Ми­хай­ло Ури­цький: «У нас не кон­тра­ктна си­сте­ма, а ра­бо­вла­сни­цький лад»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ка­те­ри­на КОНСТАНТИНОВА Ві­кто­рія ЛЕЩЕНКО, По­лі­на КЕЛЬМ,

Ві­до­мий укра­їн­ський ре­жи­сер те­а­тру ля­льок, ла­у­ре­ат «Ки­їв­ської пе­кто­ра­лі» та ін­ших пре­сти­жних на­го­род Ми­хай­ло Ури­цький роз­по­вів, як впли­ну­ла ни­ні­шня «кон­кур­сна си­сте­ма» на ке­рів­ні роз­кла­ди у ві­тчи­зня­них те­а­траль­них ко­ле­кти­вах, а та­кож про­ко­мен­ту­вав кри­чу­щу істо­рію у зв’яз­ку зі сво­їм звіль­не­н­ням з ки­їв­сько­го те­а­тру, ре­пер­ту­ар яко­го при­кра­ша­ють йо­го най­кра­щі по­ста­нов­ки.

Ми­хай­ло Ури­цький на­ро­див­ся у Сім­фе­ро­по­лі, вчив­ся в Хар­ко­ві. Ре­жи­сер­ський ди­плом те­а­тру ля­льок отри­мав у Ки­є­ві — у Кар­пен­ка-ка­ро­го. Він по­ста­вив де­ся­тки спе­кта­клів у рі­зних мі­стах і кра­ї­нах (від Ли­тви до Сло­вач­чи­ни), пра­кти­чно 10 ро­ків йо­го спе­кта­клі при­кра­ша­ли (і по­ки що при­кра­ша­ють) афі­шу Ки­їв­сько­го му­ні­ци­паль­но­го те­а­тру ля­льок — се­ред та­ких «Оскар», «Алі-ба­ба», «Чо­му дов­гий ніс у сло­на», «Сні­го­ва кві­тка» та ін­ші. Та от не­що­дав­но у ви­хо­рі «ре­фор­ма­тор­ських пе­ре­тво­рень» і но­вих ка­дро­вих роз­кла­дів один з най­кра­щих ре­жи­се­рів укра­їн­сько­го ляль­ко­во­го те­а­тру опи­нив­ся «за бор­том». То­чні­ше, йо­го «пі­шли з те­а­тру» най­більш обур­ли­вим чи­ном. При цьо­му ба­га­то хто удав, що не по­мі­тив яв­но­го во­люн­та­ри­зму, ба­га­то хто че­кає, що ця істо­рія вла­дна­є­ться, адже ре­жи­сер має на­мір до­ма­га­ти­ся спра­ве­дли­во­сті в су­ді (пер­ше за­сі­да­н­ня при­зна­че­не вже на 3 гру­дня).

— Я ро­зу­мію, що су­до­ві за­сі­да­н­ня мо­жуть за­тя­га­ти­ся, до то­го ж я не впев­не­ний, що на­да­лі змо­жу, а го­лов­не — за­хо­чу, пра­цю­ва­ти са­ме в цьо­му те­а­трі пі­сля всьо­го, що ста­ло­ся, — го­во­рить Ми­хай­ло Ури­цький. — Але в су­ді мо­жна до­ве­сти, що си­ту­а­ція з мо­їм від­тор­гне­н­ням від те­а­тру під­ла­што­ва­на шту­чно для то­го, щоб про­сто по­збу­ти­ся лю­ди­ни. То­му суд для ме­не ва­жли­вий як по­шук спра­ве­дли­во­сті. Адже якщо все за­ли­ши­ться без змін, то який сенс стря­са­ти по­ві­тря сво­ї­ми подаль­ши­ми твор­чи­ми іде­я­ми?

— Ва­ша істо­рія з від­тор­гне­н­ням від цьо­го те­а­тру — ви­па­док окре­мий чи, все ж та­ки, є якась за­ко­но­мір­ність?

— Моє від­тор­гне­н­ня від те­а­тру — на­слі­док на­ших не­до­ско­на­лих за­ко­нів. За­кон Укра­ї­ни «Про те­а­три і те­а­траль­ну спра­ву», ав­то­ром яко­го є Іри­на По­до­ляк, без­пе­ре­чно, був не­об­хі­дний і в іде­а­лі мав по­лі­пши­ти си­ту­а­цію у твор­чих ко­ле­кти­вах, але у сво­їй не­до­ско­на­ло­сті цей же за­кон при­звів до про­блем.

Ни­ні у нас не кон­тра­ктна си­сте­ма, а швид­ше ра­бо­вла­сни­цький лад. Фа­кти­чно стро­ко­ві тру­до­ві до­го­во­ри. За кор­до­ном у кон­тра­кті про­пи­су­є­ться все: су­ма го­но­ра­ру, кіль­кість ре­пе­ти­цій, спе­кта­клів, які актор має зі­гра­ти, ре­жим ро­бо­ти, умо­ви ро­бо­ти (у на­шо­му ви­пад­ку та­кож у кон­тра­кті це все має бу­ти про­пи­са­не). Але на­ших лю­дей «за­гна­ли». За­гна­ли в страх. У страх втра­ти­ти по­са­ду, за­ли­ши­ти­ся на ву­ли­ці.

До­сить три­во­жна си­ту­а­ція з при­зна­че­н­ням ди­ре­кто­рів-ху­до­жніх ке­рів­ни­ків. Моя дум­ка: на ке­рів­ній по­са­ді має бу­ти ми­тець у гло­баль­но­му ро­зу­мін­ні цьо­го сло­ва, який ви­зна­чає твор­чий шлях роз­ви­тку те­а­тру, а не про­сто фун­кціо­нер.

За­раз об’єд­на­ли по­са­ду ди­ре­кто­ра й ху­до­жньо­го ке­рів­ни­ка, і це об’єд­на­н­ня пе­ред­ба­чає, що ди­ре­ктор-худ­ке­рів­ник має бу­ти твор­чою й по­ря­дною лю­ди­ною, ме­не­дже­ром і ми­тцем в одній осо­бі.

