Фа­тум ім­пе­ра­три­ці Сіс­сі

Як каз­ка ста­ла ко­шма­ром і за­вер­ши­ла­ся тра­ге­ді­єю

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Сер­гій МАХУН

Зов­сім не­дав­но, 10 ве­ре­сня 2018 ро­ку, ви­пов­ни­ло­ся 120 ро­ків від дня тра­гі­чної смер­ті най­більш, без пе­ре­біль­ше­н­ня, вро­дли­вої жін­ки XIX сто­лі­т­тя — ім­пе­ра­три­ці Єли­за­ве­ти Ав­стрій­ської (1837—1898).

Але, й мо­жли­во, най­більш не­ща­сли­вої, адже все її жи­т­тя бу­ло зі­тка­не із сі­мей­них тра­ге­дій і не­га­ра­здів, не­ро­зу­мі­н­ня рі­дних і близь­ких, ба­га­то­мі­ся­чних по­до­ро­жей, біль­ше схо­жих на вте­чу від дій­сно­сті і це­ре­мо­ні­аль­них умов­но­стей дво­ру.

Ба­га­то в чо­му до­ля гер­цо­ги­ні Ама­лії Єв­ге­нії Єли­за­ве­ти Ба­вар­ської, ко­тра ста­ла 1854 ро­ку ім­пе­ра­три­цею Ав­стрії, а з 1867 ро­ку і ко­ро­ле­вою Угор­щи­ни, пе­ре­гу­ку­є­ться з до­лею вже ле­ген­дар­ної ан­глій­ської прин­це­си Ді­а­ни. Про них пи­шуть ро­ма­ни, зні­ма­ли і зні­ма­ють філь­ми. Зга­дай­мо хо­ча б три­се­рій­ну епо­пею «Сіс­сі» ав­стрій­сько­го ре­жи­се­ра Ерн­ста Ма­рі­шки, при­свя­че­ну жи­т­тю ім­пе­ра­три­ці, де го­лов­ну роль зі­гра­ла не­за­бу­тня Ро­мі Шнай­дер.

«Щоб про це на­пи­са­ли га­зе­ти»

...15 гру­дня 1897 ро­ку ря­до­вий 13-го кін­но­го пол­ку іта­лій­ської ко­ро­лів­ської ар­мії Лу­ї­джі Лю­ке­ні (Лу­ке­ні) звіль­ня­є­ться в за­пас. У ньо­го не­ма ні рі­дних (ма­ти, уро­джен­ка мі­сте­чка Аль­ба­ре­то в Лі­гу­рії, по­ки­ну­ла не­мов­ля в Па­ри­жі, і він ви­хо­ву­вав­ся в си­ро­тин­ці), по су­ті, не­ма і ба­тьків­щи­ни. Лу­ї­джі ще рік то­му во­ю­вав в Абіс­сі­нії, де по­ка­зав се­бе зраз­ко­вим сол­да­том. І ось те­пер за­ли­шив­ся без ко­штів для існу­ва­н­ня. Зов­сім не­дов­го він пра­цює ор­ди­нар­цем у ко­ли­шньо­го еска­дрон­но­го ко­ман­ди­ра — прин­ца Ра­мі­ро де Фе­ра д’ара­го­на. Але за­ви­ще­на са­мо­оцін­ка (Лу­ї­джі хо­тів, щоб йо­го при­зна­чи­ли го­лов­ним на­гля­да­чем в’язни­ці!) зно­ву ви­ки­дає іта­лій­ця на ву­ли­цю.

На­при­кін­ці бе­ре­зня 1898 ро­ку Лю­ке­ні при­їжджає до Швей­ца­рії і з го­ло­вою по­ри­нає в по­лі­ти­чне жи­т­тя. Гель­ве­ція ста­ла при­тул­ком аван­тю­ри­стів і по­лі­ти­чних ви­гнан­ців. Анар­хі­сти по­ба­чи­ли в Лю­ке­ні слу­хня­не зна­ря­д­дя, яке мо­жна ске­ру­ва­ти в по­трі­бний бік: «Як ви ди­ви­те­ся на те, щоб по­зба­ви­ти жи­т­тя ко­ро­ля Іта­лії чи ко­гось іще?». Мар­но­слав­ство лі­гу­рій­ця не знає меж, і він сво­є­му зна­йо­мо­му Як­ку­е­су Сар­то­рі­су ка­же: «Я із за­до­во­ле­н­ням убив би ко­гось, але це має бу­ти ша­но­ва­на і ві­до­ма осо­ба, щоб про це на­пи­са­ли в га­зе­тах».

