе­ред­мість сто­ли­ці.

Є та­кий на­се­ле­ний пункт Тум­ба­ко. Він роз­та­шо­ва­ний зов­сім не­да­ле­ко від Кі­то. У ньо­му са­мо­му ма­ло яки­хось ці­ка­ви­нок. Цен­траль­ний со­бор, мар­кет, шко­ла, му­зей, кіль­ка не­по­га­них ре­сто­ра­нів і не­ве­ли­кий сквер у цен­трі. Однак за йо­го те­ри­то­рію то­ча­ться не­аби­які бої. Ко­лись зем­лі, що ото­чу­ва­ли мі­сте­чко, і ті, на яких йо­го по­бу­до­ва­но, бу­ли при­ва­тни­ми во­ло­ді­н­ня­ми. На по­ча­тку ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя вла­сник їх про­дав. Усі 1600 ге­кта­рів. На той мо­мент у ньо­го бу­ло три до­чки. Те­пер їхні на­щад­ки ви­ма­га­ють по­вер­ну­ти їм усі ці ква­дра­тні ме­три у вла­сність. Мов­ляв, уго­да бу­ла яко­юсь не­пев­ною, та й спад­ко­є­ми­цям ні­би­то то­ді ні­чо­го не ді­ста­ло­ся. Якийсь мі­сце­вий суд на­віть ви­ніс рі­ше­н­ня на ко­ристь на­щад­ків цих трьох се­стер і зо­бов’язав вла­ду Тум­ба­ко по­вер­ну­ти зем­лі, на яких ни­ні сто­їть мі­сте­чко, у при­ва­тні ру­ки. Чи­нов­ни­ки схо­пи­ли­ся за го­ло­ву і звер­ну­ли­ся до юри­стів. Про­ва­дже­н­ня ще три­ває. При­стра­сті нав­ко­ло зем­лі — че­рез її вар­тість. Брак віль­них площ по­ро­див не­бу­ва­лий стри­бок цін на зем­лю. На сьо­го­дні один ква­дра­тний метр у Тум­ба­ко і йо­го око­ли­цях ко­ли­ва­є­ться від 100 до 200 до­ла­рів. І, як про­гно­зу­ють са­мі еква­дор­ці, вар­тість зем­лі в сто­ли­чно­му ре­гіо­ні тіль­ки зро­ста­ти­ме.

Якщо ж я вже за­го­во­ри­ла про за­бу­до­ву, то, тре­ба ви­зна­ти, пе­ред­мі­стя сто­ли­ці роз­ро­сли­ся ха­о­ти­чно і ма­ло при­сто­со­ва­ні для пі­ших про­гу­ля­нок. Тут до­во­лі вузь­кі хі­дни­ки, іно­ді їх не­має вза­га­лі або ж їх пов­ні­стю за­йма­ють про­вор­ні тор­гов­ці, ви­ва­лю­ють на них мі­шки зі смі­т­тям, очі­ку­ю­чи на при­їзд слу­жби, яка їх за­би­рає. А бу­ває мі­сце­ві жи­те­лі роз­став­ля­ють стіль­ці на ву­зень­ких хі­дни­ках, сі­да­ють і роз­гля­да­ють пе­ре­хо­жих.

Ча­сто, щоб пе­ре­йти на дру­гий бік, до­во­ди­ться ла­ві­ру­ва­ти між ав­то­мо­бі­ля­ми, що мчать на до­сить ви­со­кій швид­ко­сті. На пе­ре­хо­дах не­має сві­тло­фо­рів, а на «зе­бру» во­дії зов­сім не зва­жа­ють. Для ме­не най­біль­ші від­чай­ду­хи на цій до­ро­зі — во­дії гро­мад­сько­го транс­пор­ту. У пе­ред­мі­сті го­лов­ним за­со­бом пе­ре­су­ва­н­ня між на­се­ле­ни­ми пун­кта­ми за­ли­ша­ю­ться ав­то­бу­си. Ве­ли­че­зні ма­ши­ни на сто осіб за­зви­чай мчать під сім­де­сят кі­ло­ме­трів на го­ди­ну, ли­ше тро­хи при­галь­мо­ву­ю­чи на зу­пин­ках. І хо­ча офі­цій­ні пра­ви­ла до­ро­жньо­го ру­ху тут за­сте­рі­га­ють, що їха­ти мо­жна не пе­ре­ви­щу­ю­чи п’ят­де­ся­ти, на них ча­сто за­плю­щу­ють очі.