Але ре­а­лії ін­ші. До ке­рів­ни­цтва те­а­тра­ми мо­жуть при­йти (і вже при­хо­дять) ви­пад­ко­ві лю­ди, зов­сім не при­че­тні до ми­сте­цтва.

Адже не се­крет, що у нас ра­ні­ше ди­ре­кто­ра­ми при­зна­ча­ли будь-ко­го — осо­бли­во в ре­гіо­наль­них те­а­трах. Це ка­та­стро­фа, ці лю­ди зов­сім да­ле­кі від те­а­тру. Якось, де кра­ще, де гір­ше, ці ке­рів­ни­ки врів­но­ва­жу­ва­ли­ся по­са­дою го­лов­но­го ре­жи­се­ра, який ви­зна­чав ху­до­жню по­лі­ти­ку те­а­тру. Ни­ні ж по­са­ду го­лов­но­го ре­жи­се­ра зов­сім ні­ве­лю­ва­ли.

— Але не скрізь і не все так по­га­но, є при­кла­ди, ко­ли те­а­траль­ний ке­рів­ник мо­же спо­лу­ча­ти і твор­чий, і ме­не­джер­ський на­прям.

— Зви­чай­но, чу­до­во, ко­ли ди­ре­ктор­худ­ке­рів­ник є й успі­шним ме­не­дже­ром, і сер­йо­зним ми­тцем. Пре­кра­сні при­кла­ди цьо­го — Бо­г­дан Стру­тин­ський, Ро­сти­слав Дер­жи­піль­ский, Ста­ні­слав Aeир­ков, Ві­та­лій Ма­ла­хов. Це чу­до­ві ми­тці й ви­да­тні ке­рів­ни­ки, так би мо­ви­ти, ви­ща лі­га. Але, на жаль, це швид­ше ви­ня­тки з пра­вил, та­ких лю­дей мо­жна пе­ре­лі­чи­ти на паль­цях одні­єї ру­ки.

Що сто­су­є­ться Ки­їв­сько­го му­ні­ци­паль­но­го ака­де­мі­чно­го те­а­тру ля­льок на Лі­во­му бе­ре­зі Дні­пра, то там, на мій по­гляд, тра­пи­ла­ся ка­та­стро­фа. Ди­ре­кто­ром ко­ле­кти­ву ста­ла лю­ди­на, у якої бу­ли яв­ні про­бле­ми із за­ко­ном під час пе­ре­бу­ва­н­ня на ке­рів­ній по­са­ді. Але він ви­грав кон­курс, який про­во­див­ся на без­аль­тер­на­тив­ній осно­ві. І з ним укла­де­но кон­тракт на п’ять ро­ків. Де­пар­та­мент куль­ту­ри, який має сво­їх юри­стів, по­ви­нен ре­тель­но ви­вча­ти пер­со­наль­ні да­ні тих або ін­ших пре­тен­ден­тів на ке­рів­ні по­са­ди. Тим біль­ше, що да­ні пе­ре­бу­ва­ють у від­кри­то­му Єди­но­му дер­жав­но­му ре­є­стрі су­до­вих рі­шень. — Яка сьо­го­дні твор­ча атмо­сфе­ра в Ки­їв­сько­му му­ні­ци­паль­но­му те­а­трі ля­льок, адже ви спіл­ку­є­те­ся з де­яки­ми акто­ра­ми? І який ви­па­док став пер­шо­при­чи­ною подаль­шо­го сю­же­ту, тоб­то ва­шо­го на­сту­пно­го ви­му­ше­но­го звіль­не­н­ня?

— Остан­нім ча­сом з те­а­тру вже пі­шло чи­ма­ло твор­чих лю­дей.

Що ж сто­су­є­ться мо­єї си­ту­а­ції, то все по­ча­ло­ся з мо­єї не­зго­ди з рі­ше­н­ням ди­ре­кто­ра-ху­до­жньо­го ке­рів­ни­ка про не­по­дов­же­н­ня кон­тра­кту з го­лов­ним ре­жи­се­ром. Сер­гій За­бро­дін — мо­ло­дий пер­спе­ктив­ний по­ста­нов­ник, який при­йшов у те­атр із ве­ли­че­зним ба­жа­н­ням і з без­ліч­чю пла­нів та ідей, які йо­му так і не да­ли здій­сни­ти.

У на­шо­му те­а­трі ста­ли з’яв­ля­ти­ся спе­кта­клі для до­ро­слих. Той же «Оскар», який здо­був дві «Ки­їв­ські пе­кто­ра­лі» як най­кра­щий дра­ма­ти­чний спе­ктакль, і моя ро­бо­та як по­ста­нов­ни­ка бу­ла оці­не­на пре­мі­єю «За най­кра­щу ре­жи­су­ру».

Ми хо­ті­ли роз­ви­ва­ти цей на­прям. У Сер­гія бу­ла пре­кра­сна ідея по­ста­ви­ти «Ніч пе­ред Рі­здвом» Го­го­ля. Бу­ло при­ду­ма­но не­зви­чне й, на мій по­гляд, ду­же ці­ка­ве ре­жи­сер­ське рі­ше­н­ня, яке при­вер­ну­ло б ува­гу не тіль­ки до­ро­слих, але й стар­ших шко­ля­рів, то­му що ця ні­ша зов­сім не за­кри­та.

Як ви­яви­ло­ся, це в те­а­трі ні­ко­му не по­трі­бно. По­трі­бні тіль­ки «ка­со­ві спе­кта­клі», ві­до­мі на­зви і ли­ше спе­кта­клі для най­мен­ших.

Вза­га­лі про цей те­атр, на жаль, скла­да­є­ться вра­же­н­ня: хто ви­пад­ко­во за­йшов з ди­ти­ною на ран­ко­вий спе­ктакль, той і по­тра­пив до те­а­тру. Ні­якої ме­не­джер­ської про­мо­ції.