Лу­ї­джі ку­пує на ба­ра­хол­ці ір­жа­вий і за­го­стре­ний на­пи­лок. На ніж і тим біль­ше ре­воль­вер у іта­лій­ця гро­шей не­ма. Ли­ши­ла­ся дрі­бни­чка — зна­йти жер­тву. І та­ка на­го­да тра­пи­лась, але не одра­зу. Ко­роль Іта­лії Ум­бер­то I, на яко­го ве­ли справ­жнє по­лю­ва­н­ня (йо­го бу­де-та­ки вби­то 29 ли­пня 1900 ро­ку анар­хі­стом Га­е­та­но Бре­ші в Мон­ці), був вель­ми обе­ре­жний... Мо­жли­вою жер­твою міг ви­яви­ти­ся принц Ген­ріх Ор­ле­ан­ський, ко­трий ча­сто від­ві­ду­вав Aeе­не­ву, або ж якийсь ясно­вель­мо­жний князь. Швей­ца­рія при­ва­блю­ва­ла не тіль­ки ре­во­лю­ціо­не­рів, а й ари­сто­кра­тів.

...30 сер­пня 1898 ро­ку на від­по­чи­нок «до пре­кра­сної Швей­ца­рії» при­їжджає 60-рі­чна Єли­за­ве­та — ім­пе­ра­три­ця Ав­стро­у­гор­щи­ни, дру­жи­на Фран­ца Йо­си­фа I. Хоч як на­ма­га­ла­ся во­на при­хо­ва­ти свій при­їзд, всю­ди­су­щі ре­пор­те­ри ді­зна­ли­ся про при­бу­т­тя мо­нар­шої осо­би. Де­сять днів Єли­за­ве­та I не си­дить на мі­сці, а по­стій­но роз’їжджає по нав­ко­ли­шніх го­рах, від­ві­дує мі­сте­чко Пре­гні. І от 9 ве­ре­сня во­на в су­про­во­ді кіль­кох близь­ких осіб сі­дає на па­ро­плав і по Aeе­нев­сько­му озе­ру від­пли­ває до мі­ста Aeа­на Каль­ві­на, де на неї вже че­кає ба­ро­не­са Аде­ла­ї­да Ро­тшильд, на­ре­шті за­до­во­ле­на в ба­жан­ні ба­чи­ти у се­бе на віл­лі мо­нар­шу осо­бу.

Близь­ка по­дру­га Єли­за­ве­ти угор­ська гра­фи­ня Ір­ма Сцта­раї ані на мить не за­ли­шає її. Дві жін­ки ра­птом за­го­во­ри­ли про смерть. «Іно­ді я бо­ю­ся смер­ті, — ка­же Єли­за­ве­та, — яка Вас так ля­кає, іно­ді при­стра­сно ба­жаю її; жах пе­ре­хо­ду в ін­ший світ, у не­ві­до­мість зму­шує ме­не здри­га­ти­ся». — «По той бік ли­ше мир і бла­жен­ство», — від­по­ві­ла гра­фи­ня. «Звід­ки Вам це ві­до­мо? Адже ні­хто звід­ти не по­вер­тав­ся».

10 ве­ре­сня Єли­за­ве­та, по­си­ла­ю­чись на вто­му пі­сля ні­чної про­гу­лян­ки Aeе­нев­ським озе­ром, до­зво­ляє гра­фи­ні зай­ти в по­кої ли­ше о дев’ятій го­ди­ні ран­ку. Че­рез го­ди­ну по­чет су­про­во­джує її під час про­гу­лян­ки по Rue Bonnivard; Єли­за­ве­та за­хо­дить до му­зи­чно­го ма­га­зи­ну Бек­ке­ра. За­во­дять ор­ке­стріон (па­те­фо­ном йо­го на­звуть пі­зні­ше) з улю­бле­ни­ми ме­ло­ді­я­ми опер — «Кар­мен», «Тан­гей­зер», «Рі­го­лет­то» і «Ло­ен­грін». Єли­за­ве­та у за­хва­ті, во­на ку­пує 25 на­бо­рів нот...