Які ж во­ни, еква­дор­ці? Іно­ді в їхньо­му по­гля­ді я ба­чу біль, сму­ток, якусь хри­сти­ян­ську по­ко­ру зов­ні­шнім об­ста­ви­нам. Не за­бу­вай­мо, що ще зов­сім не­дав­но їхні ба­тьки й ді­ди бу­ли ра­ба­ми. І хо­ча те­пер во­ни всі віль­ні, в їхній пам’яті жи­ва не­спра­ве­дли­вість що­до них. Мо­жли­во, че­рез це во­ни з яки­мось остра­хом і на­віть во­ро­жі­стю див­ля­ться на не­зна­йо­му бі­лу лю­ди­ну, на­ма­га­ю­чись зро­зу­мі­ти, чи очі­ку­ва­ти від неї агре­сії. Але, зро­зу­мів­ши, що їм ні­чо­го не за­гро­жує, роз­сла­блю­ю­ться і по­ста­ють у зов­сім ін­шо­му сві­тлі. Зно­ву ж та­ки, я ка­жу про лю­дей, які жи­вуть у про­він­ції. Сто­ли­ця вже ста­ла ін­шою, і ча­сом її не від­рі­зни­ти від будь-яко­го спе­ко­тно­го ме­га­по­лі­са роз­ви­не­ної кра­ї­ни.

У Кі­то ба­га­то­лю­дно, ті­сно, спі­шно, є пар­ки, скве­ри, бу­ду­ють ме­тро, у бу­ло­чних про­да­ють аро­ма­тні «фран­цузь­кі» ба­то­ни, на­ли­ва­ють ром, вча­ться го­ту­ва­ти ес­пре­со, як у Єв­ро­пі, за­хі­дні брен­ди від­кри­ва­ють у ве­ли­ких тор­го­вих цен­трах свої бу­ти­ки, про­па­гу­є­ться здо­ро­вий спо­сіб жи­т­тя, зро­ста­ють ви­со­тки, а мо­дни­ці но­сять під па­хва­ми йор­кшир­ських тер’єрів. У се­лах ін­ший по­бут. І хо­ча ба­га­то про­він­ці­а­лів що­ран­ку їдуть «під­ні­ма­ти» Кі­то, все-та­ки їхній жит­тє­вий лад змі­ню­є­ться не так різ­ко.

По су­сід­ству з на­ми жи­ве сень­йо­ра Ма­рія. Во­на пе­ре­бра­ла­ся сю­ди з пів­но­чі Еква­до­ру. Там, звід­ки во­на ро­дом, ма­ло ро­бо­ти, то­му жін­ка шу­кає за­ро­бі­тків тут. І хо­ча во­на віль­на лю­ди­на, я іно­ді по­рів­нюю її ста­но­ви­ще з раб­ським. Ма­рії до­зво­ле­но жи­ти в бу­дин­ку і ко­ри­сту­ва­ти­ся зем­лею в обмін на до­гляд ді­лян­ки. Гро­шей во­на за свою ро­бо­ту не отри­мує, за­те має дах над го­ло­вою. Та­ких ро­дин, чиє жи­т­тя на­га­дує раб­ську пра­цю, в око­ли­цях чи­ма­ло. До­гля­да­ти ді­лян­ки, по­ки ха­зяї ве­ли­ких те­ри­то­рій десь за кор­до­ном або ж пра­цю­ють у са­мій сто­ли­ці, ча­сто на­йма­ю­ться ста­рі лю­ди й ба­га­то­ді­тні сім’ї. Ка­жуть, що по­тро­ху став­ле­н­ня до їхньої пра­ці змі­ню­є­ться, їм на­віть по­чи­на­ють ви­пла­чу­ва­ти хоч і не­ве­ли­кі, але гро­ші, а че­сні ро­бо­то­дав­ці на­віть оформ­ля­ють їм стра­хов­ки.