Що­до «спра­ви» го­лов­но­го ре­жи­се­ра скли­ка­ли «ра­ду фа­хів­ців», ку­ди вхо­ди­ли зав­пост, го­лов­ний адмі­ні­стра­тор і так да­лі.

Це ж оксю­мо­рон — го­лов­ний адмі­ні­стра­тор або зав­пост ма­ють ви­рі­шу­ва­ти до­лю го­лов­но­го ре­жи­се­ра! Я у свою чер­гу уві­мкнув ка­ме­ру, по­про­сив ви­сло­ви­ти ар­гу­мен­ти. Адже за­раз усе від­кри­то, усі зні­ма­ють за­сі­да­н­ня, ви­кла­да­ють усе це у від­кри­тий до­ступ. Це й ста­ло по­штов­хом до мо­го звіль­не­н­ня.

Фор­маль­на при­чи­на зна­йшла­ся — ме­не за­про­си­ли на фе­сти­валь Porto Franko

до Іва­но-фран­ків­ська, до то­го ж у ме­не там бу­ла по­ста­нов­ка спе­кта­клю. Я на­пи­сав за­яву за свій ра­ху­нок, узго­див це з ди­ре­кто­ром і зі спо­кій­ною ду­шею ви­їхав на фе­сти­валь, тим па­че, що моя при­су­тність у цей час у те­а­трі не бу­ла по­трі­бна.

Як ви­яви­ло­ся, за­яву не під­пи­са­ли. І скла­ли акт про від­су­тність на ро­бо­чо­му мі­сці. Ну, схе­ма, вла­сне, пе­ре­ві­ре­на. І ме­не звіль­ни­ли за «про­гу­ли» — за стат­тею.

Зві­сно, ме­ні не по­до­ба­є­ться цей за­пис у тру­до­вій книж­ці. Ме­ні по­трі­бно від­но­ви­ти честь і гі­дність. Тим біль­ше, що я для те­а­тру зро­бив чи­ма­ло. Сво­го ча­су сві­до­мо від­мо­вив­ся від по­са­ди го­лов­но­го ре­жи­се­ра, оскіль­ки до­бре ро­зу­мів, що моє ба­че­н­ня шля­ху роз­ви­тку на­шо­го те­а­тру за та­кої си­сте­ми, ко­ли все ви­рі­шує одно­осо­бо­во ди­ре­ктор­худ­ке­рів­ник, про­сто не­здій­снен­не.

Зви­чай­но, є й ін­ші при­кла­ди — ре­жи­сер Сер­гій Бри­жань у Хмель­ни­цько­му те­а­трі ля­льок і Ал­ла Пун­дик, ди­ре­ктор-ху­до­жній ке­рів­ник. Або, ска­жі­мо, у ки­їв­сько­му На­ціо­наль­но­му ака­де­мі­чно­му дра­ма­ти­чно­му те­а­трі іме­ні Іва­на Фран­ка є твор­чий тан­дем ген­ди­ре­кто­ра-худ­ке­рів­ни­ка і го­лов­но­го ре­жи­се­ра — Ми­хай­ла За­ха­ре­ви­ча й Дми­тра Бо­го­ма­зо­ва. Там аб­со­лю­тне вза­є­мо­ро­зу­мі­н­ня між ди­ре­кто­ром і го­лов­ним ре­жи­се­ром, у яко­му на­пря­мі ру­ха­ти­ся. Тоб­то зга­да­ний за­кон спря­мо­ва­ний на аде­ква­тних ди­ре­кто­рів.

— Але, на­пев­но, сум­них при­кла­дів усе

ж та­ки біль­ше?

— Не­що­дав­но звіль­ни­ли го­лов­но­го ре­жи­се­ра Aeи­то­мир­сько­го те­а­тру ля­льок, який пра­цює там з 1988 ро­ку. Це мій одно­кур­сник, він при­йшов у те­атр від­ра­зу пі­сля ін­сти­ту­ту й був при­зна­че­ний го­лов­ним ре­жи­се­ром. З ним — без по­ясне­н­ня при­чин — про­сто не по­дов­жу­ють кон­тракт! Не­дав­но та­кож звіль­ни­ли у Ма­рі­у­по­лі Ана­то­лія Лев­чен­ка. І та­ких при­кла­дів без­ліч.

— Чи ма­є­те ви сьо­го­дні мо­жли­во­сті вті­лю­ва­ти свої твор­чі пла­ни, ба­жа­н­ня у Ки­є­ві? Чи кли­чуть до ін­ших міст?

— Я ви­кла­даю. І, як у будь-яко­го ре­жи­се­ра, у ме­не є свій «цвин­тар ідей». Це ідеї, які по­ки що не здій­сни­ли­ся, і па­лі­тра цих пла­нів ду­же ши­ро­ка: від по­ста­нов­ки опе­ри до зні­ма­н­ня філь­му.

На кіль­ка ро­ків упе­ред у ме­не роз­пи­са­ний гра­фік по­ста­но­вок. Най­ближ­чим ча­сом зби­ра­є­мо­ся зро­би­ти спе­ктакль для ді­тей з обме­же­ни­ми мо­жли­во­стя­ми. По­ки що ро­би­мо це у від­кри­то­му про­сто­рі, але, зві­сно, зна­йде­мо, де по­ка­за­ти. Це ду­же по­трі­бний со­ці­аль­ний про­ект.

У Ми­ко­ла­їв­сько­му те­а­трі ля­льок ро­би­ти­му спе­ктакль для ді­тей глу­хих і з ва­да­ми слу­ху. Бу­де­мо за­лу­ча­ти фа­хів­ців. Це бу­де по­ста­нов­ка фа­кти­чно без текс­ту — на ві­зу­аль­но­му й ри­тмі­чно­му ма­люн­ку. Для Укра­ї­ни це но­вий на­прям, який ще не був апро­бо­ва­ний. — Ви по­ста­ви­ли «Оска­ра» для до­ро­слих гля­да­чів. І спе­ктакль здо­був «Ки­їв­ську пе­кто­раль» як най­кра­щий дра­ма­ти­чний спе­ктакль.