На цей час уже вся Aeе­не­ва знає про при­їзд ім­пе­ра­три­ці. Три мі­сце­ві га­зе­ти по­мі­сти­ли ін­терв’ю з вла­сни­цею го­те­лю Beau Rivage ма­дам Ма­єр, да­не нею з ре­клам­ною ме­тою. На­стій­не про­ха­н­ня збе­рег­ти та­єм­ни­цю (Єли­за­ве­та хо­ва­ла­ся під ім’ям гра­фи­ні фон Хо­е­небз) бу­ло про­сто зне­хту­ва­не. Лю­ке­ні при­їхав до Aeе­не­ви ще 9 ве­ре­сня і з ран­ко­вих га­зет ді­знав­ся про при­бу­т­тя ім­пе­ра­три­ці.

Убив­ство бу­ло спра­вою те­хні­ки, адже у Єли­за­ве­ти — ні­якої охо­ро­ни. У той мо­мент, ко­ли ім­пе­ра­три­ця, у су­про­во­ді ли­ше гра­фи­ні Сцта­раї, роз­про­ща­ла­ся з го­спо­да­рем го­те­лю і пор­тьє, Лю­ке­ні по­біг їм на­зу­стріч. Іта­лі­єць був не­по­га­ним фе­хту­валь­ни­ком і спортс­ме­ном. І то­му йо­му не важ­ко бу­ло, під­біг­ши до Єли­за­ве­ти, ко­тра при­кри­ла­ся від не­без­пе­ки па­ра­соль­кою, зро­би­ти не­спо­ді­ва­ний стри­бок. Він зі стра­шною си­лою встро­мив на­пи­лок у гру­ди ім­пе­ра­три­ці. Єли­за­ве­та впа­ла, але до­сить швид­ко зве­ла­ся на но­ги з до­по­мо­гою ку­че­ра, ко­трий під­біг, і на­віть змо­гла ска­за­ти: «Дя­кую, все нор­маль­но». Пор­тьє, який опи­нив­ся по­руч, про­сив ім­пе­ра­три­цю по­вер­ну­ти­ся до го­те­лю, але Єли­за­ве­та бу­ла не­по­хи­тна. Во­на впев­не­ною хо­дою йде до па­ро­пла­ва. І ра­птом ка­же гра­фи­ні: «Зда­є­ться, ме­ні тро­хи бо­лять гру­ди». Вда­ли­ні чу­тно дзвін­кий го­лос пор­тьє, який кри­чить: «Зло­чин­ця впі­йма­но!»

Уже на па­лу­бі па­ро­пла­ва Єли­за­ве­ті стає зле, і її, зне­си­ле­ну, по­чи­на­ють при­во­ди­ти до тя­ми. Але це бу­ла аго­нія. Всьо­го цьо­го сум’ят­тя не по­мі­ти­ли в ка­пі­тан­ській руб­ці, і па­ро­плав від­ча­лив. Однак ка­пі­тан, ледь ді­знав­шись про по­дію, від­дав на­каз по­вер­ну­ти­ся до Aeе­не­ви.

Ще жи­ву Єли­за­ве­ту до­ста­ви­ли до го­те­лю, де лі­ка­рі кон­ста­ту­ва­ли смерть. Aeо­дної кра­плі кро­ві не з’яви­ло­ся, ли­ше ма­лень­ка плям­ка тро­хи ви­ще ді­лян­ки сер­ця свід­чи­ла про те, що ста­ла­ся стра­шна тра­ге­дія...

«Лю­ке­ні з ра­ді­стю вб’є ім­пе­ра­три­цю, але ні­ко­ли не за­че­пить пра­лі»

Убив­цю аре­шту­ва­ли і за­су­ди­ли до до­ві­чно­го ув’язне­н­ня. На по­пе­ре­дніх до­пи­тах він під­кре­слю­вав, що вся ви­на ви­клю­чно на ньо­му; по­зна­чи­ло­ся хво­ро­бли­ве мар­но­слав­ство і ба­жа­н­ня ста­ти зна­ме­ни­тим: «Я ні­ко­ли не на­ле­жав до груп со­ці­а­лі­стів або анар­хі­стів. Я анар­хіст-«ін­ди­ві­ду­ал» і пе­ре­бу­ваю там, де вва­жаю за по­трі­бне... Це бо­роть­ба про­ти зна­ті. Лю­ке­ні з ра­ді­стю вб’є ім­пе­ра­три­цю, але ні­ко­ли не за­че­пить пра­лі».