Тре­ба ска­за­ти, з ро­бо­тою в Еква­до­рі за­раз скла­дно. Де­хто зви­ну­ва­чує у бра­ку ро­бо­чих місць ни­ні­шньо­го пре­зи­ден­та Ле­ні­на Мо­ре­но, ін­ші на­рі­ка­ють, що, мов­ляв, ви­ну­ва­ті в цьо­му при­їжджі. А са­ме ве­не­су­ель­ці, які ні­би­то ма­со­во по­су­ну­ли в кра­ї­ну в по­шу­ках лі­пшо­го жи­т­тя. За офі­цій­ним да­ни­ми, їх тут уже близь­ко міль­йо­на. Де­які бі­жен­ці роз­гля­да­ють Еква­дор як пе­ре­ва­ло­чну ба­зу, з якої лег­ше ді­ста­ти­ся до Чи­лі, Ар­ген­ти­ни або рво­ну­ти в Па­на­му. Ін­ші осі­да­ють тут, спо­ку­сив­шись мі­сце­вою ва­лю­тою — аме­ри­кан­ським до­ла­ром. Ве­не­су­ель­ці го­то­ві пра­цю­ва­ти не­о­фі­цій­но. Цим ко­ри­сту­ю­ться не­сум­лін­ні ро­бо­то­дав­ці — про­по­ну­ють їм мен­шу зар­пла­ту, ніж ко­рін­ним жи­те­лям. Еква­дор­ці по-рі­зно­му став­ля­ться до при­їжджих. Ча­сті­ше рем­ству­ють. Бо на­ван­та­же­н­ня ля­гло не тіль­ки на фонд ро­бо­чих місць, а й на со­ці­аль­ну сфе­ру. На­ба­га­то ба­га­то­лю­дні­ше ста­ло в лі­кар­нях, збіль­ши­ла­ся кіль­кість со­ці­аль­но зли­ден­них, зріс, хоч і не­на­ба­га­то, рі­вень зло­чин­но­сті, ще про­бле­ма­ти­чні­ше ста­ло ді­ста­ва­ти­ся ку­дись на гро­мад­сько­му транс­пор­ті.

Сень­йор Ан­то­ніо, який жи­ве не­по­да­лік, один з тих, хто по-до­бро­му ста­ви­ться до при­їжджих. У ньо­го є не­ве­ли­ка ді­лян­ка зем­лі і два бу­дин­ки на ній. В одно­му жи­ве він із сім’єю, а дру­гий здає квар­ти­ран­там. Не­що­дав­но там осе­лив­ся ве­не­су­е­лець із дру­жи­ною. Спо­ча­тку орен­дар справ­но пла­тив. Але, ось уже чо­ти­ри мі­ся­ці квар­ти­рант со­ром’язли­во опу­скає очі й ка­же, що шу­кає ро­бо­ту. Дру­жи­на сень­йо­ра Ан­то­ніо бур­чить, що тре­ба вже ви­га­ня­ти та­ких квар­ти­ран­тів, але сам Ан­то­ніо тіль­ки зі­тхає тяж­ко і по­тай­ки від дру­жи­ни ді­ли­ться з ни­ми то цукром, то кар­то­плею, а то й зов­сім від­дає свій обід або ве­че­рю. При­чи­на — ди­тин­ство чо­ло­ві­ка.

Ко­ли Ан­то­ніо був іще ма­лям, йо­го по­ки­ну­ли ба­тьки. Від­да­ли на пі­клу­ва­н­ня ба­бу­сі й ді­ду­се­ві. А ті, щой­но хло­пчи­ко­ві ви­пов­ни­ло­ся сім, ви­гна­ли йо­го з до­му. Що бу­ло при­чи­ною та­ко­го вчин­ку йо­го ро­ди­чів, сень­йор Ан­то­ніо не пам’ятає. Ка­же, то­ді бу­ло ду­же обра­зли­во, він пла­кав. Але до­до­му йо­го вже не пу­ска­ли. У сльо­зах хло­пчик пі­шов до до­ро­ги. Там сто­я­ли лю­ди, і він став не­да­ле­ко від них. Під’їхав ав­то­бус, і хло­пець за­брав­ся в ньо­го. Во­дій не звер­нув ува­ги на ньо­го — по­ду­мав, що він не сам. Ан­то­ніо за­снув. Ро­збу­ди­ли йо­го вже в Бань­йо­сі — ма­лень­ко­му ку­рор­тно­му мі­сте­чку, ку­ди, вла­сне, й їхав ав­то­бус. Хло­пчик ви­біг на кін­це­вій і від­то­ді по­не­ві­ряв­ся. Ду­же хо­тів їсти. Са­мо­тня се­ми­рі­чна ди­ти­на хо­ди­ла по смі­тни­ках у по­шу­ках чо­гось їстів­но­го.

Так ми­ну­ло кіль­ка днів. Йо­му по­ща­сти­ло. Йо­го по­мі­ти­ли до­брі лю­ди, за­про­по­ну­ва­ли дах над го­ло­вою і ро­бо­ту. Щоб за­ро­би­ти на хліб, хло­пець чи­стив, тя­гав, ко­пав, ви­ти­рав, ро­бив усе, що за­га­да­ють ха­зяї то­го не­ве­ли­чко­го го­те­лю, в який він по­тра­пив. Він ні­ко­ли не хо­див до шко­ли, він ма­ло грав­ся з ін­ши­ми ді­тьми й зав­жди з обра­зою і ту­гою зга­ду­вав про дім і лю­дей, яких ко­лись вва­жав рі­дни­ми. А ті йо­го не шу­ка­ли. Ко­ли ж Ан­то­ніо ви­ріс і вже мав свою сім’ю, з ним ста­ла­ся ін­ша ди­во­ви­жна істо­рія.