— У нас є за­да­ний сте­ре­о­тип: мов­ляв, те­атр ля­льок — це те­атр для ді­тей. Я ж не лю­блю роз­ме­жу­вань на жан­ри. Адже су­ча­сний те­атр — син­те­ти­чний. І в мо­є­му ро­зу­мін­ні є те­атр хо­ро­ший, а є те­атр по­га­ний. А ляль­ки, му­зи­ка, ба­лет або щось іще — за­со­би ви­ра­же­н­ня.

Ко­ли по­ча­ли гра­ти «Оска­ра» на сце­ні Те­а­тру ля­льок, спо­ча­тку бу­ли по­ро­жні за­ли. На ре­кла­му не ви­ді­ля­ло­ся ані ко­пій­ки. Бу­ло ли­ше «са­ра­фан­не ра­діо». Але по­сту­по­во «Оскар» здо­був успіх. До кін­ця ми­ну­ло­го се­зо­ну на по­ста­нов­ку ви­ник по­пит, зал за­пов­не­ний вщерть.

І тут би са­ме час під­три­ма­ти цю тен­ден­цію но­ви­ми по­ста­нов­ка­ми, то­му що лю­ди за­пи­ту­ва­ли: що є ще для до­ро­слих, що мо­же­те за­про­по­ну­ва­ти?

— На­справ­ді, на Лі­во­му бе­ре­зі Ки­є­ва дав­но є по­тре­ба в но­вих ці­ка­вих те­а­траль­них ор­га­ні­змах…

— Зви­чай­но, адже на­се­ле­н­ня Лі­во­го бе­ре­га — 1,5 міль­йо­на лю­дей. Це при­бли­зно на­се­ле­н­ня та­кої кра­ї­ни, як Сло­ве­нія. І на Лі­во­му бе­ре­зі один-єди­ний те­атр ля­льок. Для ме­не див­но, чо­му не­має ба­жа­н­ня й за­ці­кав­ле­но­сті гра­мо­тно ви­бу­ду­ва­ти ме­не­джер­ську по­зи­цію.

Вза­га­лі в Укра­ї­ні ка­та­стро­фа з те­а­траль­ним ме­не­джмен­том. Хо­ча, на­чеб­то, є ці­лий фа­куль­тет в уні­вер­си­те­ті Кар­пен­ка-ка­ро­го, який ви­пу­скає те­а­траль­них ме­не­дже­рів. Але те­а­траль­но­го ме­не­джмен­ту, за рід­кі­сним ви­ня­тком, пра­кти­чно не­має.

— Кри­ти­ки ка­жуть, що сьо­го­дні в Укра­ї­ні ці­ка­во роз­ви­ва­є­ться са­ме на­прям те­а­тру ля­льок. Є ви, є Окса­на Дмі­трі­є­ва у Хар­ко­ві, є Оле­ксій Крав­чук у Льво­ві, Сер­гій Бри­жань у Хмель­ни­цько­му. У чо­му спе­ци­фі­ка роз­ви­тку ляль­ко­во­го те­а­тру са­ме в Укра­ї­ні — на су­ча­сно­му ета­пі?

— Те­атр ля­льок на­справ­ді має ба­га­ту па­лі­тру ви­ра­зних за­со­бів: від в’єтнам­сько­го те­а­тру на во­ді до ін­до­не­зій­сько­го те­а­тру ті­ней, си­ци­лій­ських ма­ріо­не­ток і так да­лі. А за­раз час, ко­ли все мі­ксу­є­ться, з’єд­ну­є­ться.

До ре­чі, ме­ні іно­ді ці­ка­во звер­та­ти­ся до «чи­стих» ляль­ко­вих спе­кта­клів без жи­во­го пла­ну, те­пер це, ма­буть, зно­ву аван­гард.

Кіль­ка та­ких мо­їх по­ста­но­вок є в ре­пер­ту­а­рі Ки­їв­сько­го ака­де­мі­чно­го те­а­тру ля­льок, який ще на­зи­ва­ють «За­мок на го­рі». На­при­клад, «Брид­ке ка­че­ня» у си­сте­мі чор­но­го ка­бі­не­ту без жи­во­го пла­ну — до­сить су­ча­сна по­ста­нов­ка.

За­раз справ­ді є ці­ка­ві ми­тці, ре­жи­се­ри. Окса­на Дмі­трі­є­ва — ко­смос якийсь. Ще Сер­гій Бри­жань, Оле­ксій Крав­чук, Во­ло­ди­мир Під­цер­ков­ний, На­та­лія Орє­шні­ко­ва.

Я до­сить ба­га­то їжджу по сві­ту, з Ки­їв­ським те­а­тром їзди­ли на рі­зні фе­сти­ва­лі — і в нас в Укра­ї­ні, і за кор­до­ном — у Поль­щі, Чор­но­го­рії. Вва­жаю, що укра­їн­ський те­атр не гу­би­ться на сві­то­во­му рів­ні. Нам є що по­ка­за­ти мі­сту й сві­ту, є чим пи­ша­ти­ся.

То­го ж «Оска­ра» по­ве­зли до Поль­щі й здо­бу­ли там приз за най­кра­щу ре­жи­су­ру. На фе­сти­ва­лі в Чор­но­го­рії ві­ді­гра­ли спе­ктакль «Чо­му дов­гий ніс у сло­на» і отри­ма­ли приз за най­кра­щу сце­но­гра­фію. Хо­ча ту­ди при­їжджа­ють спе­кта­клі з усі­єї Єв­ро­пи.

— Ви ча­сто звер­та­є­те­ся до ві­до­мих текс­тів ві­до­мих ав­то­рів і пе­ре­кла­да­є­те ці текс­ти на ляль­ко­ву мо­ву. А як ча­сто хо­че­ться ви­клю­чно но­ві тво­ри від­кри­ти для гля­да­ча за до­по­мо­гою ля­льок?