На су­ді в Aeе­не­ві зло­чи­нець по­во­див­ся зу­хва­ло. Пі­сля ого­ло­ше­н­ня ви­ро­ку — до­ві­чне ув’язне­н­ня — Лю­ке­ні, звер­та­ю­чись до за­лу, ви­гу­кнув: «Хай жи­ве анар­хія! Смерть ари­сто­кра­тії!»

19 жов­тня 1910 ро­ку Лю­ке­ні зна­йшли по­ві­ше­ним на шкі­ря­но­му па­ску в оди­но­чній ка­ме­рі. А ім­пе­ра­три­цю по­хо­ва­ли в скле­пі цер­кви мо­на­сти­ря ка­пу­ци­нів. Тра­ур охо­пив усі без ви­ня­тку зем­лі Ав­стро­у­гор­ської ім­пе­рії. Але осо­бли­во опла­ку­ва­ли свою ко­ро­ле­ву угор­ці, яких во­на ду­же лю­би­ла, і на­віть ви­вчи­ла та­ку скла­дну мо­ву, якою роз­мов­ля­ла без­до­ган­но...

«Я про­ки­ну­ла­ся в тем­ни­ці...»

Для ба­га­тьох жи­т­тя ім­пе­ра­три­ці зда­ва­ло­ся су­ціль­ною кра­си­вою каз­кою. Вар­то ли­ше по­ди­ви­ти­ся на чи­слен­ні порт­ре­ти і фо­то­гра­фії ці­єї роз­кі­шної, осяй­ної бли­ску­чою вро­дою жін­ки. На­справ­ді все бу­ло зна­чно скла­дні­ше і тра­гі­чні­ше...

Вже пе­ред ве­сі­л­лям був «пер­ший дзві­но­чок», ко­ли мо­ло­дий ім­пе­ра­тор Франц Йо­сиф I не­спо­ді­ва­но пе­ре­вів свою ува­гу з по­тен­цій­ної на­ре­че­ної, прин­це­си Єле­ни (яку вже пі­ді­бра­ла йо­му ма­ти — вла­дна Со­фія Ба­вар­ська, рі­дна ті­тка і Єле­ни, і Єли­за­ве­ти) на її мо­лод­шу се­стру, на­шу ге­ро­ї­ню. «Або во­на — або ні­хто!» Ма­ти ім­пе­ра­то­ра зне­хо­тя по­го­ди­ла­ся на та­ку «ро­кі­ров­ку», але вже по­ча­ла го­ту­ва­ти по­слі­дов­ну «обло­гу» май­бу­тньої не­віс­тки.

24 кві­тня 1854 ро­ку у ві­ден­ській цер­кві Ав­гу­сті­нер­кір­хе від­бу­ло­ся він­ча­н­ня ку­зе­на і ку­зи­ни. З цьо­го дня Єли­за­ве­та, яка зви­кла до пов­ної сво­бо­ди, опи­ни­ла­ся в пас­тці. У день ве­сі­л­ля «стом­ле­ній і по­мі­тно зблі­длій від пе­ре­вто­ми Сіс­сі зно­ву до­во­ди­ться ви­хо­ди­ти на бал­кон, усмі­ха­ти­ся, від­по­від­а­ти на ві­та­н­ня, сло­вом, ро­би­ти все те, що від­те­пер ста­не її про­фе­сі­єю та обов’яз­ком. Але й у від­ве­де­них для неї апар­та­мен­тах прин­це­сі не да­ють спо­кою», — пи­сав Егон Це­зар Кон­те Кор­ті. Ерц­гер­цо­ги­ня Со­фія по­стій­но її кон­тро­лю­ва­ла, ви­яв­ля­ю­чи свій де­спо­ти­чний ха­ра­ктер. Франц Йо­сиф I пе­ре­бу­вав у по­стій­но­му стре­сі, на­ма­га­ю­чись до­го­ди­ти жін­кам, але з ра­ді­стю ки­дав­ся в ря­тів­ні від цих чвар тру­ди з управ­лі­н­ня ім­пе­рі­єю. Адже не се­крет, що він був фа­на­ти­чним тру­до­го­лі­ком. Ро­бо­та бу­ла для ім­пе­ра­то­ра по­над усе. У бу­кваль­но­му сен­сі...