Якось він найняв­ся сто­ро­жем до одно­го ба­га­то­го па­на під Яру­кі­лем. У йо­го обов’яз­ки вхо­ди­ло на­гля­да­ти за бу­дин­ком, ко­ли не бу­ло го­спо­да­рів, по­ли­ва­ти де­ре­ва, ро­би­ти дрі­бний ре­монт. Aeив Ан­то­ніо з дру­жи­ною там­та­ки, в не­ве­ли­чко­му бу­ди­но­чку для слуг. Якось на Рі­здво по­друж­жя за­ли­ши­ло­ся без шма­тка хлі­ба. Ха­зя­їн, який обі­цяв на­пе­ре­до­дні роз­ра­ху­ва­ти­ся з ним за ро­бо­ту, не при­їхав. У до­мі зна­йшло­ся ли­ше тро­хи ку­ку­ру­дзи. З неї Ан­то­ніо і по­про­сив дру­жи­ну спе­кти кор­жів. Ро­би­ти бу­ло ні­чо­го, і жін­ка взя­ла­ся го­ту­ва­ти «свя­тко­ву» ве­че­рю. Ра­птом у две­рі по­сту­ка­ли. Ан­то­ніо від­чи­нив і по­ба­чив ста­ро­го. Той, за­ти­на­ю­чись і ні­яко­ві­ю­чи, по­яснив, що ду­же го­ло­дний, і по­про­сив яко­їсь їжі. Aeін­ка бу­ла ду­же не­за­до­во­ле­на. Їм са­мим бу­ло ні­чо­го їсти. Та Ан­то­ніо ска­зав чу­жин­це­ві, що в них є ма­ї­со­ві кор­жі і він мо­же по­ді­ли­ти­ся ни­ми. Ста­рий, узяв­ши кор­жа, по­дя­ку­вав і ви­йшов. То­ді ж Ан­то­ніо зга­дав, що не за­про­по­ну­вав ста­ро­му во­ди. На­лив склян­ку й шви­день­ко ви­йшов у ніч. Але нав­ко­ло вже ні­ко­го не бу­ло. Він дов­го вслу­хав­ся в тем­ря­ву і вдив­ляв­ся в до­ро­гу, що ве­ла від їхньо­го бу­дин­ку до тра­си. Рів­ну, віль­ну від де­рев і ку­щів ши­ро­ку до­ро­гу, звер­ну­ти з якої бу­ло про­сто не­мо­жли­во. Ста­ро­го ні­де не бу­ло. Не­вдов­зі у две­рі зно­ву по­сту­ка­ли. Це був ха­зя­їн. Він ви­ба­чав­ся, що не зміг при­їха­ти на­пе­ре­до­дні. Від­дав борг та ще й чи­ма­ло хар­чів — фру­кти, ка­као, хліб, м’ясо, пти­цю. Від­то­ді спра­ви в Ан­то­ніо пі­шли вго­ру.

Утім, не ко­жна про­він­цій­на істо­рія має тут ща­сли­вий кі­нець. Не так дав­но ми під­ні­ма­ли­ся в го­ри. Хо­ті­ли по­ди­ви­ти­ся, чи во­ди­ться в струм­ках ри­ба, і по­шу­ка­ти свій ща­сли­вий ві­тер. Не­по­мі­тно для се­бе за­бра­ли­ся над­то да­ле­ко, до­ве­ло­ся пе­ре­хо­ди­ти рі­чку бро­дом. Ми опи­ни­ли­ся не­по­да­лік від за­не­дба­но­го бу­дин­ку. Як ме­ні по­тім роз­по­ві­ли, ра­ні­ше він на­ле­жав сень­йо­ру Фран­ци­ску. Одно­го ра­зу з ним ста­ла­ся тра­ге­дія. Про неї ме­шкан­ці се­лищ Ла Га­ча й Ла То­ла до­від­а­ли­ся з при­хо­дом во­ди. Струм­ки, що про­ті­ка­ли се­ла­ми, враз на­пов­ни­ли­ся жир­ною сма­чною ри­бою. Лю­ди ра­ді­ли не­спо­ді­ва­но­му по­да­рун­ку не­бес і жа­ді­бно ви­грі­ба­ли з вузь­ких струм­ків по­сла­ні їм про­ви­ді­н­ням обі­ди й ве­че­рі. Ближ­че до ве­чо­ра в одне із сіл спу­стив­ся сень­йор Фран­циск. Обір­ва­ний і мок­рий. Він щось без­тям­но бур­мо­тів і то па­дав на ко­лі­на бі­ля струм­ків, щось ви­кри­ку­ю­чи, то по­чи­нав сьор­ба­ти з ка­на­лу во­ду.