— Так, лю­блю кла­си­ку, мій улю­бле­ний каз­кар — Ан­дер­сен. Го­то­вий ста­ви­ти в те­а­трі будь-яку каз­ку Ан­дер­се­на (я й так їх уже ба­га­то пе­ре­клав мо­вою те­а­тру ля­льок). От за­раз у Сло­вач­чи­ні в Ко­ши­це ста­ви­ти­му «Сні­го­ву ко­ро­ле­ву». По­тім бу­де Шек­спір.

Зі сту­ден­та­ми ми ро­би­ли ці­ка­ву кур­со­ву ро­бо­ту, з якої хо­тів ство­ри­ти пов­но­цін­ний спе­ктакль. Узя­ли дев’ять со­не­тів ве­ли­ко­го бар­да й при­ду­ма­ли для ко­жно­го свою істо­рію. А між со­бою ці со­не­ти об’єд­на­ли на­скрі­зною ді­єю. І що ці­ка­во — у нас тіль­ки одна ляль­ка, бла­зень. По­чи­нав­ся спе­ктакль з мо­но­ло­гу бла­зня — «Весь світ те­атр, а лю­ди в нім — акто­ри» і за­кін­чу­вав­ся та­кож мо­но­ло­гом бла­зня з «Ко­ро­ля Лі­ра» — «Як ві­зьму­ться по­пи ро­би­ти, не го­во­ри­ти, як у пив­це шин­кар зре­че­ться во­ду ли­ти…» А ін­ші за­со­би ви­ра­зно­сті — за до­по­мо­гою па­пе­ру, це­ло­фа­ну.

Сло­вом, бу­ла ці­ка­ва твор­ча ро­бо­та, га­даю, що все ж та­ки я її за­вер­шу й пе­ре­тво­рю на спе­ктакль. В Оде­сі не­вдов­зі ві­зьму­ся до ро­бо­ти над спе­кта­клем для до­ро­слих — «Сон лі­тньої но­чі».

— Ви й без Ки­їв­сько­го му­ні­ци­паль­но­го те­а­тру ля­льок на­роз­хват.

— Так, ме­ні ці­ка­во пра­цю­ва­ти з ін­ши­ми те­а­тра­ми, во­ни для ме­не — но­вий ма­те­рі­ал, як і я для них — сві­жа кров. Є дум­ка по­ста­ви­ти ди­тя­чу опе­ру Мо­рі­са Ра­ве­ля «Ди­тя і ча­ри», мо­жли­во, за­со­ба­ми те­а­тру ля­льок. У ме­не вже був до­сить успі­шний до­свід спів­пра­ці з Те­а­тром опе­ре­ти — «При­го­ди Бу­ра­ті­но». Уя­віть, у нас там ве­ли­че­зний три­ме­тро­вий Ка­ра­бас-ба­ра­бас, зро­сто­ва ляль­ка, у ній пе­ре­бу­вав актор, який спів­ав. І ар­ти­сти Те­а­тру опе­ре­ти осво­ї­ли ру­ка­ви­чко­ві ляль­ки, про­сто чу­до­во ни­ми пра­цю­ють, не гір­ше за про­фе­сій­них ляль­ка­рів.

— Чи є у сві­ті ляль­ка­рів якась кон­со­лі­да­ція? От вас, зокре­ма, ба­га­то хто під­три­мав, ко­ли ви опи­ни­ли­ся за бор­том ки­їв­сько­го те­а­тру?

— Бра­тер­ство ляль­ка­рів є. Є й під­трим­ка. За­раз на­ма­га­є­мо­ся під­три­ма­ти го­лов­но­го ре­жи­се­ра Aeи­то­мир­сько­го те­а­тру.

Так, на За­хо­ді ча­сто те­атр існує як при­мі­ще­н­ня, аку­му­лю­ю­чи в со­бі най­кра­щі те­а­траль­ні про­ду­кти. І ре­жи­се­рів там за­про­шу­ють на той чи ін­ший про­ект. У прин­ци­пі я сам сьо­го­дні пра­цюю за та­кою си­сте­мою. Але ж і наш ре­пер­ту­ар­ний те­атр — теж сво­го ро­ду до­ся­гне­н­ня. І, на­пев­но, не­ро­зум­но зов­сім від­мов­ля­ти­ся від си­сте­ми ре­пер­ту­ар­но­го те­а­тру.

— Сьо­го­дні в Укра­ї­ні є до­сить ба­га­то фе­сти­ва­лів те­а­трів ля­льок. У яко­му на­пря­мі йде роз­ви­ток цих фе­сти­ва­лів, чи не по­вто­рю­ють во­ни одне одно­го?

— Фе­сти­ва­лі не­об­хі­дні. Це мі­сце, де мо­же­мо се­бе по­ка­за­ти й на ін­ших по­ди­ви­ти­ся, де мо­же­мо уяви­ти, у яко­му твор­чо­му на­пря­мі ми зав­тра бу­де­мо ру­ха­ти­ся.

Лю­блю ужго­род­ський фе­сти­валь «Ін­тер­ляль­ка», ку­ди при­їжджає ба­га­то за­кор­дон­них ко­ле­кти­вів. Чу­до­вий фе­сти­валь «І лю­ди, і ляль­ки», який ро­бить Оле­ксій Крав­чук.

Цьо­го ро­ку по­ті­шив ки­їв­ський фе­сти­валь puppet — фо­рум про­йшов на ви­со­ко­му ху­до­жньо­му рів­ні, де­які спе­кта­клі для ме­не ста­ли од­кро­ве­н­ням (на­при­клад, поль­ський мо­но­спе­ктакль з Бі­ло­сто­ка «Істо­рія прин­ца Гам­ле­та»).

І є ін­ший «вид» фе­сти­ва­лів. Ко­ли на фе­сти­валь зби­ра­ють ви­клю­чно сво­їх дру­зів, якийсь між­со­бой­чик, ви­пи­су­ють одне одно­му ди­пло­ми, ро­блять гар­ний фур­шет: сло­вом, до­го­ди­мо всім. Не на­зи­ва­ти­му та­кі фе­сти­ва­лі, але в Укра­ї­ні їх чи­ма­ло.