Єли­за­ве­та ж, ко­тра зви­кла до аб­со­лю­тної сво­бо­ди в Ба­ва­рії (осо­бли­во во­на лю­би­ла бу­ва­ти в за­мі­сько­му ма­є­тку ба­тька — гер­цо­га Ма­кси­мі­лі­а­на — Пос­сен­хо­фе­ні), бу­ла не­при­єм­но зди­во­ва­на сво­їм но­вим ста­но­ви­щем. Пі­дне­се­на на не­ми­сли­му ви­со­ту, дів­чи­на ла­гі­дна і вра­зли­ва, від­кри­та для всіх мі­сце­вих жи­те­лів на ба­тьків­щи­ні, яка пи­са­ла вір­ші і ма­лю­ва­ла кві­ти бі­ля ма­льов­ни­чо­го озе­ра, ра­птом опи­ни­ла­ся в зо­ло­тій клі­тці («У ме­не є все, і не­ма ні­чо­го»). Ко­штов­ні ка­ме­ні, пер­ли, ді­а­ман­ти — ні­що її не ті­ши­ло; най­мен­ший крок у роз­кі­шно­му па­ла­ці Шен­брунн тре­ба бу­ло узго­джу­ва­ти з ма­тір’ю чо­ло­ві­ка. Мо­ло­да ім­пе­ра­три­ця про­сто-та­ки зне­на­ви­ді­ла ві­ден­ський двір, з йо­го важ­кою це­ре­мо­ні­аль­ні­стю, ко­тра по­хо­ди­ла з ча­сів прав­лі­н­ня Кар­ла V Габс­бур­га і Ру­доль­фа II Габс­бур­га. Во­на ча­сто ви­їжджа­ла на кін­ні про­гу­лян­ки, ма­буть, ім­пе­ра­три­ця ли­ше там по­чу­ва­ла­ся по-справ­жньо­му віль­ною. От що Єли­за­ве­та за­пи­са­ла у сво­є­му що­ден­ни­ку вже че­рез два ти­жні пі­сля ве­сі­л­ля:

Я про­ки­ну­ла­ся в тем­ни­ці,

На мо­їх ру­ках кай­да­ни.

Ме­не де­да­лі біль­ше охо­плює aeур­ба —

А ти, сво­бо­до, від­вер­ну­ла­ся від ме­не!

Та най­біль­ші по­тря­сі­н­ня че­ка­ли на Єли­за­ве­ту пі­сля на­ро­дже­н­ня ді­тей. На­ро­дже­ні про­тя­гом ро­ку Со­фія Фре­де­рі­ка (по­мер­ла у два ро­чки, 1858-го) і Гі­зе­ла опи­ни­ли­ся в аб­со­лю­тній вла­ді све­кру­хи, як і дов­го­о­чі­ку­ва­ний син — Ру­дольф, ко­трий на­ро­див­ся 1858 ро­ку і на пев­ний час пом’якшив го­ре ма­те­рі. Йо­го за­ги­бель в зам­ку Ма­єр­лінг (до­кла­дні­ше див. «Ко­ха­н­ням по­єд­на­ні на смерть», DT.UA, № 11, 2006 р.) 30 сі­чня 1889 ро­ку ста­ла ті­єю ви­хі­дною то­чкою, пі­сля якої ім­пе­ра­три­ця з’яв­ля­ла­ся у Ві­дні вже ма­кси­мум на один­два мі­ся­ці на рік. Три­ва­лі по­до­ро­жі, а рад­ше по­не­ві­ря­н­ня в су­про­во­ді не­чи­слен­но­го по­че­ту, ста­ли нор­мою: Ан­глія, Фран­ція, Іта­лія, Гре­ція, Пор­ту­га­лія... На остро­ві Кор­фу (Кер­кі­ра) 1892 ро­ку на за­мов­ле­н­ня Єли­за­ве­ти був по­бу­до­ва­ний чу­до­вий па­лац Ахіл­ле­он.

Осо­бли­ву лю­бов ім­пе­ра­три­ці від­чу­ва­ла Угор­щи­на; її вір­ною по­дру­гою бу­ла са­ме угор­ка Іда Фе­рен­ці. І знать, і про­сті угор­ці від­по­від­а­ли Єли­за­ве­ті вза­єм­ні­стю. Ство­ре­н­ня дво­єди­ної Ав­стро-угор­ської мо­нар­хії (угор­ці по­ряд з ав­стрій­ця­ми ста­ли дру­гою дер­жа­во­твор­чою на­ці­єю) 1867 ро­ку Єли­за­ве­та вва­жа­ла сво­єю осо­би­стою пе­ре­мо­гою.