Ко­лись сень­йор Фран­циск до­бро­віль­но уса­мі­тнив­ся в го­рах. Він осе­лив­ся в одно­му з кань­йо­нів і обла­днав там роз­плі­дник для фо­ре­лі. Кіль­ка ро­ків пі­шло у Фран­ци­ска, щоб йо­го за­дум пе­ре­тво­рив­ся на до­хі­дну спра­ву. На ви­хі­дні до Фран­ци­ска при­їжджа­ло чи­ма­ло ама­то­рів ти­хо­го по­лю­ва­н­ня. У бу­дні він за­ли­шав­ся зов­сім сам. Хо­ча ні. Ком­па­нію йо­му скла­да­ла ри­ба. Йо­го дру­жи­на й ді­ти жи­ти се­ред гір без еле­ктри­ки, ка­на­лі­за­ції та ін­ших благ ци­ві­лі­за­ції від­мо­ви­ли­ся. Мо­жли­во, Фран­циск су­му­вав че­рез це. Цьо­го ні­хто не знав. Він ні­ко­ли ні з ким не ді­лив­ся тим, що бу­ло в ньо­го на ду­ші. Ка­жуть, спра­ви у Фран­ци­ска йшли вго­ру. У ньо­го во­ди­ла­ся пер­шо­кла­сна фо­рель і зго­дом за­ве­ли­ся гро­ші. Яку су­му мав Фран­циск, та­кож ні­хто не здо­га­ду­вав­ся, однак по­дей­ку­ва­ли, що чи­ма­лу. Якось не­бо про­ли­ло на ці зем­лі біль­ше во­ди, ніж то­го ба­жа­ли лю­ди. Дощ не при­пи­няв­ся ти­жня­ми. Він із си­лою вгри­зав­ся в зем­лю, руй­ну­ю­чи все на сво­є­му шля­ху, що ма­ло слаб­ку во­лю до жи­т­тя. Він зла­мав усі за­го­ро­жі, всі ба­сей­ни сень­йо­ра Фран­ци­ска. Те­пер між йо­го ри­бою і во­лею ні­чо­го не сто­я­ло. І фо­рель пі­шла. А ра­зом із нею і все, що на­жив сень­йор Фран­циск. Це бу­ли бан­ки. Ба­га­то скля­них ба­нок, на­пов­не­них до­ла­ра­ми. Все, що Фран­циск зби­рав ро­ка­ми. Чо­ло­вік не до­ві­ряв фі­нан­си­стам і вва­жав, що ка­пі­тал слід три­ма­ти під під­ло­гою. Ка­жуть, де­хто з се­лян зі­брав не тіль­ки фо­рель. А сень­йор Фран­циск то­го дня збо­же­во­лів. Йо­го лі­ку­ва­ли в клі­ні­ці для ду­шев­но­хво­рих, але він так і не оду­жав.

Тут у го­рах ча­сто дмуть ві­три. Це зу­мов­ле­но різ­кою змі­ною тем­пе­ра­ту­ри, що ска­че від справ­жньої спе­ки опів­дні до до­сить прохо­ло­дних во­сьми-де­ся­ти гра­ду­сів уно­чі. Іно­ді я стом­лю­ю­ся від ві­трів, хо­ва­ю­ся в бу­ди­нок і бур­чу, бу­цім ті, по­чув­ши про моє не­вдо­во­ле­н­ня, вщу­хнуть. Але те­пер се­зон ві­трів, і, оче­ви­дно, не за­ли­ша­є­ться ні­чо­го ін­шо­го, як зми­ри­ти­ся з ни­ми. Іно­ді ж у спе­ку я на­со­ло­джу­ю­ся ни­ми. Ві­три лег­ко роз­но­сять па­хо­щі дов­ко­ла. Чи то аро­мат сві­жо­ско­ше­ної тра­ви, кві­тів ман­да­ри­нів, чи то пи­ріж­ків, які сень­йо­ра Бе­а­тріс пе­че ко­жні ви­хі­дні. Ві­три під­хо­плю­ють ці аро­ма­ти і тан­цю­ють з ни­ми, роз­чи­ня­ю­чись ви­со­ко в хма­рах, десь там, де про­дов­жу­ють свій пар­ний та­нець га­бі­ла­ни.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.