Зно­ву ж, якщо го­во­ри­мо про фе­сти­валь­ний рух, то ска­жу кра­моль­ну річ: на мій по­гляд, в Укра­ї­ні про­во­ди­ться над­то ба­га­то фе­сти­ва­лів. Го­во­рю тіль­ки про ляль­ко­ві — Ужго­род, Львів, За­по­ріж­жя, Кро­пив­ни­цький, Aeи­то­мир, Він­ни­ця, Ки­їв, Пол­та­ва, Ми­ко­ла­їв. Пра­кти­чно будь-яке мі­сто. Пе­ре­жи­тки сов­ка. А в іде­а­лі по­трі­бно на фе­сти­валь ви­ді­ли­ти при­стой­ну су­му гро­шей і про­ве­сти кіль­ка фо­ру­мів, але з до­ста­тнім го­но­рар­ним фон­дом, ку­ди мо­жна бу­ло б за­про­си­ти хе­длай­не­рів су­ча­сно­го ляль­ко­во­го ми­сте­цтва. Ди­ву­ва­ти то ди­ву­ва­ти.

— Ми­хай­ле, вам спо­ча­тку до­ве­ло­ся ви­про­бу­ва­ти се­бе в актор­ській про­фе­сії, а вже по­тім бу­ла ре­жи­су­ра… — Зна­є­те, до­ля ме­не дов­го бе­ре­гла від про­фе­сії ре­жи­се­ра. Хо­ча ще в ди­тин­стві ви­рі­шив, що бу­ду ре­жи­се­ром. І ко­ли всту­пав на ре­жи­су­ру, ме­ні не бу­ло ще й 17 ро­ків: зі мною на­віть ні­хто не роз­мов­ляв. Ска­за­ли, що це про­фе­сія дру­гої по­ло­ви­ни жи­т­тя. От, мов­ляв, ко­ли то­бі ви­пов­ни­ться 40 ро­ків, то­ді й при­ходь вчи­ти­ся на ре­жи­се­ра.

Пра­кти­чно так і ви­йшло. Пі­сля ін­сти­ту­ту я пра­цю­вав у Сім­фе­ро­по­лі в Крим­сько­му те­а­трі ля­льок. По­тім ме­ні ста­ли ті­сни­ми рам­ки цьо­го те­а­тру. Ство­рив один з пер­ших при­ва­тних те­а­трів — те­атр каз­ки «Ар­ле­кі­но»: до­те­пер він існує на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії. Так, там до­сі жи­вуть мої спе­кта­клі — на мо­їй оку­по­ва­ній ба­тьків­щи­ні.

— У вас за­ли­шив­ся хтось із рі­дних у

Сім­фе­ро­по­лі?

— Не­має ні­ко­го. Окрім мо­гил, там не за­ли­ши­ло­ся ні­чо­го й ні­ко­го. Я був у Кри­му з не­об­хі­дно­сті то­рік. При­їхав, схо­див на мо­ги­ли, з усі­ма по­про­щав­ся й ска­зав, що на­сту­пний мій при­їзд бу­де тіль­ки у віль­ний укра­їн­ський Крим.

Та­ким чи­ном, уко­тре істо­ри­ко-куль­тур­на пам’ять ви­хо­дить на аре­ну дис­ку­сій із пра­гма­ти­чни­ми й за­кон­но об´рун­то­ва­ни­ми бі­знес-ін­те­ре­са­ми (за­кон на бо­ці бі­зне­су в цій си­ту­а­ції, істо­ри­чна пам’ять — за на­ми).

Зда­ва­ло­ся б, ло­гі­чний і ро­зум­ний шлях розв’яза­н­ня кі­но­те­а­траль­ної «про­бле­ми» — не за­кри­т­тя, а хо­ча б транс­фор­ма­ція са­мих цих за­лів, зі збе­ре­же­н­ням їхньо­го спо­кон­ві­чно­го при­зна­че­н­ня — кі­но­про­кат. А та­кож, мо­жли­во, й роз­ви­ток у цих за­лах кон­цер­тної, те­а­траль­ної ді­яль­но­сті, оскіль­ки сто­ли­ці по­трі­бні і но­ві кон­цер­тні за­ли, і но­ві те­а­траль­ні при­мі­ще­н­ня. Тоб­то міг би бу­ти «се­ре­дин­ний шлях», згі­дно з фі­ло­со­фі­єю буд­ди­зму, від ста­ро­го кі­но­те­а­тру — до но­во­го куль­тур­но­го цен­тру, якщо все це ро­зум­но про­ра­хо­ва­но і якщо це ви­гі­дно і вла­сни­ко­ві, і ки­я­ни­ну, і го­сте­ві мі­ста.

Вла­сни­ки «Кі­но­па­но­ра­ми» тим ча­сом уже за­яви­ли про мо­жли­ве пе­ре­про­фі­лю­ва­н­ня бу­дів­лі. До­ля «Укра­ї­ни» теж ви­кли­кає три­во­гу.

На цьо­му ета­пі всіх хви­лю­вань, пе­ред­чут­тів і три­вог — про­по­ную ниж­че три мо­но­ло­ги кі­не­ма­то­гра­фі­стів, які го­во­рять про ми­ну­ле куль­то­вих кі­но­те­а­трів, а та­кож на­ма­га­ю­ться з на­ді­єю по­ди­ви­ти­ся в їхнє май­бу­тнє. про­грам­на ко­ор­ди­на­тор­ка Docudays UA

Про­стір куль­ту­ри зву­жу­є­ться. Це осо­бли­во від­чу­ва­єш пра­цю­ю­чи у сфе­рі куль­ту­ри. «Кі­но­па­но­ра­ма» і «Укра­ї­на» — ар­те­рії кі­но­фе­сти­валь­но­го жи­т­тя. Ту­ди зав­жди мо­гли по­тра­пи­ти мо­ло­ді із за­по­ча­тко­ва­ною іні­ці­а­ти­вою, у яких не ви­ста­ча­ло ре­сур­су роз­мі­сти­ти­ся у «гла­мур­ні­ших» су­сі­дів.