1868 ро­ку на­ро­ди­ла­ся че­твер­та ди­ти­на — Ма­рія Ва­ле­рія. Дів­чин­ка бу­ла улю­бле­ни­цею Єли­за­ве­ти, її — вже са­мо­стій­но, без опі­ки на­стир­ли­вої све­кру­хи — во­на ви­хо­ву­ва­ла з по­тро­є­ною енер­гі­єю. По-справ­жньо­му з усіх ді­тей ім­пе­ра­три­ця лю­би­ла, і не при­хо­ву­ва­ла цьо­го, тіль­ки Ма­рію Ва­ле­рію.

1885 ро­ку ста­ла­ся по­дія, яку мо­жна на­зва­ти фа­кти­чним роз­лу­че­н­ням по­друж­жя. Як ча­сто це бу­ває в ари­сто­кра­тів, усе бу­ло ви­три­ма­но в ме­жах при­стой­но­сті. Са­ма Єли­за­ве­та по­зна­йо­ми­ла Фран­ца Йо­си­фа I з актор­кою ві­ден­сько­го Бург­те­а­тру Ка­та­рі­ною Шратт. По­клав­ши ру­ку на сер­це, мо­жна ска­за­ти, що Ка­та­рі­на фа­кти­чно по­да­ру­ва­ла ім­пе­ра­три­ці сво­бо­ду; дві жін­ки бу­ли без­ме­жно вдя­чні одна одній і збе­рі­га­ли дру­жні сто­сун­ки. Ота­кий «лю­бов­ний три­ку­тник»...

Ро­ком пі­зні­ше, 1886 ро­ку, за нез’ясо­ва­них об­ста­вин пі­сля змо­ви при ба­вар­сько­му дво­рі за­ги­нув улю­бле­ний ку­зен Єли­за­ве­ти — «каз­ко­вий ко­роль» Лю­двіг II, з яким у неї бу­ли ду­же дру­жні зв’яз­ки. Йо­го тра­гі­чна смерть на Штарн­берзь­ко­му озе­рі та­кож важ­ко по­зна­чи­ла­ся на пси­хо­ло­гі­чно­му ста­ні ім­пе­ра­три­ці. Во­на якось за­ува­жи­ла: «Ко­роль не був бо­же­віль­ним, він про­сто був ди­ва­ком, який жив у сві­ті при­мар­них мрій». Єли­за­ве­та і Лю­двіг ви­ро­сли ра­зом, во­ни бу­ли та­кі схо­жі! Ек­заль­та­ція, по­кло­ні­н­ня кра­сі, лю­бов до му­зи­ки, ство­ре­н­ня ар­хі­те­ктур­них ше­дев­рів, ви­со­ка еру­ди­ція...

1910 ро­ку, то­ді ж, ко­ли по­кін­чив жи­т­тя са­мо­губ­ством Лю­ке­ні, від­був­ся гран­діо­зний похо­рон ан­глій­сько­го ко­ро­ля Еду­ар­да VII, на яко­му бу­ли при­су­тні де­ся­тки ко­ро­но­ва­них осіб. Пі­сля за­кін­че­н­ня лорд Ешер на­пи­сав у сво­є­му що­ден­ни­ку: «Ні­ко­ли ще не від­чу­ва­ло­ся та­кої спу­сто­ше­но­сті. Зда­ва­ло­ся, всі ма­я­ки, ко­трі по­зна­ча­ли фар­ва­тер на­шо­го жи­т­тя, бу­ли зме­те­ні». Так, і їх бу­ло зме­те­но ду­же ско­ро, 1914 ро­ку, пі­сля по­ча­тку Пер­шої сві­то­вої вій­ни. Одні­єю з пер­ших ла­нок у лан­цю­гу цих фа­таль­них по­дій бу­ла тра­гі­чна смерть ім­пе­ра­три­ці Єли­за­ве­ти Ав­стрій­ської.

Ім­пе­ра­три­ця Єли­за­ве­та Ав­стрій­ська з ді­тьми - Гі­зе­лою і Ру­доль­фом (на ру­ках); на сті­ні порт­рет по­кій­ної Со­фії Фри­де­ри­ки. Кар­ти­на Йо­зе­фа Крі­ху­бе­ра, 1858 р.

Кар­тка аре­штан­та Лу­ї­джі Лю­ке­ні. По­лі­ція кан­то­ну Во (Швей­ца­рія), жов­тень 1898 р.

Мо­не­та в два срі­бних фло­ри­на 1879 р., при­свя­че­на срі­бно­му ве­сі­л­лю мо­нар­хів

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.