І не­о­чі­ку­ва­но ар­те­рії пе­ре­кри­то. І це ду­же три­во­жно.

По-пер­ше, то­му, що ми ра­птом на­ре­шті усві­до­ми­ли: два куль­то­ві сто­ли­чні кі­но­те­а­три вже дав­но не на­ле­жать мі­сту. Що ми, як гля­да­чі цих кі­но­те­а­трів, весь цей час спа­ли, а ко­ли по­ча­ли про­ки­да­ти­ся — ні­чо­го не мо­жна зро­би­ти. (І ве­ли­ке пи­та­н­ня, чи про­ки­ну­ли­ся!) Ми усві­до­ми­ли тіль­ки за­раз, че­рез де­сять ро­ків, що кі­но­те­а­три про­да­но.

По-дру­ге, що при актив­но­му роз­ви­тку кі­но­фе­сти­валь­но­го ру­ху і йо­го ау­ди­то­рії, стра­те­гі­чно ва­жли­ві ло­ка­ції для цьо­го зро­ста­н­ня зни­ка­ють. Це якийсь па­ра­докс. З одно­го бо­ку, ми з ко­ле­га­ми стіль­ки сил і жи­т­тя по­кла­ли, щоб ство­ри­ти по­пу­ляр­ні й пре­сти­жні як в Укра­ї­ні, так і за кор­до­ном кі­но­май­дан­чи­ки. Без зай­вої скром­но­сті, ми здій­сни­ли про­рив. Де­сять ро­ків то­му, ко­ли я по­чи­на­ла, як «Мо­ло­дість», так зго­дом і Docudays UA по­мі­ща­ли­ся в Бу­дин­ку кі­но. Те­пер це по­дії, за­ді­я­ні в де­ся­тках ло­ка­цій. Сю­ди при­хо­дять не тіль­ки кі­но­про­фе­сіо­на­ли, а й, у гло­баль­но­му ро­зу­мін­ні, ки­я­ни. Ме­ні зда­є­ться, на­ші на­пра­цю­ва­н­ня втра­ча­ють сенс, адже нам про­сто ні­ку­ди пі­ти. Уже мов­чу, що що­ро­ку ми зму­ше­ні опла­чу­ва­ти орен­ду кі­но­за­лів за ко­мер­цій­ною ці­ною. Ми про­сто не мо­же­мо пі­ти в блок­ба­сте­ри — там ці­на не­по­силь­на.

По-тре­тє, є си­стем­на про­бле­ма, що сто­су­є­ться не­ме­ре­же­вих кі­но­те­а­трів у прин­ци­пі. У бу­дья­кій нор­маль­ній кра­ї­ні во­ни суб­си­ду­ю­ться дер­жа­вою або єв­ро­пей­ськи­ми фон­да­ми на кшталт Eurimage. У нас же ці кі­но­те­а­три від­рі­за­ні від та­ких ре­сур­сів. Во­ни чо­мусь ма­ють пе­ре­тво­ри­ти­ся на ко­мер­цій­но успі­шну мо­дель. Їх пе­ре­да­ють у ру­ки бі­зне­су. І це, на мій по­гляд, по­ро­джує по­тен­цій­ний кон­флікт у су­спіль­стві. Бо на­віть якщо й пе­ре­да­ва­ти їх бі­зне­су, у су­спіль­ства й мі­ста ма­ють за­ли­ша­ти­ся ва­же­лі впли­ву.

Так, я, зви­чай­но, про­чи­та­ла но­ви­ну про те, що на мі­сці «Кі­но­па­но­ра­ми» бу­де бу­тик-го­тель з кі­но­кім­на­тою під на­звою «Па­но­ра­ма». До­бре те, що но­ви­на са­ма по со­бі від­кри­ває мо­жли­вість спро­бу­ва­ти ви­бу­ду­ва­ти діа­лог куль­ту­ри су­спіль­ства та бі­зне­су в на­шо­му мі­сті. Ме­ні ду­же хо­че­ться, щоб са­ме так і від­бу­ло­ся.

З ін­шо­го бо­ку, ми всі ро­зу­мі­є­мо, що кі­но­те­атр пе­ре­бу­ває за­раз у ду­же не­без­пе­чній си­ту­а­ції, у то­му ро­зу­мін­ні, що він мо­же зни­кну­ти. Якщо діа­лог ви­яви­ться уто­пі­єю, ми втра­ти­мо ча­сти­ну на­шої істо­рії, ча­сти­ну се­бе.

Ме­не тур­бує, що до­сі не­має ні­я­ких но­вин про «Укра­ї­ну». Ме­ні зда­є­ться, бу­ло би пра­виль­но, як­би жур­на­лі­сти зро­би­ли офі­цій­ні за­пи­ти. Це уні­каль­ний кі­но­те­атр, який отри­мав істо­ри­чний шанс. Са­ме тут укра­їн­ський ди­си­дент­ський рух за­явив про ре­жи­сер­ка

Три ро­ки то­му, ще ко­ли ми з Ана­ста­сі­єю зні­ма­ли наш фільм «Вій­на хи­мер», усіх охо­чих по­кли­ка­ли при­би­ра­ти в кі­но­те­а­трі ім. Га­га­рі­на на Сир­ці, мов­ляв, не­за­ба­ром йо­го від­ре­мон­ту­ють і мо­жна бу­де ди­ви­ти­ся кі­но не­по­да­лік від до­му. Ми ра­зом з ін­ши­ми су­сі­да­ми ви­грі­ба­ли го­ри смі­т­тя і мрі­я­ли, що тут від­бу­де­ться на­ша прем’єра.

Кі­но­те­атр сто­їть за­не­дба­ний до­те­пер. І та­ких мер­твих кі­но­те­а­трів у мі­сті ба­га­то — «Дру­жба», «Зо­ря­ний», «Екран» — мо­жна дов­го про­дов­жу­ва­ти, один за одним зни­ка­ють окре­мі хра­ми кі­не­ма­то­гра­фа, їх змі­ню­ють без­ли­кі за­ли все­ре­ди­ні тор­го­вель­них цен­трів, пе­ре­тво­рю­ю­чи кі­но з ми­сте­цтва на пре­дмет спо­жи­ва­н­ня.

Так, мо­жли­во, це і є не­зво­ро­тний хід істо­рії — ма­мон­ти при­ре­че­ні, ін­ші ча­си, мо­жна роз­чу­лю­ва­ти­ся по­ба­чив­ши те­ле­фон­ну буд­ку, але ні­хто вже не від­мо­ви­ться від мо­бі­лок. То­му, ко­ли ра­птом вла­сник «Кі­но­па­но­ра­ми» по­ві­до­мив про її за­кри­т­тя, а ми за­про­по­ну­ва­ли про­ве­сти про­щаль­ний «Остан­ній се­анс», ди­ре­ктор­ка На­та­ля Со­бо­лє­ва хви­лю­ва­ла­ся, чи не бу­де так, що при­йде осіб зо двад­цять, і бу­де від цьо­го ще при­крі­ше й ту­жли­ві­ше… Але в за­лу на чо­ти­ри­ста лю­дей, уні­каль­не при­мі­ще­н­ня з не­по­втор­ною аку­сти­кою, при­йшло пів­то­ри ти­ся­чі ки­ян, чер­га до ка­си ви­дов­жи­ла­ся до си­на­го­ги, лю­ди кіль­ка го­дин про­ща­н­ня з улю­бле­ним кі­но­те­а­тром сто­я­ли в про­хо­ді й си­ді­ли на під­ло­зі бі­ля екра­на.

Ви­хо­дить, усе не так про­сто, ма­монт ціл­ком мо­же ви­жи­ти і жи­ти дов­го й ща­сли­во. Кі­но­те­атр — це мі­сце ко­ле­ктив­ної зу­стрі­чі з кі­не­ма­то­гра­фом, ви­дом ми­сте­цтва. Пе­ре­гля­ди пліч-о-пліч з ін­ши­ми гля­да­ча­ми да­ють не­по­втор­не від­чу­т­тя пов­но­го про­жи­ва­н­ня за­про­по­но­ва­ної ре­жи­се­ром істо­рії, отри­ма­н­ня спіль­но­го емо­цій­но­го до­сві­ду.

І вже са­ма по со­бі ство­ри­ла­ся іні­ці­а­тив­на гру­па, зі­брав­ся мі­тинг бі­ля Ки­їв­ра­ди з ви­мо­гою по­вер­ну­ти гля­да­чам «Укра­ї­ну» і «Кі­но­па­но­ра­му», не за­ли­ша­ти кі­не­ма­то­граф без кі­но­те­а­трів у цен­трі мі­ста. То­му якось див­но для вла­ди одні­єю ру­кою вкла­да­ти міль­йо­ни дер­жав­них гро­шей у но­ву хви­лю укра­їн­сько­го кі­не­ма­то­гра­фа, а дру­гою — мов­ча­зно спри­я­ти зни­кнен­ню май­дан­чи­ків для по­ка­зу філь­мів ці­єї са­мої хви­лі.

Пи­та­н­ня, зви­чай­но, не­про­сте. І за­раз пе­ре­ва­жа­ють емо­ції: са­ме в «Кі­но­па­но­ра­мі» ми змо­гли здій­сни­ти по­ста­нов­ку п’єси «Ко­тел» до пер­ших ро­ко­вин Іло­вай­ська, тут бу­ла прем’єра «Вій­ни хи­мер» на фе­сти­ва­лі Docudays UA, по­каз до Дня до­бро­воль­ця… У ба­га­тьох кі­не­ма­то­гра­фі­стів схо­жі ре­фле­ксії і про про­да­ну-пе­ре­про­да­ну «Укра­ї­ну». То­му хо­че­ться за­раз одно­го: пу­блі­чно й про­зо­ро роз­гля­ну­ти ін­те­ре­си гля­да­чів, дер­жа­ви в осо­бі мі­ської вла­ди і вла­сни­ків кі­но­те­а­траль­ної не­ру­хо­мо­сті, зна­йти опти­маль­ний ви­хід. кі­но­ре­жи­сер­ка

Так ста­ло­ся, що «Кі­но­па­но­ра­ма» для ме­не ста­ла ду­же осо­бли­вим мі­сцем, бо са­ме там мон­ту­ва­ла свою стрі­чку «По­зи­тив» про мон­та­жниць кі­но­плів­ки. Са­ме там до­сі є обла­дна­н­ня для пе­ре­гля­ду філь­мів з кі­но­плів­ки. Хо­ча це не за­ва­жає ме­ні ба­чи­ти про­блем­ні мо­мен­ти, які мав кі­но­те­атр. Про­те про­бле­ми в управ­лін­ні не від­ки­да­ють мо­жли­во­сті ство­ри­ти куль­тур­ний май­дан­чик у цен­трі мі­ста.

Бо са­ме та­ки­ми май­дан­чи­ка­ми й ста­ли «Кі­но­па­но­ра­ма» і «Укра­ї­на», про­во­дя­чи в се­бе фе­сти­ва­лі й кон­цер­ти, ство­рю­ю­чи уні­каль­ний куль­тур­ний до­свід для Ки­є­ва.

Са­ме в «Кі­но­па­но­ра­мі» під час про­ве­де­н­ня Docudays UA я по­ба­чи­ла фільм Оле­ни Ван Дер Хост «Ді­ти во­ди», який пе­ре­вер­нув мій сві­то­гляд. Це був май­дан­чик для мо­ло­дих кі­не­ма­то­гра­фі­стів

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.